Женевські конвенції 1949 р

Женевські конвенції про захист жертв війни як основні документи гуманітарного захисту фактично всіх осіб, так чи інакше втягнутих у вир збройних конфліктів, складаються з чотирьох Конвенцій і згадуються у подальшому у Додаткових протоколах 1977 р. як: перша Женевська Конференція про поліпшення участі поранених і хворих у діючих арміях, друга Женевська Конференція про поліпшення участі поранених, хворих та осіб, потерпілих від катастрофи на морі, третя Женевська Конференція про поведінку з військовополоненими, четверта Женевська Конференція про захист мирного населення під час війни. Учасниками Женевських конвенцій на початок 2005 року стали 186 країн, які частково або повністю імплементували правила конвенцій. Дія їх починається у випадку оголошення державами війни, збройного конфлікту, з початком фактичного ведення бойових дій, навіть якщо одна із сторін не визнає стану війни, при окупації однією державою всієї чи тільки частини території іншої країни.

Перша Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення участі поранених і хворих у діючих арміях (ЖК І) складається з 9-ти розділів (64 статті) з двома Додатками. Стаття 3 спільна для всіх конвенцій, як було вказано, встановлює мінімум гуманітарного захисту осіб, які перестали брати (чи безпосередньо не брали) участь у збройних конфліктах неміжнародного характеру. Вона забороняє:

- посягання на життя і фізичну недоторканість, зокрема, суворо забороняються всі види каліцтв, вбивства, жорстокого поводження, випитування інформації у муках, взяття заручників;

- зазіхання на людську гідність;

- посягання на людську гідність і честь, зокрема образливе і принизливе поводження;

- застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного належним чином, установленим правоспроможним судом, при наявності судових гарантій, традиційно визнаних серед цивілізованих народів, націй.

Стаття 12 цієї Конвенції несе важливе гуманітарне навантаження: вона суворо забороняє, окрім тих антигуманних дій, які було перераховано у ст. 3., ще і заборону добивати поранених чи винищувати їх, проводити над нами біологічні експерименти, навмисно лишати медичного догляду, створювати умови для заражень. Тільки з медичних міркувань припускається надання переваг у наданні допомоги (абзац 3), а щодо відношення до жінок встановлено особливу повагу.

Згідно із ст. 15 Сторони негайно приймають всі можливі міри для розшуку поранених і хворих, огороджують їх від пограбування та дурного поводження, ведуть розшук померлих та запобігають пограбуванню (мародерство). Далі ст. 16 визначає порядок реєстрації інформації щодо поранених і померлих, а ст. 17 визначає гуманність і пошану до померлих і загиблих похованням з почестями, з врахуванням релігійних переконань та національних традицій померлих.

Друга Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення участі поранених, хворих та осіб, потерпілих від аварії на морі (ЖК ІІ) виходить з тих же принципів поваги, захисту, протегування постраждалих осіб з числа збройних сил на морі. Суть другої Конвенції криється у застосуванні гуманітарного захисту при різноманітних ситуаціях, які виникають при веденні збройної боротьби на морі (та над морем) і не є аналогічними сухопутним. Багатозначність таких реальних ситуацій на морі привело до необхідності конкретизувати правила захисту потерпілих осіб.
Конвенція передбачає гуманітарний захист і допомогу, забороняє репресалії по відношенню до осіб та об'єктів, пов'язаних з морською війною (ст.47) [1].

Третя Конвенція «Про поводження з військовополоненими» (ЖК III) продовжила кодифікацію гуманітарної традиції людяного поводження з тими, хто добровільно припинив участь у збройній боротьбі і здався (або потрапив всупереч своєму бажанню) у полон. Згідно із статтею 13 «з полоненими завжди слід поводитись гуманно», забороняються «будь-які незаконні акти або бездіяльність, які приводять до смерті полоненого чи ставлять його здоров'я під загрозу». Вони завжди користуються захистом, «особливо від усіляких актів насильства чи залякування, від образ та втручання натовпу».

Конвенція складається з 6 частин (159 статей) та 5 Додатків. В основі поводження з військовополоненими було покладено принципи:
- знаходження полонених під владою неприятельської держави, а не окремих осіб чи частин, які їх захопили (сх. 12);

- утримання бранців державою за її (держави) рахунок у спеціально

обладнаних місцях з встановленим режимом (ст. 15,19,21);
- полоненому не заборонені спроби до втечі, а у випадку невдалої спроби, він підлягає лише дисциплінарним стягненням (ст.42) та інші.

В цілому, перебування полонених у полоні завершується «по закінченню військових дій», коли вони «звільняються та підлягають репатріації» згідно із статтею 118 (що інколи буває і всупереч їх бажанню), або у випадку смерті військовополоненого (ст. 120), або коли його госпіталізовано у нейтральній країні у зв'язку з важкою хворобою чи важким пораненням.

Військовополонені за змістом третьої Конвенції мають певні права і свободи, які визнані необхідним елементом цивілізованого ставлення до людини:

- право на розміщення, забезпечення одягом і їжею;

- надання необхідної медичної допомоги;

- можливості для релігійної, інтелектуальної, фізичної діяльності;

- проводити листування з метою повідомити родичів щодо умов знаходження у полоні (с.70);

- право отримувати поштою колективні та індивідуальні посилки (ст.72);

- можливість направляти представникам Сторін, які уповноважені спостерігати за виконанням Конвенцій, скарги та прохання.

Четверта Женевська Конвенція 1949 р. (ЖК IV) «Про захист цивільного населення під час війни» присвячена захисту «всього населення, яке знаходиться у конфліктуючих країнах».

Майже всі статті присвячені захисту конкретних груп населення: поранені, хворі, інваліди, діти, вагітні жінки, жінки у пологових будинках, діти. Велике значення мають положення щодо захисту дітей віком до 15 років (ст.24), дітей, які осиротіли або «розлучені із своїми сім'ями внаслідок війни»; обміну відомостями суто сімейного характеру (ст.25); відновлення зв'язку між членами розлучених війною сімей.
Розділ III визначає статус осіб, яким надається протегування, та визначає правила поводження з ними і складається з п'яти частин. У першій частині (статті 27—34) підтверджено принципи поваги до особистості, визнання основних прав людини, встановлено відповідальність за осіб, які знаходяться під владою Сторони, спеціально оговорено заборону будь-яких форм негуманного поводження: «ніякі заходи фізичного чи морального порядку», «охорона від будь-яких актів насильства чи залякування, від паплюження або надмірної цікавості натовпу» (ст. 27,31). Неприпустимо окрім нанесення моральних страждань, прийняття мір, які можуть спричинити фізичні страждання, такі, які включають «вбивства, тортури, медичні чи наукові дослідження, котрі не викликані необхідністю медичного лікування особи, яка користується протегуванням», а також «всіляке інше грубе насильство із сторони представників цивільних чи військових влад» (ст.32).
Ніхто не може бути покараним за правопорушення, яке здійснено не ним особисто (ст. ЗЗ), забороняються також колективні покарання, рівно як і репресалії, міри залякування та терору.

Частина II «Іноземці на території сторони, яка знаходиться у конфлікті» (ст.35-46) затверджує право тих іноземців, які користуються протегуванням – у першу чергу це громадяни противної сторони – покинути цю територію, якщо це не суперечить державним інтересам країни.
Якщо ж ці особи, що вказані у ст. 35, залишаються, то вони зберігають деякі права: отримання медичної допомоги, виконання релігійних обов'язків, можливість підтримувати своє існування або держава зобов'язана підтримувати їх належне існування (ст.39).