ЯЗЫК И РЕБЕНОК 3 страница

Статут Міжнародного Суду ООП (ст. 36) до правових відносить спори, які стосуються тлумачення міжнародних договорів, будь-якого іншого питання міжнародного права, наявність факту порушення міжнародних зобов'язань, відшкодування, що належить за порушення таких зобов'язань.

До політичних спорів найчастіше відносять територіальні — спори стосовно державних кордонів, які, як правило, супроводжуються небезпечними політичними кризами і збройними конфліктами.

Сучасне міжнародне публічне право вимагає розгляду всіх спірних питань між державами мирними засобами. Принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами знайшов у паш час загальне визнання і закріплення у багатьох міжнародно-правових актах і, зокрема, в Статуті ООН. Усі члени ООН, згідно з п. З ст. 2 Статуту, повинні розв'язувати свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку народів.

Механізм реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів існує у вигляді системи міжнародно-правових заходів такого врегулювання. Згідно зі ст. 33 Статуту ООН, сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, повинні старатися розв'язати спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором. Вважається, що в цьому переліку присутні майже всі відомі на сьогодні засоби мирного вирішення спорів. Не згадані тільки «добрі послуги». Деякі мирні засоби, які одержали своє договірно-правове оформлення ще в кіпці XIX - на початку XX ст., у згаданій статті іменуються інакше. Під обслідуванням Статут ООН має на увазі слідчі комісії, а під примиренням погоджувальні комісії. Разом з.тим, суб'єкти міжнародного права, і, в першу чергу, держави, ведуть пошук нових, ефективних мирних засобів. У рамках ОБСЄ з цією метою регулярно збираються Наради з мирного врегулювання спорів, на яких акумулюються цікаві ідеї та пропозиції в цій галузі.

2. Безпосередні переговори

Оскільки в сучасному міжнародному праві відсутні норми про міждержавні узгоджувальні (примиренські) органи розв'язання спорів,' які виникають між суб'єктами міжнародного публічного права, можливе, головним чином, шляхом переговорів. Це найбільш гнучкий і ефективний спосіб. Саме до нього передусім вдаються держави при розгляді тих чи інших міжнародних питань. Такі міжнародно-правові акти, як Статут ООН, Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років, мирні договори 1947 p.. Заключний акт Наради з Безпеки та співробітництва в Європі 1975 p., Манільська декларація 1982 р. однозначно ставлять безпосередні дипломатичні переговори на перше місце з усіх засобів вирішення міжнародних спорів. Та й на практиці Рада Безпеки і Генеральна Асамблея ООН під час розгляду спірних питань вимагають, щоб заінтересовані сторони використали метод безпосередніх переговорів до передачі спірного питання цим органам.

Під безпосередніми переговорами розуміється двостороннє обговорення спірних проблем. Проведення таких переговорів — у письмовій або усній формі — зовнішніми органами сторін прийнято іменувати дипломатичним шляхом (la voie diplomatique) розв'язання спірних міжнародних питань. Якщо учасниками спору є декілька суб'єктів (держав), то такі багатосторонні зустрічі звуться конференціям)! або нарадами (наприклад, Женевська конференція з урегулювання Лаоської проблеми, яка відбулась в липні 1962 p.). Але чіткого розмежування між безпосередніми переговорами та конференціями (нарадами) не існує. Нерідко багатосторонні зустрічі представників держав, що звуться конференціями, насправді є переговорами, оскільки не володіють тією організаційною формою, характерною для міжнародних конференцій.

Сучасне міжнародне публічне право не встановлює, ніякого порядку ведення переговорів. Це питання визначається кожного разу самими заінтересованими державами. Переговори можуть вестися в письмовій чи усній формі, на різних рівнях (глави держав чи урядів, міністри), постійними чи спеціально для цього призначеними Представниками держав, а також у порядку обміну нотами, листами тощо.

У всіх цих випадках спір може бути врегульованим тільки за допомогою домовленості сторін, шляхом взаємного узгодження позицій. За основними принципами і нормами міжнародного права переговори повніші вестись без диктату іі примусу, на рівноправній основі. Як свідчить міжнародно-правова практика, не встановлюються і строки для закінчення переговорів, проте, цілком зрозуміло, що па сторони, які ведуть переговори, лягає обов'язок сумлінно домагатися досягнення угоди. Позитивним наслідком переговорів може бути вирішення спору або досягнення домовленості про застосування іншого мирного засобу розв'язання спору.

Досить близько до дипломатичних переговорів, стоять так звані консультації. Іноді їх, цілком слушно, іменують різновидом переговорів. Як і інші "форми переговорів, воші являють собою не тільки засіб вирішення спорів, але її є способом встановлення загальної точки зору. Наприклад, сі. і Договору НАТО говорить: «Сторони проведуть консультації, між собою кожен раз, коли на думку будь-якої з них територіальна цілісність, політична незалежність або безпека будь-якої зі сторін будуть поставлені під загрозу».

Нерідко в міжнародних договорах передбачається умова, що сторони консультуватимуться з різних питань міжнародного життя для з'ясування їхніх поглядів на ті чи інші проблеми. Наприклад, ст. 6 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5.XII.1994 р. передбачає, що Україна, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки «будуть проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно... зобов'язань».

Обов'язкові консультації як метод мирного вирішення спорів між, державами — учасниками НБСЄ були запроваджені ще в рамках Гельсінського процесу. Починаючи з 1991 p., було ухвалено проводити регулярні, не рідше одного разу на рік, політичні консультації на рівні Ради Міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ.

Отже, дипломатичний шлях є найліпшим засобом ладнання спорів, оскільки шляхом безпосередніх.переговорів між сторонами швидше всього можна досягнути надійного взаємопорозуміння:

3. Міжнародна погоджувальна процедура

Міжнародна погоджувальна процедура має допоміжний характер, її призначення полягає в тому, щоб сприяти державам (сторонам), між якими виник спір, вступити а переговори і досягти угоди із спірного питання. До міжнародної погоджувальної, примиренської процедури відносяться: добрі послуги і посередництво, слідчі та погоджувальні комісії.

А. Добрі послуги і посередництво

Процедура добрих послуг та посередництва була розроблена ще на першій Гаазькій конференції в 1899 р. На другій Гаазькій конференції (1907 р.) була прийнята Конвенція про мирне вирішення міжнародних незгод. У ст. 2 Конвенції 1907 р. говориться, що «Держави, які договорюються, погоджуються у випадку важливого розходження або зіткнення, перш ніж удатися до зброї, звернутися, у міру, яку дозволяють обставини, до добрих послуг або посередництва однієї або декількох дружніх Держав». У Конвенції не дається визначення добрих послуг та посередництва і не проводиться розмежування між цими поняттями. В ст. З Говориться, що «завдання посередника полягає, в узгодженні протилежних зазіхань і в угамуванні почуття ворожості, якщо воно виникло між державами, які знаходяться в спорі».

Згідно з Конвенцією, добрі послуги та посередництво можуть бути застосовані як під час війни, так і в мирний час. Вони мають виключне значення поради і не можуть вважатись обов'язковими.

Добрі послуги та посередництво припиняються, якщо досягнута угода між спірними сторонами або стає очевидним, що досягнути її неможливо.

Отже, добрі послуги та посередництво — це мирні засоби вирішення міжнародних спорів між державами за участю третьої держави (або третіх держав).

Третя держава може брати участь у переговорах на прохання обох чи однієї із заінтересованих держав або за ініціативою самої третьої держави, організації, органів і навіть окремих осіб (наприклад, за Боготським пактом про мирне розв'язування спорів 1948 р. посередниками можуть бути не тільки держави, але її «поважні громадяни» американських держав).

Добрі послуги і посередництво — ці поняття дуже близькі за змістом. Однак між ними є різниця. При добрих послугах третя держава є лапкою, яка зв'язує заінтересовані держави (сторони), що самі безпосередньо ведуть переговори. Завданням третьої держави є не стільки розв'язання спору по суті, скільки підготовка наближення позицій сторін і полегшення наступних переговорів між ними. Окрім того, участь третіх держав при добрих послугах обмежується тим, про що просять сторони.

При посередництві роль третьої держави більш активна. Вона бере безпосередньо участь у переговорах і не обмежується побажаннями заінтересованих сторін, а має право рекомендувати свої умови вирішення спору по суті. Прийняти чи не прийняти ці умови — справа заінтересованих у спорі сторін.

Історія і сучасна практика міжнародних відносин знають чимало прикладів, коли ті чи інші міждержавні спори розв'язувались за допомогою добрих послуг чи посередництва. Так, у свій час СРСР двічі використовував посередництво Франції у вирішенні конфліктів зі Швейцарією: в 1926 р. у зв'язку з убивством В. В. Воровського, а в 1945 р. у зв'язку з тяжким становищем у Швейцарії інтернованих радянських громадян, які втекли в цю країну з Німеччини. В обох випадках переговори дали позитивні результати. В 1962 р. з метою прискорення ліквідації кризи в Карибському морі СРСР та США дали згоду на добрі послуги Генерального секретаря ООН.

У міжнародній практиці мали-місце непоодинокі випадки, коли внаслідок зміни характеру дій третьої сторони, за згодою сторін, добрі послуги переростали у посередництво. Наприклад, у 1965—1966 роках активну роль у врегулюванні спору між Індією та Пакистаном з проблеми Кашміру відіграв радянський уряд. Спочатку це мало форму добрих послуг. Проте в ході здійснення глава уряду за згодою Індії та Пакистану став виконувати роль посередника: брав участь у переговорах, давав сторонам поради, чим сприяв виробленню відомої Ташкентської декларації, підписаної представниками Індії й Пакистану 10 січня 1966 року.

Б. Міжнародні слідчі і погоджувальні комісії

Специфічними засобами розв'язання міжнародних спорів є міжнародні слідчі та погоджувальні комісії. За способом формування та характером діяльності вони відносяться до міжнародної примиренської процедури. Слідчі та погоджувальні комісії створюються заінтересованими державами па паритетних засадах, інколи із включенням до них представника третьої, Незаінтересованої в спорі, держави. Слідчі комісії обмежуються встановленням фактичної сторони спору, погоджувальні — пропонують, крім цього, державам проект врегулювання спору. Як правило, висновки обох комісій є факультативними, тобто не обов'язкові для сторін. Проте, існує ряд угод, які передбачають обов'язковий характер висновків таких комісій (Конвенція про режим судноплавства па Дунаї, від 18 серпня 1948 p., Конвенція про міжнародну відповідальність за збиток, спричинений космічними об'єктами, від 29 березня 1972 p.).

Регламентація діяльності слідчих комісій міститься передусім у Гаазьких конвенціях про мирне розв'язання міжнародних спорів 1899 і 1907 pp. Відповідно до ст. 9 Гаазької конвенції 1907 p., — Сторони, які не досягли угоди дипломатичним шляхом, утворюють міжнародні слідчі комісії, мета яких — полегшення врегулювання спорів шляхом з'ясування фактів з допомогою неупередженого і сумлінного розслідування їх. Конвенція встановила також державні правила утворення та процедуру роботи цих комісій.

Міжнародні слідчі комісії утворюються за окремою угодою заінтересованих держав, де точно зазначаються факти, що підлягають розслідуванню, порядок і строк утворення комісії, обсяг повноважень комісарів, місцезнаходження комісії, робочу мову, якою буде користуватися комісія (ст. 10).

Процедурні питання роботи комісії регламентуються ст. ст. 14-, 19, 21, 22, 23, 25, 26, 28—35 Конвенції: члени комісії обираються із списку, складеного Постійною палатою третейського суду, слідство проводиться порядком змагальності, засідання комісії, як правило, є закритими і залишаються секретними. Будь-яка ухвала приймається більшістю голосів членів комісії. Відмова будь-якого з членів комісії від участі в голосуванні підлягає занесенню до протоколу. Доповідь підписують усі члени комісії. Відмова від підписання доповіді також зазначається в протоколі. Доповідь комісії зачитується у відкритому засіданні і вручається кожній стороні, за якими зберігається повна свобода скористатися на свій розсуд висновками комісії.

Держави порівняно рідко звертаються до слідчих комісій, за винятком країн американського континенту. За Боготським пактом 1948 p., створення слідчих комісій покладено на Раду Організацій американських держав. Щодо Європи, то після 1907 р. тут мали місце випадки звертання до слідчих комісій, наприклад, у 1961 р. в зв'язку з арештом датським військовим кораблем британського траулеру «Ред Крюсадер» (Комісія представила доповідь 23 берзпя 1962 року).

Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 року також передбачають створення слідчих комісій воюючими державами. У Конвенції про поліпшення участі поранених та хворих говориться про необхідність розслідування заяв однієї сторони з приводу фактів порушень постанов конвенції іншою стороною. Склад комісії та порядок розслідування встановлюється або заінтересованими сторонами, або арбітром (ст. 52). Аналогічні постанови є і в інших трьох конвенціях 1949 року. Створення слідчих комісій мало місце під час війни 1951 —1953 pp. у Кореї при переговорах між воюючими сторонами. Комісії, утворені на паритетних засадах від корейсько-китайської та американської сторін, розглядали в переважній більшості факти порушення режиму нейтральної зони — місця переговорів (Кесон і Пяньминьчжон).

Ширше застосування в практиці міжнародних відносин мають погоджувальні комісії, з таким же порядком утворення і процедурою діяльності, як і слідчі комісії. Найбільш детально порядок діяльності погоджувальних комісії висвітлюється в Загальному акті про мирне врегулювання міжнародних спорів 1928 p., підтвердженому в 1949 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Але цей акт не застосовується на практиці, оскільки до нього приєдналося незначне число держав.

Погоджувальні комісії використовуються більш ефективно в Дипломатичній практиці держав при розгляді прикордонних інцидентів і конфліктів. Так, у 1955 році була утворена радянсько-норвезька комісія експертів по виробленню пропозицій щодо режиму прикордонної річки Паевікальве.

4. Судове розв'язування міжнародних спорів

Одним з аспектів надзвичайно складної проблеми підтримання міжнародного миру і безпеки є вирішення спорів між державами шляхом судового розгляду. Оскільки в міжнародному публічному праві не існує зобов'язання розв'язувати спори, методи їх врегулювання шляхом формальних правових процедур ґрунтується на згоді заінтересованих сторін. Контекст судового розв'язування спорів у міжнародних відносинах надто відрізняється від контексту розв'язування спорів усередині країни, і цей засіб порівняно рідко зустрічається в практиці міждержавних відносин. У той же час, як слушно зауважує Я. Броунлі, не варто вважати, що вирішення міжнародних спорів політичними засобами не має нічого спільного із судовим механізмом їх розв'язування. Зокрема, такі політичні органи, як Рада Безпеки і Генеральна Асамблея ООН, можуть зайнятись розглядом доказів та юридичних документів, не дивлячись на те, що основа для прийняття ними ухвал є політичною. Так само уряди, які ведуть переговори з метою вирішений спорів, звичайно консультуються з юристами, а юридичний висновок, який конфідеціально дається спеціалістом-правознавцем представнику виконавчої влади, може мати вирішальне значення при прийнятті остаточної ухвали.

4.1. Міжнародний арбітражний розгляд

Згідно зі ст. 38 Гаазької конвенції 1907 р. про мирне вирішення міжнародних зіткнень, третейський розгляд спорів є найбільш дійовим і придатним засобом розв'язання міждержавних правових спорів, які не змогли бути врегульовані дипломатичним шляхом.

Необхідно підкреслити, що процедура арбітражного розгляду у своїй основі має те ж політичне походження, що й процедура примирення -(про це докладніше вже йшла мова вище). Однак практика арбітражу еволюціонувала як надто складна процедура, аналогічно судовому розгляду. Арбітраж в його сучасному розумінні бере свій початок від договору Джєя, американського державного секретаря, укладеного в 1974 році між Сполученими Штатами і Великобританією, який передбачав врегулювання різних спірних питань юридичного характеру змішаними комісіями. На початку XX ст. арбітражному розгляду надається все більшого значення і третейські суди утворюються вже не від випадку до випадку, а перетворюються в організаційно оформлений колектив суддів-арбітрів..

Міжнародний арбітражний розгляд, або міжнародний арбітраж (третейський суд) — це організований на добровільній згоді заінтересованих сторін розгляд спору третьою стороною, яка має право прийняти обов'язкову для сторін ухвалу. Саме обов'язковий характер ухвали арбітражу складає головну відмінність третейського розгляду від слідчих та погоджувальних комісій.

Третейський розгляд (arbitrage) міжнародних спорів може мати різні форми. Заінтересовані держави іноді укладають загальну угоду, в якій зобов'язуються передавати спори (чи певну групу спорів), що можуть виникнути між ними, на розгляд третейського суду. В такому разі цей арбітраж зветься обов'язковим, інституційним, юридично встановленим для всіх міжнародних спорів такого роду. Іноді арбітраж буває ізольованим, коли третейський суд утворюється для розгляду окремої справи. Ізольований арбітраж є наслідком особливої угоди (компромісу) між сторонами, які знаходяться в спорі. Якщо спірні сторони згодні в принципі і розходжуються лише відносно деяких практичних деталей, то в цьому випадку втручання третьої сторони набуває характеру експертизи; якщо ж одна із сторін заперечує право, яке відстоює інша сторона, то в цьому випадку є в наявності справжній третейський розгляд спору.

Держави, які захотіли передавати той чи інший спір, що існує між ними, на арбітражний розгляд, укладають між собою спеціальну угоду — третейський запис (компроміс). Це основний документ міжнародного арбітражу. В ньому сторони визначають предмет спору, склад третейського суду, процедуру арбітражного розгляду, джерела права, якими мас керуватися суд під час розгляду справи і винесення рішення, Інші умови арбітражу, а також дають зобов'язання підкоритися ухвалі третейського суду. Зауважимо, що умови компромісу є обов'язковими для третейського суду. Рішення суду, винесене на порушення умов компромісу, недійсне. Отже, розгляд спору в третейському суді відбувається на основі правил, вироблених і прийнятих заінтересованими в спорі державами, а рішення суду ґрунтується на нормах міжнародного права.

Детальні правила арбітражного розгляду містяться в Гаазькій конвенції 1907 року (ст. ст. 52—55, 63, 78, 81—84), в Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р. із доповненнями, внесеними в ньому Генеральною Асамблеєю ООН у 1949 р., у Взірцевих правилах арбітражного процесу, розроблених Комісією міжнародного права та схвалених резолюцією 1262 від 14 листопада 1958 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Ці правила не мають обов'язкового характеру.

Міжнародний арбітраж може бути заснованим за згодою сторін для розгляду конкретного спору після його виникнення (ad hoc) або заздалегідь передбачається в договорах на випадок спору про їхнє тлумачення або примирення. Прикладами застосування міжнародного арбітражу ad hoc можуть бути арбітражні розгляди спорів між Гвінеєю та Гвінеєю-Бісау в 1985 р. щодо делімітації їхнього морського кордону, а також між Ізраїлем і Єгиптом стосовно курортного містечка Таба на березі Акабської затоки в 1988 році. І хоча в останньому випадку арбітраж, який складався з громадян Ізраїлю, Єгипту, Франції, Швейцарії та Швеції, прийняв ухвалу, не дивлячись на заперечення ізраїльського арбітра, на користь Єгипту, Ізраїль підкорився ухвалі та звільнив спірну територію.

Проте, у XX ст. держави стали частіше передбачати в договорах можливість звернення до арбітражного розгляду на випадок виникнення спору в майбутньому. Після другої світової війни обов'язковий арбітражний розгляд було передбачено в мирних договорах 1947 року між державами-переможницями у другій світовій війні (СРСР, США, Великобританія і Франція) з кожною з п'яти країн — колишніх союзниць фашистської Німеччини: Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією, в Дунайській конвенції 1948 р., у Віденських конвенціях про право міжнародних договорів 1969 і 1986 років, в Конвенції з морського права 1982 p., в ряді багатосторонніх конвенцій із спеціальних питань. Існують також загальні арбітражні договори між окремими державами. Особливим видом міжнародного арбітражу є Постійна Палата Третейського Суду, яка була створена у 1900 р. «для полегшення можливості звертатися до третейського суду у випадку міжнародних спорів, які не могли бути уладнані дипломатичним шляхом» (ст. 41 Гаазької конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 p.). Постійна Палата в період між 1900 і 1920 рр. була головним органом, який був покликаний здійснювати арбітражний розгляд. Вона не є судовою установою, а механізм для утворення третейських судів, і складається з Постійної розпорядчої ради і Міжнародного бюро, яке слуговує секретаріатом (канцелярією) для судів, що створюються. Практично в Гаазі діє лише Бюро Палати, яке сприяє, в разі необхідності, організації третейського суду. Нагляд за діяльністю Бюро здійснює Розпорядча рада, що складається з глав дипломатичних представництв держав, які акредитовані при голландському уряді і є учасниками конвенції. Головує у цій раді міністр закордонних справ Нідерландів.

В основі діяльності Палати лежить список арбітрів (близько 160). Кожна держава-учасник конвенції — призначає на шість років чотирьох осіб (юристів), які відомі своїми знаннями в галузі міжнародного прав, користуються особистою повагою і висловили готовність взяти на себе зобов'язання арбітра. Ці чотири особи складають так звану національну групу арбітрів.

Кожна держава — сторона в спорі, призначає двох арбітрів з числа пойменованих у списку, а чотири арбітри обирають п'ятого члена — суперарбітра. Ухвала є обов'язковою та остаточною.

За час своєї діяльності Постійна Палата Третейського Суду розглянула не більше 30 справ, і нині не робить майже нічого. У зв'язку з цим Рада Палати 2 грудня 1959 р. прийняла спеціальну резолюцію, в якій було висловлено побажання, щоб учасники Гаазьких конвенцій 1899—1907 pp. частіше вдавались до послуг міжнародного арбітражу.

Враховуючи переваги, які має арбітраж для вирішення міжнародних спорів порівняно з іншими засобами мирного врегулювання) арбітражний розгляд менш формальний і більш гнучкий, держави вільні у виборі арбітрів), необхідно підкреслити, що у міжнародного арбітражу ще є багато невикористаних можливостей у плані його використання як засобу вирішення міжнародних спорів.

4.2. Міжнародний судовий розгляд

У науковій літературі цілком справедливо не проводиться різкого розмежування між міжнародним арбітражем і судовим вирішенням спору. Адже останнє поняття, окрім діяльності Міжнародного суду, включає також діяльність багатьох третейських судів і змішаних комісій ad hoc, спеціалізованих судів напівпостійного характеру тощо. Однак, хоч міжнародний арбітраж і Міжнародний Суд, — органи споріднені, але між ними є й істотні відмінності.

Основні відмінності Міжнародного Суду від міжнародного арбітражу полягають у тому, що Міжнародний Суд — це постійно діючий орган, члени якого обираються міжнародною організацією, а міжнародний арбітраж створюється для розгляду даної конкретної справи або групи справ і арбітри призначаються заінтересованими державами. Крім того, якщо в арбітражі сторони щоразу визначають основні питання організації і діяльності третейського суду, то організація, компетенція і діяльність Міжнародного Суду раз і назавжди визначені його статутом, а процедурні деталі регулюються самим судом.

Звернення держав до Міжнародного Суду, як і звернення до арбітражу, є не обов'язковим, а добровільним. Однак судові ухвали, як і ухвали міжнародного арбітражу, є обов'язковими для сторін.

Першим міжнародним судом була Постійна палата міжнародного правосуддя. Вона вважалась автономним органом Ліги Націй. Діяла в 1920—1940 pp. Діяльність Палати регулювалась її статутом від 16 грудня 1920 р. і регламентом. Згідно зі Статутом, Палата мала розглядати всі спори міжнародного характеру, що їх сторони передадуть їй, а також давати консультативні висновки з усіх правових питань, поставлених перед нею Радою чи Зборами Ліги Націй. За період свого Існування (1920—1940 pp.) Палата розглянула 37 спорів і дала 28 консультативних висновків.

Після другої світової війни утворено Міжнародний Суд ООН. Статут Суду прийнятий у 1945 р. За ст. 93 Статуту, усі члени ООН є учасниками Статуту. Однак до Суду можуть звертатися держави, що не є учасниками його Статуту, але на умовах, які визначає у кожному випадку Рада Безпеки.

Окрім Міжнародного Суду ООН, існують суди в деяких міжнародних регіональних організаціях. Зокрема, такий суд діє в Європейському союзі. Цей суд володіє функціями не тільки міжнародного суду, але й адміністративного і конституційного суду. Юрисдикція суду має обов'язковий характер. Ухвали Суду не підлягають апеляції..

В Європі функціонує також Європейський суд з прав людини, який був утворений в 1959 році. На Американському континенті аналогічний Міжамериканський Суд з прав людини (1969 p.). Згадані суди уповноважені розглядати при певних умовах скарги не тільки держав-учасниць міждержавних конвенцій, але й окремих громадян.

5. Процедура розв'язання спорів у міжнародних організаціях

Міжнародне публічне право і міжнародна практика припускають розв'язання міждержавних спорів безпосередньо в міжнародних організаціях. Ця процедура здійснюється за допомогою механізмів, передбачених в їх статутах. Звичайно, підвищення ролі міжнародних організацій у системі міжнародного співтовариства, зростання їх кількості вносять певні зміни і в систему мирних засобів укладання міждержавних спорів. Зрозуміло, що в кожній міжнародній організації є своя специфіка в механізмі розв'язання спорів, які відносяться до її компетенції. Проте, особливо важливе значення має цей механізм в Організації Об'єднаних Націй.

5.1. Міжнародна примиренська процедура в органах ООН

Мирне вирішення спорів в ООН здійснюється трьома її головними органами: Радою Безпеки, Генеральною Асамблеєю і Міжнародним Судом (див..: розділ X і розділ XII (§ 4).

Найбільш широкими повноваженнями в справі мирного врегулювання спорів, безперечно, володіє Рада Безпеки. Відповідно до Статуту ООН, вона має право, на свій розсуд, вимагати від сторін розв'язання їхнього спору з допомогою засобів, передбачених Статутом ООН (ст. 33). Більше того, Рада Безпеки має право розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію (ст. 34), що може привести до міжнародних незгод або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки. Звертатися до Ради Безпеки з проханням розглянути спір чи ситуацію можуть як члени, так і не члени ООН.

Рада Безпеки має право в будь-якій стадії спору рекомендувати належну процедуру чи методи врегулювання, а також на прохання сторін робити їм рекомендації з метою мирного розв'язання спору. Отже, Рада Безпеки у відповідності зі Статутом ООН, уповноважена здійснювати різні функції примирення шляхом: добрих послуг (ст. 36), посередництва (ст. 37), слідчих (ст. 34) і погоджувальних (ст. 38) комісій. У всіх вказаних випадках резолюції, які приймаються Радою Безпеки, є рекомендаціями, тобто не обов'язкові для спірних держав. Як приклад можна навести розгляд в Раді Безпеки Кашмірського питання (спір між Індією та Пакистаном з приводу державної належності Кашміру). Це питання розглядалося в Раді Безпеки протягом багатьох років: з цього приводу було прийнято чимало рекомендацій, задіяно багато посадових осіб, спостерігачів та посередників ООН, однак взаємини між Індією та Пакистаном не були уладнані. Навіть після укладання Індійсько-Кашмірської угоди 1954 p., обговорення цього питання продовжувалося в Раді Безпеки в 1957, 1959 і 1961 pp.).

Функції примирення може здійснити і Генеральна Асамблея ООН, якщо спір не передано на розгляд Ради Безпеки (ст. ст. 11, 12, 14 і 35 Статуту ООН).

Генеральна Асамблея і Рада Безпеки можуть доручити врегулювання спору спеціально утвореним для цього випадку органам. У 1948 р. Рада Безпеки призначила «Комітет добрих послуг» у зв'язку з голландсько-індонезійським конфліктом. У тому ж році був призначений посередник — спочатку граф Бернадотт, а після його смерті Ральф Букхе для розв'язання ізраїльсько-арабського конфлікту. В 1952 році Генеральна Асамблея призначила «Комісію добрих послуг» для розслідування питання про дискримінацію індійського населення в Південно-Африканській Республіці.

При цьому винятково важливу роль відіграє Генеральний секретар ООН. У практику Організації Об'єднаних Націй увійшло надання її Генеральним секретарем добрих послуг і посередництва, які він або його спеціальні представники здійснюють на прохання Ради Безпеки чи Генеральної Асамблеї. Важливу роль, наприклад, відіграв Генеральний секретар ООН у врегулюванні кризи в Карибському районі (1962), в укладанні угод про політичне врегулювання становища навколо Афганістану (1988) та в інших випадках.