ЯЗЫК И РЕБЕНОК 2 страница

На кордонах між державами існує спеціальний прикордонний режим, який встановлюється як їхнім внутрішнім законодавством, так і міжнародними угодами. Так, своїм внутрішнім законодавством держава встановлює правовий режим у прикордонних місцевостях: визначає порядок охорони державного кордону, його! митний, санітарний режим, регламентує умови в'їзду, виїзду, проживання і господарської або будь-якої іншої діяльності у прикордонних зонах. В Україні найважливішими нормативними актами, які спеціально регламентують згадані питання, є: Закон України від 4 листопада 1991 р. «Про державний кордон України і Закон України від 25 лютого 1994 р. «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», Повітряний кодекс України 1993 р. та Митний кодекс України-1991 року.

Міжнародними угодами регулюють питання, які зачіпають інтереси обох сусідніх держав і вимагають їхнього тісного співробітництва. В першу чергу це стосується підтримання кордону в належному стані, його редемаркації, догляду прикордонних знаків, користування прикордонними водами, залізничними і шосейними шляхами, що перетинають кордон, виконання ремонтно-будівельних, польових та інших видів робіт на кордоні, врегулювання прикордонних інцидентів тощо. Україна, як і інші незалежні держави, намагається укладати подібні угоди з усіма сусідніми країнами.

Необхідно підкреслити, що прикордонний режим за ухвалою компетентних органів держави або за взаємною згодою прикордонних держав зм'якшується, наприклад, для розвитку прикордонної торгівлі, родинних контактів тощо, аж до повного скасування.

У міжнародному праві важливе значення приділяється проблемі своєчасного врегулювання усіляких прикордонних інцидентів на основі взаємного погодження сторін. У міжнародній практиці для цієї мети застосовують інститут прикордонних комісарів, тобто спеціально уповноважених представників, які здійснюють контроль над певними ділянками кордону з метою попередження і якнайшвидшого врегулювання прикордонних інцидентів. Крім того, прикордонні комісари захищають господарсько-побутові інтереси громадян і Держав, які вони представляють, а також стежать за виконанням договорів з прикордонних питань. При неможливості досягнення згоди між прикордонними комісарами спірне питання вирішується дипломатичним шляхом.

2.2. Правові підстави та способи зміни державної території

Загальновизнаним принципом сучасного міжнародного публічного права є принцип цілісності державної території та недоторканості державних кордонів. З огляду на те, Що територіальна цілісність і недоторканість державних кордонів є необхідною умовою нормального існування кожної держави і нації, Статут ООН (п. 4 ст. 2) вимагає від усіх своїх членів утримуватись від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості (цілісності) будь-якої держави, справедливо кваліфікуючи як протиправні будь-які зазіхання на територію і кордони суверенної держави.

Окрім того, згаданий принцип передбачає, з одного боку, заборону будь-якого використання державної території без згоди територіального суверена, а з іншого, — вважає неприпустимим використання територіальним сувереном своєї території так, щоб це шкодило території іншої держави Міжнародне право забороняє і колоніалізм та агресивні війни. Зокрема, п. 2 ст. 1 Статуту 00Н закріплює право народів на самовизначення, ідо робить неправомірним насильне утримування в межах території держави будь-яких народів і націй та передбачає надання їм незалежності з додержанням цілісності національної території. А Декларація Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 р. «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам» проголосила необхідність негайно і без застережень покінчити з протиправним утримуванням у межах імперіалістичних держав національних територій залежних держав.

Міжнародне право фіксує і таку норму, яка дозволяє кожній державі і нації забезпечувати свою територіальну цілісність і незалежність усіма доступними їй засобами і способами, включаючи збройну боротьбу проти агресорів і поневолювачів.

Гарантуючи всіма правомірними засобами територіальну недоторканість держав і націй, сучасне міжнародне публічне право одночасно припускає можливість, а в деяких випадках і необхідність територіальних змін.

При цьому зауважимо, що у стандартних підручниках, особливо виданих англійською мовою, називають п'ять способів набування території: заволодіння, прирощення, поступка (цесія), завоювання (анексія) і давність. Один з видатних авторитетів у галузі міжнародного публічного, права —Едуардо Хіменес де Аречага — у своєму підручнику розглядає тільки два основних способи набуття прав на територію: окупація і мирне здійснення державної влади.

На наш погляд, така постановка проблеми правомірна з огляду на знання історичного розвитку права. Дійсно, в минулому, коли війна визнавалась законним способом розв'язання міжнародних проблем, однією з найважливіших правових підстав територіальних змін було збройне загарбання сильними державами територій чужих країн і народів. Правомірним способом територіальних змін вважалась дебелляція (завоювання), тобто насильне заволодіння територією іншої держави шляхом війни. Дебелляція завершувалась актом анексії, тобто прилученням усієї або частини підкореної території до складу території держави-переможця (наприклад, загарбання Італією Ефіопії у 1936 р., Німеччиною Австрії у 1938 р.). У той же час загарбання територій народів і держав на Африканському, Азіатському та Американському континентах здійснювалось здебільшого як заволодіння «нічийними», «без господаря» (terra nullius) землями шляхом окупації. В класичному міжнародному праві утримування загарбаних територій виправдовувались доктриною давності, за якою вважалось законним володіння територією з огляду на тривале безперервне здійснення там суверенної влади держави, навіть якщо в минулому вона оволоділа цією територією з порушенням Існуючих у ті часи норм права.

Заборона застосування сили або загрози силою в міжнародних відносинах і утвердження в міжнародному публічному праві принципу ненападу призвели до ліквідації так званого «права переможця» і тісно пов'язаного з ним інституту завоювання. Там, Міжамериканська конвенція про права й обов'язки держав 1933 року містить зобов'язання невизнання «надбань території або особливих переваг, здобутих силою». Аналогічне положення містить і ст. 17 Статуту Організації Американських Держав (ОАД).

У сучасному міжнародному публічному праві найголовнішою правовою підставою для територіальних змін є реалізація принципу самовизначення народів (націй), внаслідок чого можуть відбуватись найрізноманітніші територіальні зміни, починаючи від часткової зміни території держав і кінчаючи значними територіальними змінами, аж до виникнення нових держав. Наприклад, чимало нових незалежних держав виникло після другої світової війни на територіях колишніх колоній в Азії, Африці та Латинській Америці внаслідок здійснення їх права на самовизначення-Особливий вид територіальних змін становлять випадки об'єднання кількох держав у федерацію, або в єдину унітарну державу, її також вихід окремих членів зі складу федерацій або їх розпад на кілька держав. У таких випадках воля нації відносно територіальних змін висловлюється у формі ухвали представницьких органів влади, обраних нацією. Типовим прикладом територіальних змін внаслідок об'єднання держав є Договір між ФРН з НДР про утворення німецької єдності від 31 серпня 1990 р. Вихід у 1965 р. Сінгапуру з федерації Малайзії може служити прикладом територіальних змін при виході з федерації. Яскравим прикладом територіальних змін при розпаді федерації на кілька держав є розпад СРСР і утворення на його терені незалежних самостійних держав. Зокрема, Верховна Рада Української РСР 16 липня 1991 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій зазначалось, що Україна як суверенна незалежна держава розвивається в існуючих кордонах (мається на увазі кордони Української РСР - А. Г.) на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення Наступним кроком на шляху утвердження суверенітету українського народу було проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня І991 р. незалежності України і створення самостійної української держави - Україна. В Акті проголошення незалежності України підкреслювалось, що територія України є неподільною і недоторканою. Можна погодитись з позицією тих авторів, які вважають специфічною правовою підставою і одночасно способом територіальних змін плебісцит і референдум як форми реалізації принципу самовизначення націй.

Плебісцитом прийнято називати голосування населення спірної території щодо державної приналежності цієї території. Як демократичний інститут міжнародного права він виник ще в кінці XVIII ст. Він може провадитися на основі внутрішнього закону або внаслідок укладення міжнародного договору.

Плебісцит застосовувався, наприклад, у 1944 р. в Ісландії,.внаслідок чого вона була проголошена незалежною від Данії республікою. Також внаслідок плебісциту Західний Іран возз'єднався з Індонезією (1969 р.), а провінція Ерітрея відокремилась від території Ефіопії (1993р.)

На відміну від плебісциту, під час референдуму питання про долю території вирішується одночасно з питанням про державну незалежність нації. Так, постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. було призначено проведення республіканського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Народ України 1 грудня 1991 р. проголосував за державну незалежність і питання державності було розв'язане остаточно.

Правовою підставою територіальних змін є взаємна згода заінтересованих держав щодо односторонніх чи обопільних територіальних поступок. У доктрині міжнародного публічного права така згода відома під назвою цесії. У феодальний період цесія здійснювалась у формі подарунків, застав, обміну території. До самого початку XX ст. держави широко практикували купівлю-продаж територій. До цього способу придбання територій часто вдавались Сполучені Штати Америки: у 1803 р. вони купили у Франції за 15 мли. дол. Луїзіану; у 1867 р. — у Росії за 7,2 млн. дол. Аляску разом з Алеутськими островами; у 1916 р. — у Данії за 25 мли. дол. датську групу Антильських островів.

Згідно з сучасним міжнародним публічним правом цесія припустима в тій мірі, в якій вона не порушує права на самовизначення. Тому в сучасних умовах цесія оформляється переважно у вигляді міжнародного договору, в якому фіксуються умови територіальних змін. Прикладом правомірних територіальних змін на підставі міжнародного договору може служити Договір між СРСР та Польщею від 15 лютого 1951 р., згідно з яким згадані держави обмінялися відповідними територіальними ділянками в районі Львівської області,

Юридичною підставою територіальних змін може бути ад'юдикція, або відсудження, тобто рішення Міжнародного суду успірному територіальному питанні. Однак у зв'язку з цим потрібно підкреслити, що міжнародні судові інстанції можуть розглядати таке питання лише за взаємною згодою держав, між якими виник спір. І ще одне зауваження: ухвали Міжнародного Суду ООН. наприклад, обов'язкові для сторін, які беруть участь у спорі, вони остаточні й оскарженню не підлягають (ст. 60 Статуту Міжнародного Суду).

Прикладами розв'язання територіальних проблем шляхом звернення до міжнародної судової процедури є розгляд в 1956— 1963 рр. у Міжнародному Суді ООН спору між Камбоджею і Таїландом з приводу прикордонної території, на якій розташовано стародавній храм Преах Віхар, або ухвала арбітражного суду, який засідав у Женеві (1968 р.) стосовно приналежності Качського Рану — території, на яку претендували Індія і Пакистан: 90% цієї території було присуджено Індії, а решта — Пакистанові.

Правовою підставою територіальних змін можуть бути також історичні права на певну територію. Численні випадки відновлення історичних прав мали місце після другої світової війни. Так було відновлено історичні права України і республіки Білорусь на їхні західні землі; Польщі на її землі на схід від Одри і Ніси Лужицької та і н.

Правомірними вважаються і територіальні зміни внаслідок позбавлення агресора частини його власної території. Такі територіальні зміни торкнулися Німеччини та Японії після другої світової війни.

Нарешті, міжнародне публічне право не забороняє штучні територіальні зміни, адже подібні зміни відбуваються, як правило, завдяки зусиллям держави щодо збільшення своєї території за рахунок моря. До того ж, вони не порушують істотних інтересів інших держав. Прикладом у цьому відношенні є Голландія, народ якої протягом століть відвойовує землю в моря. Нині половину сухопутної території цієї країни становлять землі, які в свій час були морським дном; там живе близько 60% населення країни.

2.3. Території з особливим правовим режимом

У міжнародній практиці мають місце непоодинокі факти, коли певним частинам державної території надається статус особливого режиму. Сучасному міжнародному праву відомі такі основні види, як демілітаризація та нейтралізація.

Під демілітаризацією розуміють такий режим певного району території, який передбачає повну або часткову заборону тримати в ньому війська і озброєння, а також створювати там військові бази і споруджувати укріплення. Як правило, вона здійснюється за взаємною згодою держав. Зобов'язання держав щодо демілітаризації фіксуються в спеціальних угодах (наприклад, за Паризьким мирним договором 1947 р. з Фінляндією демілітаризованими стали Аландські острови). Розрізняють повну (Антарктика, небесні тіла, включаючи Місяць) і часткову (наприклад, створення без'ядерних зон) демілітаризацію.Під нейтралізацією в.міжнародному публічному праві розуміють такий режим території, який передбачає заборону ведення воєнних дій у псиних районах або використання їх як бази для ведення війни. Інститут нейтралізації, подібно до демілітаризації, є договірним інститутом, його мета полягає в тому, щоб вилучити певні території з театру воєнних дій в разі збройного конфлікту. Зокрема, нейтралізованими вважаються Суецький і Панамський канали, Магелланова протока та ін. Міжнародній практиці відомі випадки поєднання режиму демілітаризації і.нейтралізації. Наприклад, поєднує ні дна режими територія архіпелагу Шпіцберген за Паризьким договором 1920 року.

Від демілітаризованих та нейтралізованих зон, які перебувають під суверенітетом окремих держав, треба відрізняти міжнародні зони, тобто порівняно невеликі території, які перебувають відповідно до міжнародних договорів під особливим спільним управлінням кількох держав. Так, за угодою 1922 р., яка діяла протягом 40 років, міжнародну нейтральну зону було створено на узбережжі Персидської затоки між Кувейтом і Саудівською Аравією.

Нарешті, зупинимося па такій формі володіння державною територією, як кондомініум, тобто спільне територіальне володіння двох або більше держав. Кондомініум встановлюється з метою усунення суперечностей між двома або декількома державами, які претендують на одну і ту ж територію. Історії міжнародних відносин відомі декілька випадків кондомініуму. Так, Великобританія і Франція з 1906 по 1980 роки здійснювали кондомініум над островами Нові Гібриди (з 1980 р. — Республіка Вануату).

3. Правовий режим міжнародних рік та озер

Використання, міжнародних рік та озер зачіпає серйозні проблеми міжнародного публічного права стосовно територіального суверенітету. На відміну від національних рік та озер, які повністю знаходяться в межах однієї держави, і в силу цього повністю перебувають під її суверенітетом, міжнародні ріки та озера, що звуться також багатонаціональними, розділяють територію двох і більше держав або протікають через них. Термін «міжнародні»

У міжнародному публічному праві використовуються і такі узагальнюючі поняття, як міжнародна водна система або міжнародний водотік стосовно до рік та озер означає лише їх загальну назву, оскільки вони географічно й економічно пов'язані з територією й інтересами двох і більше держав.

Особливість правового режиму міжнародних рік та озер зумовлюється тим, що вони, з одного боку, становлять єдиний природний комплекс, а з іншого, — в певних своїх частинах цілком входять до складу території кількох прибережних держав. До того ж використання водних шляхів прибережною державою може нанести шкоду правам або інтересам іншої прибережної держави. оскільки наслідки діяльності першої з них можуть проявлятися на території другої. Скажімо, не менш важливого значення, ніж судноплавство, набувають тепер питання, пов'язані з експлуатацією рік з метою виробництва електроенергії, створення штучних водосховищ, будівництва різних гідроспоруд, лісосплаву, використання вод для побутових і промислових потреб, для іригації та меліорації тощо. В силу цього прибережні держави пов'язані певними правами і обов'язками щодо використання міжнародних рік та озер.

У більшості випадків правовий режим рік та озер, який передбачає права інших прибережних і неприбережних держав і обмежує здійснення територіальної юрисдикції тих чи інших прибережних держав, ґрунтується на договорі. Для окремих річкових систем неминуча своя конкретизація режимів, оскільки кожна система має свій власний характер і свої технічні проблеми)

Залежно від особливостей правового режиму міжнародних рік і стосовно їх географічного положення, серед них необхідно розрізняти:

1) ріки, що мають судноплавне сполучення з морем і режим

яких передбачає свободу плавання по них суден усіх держав (наприклад, р. Дунай, р. Конго). Такі ріки в міжнародно-правовій доктрині і практиці відомі під назвою міжнародних рік;

2) ріки, режим яких передбачає використання Їх тільки прибережними державами (наприклад, р. Ніл). Експлуатація подібних рік регламентується спеціальними угодами прибережних держав;

3) ріки, що розділяють територію двох або більше держав і утворюють між ними природний кордон, з яким збігається і кордон державний (наприклад, р. Прут, р. Буг). Особливість прикордонних рік полягає в тому, що їх правовий режим збігається з прикордонним режимом:

4) ріки, відносно використання яких не існує якихось спеціальних міжнародних угод (наприклад, р. Йордан, яка використовується головним чином для зрошування).

Як бачимо, необхідним критерієм для класифікації ріки як міжнародної, є ознака судноплавного сполучення її з морем та угода відносно свободи судноплавства по ній суден усіх прапорів, тобто держав, хоча в наш час сталися істотні зміни у службовій ролі рік. про що йшла мова вище.

У світі нараховується досить багато рік та озер, які відносяться до категорії міжнародних. Тільки в Європі їх близько 170. Проте міжнародні ріки та озера, режим яких регламентується міжнародними угодами, становлять незначний процент відносно всіх рік та озер. У Європі, наприклад, відкритими для вільного плавання торговельних суден усіх держав є лише Дунай та Рейн; в Африці — Конго. Нігер, Сенегал; у Південній Америці — система рік Ла-Плати та Амазонки; у Північній Америці — система Великих озер та ін.

Як свідчить міжнародно-правова практика, режим міжнародних рік та озер регламентується спеціальними для кожної окремої ріки та озера угодами. Досить згадати Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року і Договір про співробітництво в Амазонії 1978 р. (Південна Америка), Конвенцію про експлуатацію річкового басейну озера Чад 1964 р.. Акт відносно навігації та економічного співробітництва між державами басейну р. Нігер 1963 р. (в Африці).

Особливий інтерес для європейських держав викликає правовий режим р. Дунай. Міжнародне судноплавство по Дунаю регулюється Конвенцією про режим судноплавства на Дунаї 1948 року. Згідно з Конвенцією, навігація по Дунаю повинна бути вільною і відкритою для громадян, торговельних суден і товарів усіх держав. Плавання військових кораблів неприбережних країн заборонено, а придунайських за межами власних кордонів — лише за згодою відповідних держав. Спостереження за виконанням» Конвенції здійснює Дунайська Комісія, яка складається з представників держав-учасниць, і в функції якої входять питання забезпечення судноплавства по річці.

На сьогодні діє декілька десятків міжнародних угод, які встановлюють правовий режим конкретних міжнародних рік та озер або регулюють ті чи інші види використання їх вод. Проте немає універсальної міжнародної угоди, яка б регламентувала міжнародно-правовий режим міжнародних рік та озер1.

Єдиним документом загального характеру є Правила Гельсінкі — стосовно використання вод міжнародного річкового басейну, який носить рекомендаційний характер і, звісно, не може розглядатися як відображення міжнародного звичаєвого права, що склалось внаслідок тривалої практики держав у цій сфері.

Разом з тим, враховуючи положення численних договорів і виходячи з вимог основних принципів міжнародного права, міжнародно-правова доктрина і практика сформулювали ряд загальних принципів, які визначають права й обов'язки держав стосовно використання вод міжнародних рік та озер, а саме:

— принцип суверенітету держави до тієї частини міжнародного водного басейну, яка знаходиться в межах її території;

— принцип справедливого водокористування, який забезпечує кожній прибережній державі справедливу частку при використанні міжнародного водного ресурсу;

— принцип неспричинення шкоди природному середовищу або інтересам іншої держави внаслідок забруднення або іншим шляхом при використанні вод міжнародного водного басейну. В денній час Комісія міжнародного права розробляє за дорученням Генеральної Асамблеї 00Н проект статей про несудноплавне використання міжнародних рік, що, безумовно, відкриє нову сторінку в прогресивному розвитку міжнародного «річкового» права.

4. Міжнародно-правовий режим Арктики й Антарктики

Час від часу в міжнародному публічному праві виникають питання, пов'язані з територіальними претензіями окремих держав стосовно використання полярних районів Земної кулі — Арктики та Антарктики. Тому є нагальну потреба розглянути правовий режим цих двох полярних зон.

Арктика (від грец. arktikos - північний) — північна полярна область Землі, яка охоплює окраїни материків Євразії, Північної Америки, майже увесь Північний Льодовитий Океан з островами (окрім прибережних островів Норвегії), а також частина Тихого й Атлантичного океанів, що прилягають до нього в межах Полярного кола (66°33" п. ш.). Загальна площа — 21 млн.км2, в тому.(числі 2/3 — вода. Арктичні простори і природні ресурси, що знаходяться там (нещодавно виявлені великі родовища нафти і газу), набувають неабиякого значення для економіки приарктичних держав

З освоєнням приарктичних районів внаслідок тривалих досліджень, численних експедицій, а також експлуатації природних багатств у зоні Арктики, поступово склалося фактичне розмежування інтересів приполярних держав. Для фіксації цього розмежування приполярні держави — колишній Союз РСР, США, Канада, Норвегія і Данія — вдалися до застосування міжнародно-правової доктрини — «секторіальної теорії». В її основі — теорія секторів, яки розвинута ще в 1918 р. руським юристом В. Лактіним. Згідно з цією теорією кожна приарктична держава володіє особливими правами у своєму полярному секторі — трикутнику, основою якого є узбережжя держави, що прилягає до Північного Льодовитого океану, а вершиною — Північний полюс. Відповідно, всі землі й острови, що знаходяться в межах полярного сектора цієї держави, входять до складу її території, незалежно від того, відкриті вони чи ні.

Океанські і морські арктичні простори є відкритим морем і не підпорядковані суверенітету жодної держави. Однак кожна держава, яка має полярні сектори в Арктиці, може розглядати свій сектор як зону особливих інтересів, зокрема, для забезпечення своєї безпеки.

Кордони і правовий режим Радянського полярного сектора в Арктиці було визначено ще постановою ЦВК та РНК СРСР від 15 квітня 1926 р. «Про оголошення територією Союзу РСР земель і островів, які розташовані у Північному Льодовитому океані» в межах між меридіанами 3204/35// східної довготи та 168049/30// західної довготи. Канада також у ряді законодавчих актів,, зокрема, в Законі про північні території 1925 р. встановила свій суверенітет на землі, острови і морські простори на півночі від канадського узбережжя.

В останні роки активно розвивається міжнародне співробітництво в галузі досліджень Арктики та охорони її природного середовища. З цією метою укладено ряд угод (наприклад, багатосторонню Угоду про збереження білих ведмедів 1973 р.. радянсько-канадський Протокол про науково-технічне співробітництво в Арктиці 1984 р. та ін.). У даний час Триває підготовка міжнародної багатосторонньої угоди стосовно охорони навколишнього середовища Арктики.

Під Антарктикою розуміється великий регіон нашої планети, який розташований від Південного полюсу до 60-ої паралелі південної широти (загальна площа — 52,5 мли. км2, в тому числі материк Антарктида — 14 тис. км2). Правовий режим Антарктики регулюється Вашингтонським договором від 1 грудня 1959 р. (Договір про Антарктику), а також системою інших міжнародних документів, які діють у межах цього Договору.

Основна риса міжнародно-правового режиму Антарктики полягає в тому, що цю величезну зону можна використовувати лише в мирних цілях. П. І ст. 1 Договору про Антарктику забороняє всякі заходи воєнного характеру — створення військових баз і укріплень, проведення воєнних маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї. Договір (п. 1 ст. 5) спеціально підкреслює, що в Антарктиці заборонено будь-які ядерні вибухи та скидання радіоактивних залишків і матеріалів. Отже, Антарктика е нейтралізованою, демілітаризованою і без'ядерною зоною.

Договір проголошує свободу наукових досліджень і співробітництво з цією метою між усіма державами (ст. 2 Договору).

Стосовно територіальних зазіхань з боку окремих держав, Договір не визнав їх, проте і не заперечив.

Важливо підкреслити, що Договір передбачає механізм забезпечення дотримання, а також удосконалення і конкретизації його положень. Один з важливих елементів цього механізму є Консультативна нарада учасників Договору, яка скликається, як правило, один раз у два роки, без урахування спеціальних сесій.

Іншим важливим елементом механізму забезпечення дотримання Договору про Антарктику є система інспекцій.

Слід підкреслити, що механізм Консультативних нарад відіграє важливу роль у розвитку міжнародно-правового режиму Антарктики, особливо при розробці проектів міжнародних угод стосовно різних аспектів діяльності в Антарктиці. До їх числа належить віднести Конвенцію про збереження тюленів Антарктики 1972 р., Конвенцію про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р., Конвенцію про врегулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 р. Всі ці угоди, а також обов'язкові ухвали Консультативних нарад у сукупності складають так звану систему Договору про Антарктику.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

1. Поняття міжнародного спору

У міжнародному публічному праві для позначення розбіжностей між державами, і передусім тих, що можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, використовуються терміни «спір», «ситуація» (ст. ст. 34, 35, 36 Статуту ООН). Згідно з доктриною міжнародного права та практикою Ради Безпеки, а також Міжнародного Суду ООН, спір має місце в тому випадку, коли держави взаємно заявляють претензії з приводу одного й того ж предмету спору. Ситуація ж має місце тоді, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним заявленням претензій, хоча й породжує тертя між ними. Отже, «ситуація» — більш широке поняття, ніж «спір». Загальною ознакою, яка характеризує як спір, так і ситуацію, є зіткнення інтересів, держав.

Загальновизнаним залишається визначення поняття «міжнародний спір», яке дала у свій час Постійна палата міжнародного правосуддя. Міжнародний спір — це розбіжність з приводу будь-якої норми права або факту між певними суб'єктами, в даному випадку між державами, коли одна з них заявляє претензії до другої держави, а остання заперечує ці вимоги або приймає їх частково.

Як свідчить міжнародно-правова практика, спори і спірні ситуації бувають двох різновидів: ті, продовження яких загрожує міжнародному миру і безпеці, і ті, продовження яких не викликає такої загрози. Тільки після другої світової війни виникло понад 450 міждержавних спорів і спірних ситуації різного роду.

Статут ООН не встановлює критеріїв поділу спорів і ситуацій па вказані різновиди, залишаючи це питання Раді Безпеки. У ст. 34 Статуту говориться: «Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, що може привести до міжнародних тертів або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки».

Юридичні наслідки, які випливають з класифікації Радою Безпеки ООН. конфлікту як «спір» або «ситуація», неоднакові. При розгляді спору в Раді Безпеки держава, яка є стороною в ньому, повинна утримуватись від голосування. Тут діє принцип: ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. І навпаки, при розгляді спірної ситуації утримування від голосування не потребується. За ст. 37, 38 Статуту ООН Рада Безпеки може рекомендувати сторонам умови розв'язання спору, які вона визнає придатними, проте не ситуації. Нарешті, передавання справи в Міжнародний Суд ООН може мати місце тільки стосовно спору, але не ситуації.

В літературі з міжнародного права можна зустріти класифікацію міжнародних спорів за різними критеріями: за об'єктом або предметом спору, за ступенем безпеки для міжнародного миру, за географією розповсюдження (локальні, регіональні, глобальні), за колом суб'єктів (дво- і багатосторонні). Однак найбільш відомою є класифікація, яка поділяє міжнародні спори па юридичні (правові) й політичні.