ЯЗЫК И РЕБЕНОК 7 страница

2. Поняття та джерела дипломатичного і консульського права

У спеціальній юридичній літературі використовуються різні терміни для визначення сфери правового регулювання дипломатичної та консульської діяльності: дипломатичні і консульські зносини, дипломатичне право, право зовнішніх зносин, дипломатичне і консульське право та ін. Вважаємо, що найбільш повно відбиває зміст предмету регулювання а, отже, і має бути використаним термін «дипломатичне і консульське право».

Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, яка охоплює міжнародно-правові принципи і норми, що регулюють усю сукупність міждержавних відносин, пов'язаних з обміном дипломатичними і консульськими представниками, статутом і функціями офіційних органів зовнішніх зносин.

Отже, дипломатичне і консульське право регулюють в основному правове положення і діяльність органів зовнішніх зносин держав і співробітників цих органів, а також питання привілеїв та імунітетів міждержавних організацій, їхніх співробітників.

Дипломатичне і консульське право — одна з найдавніших галузей міжнародного права. Інститут послів, які направлялися в інші держави від випадку до випадку, з'явився ще в стародавні часи. Одночасно з цим виникли і зародки дипломатичного права, насамперед норми про недоторканість послів. «Той, хто піднімає руку на посла, — провіщали Закони Ману, — іде до загибелі і знищення»,, оскільки вважалось, що посол знаходився під захистом божества. Поступово дипломатичне право розвивалось, особливо після утворення в Європі постійних дипломатичних представництв у XVI—XVIII століттях. До речі, і сам термін «дипломатія» саме у сучасному розумінні був використаний вперше в Англії у 1787 році

Ще в Стародавній Греції виник інститут постійних консулів, а з ним зародки консульського права. Консульства в іноземних державах почали утворюватись тільки в середині—наприкінці XVII ст.

В кіпці XIX — на початку XX ст. спостерігається початок процесу зливання дипломатичної і консульської служби.

До другої, світової війни дипломатичне і консульське право складалось майже виключно із звичаєвих норм. Єдиною міжнародною угодою загального характеру був Віденський протокол 1815 року (Віденський регламент) про ранги дипломатичних представників. Пізніше — у 1918 році Аахенський протокол вніс окремі доповнення до цього Регламенту, норми якого стали загальновизнаними. В плані кодифікації міжнародно-правових норм цієї галузі права була здійснена перша спроба — на регіональному рівні (Латинська Америка) в таких актах, як Каракаська конвенція 1911 р. про консульські функції, Гаванська конвенція 1928 р. про дипломатичних чиновників, Гаванська конвенція 1982 р. про консульських агентів та ін.

Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародно-правові норми, які містяться в міжнародних звичаях і договорах (політичних, торговельних, консульських та ін.), регламентах і ухвалах міжнародних конференцій і організацій. У даний час дипломатичне і консульське право в основному кодифіковано.

Ключовим міжнародно-правовим документом, який регулює, дипломатичну діяльність суб'єктів міжнародного права, безперечно, є Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., яка набула чинності у 1964 році. До числа діючих багатосторонніх конвенцій, які фіксують норми дипломатичного і консульського права, належать: Конвенція 1946 р. про привілеї та імунітети ООН; Конвенція 1947 р. про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН; Віденська конвенція 1963 р. про консульські зносини; Конвенція 1969 р. про спеціальні місії (набула чинності в 1987 p.); Віденська конвенція про представництво держав у їх зносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року.

Окрім цього, норми, які регулюють питання дипломатичного і консульського права, містяться в двосторонніх договорах, насамперед у багаточисельних Консульських конвенціях, торговельних угодах, угодах про встановлення дипломатичних або консульських зносин, статутах і регламентах міжнародних організацій і конференцій.

Велике значення як побічне (непряме) джерело дипломатичного і консульського права мають внутрішньодержавні закони, які визначають положення іноземних дипломатичних і консульських установ на території держави перебування. В Україні основними законодавчими актами з цих питань є Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, Положення про торговельне представництво України за кордоном, затверджені в 1993 році Указами Президента України і діють до цього часу.

3. Органи зовнішніх зносин

Дипломатична діяльність здійснюється через систему органів зовнішніх зносин держави. В кожній державі ця система визначається соціально-економічним ладом держави, певними історичними і національними традиціями. Однак при всіх відмінностях об'єктивні закономірності розвитку міжнародних відносин призвели до утворення двох груп органів зовнішніх зносин: внутрідержавних (функціонують на території держави) і зарубіжних (діють за межами держави),

3.1. Внутрідержавні органи зовнішніх зносин

Міжнародне право розрізняє два види таких органів: а) органи, які здійснюють представництво держави з усіх питань, тобто загальної компетенції; б) органи, які репрезентують державу тільки в одній галузі її зовнішніх зносин.

До першого виду відносяться глава держави, голова уряду, міністр закордонних справ. Згідно з нормами міжнародного права. вони вважаються такими, що репрезентують державу з усіх питань міжнародного життя ex officio (за посадою, тобто без спеціальних повноважень).

У спеціальній літературі.до цього виду іноді відносять парламент. Дійсно, в окремих державах в цьому плані парламенти посідають специфічне місце. Парламент як загальнонаціональний! представницький орган держави визначає політичний курс країни і контролює його втілення в життя, розв'язує питання війни і миру, визначає фінансові витрати на зовнішню діяльність держави. В ряді країн він ратифікує міжнародні договори, договори про політичне і воєнне співробітництво. Одночасно парламенти беруть активну участь у міждержавних відносинах: здійснюють обмін делегаціями, ухвалюють звернення до парламентів інших держав, беруть участь у Міжпарламентському союзі тощо. Саме такі повноваження притаманні Верховній Раді України.

Однак останні не завжди можуть виступати в якості органів зовнішніх зносин. Так, ухвала парламенту про ратифікацію міжнародного договору (там, де за конституцією даної держави це необхідно) не дає міжнародного результату, доки відповідний орган зовнішніх зносин цієї держави не здасть на збереження депозитарію ратифікаційну грамоту багатостороннього договору.

Поряд із загальними органами зовнішніх зносин, які перелічені вище, в деяких державах існують спеціалізовані органи зовнішніх зносин, що репрезентують державу в одній більш-менш широкій сфері її зовнішньої діяльності. В Україні, Російській Федерації, наприклад, є Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків, яке діє в міжнародних відносинах від імені держави з питань, віднесених до його компетенції.

Інші міністерства і відомства держави також беруть участь у зовнішніх зносинах у межах своєї компетенції: підтримують зв'язки з відповідними відомствами іноземних держав, укладають договори, які покладають зобов'язання на держави. Деякі міністерства і відомства здійснюють зв'язок з міжнародними організаціями (наприклад, відповідні відомства цивільної авіації певної держави з ІКАО).

3.2. Зарубіжні органи зовнішніх зносин

Зарубіжні органи зовнішніх зносин, які здійснюють дипломатичну діяльність, прийнято поділяти на постійні і тимчасові. До постійних належать дипломатичні представництва при главах іноземних держав, постійні представництва при міжнародних організаціях, консульські представництва і торговельні представництва.

Другий вид зарубіжних органів зовнішніх зносин держав — це тимчасові зарубіжні органи, до яких відносяться спеціальні дипломатичні місії, делегації на міжнародних конференціях, на переговорах у спеціальних міжнародних комісіях (наприклад, у будь-яку узгоджувальну комісію).

Тимчасовими зарубіжними органами не дипломатичного характеру є делегації на спеціальні адміністративні конференції, так звані комісари (наприклад, комісари всесвітніх виставок), спостерігачі. Особливу групу складають командири воєнних кораблів і військових частин, які перебувають за кордоном.

Під спеціальною місією у міжнародному публічному праві розуміють місію, яка має представницький і тимчасовий характер, що направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду певних питань або для виконання спеціальних завдань. У спеціальній літературі й практиці діяльність подібних місій більш відома як дипломатія ad hoc.

Спеціальні місії, завдяки великій, кількості форм і видів, особливо ефективні в паш час, коли дипломатія охоплює, прямо чи посередньо, всі можливі офіційні контакти між державами в найрізноманітніших галузях. До того ж, правовий статус спеціальних місій Дозволяє уникнути зайвих формальностей у досягненні угоди навіть в умовах невизнання держави, при відсутності нормальних дипломатичних відносин. їх створюють з різних причин, на різних рівнях і з різними функціями, починаючи від власне політичних і кінчаючи місіями торговельного та іншого характеру. Спеціальні місії направляються від імені держави, їх призначає уряд, а в окремих випадках навіть глава держави. Більшість таких місій забезпечуються повноваженнями. Головою спеціальної місії може бути політичний діяч (міністр, депутат) або інша уповноважена на те особа, в тому числі і яка не займає дипломатичної посади. Як бачимо, діяльність органів зовнішніх зносин — це поняття, яке в цілому співпадає, з поняттям дипломатії. Тому їх діяльність регулюється нормами дипломатичного права. Не менш важливу роль у здійсненні зовнішніх зносин відіграють консульські представництва держави за кордоном, діяльність яких регламентується нормами консульського права.

4. Міжнародно-правові аспекти дипломатичних зносин

У данин час у міжнародному спілкуванні беруть участь близько 200 держав. Нормальне спілкування між ними було б неможливе, якби всі вони не дотримувались загальних принципів взаємин, і в першу чергу таких загальновизнаних принципів міжнародного публічного права, як рівноправність і самовизначення) народів, суверенна рівність, територіальна цілісність, невтручання у внутрішні справи одна одної. Безперечно, потрібен інструмент, за допомогою якого держави на практиці змогли б реалізувати ці принципи. Дійсно, яким способом і в якій формі одна держава може демонструвати свою повагу іншій державі як рівному партнерові? Як держава повинна поводитись з представниками іноземних держав не на шкоду своєму престижу і національному достоїнству? Ці та інші подібні запитання неминуче виникали б, якби в ході багатовікової історії міжнародних відносин і дипломатії не утворився такий інструмент. Таким інструментом є дипломатична діяльність державних органів зовнішніх зносин.

4.1. Встановлення дипломатичних відносин і заснування дипломатичних представництв

Ст. 2 Віденської конвенції 1961 р. про дипломатичні зносини передбачає, що «встановлення дипломатичних відносин між державами і заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою держав». У міжнародному праві не існує права посилання посольства, хоча всі незалежні держави мають право встановлювати дипломатичні відносини.

Передумовою для встановлення і підтримування дипломатичних відносин є міжнародно-правове визнання держави. Практично визнання «де-юре» веде до встановлення дипломатичних відносин. Останнє тягне за собою, як правило, обмін дипломатичними представництвами. Однак з різних причин держави можуть утриматися від фактичної організації посольстві підтримувати дипломатичні відносини в інших формах (наприклад, з допомогою спеціальних місій). Але це скоріше виняток, а не правило.

Засновуючи постійні дипломатичні представництва, держави домовляються, на якому рівні функціонуватимуть ці представництва — на рівні посольств чи місій. Посольства — це дипломатичні представництва вищого порядку, тоді як місії — нижчого. Був час, коли створення посольств було прерогативою великих держав (у і822 р. в Лондоні тільки 6 європейських столиць було представлено посольствами). Тепер переважну більшість дипломатичних представництв усіх країн становлять посольства.

Місії, як правило, практикуються при незначному обсягові зв'язків між державами, а також у тих випадках, коли відносини між «йми не зовсім урегульовані чи навіть дещо напружені. Звичайно, з часом, а також зі зміною умов, місії можуть бути перетворені на посольства.

Незважаючи на суттєву різницю між посольствами і місіями, з погляду їх правового положення, вони рівні між собою. Між ними не має бути ніякої різниці у матеріальному змісті, осбягові привілеїв та імунітетів, адже це органи, які представляють державу як суб'єкт міжнародного права. Це ж стосується і осіб, які очолюють згадані дипломатичні представництва.

4.2. Функції дипломатичних представництв

Дипломатичні представництва держав за кордоном виконують цілий ряд важливих функцій. Вони визначаються міжнародним правом і національним правом держави. Згідно з Віденською! Конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року (ст. 3) головними функціями посольств і місій є: 1) представництво акредитуючої держави в державі перебування; 2) захист в державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, передбачених міжнародним правом; 3) ведення переговорів з урядом держави перебування; 4) з'ясування всіма законними засобами (тобто в рамках законів країни перебування) умов і подій в державі перебування та повідомлення про них своєму урядові; 5) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.

Поряд з указаними функціями в даний час дипломатичні представництва виконують нерідко і консульські функції, для чого в таких випадках у складі посольств і місій утворюються консульські відділи.

4.3. Структура і персонал дипломатичних представництв. Дипломатичний корпус

При всій відмінності у структурі та самій організації роботи посольств і місій окремих країн кожне дипломатичне представництво має, як правило, однакову структуру свого персоналу. Віденська конвенція в ст. 1 поділяє персонал дипломатичного представництва на такі категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий. Сучасне дипломатичне право чітко визначає правовий статус цих категорій.

До дипломатичного персоналу відносяться: посли, посланці, радники, спеціальні аташе (військові, військово-морські, військово-повітряні) та їх заступники, перші, другі, треті секретарі й аташе. У Віденській конвенції 1961 року вони іменуються «членами представництва». Співробітники представництва мають дипломатичний ранг, який є їхнім особистим рангом дипломата і присвоюється та зберігається незалежно від посади.

Найвищим офіційним акредитованим представником держави у певній країні є глава представництва. Він відповідає не тільки за діяльність дипломатичного представництва,але й за дії і заяви представників інших органів своєї держави на території країни перебування.

У своїй роботі посол спирається на найближчих помічників. Першою після глави представництва службовою особою є рад-ник-посланник. Ця посада є лише при дипломатичних представництвах, акредитованих у країнах, які мають особливе значення для зовнішньої політики акредитуючої держави. Далі іде загальноприйнята посада радника посольства. Він, як правило, керує всією повсякденною роботою посольства і виконує обов'язки на правах заступника посла. У великих посольствах їх декілька і відають вони різними ланками дипломатичної роботи (наприклад, радники з питань торгівлі, з питань культури та ін.).

Оперативну дипломатичну роботу у дипломатичних представництвах проводять перші, другі, треті секретарі й аташе посольств і місій. Аташе, як і радники, спеціалізуються на певних ділянках дипломатичної роботи (прес-аташе, аташе з питань культури, фінансів та ін.).

Окрему групу, що дещо відрізняється за своїм положенням, становлять військові, військово-морські та військово-повітряні аташе, їхні помічники. В дипломатичних представництвах деяких країн до складу дипломатичного представництва входять також торговельні представники та їхні заступники. Нарешті, дипломатична практика відносить до дипперсоналу і секретаря-архівіста посольства чи місії, хоча не всі держави визнають цю посаду. Так, у російській дипломатичній службі вона відсутня.

Усі перелічені вище особи мають дипломатичні паспорти, які видаються МЗС акредитуючої держави. їхні прізвища вносяться до окремого дипломатичного списку, який публікується протокольним відділом МЗС країни перебування. Вони одержують від нього спеціальні дипломатичні картки, які засвідчують їхній статус дипломатичних агентів.

Особи, наділені всіма цими ознаками, тобто всі члени дипломатичного персоналу всіх іноземних посольств і місій, які перебувають у столиці певної держави, входять до складу дипломатичного корпусу в країні перебування. У вузькому розумінні слова дипломатичний корпус — це сукупність глав дипломатичних представництв, акредитованих у певній країні перебування. Цей корпус покликаний колективно здійснювати захист своїх членів та їхніх привілеїв.

Загальновизнано, що дипломатичний корпус не володіє юридичними правами. Питання про правовий статус дипкорпусу розроблялось багатьма спеціалістами міжнародного права. Зокрема, один з них, П. Прад'є-Фодере, автор «Курсу дипломатичного права», виданого в Парижі ще у 1881 p., вказував: «Дипломатичний корпус не є ні юридичною, ні політичною особою. Це лише об'єднання осіб цілком незалежних один одного». Отже, дипкорпус як організація громадського характеру має, як правило, лише церемоніальні, а не політичні функції і виступає лише з метою об'єднання іноземних дипломатів. Як визначає Віденська конвенція 1961 p., на чолі дипломатичного корпусу стоїть дуайєн-старшина, тобто посол, який першим зі своїх колег у країні перебування вручив вірчі грамоти. В деяких католицьких країнах до цього часу ці обов'язки за традицією виконує нунцій — диппредставник Ватикану.

Друга категорія співробітників дипломатичних представництв — адміністративно-технічний персонал. Це референти, перекладачі, шифрувальним, телетайпісти, стенографістки, технічні секретарі, бухгалтери, завідуючі канцеляріями тощо. Всі воші не Мають дипломатичного статусу, однак користуються певними привілеями та імунітетами, оскільки їхня діяльність тісно пов’язана з роботою посольства. Вони мають службові паспорти – щось середнє між дипломатичним і загальноцивільним паспортом.

До третьої категорії — обслуговуючого персоналу — належать шофери, прибиральниці, сторожі, кухарі та ін., а також «приватні хатні робітники», які перебувають на службі у співробітників представництва. До цієї категорії входять переважно громадяни країни перебування.

В Конвенції використовуються також два інші терміни: «дипломатичний агент», що означає глава представництва або член дипломатичного персоналу представництва; «глава представництва» _ особа, на яку акредитуючою державою покладено обов'язок діяти в цій якості. Отже, згідно з нормами міжнародного права, дипломатичний представник — єдина особа, яка репрезентує свою державу в країні перебування з усіх питань. Він є також найвищим представником у порівнянні з усіма іншими можливими постійними представниками цієї держави у країні перебування.

До початку XIX ст. не було суворої класифікації дипломатичних представників і їх старшинства, що нерідко призводило до спорів і конфліктів. Тільки на Віденському конгресі 1815 року був прийнятий Віденський регламент, який встановив таку класифікацію глав дипломатичних представників: надзвичайний і повноважний посол та папський нунцій; надзвичайний і повноважний посланник і інтернуйте; повірений у справах. Віденська конвенція про дипломатичні зносини" 1961 р. закріпила ці три основні класи глав дипломатичних представників.

За останні десятиріччя поступово зникла відмінність у правовому статусі послів і посланників. Згадана Конвенція встановила, що між дипломатичними представниками різних класів не повинно проводитись ніякої різниці, окрім різниці стосовно страшинства н етикету. Посли вважаються першими, старшими за рангом, тоді як посланники є представниками другого, нижчого рангу. Однак ця відмінність стосується лише протоколу. Як правило, посли очолюють посольства, а посланники — дипломатичні місії. Щодо повірених у справах, то вони можуть стояти як на чолі посольства, так і місії. Це інститут, до якого вдаються при особливих обставинах, наприклад, у разі напружених стосунків між державами.

Початок і закінчення дипломатичної місії. Із досягненням угоди про обмін дипломатичними представництвами та про їх рівень виникає потреба в практичному формуванні дипломатичного представництва, Процес призначення дипломатичних представників регулюється нормами як внутрідержавного, так і міжнародного публічного права. В кожній державі існує певний порядок призначення дипломатичних представників. В Україні він регулюється, зокрема, Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні 1993 року.

Процес призначення на посаду дипломатичного представника і початок його місії називають акредитуванням. Він має чотири стадії: а) одержання агреману; б) призначення на посаду; в) прибуття в країну перебування; г) офіційний вступ на посаду після вручення вірчих грамот.

У сучасному дипломатичному праві склалася норма, що зобов'язує держави одержати агреман, тобто попередню згоду держави перебування на призначення конкретної особи послом чи посланником. Акредитуюча держава повинна, як це передбачається у ст. 4 Віденської конвенції 1961 p., «переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі». Цим же правилом зафіксовано, що держава перебування не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви відмови в агремані.

Після одержання агреману, звичайно, публікується повідомлення в пресі про призначення дипломатичного представника. Юридичне оформлення призначений нового посла чи посланника закінчується тоді, коли останній одержує підписаний главою акредитуючої держави і скріплений підписом міністра закордонних справ документ, який засвідчує його призначення, — вірчі грамоти, де міститься, крім даних про пред'явника, прохання вірити діям і заявам дипломатичного представника у всіх його стосунках з державою перебування. Ці грамоти укладаються в конверт, запечатаний сургучною печаткою. Вони, як правило, повинні розкриватися главою держави при врученні. Засвідчувана копія вірчих грамот вручається главою представництва міністру закордонних справ з прибуттям. Ці грамоти надають іноземному представнику повноваження для виконання його місії і визначають загальні завдання його призначення.

Прибуття глави представництва в столицю, в якій він буде виконувати свої обов'язки, не пов'язано з будь-якою церемонією. Новий представник вважається інкогніто (від італ. incognito — невідомий) до того часу, доки він не вручить своїх вірчих грамот главі держави. Однак прийнято, що органи державної влади країни перебування виявляють йому і супроводжуючим його особам певну увагу, а. саме: допомога з боку митних органів і прикордонної поліції, зустріч прибулих з працівником протокольної служби. Після прибуття посла міністерство закордонних справ повідомляє йому про день і час прийому його міністром закордонних справ для передавання засвідчених копій вірчих грамот, а, можливо, і відкличних грамот свого попередника. Загальноприйнято також, щоб посол після неофіційного прийому його міністром закордонних справ зробив неофіційний візит дуайену дипломатичного корпусу з метою ознайомлення із вимогами протоколу.

Прийом главою держави посла або посланника є актом офіційного визнання. Церемоніал вручення вірчих грамот є не тільки вираженням пошани до суверенітету держави. Цей акт має юридичні наслідки. Адже з моменту вручення вірчих грамот посол офіційно вступає на посаду і всі його наступні дії й заяви сприймаються як офіційні, тобто від імені і за дорученням уряду країни, що його направила, і, отже, накладають на нього певні зобов'язання. Цей момент характеризує початок дипломатичної місії.

Решту членів персоналу представництва акредитуюча держава може призначити на свій розсуд, але з умовою обов'язкової нотифікації (від лат. notificare — сповіщати) країни перебування про прибуття цих осіб у присвоєному їм званні. Щодо призначення військових, військово-морських та військово-повітряних аташе в багатьох країнах існує порядок, який, по суті, означає вимогу одержання агреману, оскільки держави перебування нерідко пропонують, щоб прізвища таких аташе завчасно повідомлялися їм для схвалення.

Дипломатичний представник, акредитований в даній країні, залишається на цій посаді до припинення його офіційних функцій.

Випадки, пов'язані із закінченням дипломатичної місії, умовно можна поділяти на дві групи: а) коли діяльність дипломатичного агента припиняється з ініціативи акредитуючої держави чи самого агента (призначення в інше місце, відставка та ін.); б) коли його діяльність припиняється з ініціативи держави перебування (заява про те, що конкретна особа є «persona non grata» чи є неприйнятною особою відповідно до ст. 9 Віденської конвенції 1961 p.).

Припинення функцій дипломатичних агентів можливе також і з інших причин:

1. При розірванні дипломатичних відносин між державами-контрагентами чи виникненні війни між ними.

2. Коли акредитуюча держава чи. держава перебування припиняє своє існування як суб'єкт міжнародного права.

3. При докорінній зміні державного ладу акредитуючої держави внаслідок соціальної революції.

4. В разі смерті дипломатичного агента.

5. У випадку відмови дипломата виконувати свої функції (інсурекції).

Припинення діяльності дипломатичного агента з ініціативи акредитуючої держави оформляється, як правило, шляхом вручення державі перебування відкличних грамот, які видаються главою акредитуючої держави, так само як і вірчі грамоти.

Кумуляція (сумісництво) дипломатичного представництва.

Дипломатичний представник (агент) в одній державі може бути одночасно дипломатичним представником в другій або в декількох державах, якщо з боку будь-якої з держав, що приймають, немає протії цього заперечень. У випадку, коли не утворено представництво в якійсь державі, представництво буде здійснюватись періодичними приїздами дипломатичного представника. Наприклад, Едвард Річард Буде — Надзвичайний і Повноважний Посол Нової Зеландії в Російській Федерації у травні 1993 р. був призначений Надзвичайним і Повноважним Послом Нової Зеландії в Україні за сумісництвом. Л Енвер Абдюль Файя - Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Албанія в Республіці Польща у березні 1994 р. був призначений Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Албанія в Україні за сумісництвом.

4.4. Дипломатичні привілеї і імунітети

Для нормального здійснення дипломатичним представництвом своїх функцій країна перебування надає іноземним дипломатичним представництвам особливі права і переваги, які називаються дипломатичними! імунітетами та привілеями. Ці привілеї та імунітети, визнані міжнародним правом і взаємною практикою, кодифіковані й узагальнені Віденською конвенцією 1961 p., яка надала законну силу й узгоджувальний характер відповідним зобов'язанням держав і дипломатів при виконанні ними своїх обов'язків.

Під дипломатичним імунітетом розуміють вилучення дипломатичних агентів іноземних держав зі сфери дії місцевої юрисдикції, незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених внутрідержавним правом країни перебування за порушення її законів і правил. Але звільнення від санкцій не означає звільнення дипломата від необхідності поважати право і національний правопорядок країни перебування.

Під дипломатичними привілеями розуміють особливі пільги, переваги, що надаються дипломатичним агентам.

Різницю між імунітетами та привілеями інколи вбачають у тому, що імунітети — це правові гарантії для нормального здійснення функцій дипломатів, тоді як привілеї стосуються в основному питань престижу держав, які направляють їх. Однак щодо юридичної сили, різниці між ними немає, оскільки нині вони мають загальну основу - договірні норми міжнародного права, які прийшли на зміну звичаю і нормам ввічливості,- В цілому привілеї та імунітети складають єдиний, загальновизнаний у міжнародному спілкуванні статус дипломатичних агентів і їх представництв.

У Віденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети та привілеї поділяються на: а) загальні привілеї та імунітети всього представництва; б) привілеї та імунітети глави і персоналу представництва, які мають особистий характер.

Загальні привілеї та імунітети представництва:

а) Недоторканість приміщень. Необхідною умовою заснування і функціонування представництва є захист його приміщень від зовнішнього втручання. Приміщення представництва, включаючи й обслуговуючу земельну ділянку, є головною квартирою представництва і на них розповсюджується імунітет самої акредитуючої держави. Віденська конвенція закріплює цю норму права на приміщення представництв, предмети обстановки та інше майно, а також засоби пересування (наприклад, автотранспорт) користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та інших примусових дій. На країну перебування покладено спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для охорони приміщення представництва від будь-якого вторгнення чи заподіяння шкоди та запобігання будь-якому порушенню спокою представництва або образі його гідності. За всіх обставин власті країни перебування не мають права заходити до приміщення посольства (місії) для здійснення будь-яких дій, якщо на це не одержано згоди глави дипломатичного представництва. Проте недоторканість приміщень представництва не дає права використовувати їх як притулок для осіб, що переслідуються владою держави, перебування. Подібні факти, які мали місце в практиці, є порушенням міжнародного права. Зокрема, право притулку в дипломатичних представництвах загальновизнано лише в практиці латиноамериканських держав. На жаль, Віденська конвенція не містить постанов стосовно дипломатичного притулку.