ЯЗЫК И РЕБЕНОК 10 страница

Першими об'єктами, що підлягали міжнародно-правовому захисту, стали предмети догляду за пораненими і хворими: санітарні вози та військові госпіталі. З 1929 р. у Конвенціях згадуються санітарні літальні апарати. За конвенціями 1949 р. захист розповсюдився на постійні санітарні установи та пересувні санітарні формування медичної служби. Проте найбільш повний перелік об'єктів, що знаходиться під міжнародно-правовим захистом, дає Додатковий Протокол І 1977 р. Основним правилом в цьому відношенні є заборона нападу на цивільні об'єкти і презумпція цивільного характеру об'єкту у випадку сумніву. Цивільними об'єктами є усі ті об'єкти, які не є воєнними об'єктами»...

Згідно з діючими міжнародно-правовими нормами:

1. Забороняється напад або обстріл яким би то не було способом незахищених міст, сіл, помешкань чи будівель (ст. 25 Гаазьких правил сухопутної війни). При цьому повинно дотримуватися правило, що мова йде не про укріплення, а тільки про незахищені об'єкти, які або не чинять опору, або не зайняті військами противника.

2. Пересувні санітарні формування та стаціонарні установи санітарної служби, як і транспорти з пораненими і хворими, а також санітарні літальні апарати підлягають захисту, оскільки вони не використовуються для ворожих дій (ст. І Женевської Конвенції від 22 серпня 1864 р., ст. ст. 35 і 36 Першої Женевської Конвенції 1949 p.).

3. Забороняється віддавати неприятельські міста та населення на пограбування (ст. 28 Гаазьких правил).

4. Забороняється знищувати чи захоплювати ворожу власність, крім випадків, коли подібне знищення чи захоплення викликається настійною воєнною необхідністю (ст. 23 п, «ж» IV Гаазької конвенції 1907 p.).

Крім того, Додатковий Протокол І 1977 р. особливу увагу приділяє деяким іншим категоріям об'єктів.

З гуманітарної точки зору найважливішими з них є «об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення, такі як запаси продовольства, посіви, худоба, спорудження для постачання водії для життя та її запаси, а також зрошувальні споруди...», їх заборонено піддавати нападу або знищенню, вивозити або зробити непридатними (ст. 54 п. 2 Протоколу І).

Зауважимо, що два інших положення захищають населення сторін у конфлікті, а, можливо, і людство в цілому, від непоправних катастроф. Протокол захищає установки й споруди, «що містять небезпечні сили», тобто греблі, дамби й атомні електростанції (ст. 56, особливо п. і Протоколу 1). Воюючі сторони зобов'язані до того ж нести ВІЙСЬКОВІ дії таким чином, щоб не виникла «велика, тривала її серйозна шкода» навколишньому середовищу (п. 1 ст. 55 Протоколу 1).

Принципи ст. 27 IV Гаазької конвенції 1907 р, поклали початок міжнародно-правовому захистові культурно-історичних цінностей під час війни. Подальший розвиток міжнародно-правових норм пов'язаний з Вашингтонським пактом 1935 р.. присвячений охороні пам'ятників мистецтва, а також із спеціальним актом — Гаазькою конвенцією 1954 р. про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

Норми Гаазької конвенції 1954 р. детально регламентують права і обов'язки воюючих сторін у питанні захисту культурних цінностей, якими вважаються: цінності, рухомі чи нерухомі, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, такі як пам'ятники архітектури, мистецтва або історії, релігії чи світські, місця розташування археологічних розкопок, архітектурні ансамблі, двори мистецтва, рукописи, книги, інші предмети художнього, історичного або археологічного значення, а також наукові колекції або важливі колекції книг, архівних матеріалів чи репродукцій цінностей, вказаних вище; будівлі для збереження чи експонування рухомих культурних цінностей: музеї, великі бібліотеки, сховища архівів, а також укриття, призначені для зберігання рухомих культурних цінностей; центри зосередження культурних цінностей.

Найбільш суттєвими вважаються норми, які містяться у ст. 4 згаданої Конвенції: Зокрема, Високі Договірні Сторони зобов'язуються: а) утримуватися від будь-якого ворожого акту, спрямованого проти культурних цінностей; б) заборонити, попередити, і, якщо необхідно, класти край будь-яким актам крадіжки, пограбування або незаконного привласнення культурних цінностей; в) утримуються від прийняття будь-яких репресивних заходів проти культурних цінностей; г) заборонити реквізицію рухомих культурних цінностей, розташованих на території іншої Високої Договірної Сторони.

Конвенція (ст. 10) встановлює спеціальний розпізнавальний знак — щит, загострений знизу і розділений на 4 частини синього і білого кольору.

Нарешті, Гаазька конвенція 1954 р. (ст. 9) передбачає надання спеціального захисту найважливішим культурним цінностям, які вносяться на заяву будь-якого учасника конвенції до спеціального «Міжнародного Реєстру культурних. цінностей, що перебувають під спеціальним захистом». Цей Реєстр ведеться Генеральним директором ЮНЕСКО.

На завершення розгляду цього питання підкреслимо, що Дипломатична конференція по підтвердженню та розвитку міжнародного гуманітарного права, яка застосовується в період збройних конфліктів, Женева, 1974—1977 pp., закріпила в тексті Протоколу. 1 заборону ворожих дій стосовно історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць відправлення культів, оскільки ці об'єкти являють собою культурну або духовну спадщину народів.

5. Проблема санкцій

Однією з найбільш складних проблем, які доводиться розв'язувати міжнародному гуманітарному праву з огляду на відсутність наднаціональної влади, є проблема санкцій. Під санкцією (від лат. sanctio — сувора постанова) — у міжнародному праві розуміють заходи впливу, які застосовують до держави при порушенні нею своїх міжнародних зобов'язань або норм міжнародного права.

Міжнародно-правові санкції існують віддавна, вони невід'ємні від міжнародного права. Однак порівняно з минулими епохами форми та види санкцій, а також умови застосування їх зазнали на сучасному етапі значних і принципових змін. В попередні епохи міжнародно-правові санкції застосовувались державами здебільшого індивідуально, у вигляді самодопомоги, і майже без обмежень. Оскільки раніше будь-яка війна визнавалась законною, то цілком природно вважалось, що держава мала право вдатись до будь-яких актів допомоги як із застосуванням сили, так і без її застосування. Водночас зміни, що сталися в.міжнародних відносинах і міжнародному праві після другої світової війни, істотно вплинули на інститут міжнародно-правових санкцій та умови правомірності їх.

Сьогодні міжнародно-правові санкції у будь-якій галузі міжнародного публічного права — це односторонні, індивідуальні або колективні (спільні), примусові дії держав покликані припинити правопорушення та змусити1 правопорушника виконати зобов'язання які випливають з його відповідальності за протиправну поведінку. Звернемо увагу при цьому на те, що не можна ототожнювати міжнародно-правові санкції з міжнародно-правовою відповідальністю і вважати їх формою останньої. Якщо міжнародно-правова відповідальність є обов'язком відновлення порушених прав та відшкодування, то міжнародно-правові санкції — це засіб, з допомогою якого відновлюють порушені права та домагаються відшкодування. Отже, міжнародно-правові санкції є важливим фактором, покликаним сприяти додержанню норм міжнародного права всіма державами. Мабуть, у цьому й. поля гає основне значення міжнародно-правових санкцій, які відіграють значну роль у забезпеченні обов'язкової сили норм міжнародного права.

Як застосувати санкції (та які з них) до держави або окремих осіб, що порушують норми міжнародного гуманітарного права?

А. Санкції до держав

Оскільки в традиційній теоретичній постановці питання держава розглядалась як єдиний суб'єкт міжнародного публічного права, тому зусилля зосереджувались на пошуках засобів застосування санкцій саме до неї. Такі санкції, як справедливо зауважує проф. Станіслав Є. Нахлнк, бувають двох видів: квазіцивільні та квазікримінальні.

Санкції першого гатунку зобов’язують державу виплатити; компенсацію за заподіяний збиток — форма відповідальності, передбачена з 1907 р. Гаазьким правом і яка увійшла дослівно у Женевське право (у Додатковому протоколі 1 1977 p.): «Сторона, що знаходиться у конфлікті, і яка-порушує постанови Конвенцій або цього Протоколу, повинна відшкодувати збитки, якщо на те є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, які чиняться особам, що входять до складу її збройних сил». Проте наведене положення має суттєвий недолік: в ньому не згадується відповідальність держави; за дії своїх цивільних посадових осіб, а, отже, держава може бути притягнена за них до відповідальності тільки на підставі звичаєвого права.

Ктзазікримінальні санкції мають вид репресалій (від лат. represaliae — удержую, утримую) — це примусові заходи, які застосовуються державою у відповідь на неправомірну з погляду міжнародного права поведінку іншої держави. Отже, репресалії — це реакція на міжнародне правопорушення.

Міжнародна практика знає багато видів і форм репресалій. Основними формами економічних примусових заходів в порядку репресалій є ембарго та бойкот.

Під ембарго ми розуміємо передусім заборону продавати та відправляти певну номенклатуру товарів або будь-яке майно па територію держави-правопорушника. Прикладом правомірного ембарго є ухвала, підписана в червні 1967 р. 8 арабськими країнами та князівствами (Абу—Дабі, Алжир. Бахрейн, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, Саудівська Аравія), про заборону продажу нафти будь-якій країні, яка брала чи візьме участь в ізраїльській агресії проти арабських держав або подгає в цьому допомогу Ізраїлю. Під дію ембарго потрапили тоді США, Великобританія, ФРН.

Бойкот, па відміну від ембарго, — це заборона купувати і ввозити товари, відносно надходження яких існують міжнародні угоди з державою-правопорушницею.

Порівняно з минулим, застосування репресалій за сучасним міжнародним публічним правом значно обмежено. Репресалії, хоч і були спрямовані в принципі проти держави, занадто часто насправді спричиняли страждання невинним людям. Тому гуманітарне право у більшості випадків правомірно відкидає їх.

Б. Санкції до окремих осіб

Засудження репресалій зробило ще більш необхідним покарання конкретних осіб, які винні в порушенні норм гуманітарного права. Як відомо, у міжнародному праві окремі особи рідко притягалися до відповідальності, і єдиним значним прецедентом стало так зв. Нюрнберзьке право та Нюрнберзький процес.

Після Другої світової війни чіткі положення про кримінальне покарання були уведені до чотирьох Женевських Конвенцій 1949 p., кожна з яких містить в собі статті про санкції. Згідне з ними, сторони зобов'язуються прийняти законодавчі заходи, необхідні «для забезпечення ефективних кримінальних покарань для осіб, які скоїли або — наказали учинити ті чи інші серйозні порушення...». Вони також зобов'язуються розшукати винних і притягати їх до власного суду, або видавати їх, згідно з принципом: «Ant dedere, aut pimire» (Або видавай, або покарай»). На них також покладено обов'язок вживати усі необхідні заходи по припиненню дій, що суперечать Конвенціям, але не є серйозними порушеннями норм, що містяться в них. Доречно зауважити, що Конвенції подають перелік найбільш серйозних порушень, а саме: навмисне вбивство, катування або негуманне поводження, навмисне спричинення надмірних страждань або серйозного каліцтва, заподіяння шкоди здоров'ю, знищення або привласнення майна, силування особи, що знаходиться під захистом, служити у збройних силах супротивної сторони і позбавлення такої, особи права на неупереджене та нормальне судочинство, незаконне депортування або переміщення, незаконний арешт і узяття заложників.

Викладені вище статті піддалися значному розвиткові у спеціальному розділі Протоколу I. Насамперед, до переліку «серйозних порушень» додався цілий ряд дій, спрямованих (особливо при нападі) проти осіб й об'єктів, які користуються міжнародно-правовим захистом. Далі передбачено, що злочинне бездіяння також, карається. Особлива відповідальність покладена на воєноначальників. Можливість видачі винних передусім державі па території якої мало місце правопорушення, передбачене Протоколом 1, підкреслює важливість взаємодопомоги та співробітництва у питаннях судочинства з кримінальних справ.

Хоч ініціатива порушення кримінальних справ залишена в основному за національними судами. Дипломатична конференція по підтвердженню та розвиткові міжнародного гуманітарного прана, що застосовується у період збройних конфліктів, змогла заснувати міжнародний орган по розслідуванню — Міжнародну комісію по встановленню фактів.

Ось приблизно такою є картина міжнародного гуманітарного права сьогодні. Звичайно, вона потребує дальшого вдосконалення й розвитку. Разом із тим, як справедливо підкреслює Станіслав Є. Нахлик, проблема полягає, не у відсутності певних норм права збройних конфліктів, а в неготовності дотримати їх. Разом із тим, сама наявність цих норм цінна з двох причин. По-перше, завжди є люди, які, знаючи, що правила існують, намагатимуться дотримати їх. По-друге, якщо хтось порушує ці норми, то є переконливі підстави засудити таких людей.,

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1. Поняття міжнародних організацій та їх юридична природа

Міжнародні організації як інститут міжнародних відносин і міжнародного публічного права з'явились порівняно недавно — у XIX ст. Починаючи з утворення у 1815 р. Центральної Комісії з навігації по Рейну і перших міжнародних універсальних організацій — Загального телеграфного Союзу (1865 р.) і Всесвітнього поштового союзу (1874 p.), процес заснування адміністративних об'єднань набув особливо широкого розмаху в XX ст. Після появи на світовій арені таких постійних організацій з їх виконавчими й адміністративними органами, як Ліга Націй (1919 p.), Організація Об'єднаних Націй (1945 p.), учасниками міжнародного життя стали велика кількість спеціалізованих установ, що займаються питаннями співробітництва в політичній, економічній, соціальній і технічній сферах. Із загального числа існуючих у даний час міжнародних організацій (а їх нараховується понад 4 тис.) тільки незначна частина — трохи більше 300 — становлять міждержавні організації.

Зростання кількості та підвищення ролі міжнародних організацій у міжнародних відносинах стимулює вивчення різних компонентів інституту міжнародних організацій. Загальне дослідження питання про міжнародні організації та вивчення різноманітних міжнародних установ і інститутів — справа політичних і суспільних наук. Тому в даному розділі ставиться мета розглянути ті правові проблеми, які виникають в процесі функціонування міждержавних організацій.

З-поміж усіх питань, які привертають увагу юристів-міжнародників, особливе місце займає визначення кола правових норм, що регулюють правосуб'єктність, компетенцію і привілеї, структуру і діяльність міжнародних організацій, правове значення ухвал, які приймаються ними, їхня роль у забезпеченні міжнародного правопорядку. Усе це охоплюється правом міжнародних організацій.

Нині можна вважати загальновизнаним, Що право міжнародних організацій є складовою частиною загального міжнародного права. Ряд зарубіжних авторів використовують термін,«право, міжнародних організацій» як назву підручників і монографій, присвячених питанням теорії та практиці міжнародних організацій.

У вітчизняній науці положення про право міжнародних організацій як про одну із галузей сучасного міжнародного права є загальноприйнятим, хоча й існують різні погляди з деяких конкретних питань.

Авторська точка зору полягає в тому, що для визначення поняття та структури права міжнародних організацій, встановлення предмету й об'єктів його правового регулювання, а також взаємозв'язку між його інститутами необхідно виходити з існуючої практики.

Відомо, що діяльність міжнародних організацій регулюється значною кількістю правових норм. їх призначення неоднакове й умовно вони можуть бути поділені на три основні групи.

Перша з них містить норми, які визначають структуру, компетенцію органів, їхні функції, а також діяльність міжнародних організацій, пов'язані з режимом і трудовими відносинами різних категорій персоналу, розв'язуванням майнових, фінансових та інших проблем. Цю сукупність норм і принципів можна умовно позначити як «внутрішнє право міжнародних організацій». Сюди ж відносяться і правила процедури органів.

Друга група норм стосується становища міжнародних організацій у системі міжнародних відносин. її складають, наприклад, норми угод міжнародних організацій з державами, а також з іншими міжнародними організаціями. їх можна було б також умовно назвати «зовнішнім правом міжнародних організацій».

Третю групу складають норми діяльності міжнародних організацій у процесі міжнародної правотворчості. В цьому випадку мова йде про роль цих організацій у процесі прогресивного розвитку міжнародного права, його кодифікації, становлення та розвитку в ньому нових інститутів і галузей. При цьому варто наголосити на особливій ролі ООН, адже розроблені її органами проекти міжнародних конвенцій та договорів складають найбільш важливу частину міжнародно-правового інструментарію.

Правові принципи і норми, які стосуються міжнародних організацій, зафіксовані в багатьох джерелах. Головні з них — установчі акти міжнародних організацій або угоди про їх створення. Ці акти й складають основу права міжнародних організацій. Питання, пов'язані з правовим статусом і діяльністю міжнародних організацій, регламентуються в ряді багатосторонніх конвенцій: у Віденській конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 p., Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 p., Віденські конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Серед інших джерел —регламенти, акти, які встановлюють статус персоналу; угоди з державами, зокрема, з країною перебування організації; угоди з іншими міжнародними організаціями; деякі ухвали самих організацій.

Таким чином, мова йде про правові норми, які регулюють широке коло питань діяльності міжнародних організацій.

Підсумовуючи сказане, можна дати таке визначення цієї галузі сучасного міжнародного права: Право міжнародних організацій— це сукупність норм, які регулюють правове положення, діяльність міжнародних організацій, їх взаємодію між собою та іншими суб'єктами міжнародного права, а також їх участь у міжнародній правотворчості.

В міжнародному публічному праві під терміном «міжнародні організації» розуміють саме міждержавні (міжурядові) організації, які створені державами і членами яких є. суверенні держави. Від міждержавних (міжурядових) організацій треба відрізняти неурядові міжнародні організації, які об'єднують національні громадські організації різних країн (профспілкові, молодіжні, спортивні та ін.), а також окремих осіб -— громадян різних країн, об'єднаних у ці організації (Всесвітня Рада Миру, Всесвітня Федерація профспілок, Міжнародна демократична федерація жінок та ін.). Проте їхня юридична природа відмінна.

У спеціальній літературі цілком слушно підкреслюється, що питання про правову природу міжнародних організацій і характер їхніх функцій має особливо важливе значення і є центральним у праві міжнародних організацій. Оскільки членами міжнародних організацій є суверенні держави, які створюють ту чи іншу організацію для здійснення певних завдань-шляхом спільних дій, шляхом міжнародного співробітництва, то за своєю природою міжнародна організація — це орган співробітництва, тобто інститут міждержавний (підкреслено нами — А. Г.), а не наддержавний. Тому вона не може стояти над державами, виконувати функції наднаціонального характеру. Не випадково сучасні міжнародні організації здебільшого розвиваються як органи співробітництва між державами.

З урахуванням викладеного вище, можна констатувати, що міжнародна міжурядова організація — це об'єднання держав, утворене на підставі міжнародного договору для досягнення загальних цілей, яке має постійні органи і діє в загальних інтересах дер-жав-членів при поважанні їх суверенітету.

Головною ознакою ж неурядових міжнародних організацій є те, що вони утворені не на підставі міждержавного договору та об'єднують фізичних або юридичних осіб. (Наприклад, Асоціація міжнародного права).

Для класифікації міжнародних організацій можуть бути застосовані різні критерії.

За характером членства вони поділяються на міждержавні та неурядові.

За колом учасників міжнародні міждержавні організації поділяються на універсальні, покликані об'єднувати всі або переважну більшість держав світу (ООН) та регіональні, членами яких можуть бути країни певного географічного регіону (Організація Американських Держав), та організації, що мають обмежену кількість держав-учасниць у різних географічних районах.

Відповідно до основної мети, завдань та об'єкту діяльності міжнародні організації поділяють також на організації загального характеру (їх ще часто називають політичними) та о р г а н із а ц і ї зі спеціальних питань (спеціалізовані). До першої категорії належать організації, компетенція яких охоплює широке коло питань політичного, економічного, соціального характеру (ООН, ОАЄ). До другої категорії — організації, компетенція кожної з яких обмежена порівняно вузьким колом питань однієї або кількох споріднених галузей міжнародного співробітництва (Міжнародне агентство в справах атомної енергії, ЮНЕСКО, всі спеціалізовані установи ООН).

Цілком зрозуміло, що лише цих формальних ознак, покладених в основу класифікації міжнародних організацій, мало для повної характеристики їх. Необхідно враховувати умови, об'єктивні фактори та причини, що привели до створення тієї чи іншої організації, склад її учасників, характер їх політики та основні напрями діяльності організацій. Про це мова піде нижче.

2. Внутрішнє і зовнішнє право міжнародних організацій

2.1. Внутрішнє право міжнародних організацій

Практика діяльності міжнародних організацій виробила ряд загальних принципів і конкретних нормативних правил, які регламентують їх різноманітне внутріорганізаційне життя. Велике значення при цьому мала розробка відповідних правил ООН (процедура, положення про персонал та ін.), які пізніше в певній формі були відтворені іншими міжнародними організаціями, звичайно, з урахуванням їх специфіки.

Насамперед слід підкреслити, що загальні принципи внутрішнього права міждержавних організацій визначаються основними принципами міжнародного публічного права та особливостями положення про функціонування таких організацій і повинні відповідати принципам суверенної рівності держав-членів і права кожної країни на невтручання в її внутрішні справи.

Зупинимось на деяких найбільш важливих питаннях, які відносяться до внутрішнього права міжнародних організацій, тобто до прав, що визначають функціонування самого механізму організацій.

Велике юридичне і політичне значення мають правила процедури міжнародних організацій. Зафіксовані в статуті (МАГАТЕ) або в спеціальних ухвалах і регламентах (Всесвітня метереологічна організація — ВМО), а іноді в тих і в інших (ООН), правила процедури міжнародних організацій регламентують їхню діяльність з широкого кола питань: порядок роботи головних і допоміжних органів, способи прийняття ухвал, порядок голосування тощо. У більшості випадків правила процедури міжнародних організацій розробляються самими їхніми органами: такою, наприклад, є практика ООН. У деяких організаціях передбачено схвалення правил процедури вищим органом.

Право організації розробляти правила процедури на свій розсуд, звичайно, якщо в її статуті немає заборонених норм, як цілком слушно вказується в науці міжнародного права, випливає з принципу самоорганізації. Отже, право на створення необхідної для нормальної діяльності процедури, в т. ч. й утворення допоміжних органів, є цілком природним. Наприклад, у практиці широко використовується право на утворення комітетів для вивчення якогось питання, для підготовки проектів документів.

Важливу частину внутрішнього права міжнародних організацій складають правила стосовно статусу персоналу, який виконує функції міжнародної цивільної служби. Така служба передбачав особливий статус персоналу, який несе відповідальність тільки перед організацією і користується імунітетом від юрисдикції країни перебування організації стосовно виконання своїх службових обов'язків. Тому норми, які регулюють положення і трудові відносини персоналу організації, спрямовані насамперед на те, щоб забезпечити ефективне його функціонування в інтересах організації та її членів. Так, згідно з цими нормами, міжнародні "посадові особи не повинні запитувати або одержувати вказівку від будь-якого уряду. Вони повинні утримуватись від будь-яких дій, які змогли би позначитись на їхньому становищі як лояльних стосовно усіх членів організації, осіб, які несуть відповідальність тільки перед організацією.

Норми внутрішнього права містять також обов'язкові правила щодо формування такого складу персоналу міжнародних організацій, який би відповідав принципу справедливого представництва різних географічних районів на всіх рівнях, включаючи і керівний.

Норми про правове положення персоналу міжнародних організацій фіксуються насамперед у їхніх внутрішніх документах: статути організації, положення про персонал, правила внутрішнього трудового розпорядку, спеціальні інструкції й циркуляри, фінансові постанови. Як в організації системи ООН, так і в багатьох інших існує спеціальний порядок, згідно з яким положення про персонал приймає головний представницький орган, а Генеральному секретарю доручається імплементація відповідних постанов, для чого він наділяється відповідними повноваженнями. Частина норм стосовно персоналу міжнародних організацій містять міжнародні угоди ООН, її спеціалізованих установ та інших міжнародних організацій з державами-членами, консультативні висновки Міжнародного Суду, ухвали адміністративних трибуналів, а також муніципальних судів Великобританії, Франції, США та Італії, які стверджують у конкретних випадках статус персоналу міжнародної організації, що встановлений її внутрішнім правом.

Разом із тим, у цій сфері права міжнародних організацій спостерігається сплетіння елементів внутрішнього і зовнішнього права. Так, привілеї та імунітети службовців ООН та її спеціалізованих установ закріплені в Конвенції про привілеї та імунітети ООН, у Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ, в спеціальних угодах з країнами перебування установ ООН та її спеціалізованих організацій.

Загальновідомо, яке важливе місце в житті будь-якої міжнародної організації займають фінансові питання. В міжнародних організаціях прийняті спеціальні положення про фінанси і правила процедури для розв'язання фінансових питань. Наприклад, в ООН частка кожної країни встановлюється за шкалою внесків, яка переглядається кожні три роки. Шкала внесків складається за гак званим принципом відносної платоспроможності держав, який визначається шляхом зіставлення їх національних доходів. Верхня межа внесків кожної держави не може бути більше 25% бюджету. Нижня, яка встановлена для країн, що розвиваються, складає не менш 0,01% бюджету. В даний час найбільший внесок (25%) платять США.

Правила, подібні до правил ООН, є і в інших міжнародних організаціях.

Юридична природа норм, які регулюють внутрішньоорганізаційну діяльність міжнародних організацій, дещо різниться від правової природи норм загального характеру. По-перше, вони діють тільки всередині самої організації. По-друге, внутріорганізаційні норми регулюють групу відносин, які виникають у зв'язку з функціонуванням міжнародної організації, хоча регламентація цих відносин була у загальному вигляді передбачена нормами загального міжнародного права. По-третє, внутріорганізаційні норми відмінні від правових норм загального характеру за джерелом утворений (останні закріплюються в міжнародному договорі або в міжнародному звичаєві, в той час як внутріорганізаційні норми створюються ухвалою організації). По-четверте, норми згаданої групи не мають того рівня спільності, який властивий нормам міжнародного права.

Як бачимо, володіючи усіма ознаками юридичних норм, внутріорганізаційні норми відмінні від правових норм загального характеру: їх застосування обмежене рамками даної міжнародної організації; вони мають конкретний предмет регулювання — функціонування міжнародної організації; закріплені в спеціальних актах.— резолюціях її органів, правилах процедури, регламентах. Головна мета норм цієї групи — врегулювання відносин у рамках організації. Внутріорганізаційні норми встановлюються на підставі установчого акту, репрезентують собою початкову ступінь в ієрархії норм права міжнародних організацій і, звичайно, є важливим ступенем у механізмі правового регулювання діяльності1 міжнародних організацій,

2.2. Зовнішнє право міжнародних організацій

Як уже вказувалось вище, це поняття є також умовним. Терміном «зовнішнє право міжнародних організацій» позначають сукупність правових засобів, за допомогою яких міжнародні організації забезпечують свій статус у конкретних умовах їх місцеперебування, свої зв'язки з державами й іншими організаціями міжнародного характеру.

Міжнародно-правова практика виробила і продовжує виробляти загальні принципи і правила в цій сфері. В першу чергу мова йде про договори, передбачені статутами міжнародних організацій, в яких вони виступають стороною.

Найбільшу кількість договорів укладає ООН. З-поміж них особлива роль належить тим угодам, які формують систему ООН.

Окрім угод з ООН, спеціалізовані установи укладають угоди між собою та з іншими міжнародними організаціями, а також з державами-членами.