Гуманітарна інтеграція у сучасних міжнародних відносинах: поняття, види, правомірність

Провідною тенденцією розвитку сучасного міжнародного права стає його подальша гуманізація, тобто становлення та зміцнення у ньому одного з найважливіших принципів – принципу поваги до прав людини.

Разом з цим, кінець "холодної війни " та зникнення біполярної структури міжнародних відносин дали не лише ці результати. Чи ненайголовнішою проблемою, яка постала перед світовим співтовариством, стає загроза виникнення міжнародних гуманітарних криз. Тому одним із найважливіших завдань міжнародного права є пошук правомірних та ефективних засобів боротьби з цим явищем. Останнім часом дедалі більше вчених-юристів замислюються над юридичною природою та законністю такого старого міжнародно-правового засобу боротьби з порушенням прав людини, як гуманітарна інтервенція.

У період існування міжнародного права гуманітарна тенденція розглядається як правомірне й необхідне явище міжнародного життя, однак згодом, у зв’язку з виникненням й розвитком таких основних принципів сучасного міжнародного права, як принцип невтручання, у доктрині міжнародного права знову дуже гостро постало питання щодо того, наскільки взагалі інститут гуманітарної інтервенції сумісний із сучасним міжнародним правопорядком.

Термін "гуманітарна інтервенція" з’явився та набув значної популярності у доктрині міжнародного права на початку ХХ століття. Окрім терміна "гуманітарна інтервенція" в доктрині й практиці застосовуються інші близькі за значенням терміни - "втручання тимчасового характеру в цілях охорони життя та власності своїх громадян", "продемократична інтервенція", "заходи із врятування жертв міжнародного терору", "втручання з міркувань гуманітарного характеру", "інтервенція в ім’я гуманітарних цілей", тощо.

Характерні особливості та риси гуманітарної інтервенції:

По-перше, вона є актом використання саме воєнної, а не економічної чи політичної сили у міжнародних відносинах;

По –друге, гуманітарна інтервенція проводиться як правило, у вигляді збройного вторгнення, здійснюваного однією державою чи групою держав на територію іншої держави без мандату Ради Безпеки ООН;

По – третє, гуманітарна інтервенція здійснюються всупереч волі іншої держави;

По-четверте, гуманітарна інтервенція проводиться з метою чи під приводом захисту фундаментальних прав: свобод людини, право на життя, свободу пересування, особисту недоторканість тощо;

По-п’яте, гуманітарні інтервенції здійснювалися як для захисту громадян країни, так і для захисту іноземних громадян. У тому числі громадян тієї самої країни, проти якої проводиться гуманітарна інтервенція;

По-шосте, захист прав людини під час проведення гуманітарної інтервенції здійснювався при вже наявних неминучих масових порушеннях цих прав, а не епізодичних, випадкових порушеннях;

По-сьоме, держави, які здійснювали гуманітарну інтервенцію, стверджували те, що вони вдавалися до неї в умовах небажання місцевої офіційної влади іншої держави самостійно забезпечити дотримання основних прав людини й запобігти можливим порушення цих прав.

Отже, гуманітарна інтервенція – це втручання, пов’язане із застосуванням воєнної сили, здійснюване однією державою або групою держав у внутрішні справи іншої держави з метою усунення масових й грубих порушень прав людини у цій державі, якщо вона не бажає чи неспроможна самостійно захистити права людини на власні території.

Загалом, як свідчить міжнародний досвід силовий захист прав людини здійснюється за допомогою економічної, політичної або воєнної системи. Якщо використання економічної або політичної сили у міжнародних відносинах щодо захисту прав людини розглядається як правомірне явище, то застосування воєнної сили має відбуватися у досить жорстких правомірних рамках.

Види гуманітарної інтервенції на основі:

А) об’єкта: розрізняють "класичну гуманітарну інтервенцію", яка спрямована на силовий захист всіх іноземних громадян в тій державі, де вона здійснюється та "гуманітарну інтервенцію", що спрямована на захист тільки громадян держав-інтервентів.

Б) суб’єктного складу: "Гуманітарна інтервенція " одностороннього та багатостороннього порядку.

Спеціалісти підкреслюють, що класифікація за суб'єктним складом є більш прийнятною, тому, що дозволяє з'ясувати питання про правомірність гуманітарної інтервенції, тобто відокремити правомірний вид гуманітарної інтервенції від її неправомірних видів. Методологічно правильною ця класифікація є також тому, що в міжнародному праві правомірність використання воєнної сили значною мірою зумовлюється наявністю компетентного суб'єкта, котрий має право використовувати цю силу.

Прикладами односторонньої гуманітарної інтервенції можна вважати вторгнення В’єтнаму в Камбоджу в 1978, Бельгії в Конго 1960, Індії в Бангладеш в 1971, Танзанії в Уганду в 1978, США в Панаму 1979 тощо. Одностороння гуманітарна інтервенція в практиці міжнародного життя трапляється набагато частіше ніж багатостороння (наприклад, інтервенція США та групи Карибських держав на Гренаду 1983 р.).

В літературі з міжнародного права багатосторонність (або колективність) гуманітарної інтервенції іноді розглядається як головне свідчення легітимності цього виду інтервенції. Зазначимо, що багатосторонність сама по собі не робить гуманітарну інтервенцію автоматично правомірною, якщо вона є порушення норм міжнародного права кількісний фактор не перетворює її на правомірний акт. Крім того на практиці багатосторонність гуманітарної інтервенції може мати суто символічний характер й відігравати роль прикриття для фактично односторонньої інтервенції.

Багатостороння гуманітарна інтервенція може здійснюватися або просто групою держав або за допомогою механізму міжнародної міжурядової організації, тобто на основі відповідного рішення головного органу цієї організації. Такою організацією є ООН або певна регіональна організація.

Правомірність гуманітарної інтервенції є однією з проблем у сучасній теорії та практиці міжнародних відносин, хоча в період традиційного міжнародного права вона розглядалася як цілком правомірне явище.

Прихильники й противники гуманітарної інтервенції є як в розвинутих, так і в менш розвинутих державах "третього світу", однак серед представників слабких в економічному та політичному відношенні країн противників гуманітарної інтервенції помітно більше. Це пов’язано насамперед з тим, що слабким державам частіше загрожує зловживання гуманітарної інтервенцією потужних держав, спрямованої проти їх політичної незалежності й суверенітету. У 70-ті роки ХХ ст. Асоціації міжнародного права на 54, 55, 56 наукових конференціях проводили обговорення концепції "гуманітарної інтервенції", її правомірності. Більшість юристів виступили проти доктрини, стверджуючи, що вона суперечить положенням Статуту ООН, а її використання на практиці може призвести до загострення відносин між державами. Прихильники цієї концепції вважають "гуманітарну інтервенцію" правомірною не тільки у випадку порушення прав людини, що відбуваються, а й тоді, коли такі порушення є неминучими або такими які не можна уникнути.

Наукові підходи до проблеми правомірності гуманітарної інтервенції можна поділити на кілька груп. До першої належать прибічники правомірності гуманітарної інтервенції не стільки в силу її відповідності до норм міжнародного права, скільки в силу її політичної доцільності. Подібний підхід, що має своїм джерелом теорію т.з. реальної політики, небезпечний тим, що може призвести до встановлення не сили права, а права сили у міжнародних відносинах, і хоча застосовується іноді на практиці, однак не завоював серйозних позицій в доктрині міжнародного права більшості країн.

Головною методологічною помилкою цього наукового підходу до проблеми гуманітарної інтервенції є свідома підміна об’єктивних юридичних критеріїв оцінки фактів та явищ міжнародного життя суб’єктивними політичними міркуваннями, передусім так званими "національними інтересами державами". Відповідно до цього підходу все те, що сприяє захистові національних інтересів є правомірним. Тут спостерігаємо зведення права до політики, характерне такого напрямку теорії права як "юридичний реалізм", особливо поширений в США.

Друга точка зору полягає в тому, що правомірною є не тільки гуманітарна інтервенція взагалі, її класичні форми, скільки гуманітарна інтервенцію в узькому сенсі, тому що в цілому вважається, що держава має право на втручання за допомогою використання чи погрози використання сили для захисту своїх громадян, які страждають від пригноблення на території іншої держави. Прихильники цієї точки зору вважають, що деякі види і ступінь жорсткого поводження можуть набути міжнародного значення внаслідок їхнього безпосереднього та негативного впливу на права та інтереси зовнішнього світу. Тому в наш час було б ненауково твердити що тиранічні дії та вбивства або релігійні переслідування зовсім не стосуються зовнішніх відносин. Якщо можна довести, що такі дії безпосередньо й неминуче тягнуть за собою шкоду для громадян певної іноземної держави. То можна визнати за нею підстави для втручання. Деякі сучасні автори вважають, що рятувальні місії не можуть бути переконливо вказані як порушення міжнародного права тою мірою, якою вони співвідносяться з принципами пропорційності і необхідності, та не дискредитовані іншими мотивами.

Третя група юристів відстоює позицію, згідно з якою гуманітарна інтервенція, хоча й не є бажаною в принципі, однак за крайніх, надзвичайних обставин все ж таки може мати місце. Визнаючи той незаперечний факт, що сучасне міжнародне право заборонило використання сили або погрози силою у міжнародних відносинах, чимало вчених юристів – міжнародні розглядають інтервенцію як виняток із цієї заборони, тобто таку, що може бути застосована за вкрай виняткових обставин.

Проте в наш час переважна більшість юристів продовжує виступати проти концепції гуманітарної інтервенції. В практичному плані вони бачать всю небезпеку підриву за допомогою цієї концепції основ світового правопорядку, адже, на їхню думку, історія зовнішньої політики ясно вказує на те, що гуманітарна інтервенція найчастіше використовувалася для втручання потужних заінтересованих держав в ім'я не стільки інтересів захисту людини, скільки у своїх власних інтересах, у внутрішні справи інших країн. Можна навести багато прикладів, коли держави, які удають із себе найпалкіших прихильників міжнародного захисту прав людини, ігнорували практику порушення прав людини, яка проводилася на території їхніх стратегічних союзників і партнерів. Міжнародний Суд ООН також відкидає концепцію гуманітарної інтервенції як інституту сучасного міжнародного права.