ЯЗЫК И РЕБЕНОК 6 страница

Видача повноважень здійснюється відповідно до внутрішнього законодавства, яким визначається, які державні органи володіють таким правом. Так, закон України «Про міжнародні Договори України» встановлює, що повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України надаються:

а) щодо договорів, які укладаються від імені України — Президентом України;

б) щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України - Урядом України або за його дорученням — Міністерством закордонних справ України;

в) щодо договорів міжвідомчого характеру - відповідним міністерством разом із Міністерством закордонних справ України.

в) Підготовка і прийняття тексту міжвідомчого договору. Підготовка узгодженого тексту договору здійснюється шляхом переговорів через звичайні дипломатичні канали: Таким способом готуються тексти двосторонніх договорів. В міжнародних організаціях проекти текстів розробляються їх головними органами або спеціально утвореними для цих цілей допоміжними органами. В міжнародній практиці є приклади, коли міжнародна конференція сама розробляла проект тексту договору (текст Конвенції ООН з морського права 1982 р. готувала III Конференція ООН з морського права з 1974 по 1982 рік).

Згідно з п. І ст. 9 Віденської конвенції 1969 року «текст договору приймається за згодою усіх держав, які беруть участь в його складанні...» Отже, результат успішних переговорів знаходить своє втілення у погодженому проекті договору.

Важливим етапом на стадії узгодження тексту є його прийняття. Воно виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою якої уповноважені висловлюють свою згоду з формулюванням тексту договору. Тексти двосторонніх договорів і договорів за участю невеликої кількості держав приймаються одноголосно. На міжнародних конференціях тексти багатосторонніх договорів, як правило, приймаються більшістю у дві третини голосів, як це передбачено в п. 2 ст. 9 Віденської конвенції 1969 року.

В останні роки у міжнародній практиці дедалі ширше використовується така нова форма прийняття тексту договору на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях, як прийняття тексту договору без голосування, шляхом узгодження позицій учасників і при відсутності офіційних заперечень з боку будь-якого з учасників. Така форма прийняття тексту договору зветься консенсусом.

г) Встановлення автентичності тексту договору. Після того, як узгоджений текст прийнятий, стає необхідним якимось чином засвідчувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам з боку уповноважених. Ця процедура зветься встановленням автентичності тексту договору. Ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. вказує, що автентичність може оцінюватися шляхом підписання «ad referendum» («до схвалення») або парафуванням самого тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст. При цьому форми визначення автентичності тексту встановлюють договірні сторони.

Підписання свідчить про остаточне ухвалення договору. Підписання буває повним і обмеженим. Повне підписання означає остаточне схвалення договору уповноваженими. До обмеженого підписання належить: а) парафування (тобто попереднє підписання договору ініціалами повноважених), за яким, як правило, йде остаточне підписання; б) підписання «ad referendum» («до схвалення») означає, що підпис матиме силу при умові схвалення його державою. Обмежені види підписання застосовуються в тих випадках, коли переговори закінчено, а остаточне розв'язання питання з тих чи інших причин відкладається, або коли уповноважений згоден з текстом договору, але не. має достатніх повноважень для його підписання.

г) Способи висловлювання згоди на обов'язковість міжнародного договору. Останньою стадією укладання договору є висловлювання згоди держав та інших суб'єктів міжнародного публічного права на обов'язковість договору. Стаття II Віденських конвенцій 1969 і 1986 років встановила такі способи висловлювання згоди на обов'язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікація договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, з яким погодились сторони.

Підписання договору — найбільш розповсюджений спосіб висловлювання згоди на його обов'язковість. У міжнародній практиці вироблені певні правила підписання договорів. Підписи представників держав під двостороннім договором розташовані поряд або один над одним. Якщо підписи стоять поряд, то першим вважається місце ліворуч. Якщо підписи розташовані один над одним, то першим місцем буде верхнє.

Тому за принципом альтернату (чергування) при підписанні двосторонніх договорів, які виготовлюються у двох примірниках, кожний уповноважений ставить підпис першим на своєму примірнику, а потім уже другим підписує примірник іншої сторони. При підписанні багатостороннього договору підписи ставляться в абетковому порядку. Вибір абетки (наприклад, англійської чи російської) визначається за згодою учасників.

У Віденських конвенціях 1969 і 1986 років вказується ще на одне значення підписання. За ст. ст. 18 цих конвенцій держави або міжнародні організації, які підписали договір під умову ратифікації, прийняття або затвердження, зобов'язані утримуватися від дій, здатних позбавляти договір його об'єкту і мети. Отже, мова йде про те, щоб суб'єкти міжнародно-правових відносин утримувалися від указаних дій до того часу, доки вони чітко не висловлять свого наміру не стати учасниками такого договору.

Загальновизнаним і поширеним способом висловлювання згоди на обов'язковість договору є ратифікація, тобто остаточне затвердження договору вищими органами влади держав. Згідно з Віденськими конвенціями, ратифікація — це міжнародний акт, що означає не що інше, як процедуру, яку міжнародне право визнає необхідною для того, щоб договори стали обов'язковими. Це звичайно передбачає обмін ратифікаційними грамотами (документ, який підтверджує ратифікацію) у випадку двосторонніх договорів та їх передачу на зберігання депозитарію у випадку багатосторонніх договорів. У договорах міжнародних організацій замість ратифікації застосовується акт підтвердження договору.

Разом з тим ратифікація одночасно є інститутом внутрішнього права держав, оскільки тільки національне право визначає, які органи держав уповноважені ратифікувати договори. Частіше всього ратифікують договори глава держави: в одних країнах самостійно, в інших — за згодою парламенту або однієї з його палат (наприклад, у США — президент за згодою Сенату). В деяких державах функція ратифікації покладена на сам парламент. За Конституцією України (н. 25 ст. 97) і за Законом «Про міжнародні договори України» (ст. 7) ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального Закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України. На підставі рішення про ратифікацію Голова Верховної Ради підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України.

Оскільки міжнародне публічне право не встановлює, які міжнародні договори підлягають обов'язковій ратифікації, ця процедура визначається як умовами договору, так і внутрішню правом держав. Наприклад, п. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає такі види договорів, що підлягають ратифікації:

а) політичні, загальноекономічні, Із загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні;

б) що торкаються прав та свобод людини і громадянина;

в) про громадянство;

г) про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

д) про військову допомогу чи допуск збройних сил іноземних держав на територію України;

є) про історичне та культурне надбання народу України;

є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення нових законів;

ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.

Згода на обов'язковість договору може бути висловлена шляхом обміну документами (наприклад, нотами або листами ідентичного змісту). При цьому необхідно відрізняти цю процедуру від укладання договору в формі обміну листами і нотами, в яких міститься сам предмет договору.

Згода на обов'язковість договору може бути висловлена також і шляхом приєднання до договору. Якщо держава з самого початку не схвалила договір, то пізніше вона може приєднатися до нього на умовах, які ним передбачені. Такий спосіб використовується багатьма державами. Зокрема, Україна, вийшовши самостійно на міжнародну арену, станом на 1 червня 1994 р. уклала таким способом 204 міжнародних договорів.

В деяких випадках замість приєднання застосовуються прийняття договору. І, нарешті, термін «затвердження» означає остаточне ухвалення договору урядом чи міністерством або іншою державною установою, якщо це належить до їхньої компетенції.

є) Інститут застережень до багатосторонніх договорів. Віденські конвенції визначають застереження як односторонню заяву, яка зроблена державою або міжнародною організацією в будь-якому формулюванні і під будь-яким найменуванням при підписанні, ратифікації, актів офіційного підтвердження, прийнятті, затвердженні або приєднання, за допомогою якої названі суб'єкти бажають виключити або змінити юридичні дії певних постанов договору щодо їх застосування до даної держави або організації.

Скажімо, якщо багатосторонній договір має певну неприпустиму для даної держави постанову, то держава має право при будь-якому схваленні договору зробити застереження про невизнання відповідної постанови. У її взаєминах зі сторонами, що не заперечують не застереження, договір діє зі змінами, внесеними застереженням. Держава, не згодна із застереженням, повинна його заперечити. Вона може виходити з того, що в її взаєминах з державою, яка зробила застереження, договір чинний за винятком спірних постанов. Вона може також заявити, що в її взаєминах а державою, що зробила неприпустиме застереження, договір нечинний.

Застереження не "припускається, якщо воно несумісне із об'єктом і метою договору. Варто нагадати, що окремі договори взагалі забороняють будь-які застереження. До таких договорів відносяться, наприклад, Конвенція ООН з морського права 1982 року. Проте таких договорів небагато.

У той же час необхідно відрізняти від застережень різні односторонні декларації і заяви, які держави іноді роблять при підписанні, ратифікації тощо. Але й неприпустимо під видом заяв робити застереження, щоб обминути їх заборону в договорі.

ж) Реєстрація, опублікування та зберігання текстів міжнародних договорів. Реєстрація та опублікування міжнародних договорів є однією з форм висловлення гласності в міжнародних відносинах, обов'язковою умовою цивілізованих взаємин між державами. Уперше вимога реєстрації була введена до Статуту Ліги Націй. Тепер ця вимога увійшла до Статуту ООН, який у ст. 102 встановлює, що «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладені будь-яким членом Організації... повинні бути, при першій можливості, зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані». На незареєстровані договори або угоди держава не може посилатися в жодному з органів ООН. Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів здійснюється в порядку, передбаченому законами держав.

В Україні договори, що набули чинності, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті «Голос України», яка є органом законодавчої влади держави, та у «Зібранні діючих міжнародних договорів України».

Зберігання оригіналу багатостороннього договору, ратифікаційних грамот та інших документів про його прийняття, а також видача всім учасникам засвідчених копій договору і повідомлення їх про нових учасників належить до обов'язків депозитарія, тобто державі чи міжнародній організації, яка за згодою сторін взяла па себе обов'язки зберігати текст міжнародного договору, документи про його ратифікацію тощо. Наприклад, депозитарієм Угоди про створення Міждержавного економічного Комітету Економічного союзу СНД від 21 жовтня 1991 р. стала Республіка Білорусь,

4 Юридична дійсність, дія і застосування міжнародних договорів

4.1. Презумпція дійсності договору і підстави його недійсності.

Дійсним вважається догові)), який належним чином укладений суб'єктами міжнародного права, втілює справжню угоду цих суб'єктів, а його зміст не суперечить основним принципам та імперативним нормам міжнародного права (jus cogens). Отже, для того, щоб був дійсним, договір має бути правомірним як за способом укладання, так і за,змістом, об'єктом і цілями.

Поняття дійсності необхідно відрізняти від дії міжнародного договору. Дія договору залежить від набуття чинності, строку припинення та інших умов (про це мова буде нижче), у той час як дійсність визначається нормами міжнародного права. Тільки дійсні міжнародні договори можуть викликати правомірні наслідки, і тільки з таких договорів сторони набувають законні права й обов'язки, на досягнення яких була спрямована їхня воля.

В міжнародному публічному праві існує презумпція дійсності міжнародного договору, яка закріплена в ст. 42 обох Віденських конвенцій стосовно права договорів і відповідно з якою дійсність вважається нормальним станом міжнародних договорів. І навпаки, недійсність договорів повинна бути встановлена. В такому випадку договір є юридично недійсним.

В залежності від ступеня протиправності міжнародного договору розрізняють два види недійсності: абсолютна (нікчемність) і відносна (заперечність). Абсолютна недійсність має об'єктивний з точки зору міжнародного права характер і не залежить від волі учасників міжнародного договору, тобто від того, оголосили вони даний договір недійсним чи ні. Тому такий міжнародний договір є недійсним з моменту його укладання. Відносна недійсність залежить від заперечування міжнародного договору однією з його сторін. Абсолютно недійсним є міжнародний договір, якщо він суперечить імперативній нормі міжнародного права, зокрема, якщо його укладання стало наслідком загрози силою або її застосування на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН. У зв'язку з цим до абсолютно недійсних відносяться договори, які укладені на порушення принципів суверенної рівності держав, самовизначення народів, договори про поділ «сфер впливу», агресивні договори. Прикладами таких можуть слугувати Мюнхенська угода 1938 року і Договір про протекторат Німеччини над Чехословаччиною 1939 p., недійсність яких була підтверджена низкою міжнародно-правових актів.

Відносно недійсні, або заперечні, міжнародні договори — це договори, укладені під впливом помилок, на порушення конституційних обмежень, повноважень па укладання договору, оману, підкупу представника держави, примушування представників або держав та ін.

Порушення певних постанов внутрішнього права можуть слугувати підставою для заперечування дійсності договору лише в тому, випадку, якщо порушення було істотним і об'єктивно явним.

Найважливішім наслідком недійсності договору полягає в нерозповсюдженні на нього принципу «договорів потрібно додержуватись». Такі договори в принципі можуть бути анульовані. Спори про недійсність міжнародних договорів повинні розв'язуватися мирними засобами згідно зі Статутом ООН (ст. 33) і процедурою, передбаченою у Віденських конвенціях 1969 і 1986 років.

4.2. Дія і застосування міжнародних договорів

Юридичні наслідки викликає тільки договір, який набув чинності. Це означає, що він стає юридично обов'язковим для учасників. Згідно з Віденськими конвенціями (ст. 24) момент набуття чинності визначається сторонами в самому договорі. Якщо немає прямих вказівок, договір, який не передбачає ратифікації чи затвердження, набуває чинності з моменту підписання (Угода між Урядом України та Урядом Туркменистану про поставки природного газу із Туркменистану в Україну в 1995 році, яка була здійснена 19 січня 1995 p., набула чинності з дня її підписання), а той, що вимагає ратифікації, — з моменту обміну чи передачі на зберігання ратифікаційних грамот або документів про затвердження.

Згідно зі ст. 25 Віденської конвенції 1969 p., сторони можуть дійти згоди в питанні про тимчасове введення в дію договору чи його частини.

Звичайно, договір зворотної сили не має: він застосовується лише до подій, які сталися після набуття ним чинності. Однак сторони за взаємною згодою (ст. 28 Віденської конвенції 1969 р.) можуть поширити дію договору і на події, що відбулися до його укладання. Так, окремим постановам Тимчасової конвенції про збереження морських котиків 1957 р. сторони надали зворотної сили.

Набуття чинності договору пов'язано зі строком його дії, який встановлюється в договорі. Договори бувають строкові, тобто такі, що укладаються на певний строк, і безстрокові, що укладаються на «вічні часи».

На певний строк можуть укладатися як двосторонні, так і багатосторонні договори. Деякі двосторонні договори містять умову про те, що із закінченням певного строку дії вони зберігають чинність до того Часу, доки один з його" учасників не зробить заяву про свій вихід з договору. Інші договори передбачають автоматичне продовження дії договору на певні строки, наприклад, на 3—5 років або на більш тривалий термін. Продовження дії договору, яка здійснюється до закінчення його строку, зветься пролонгацією (від лат. prolongare — продовжувати). Пролонгація відбувається на умовах, передбачених договором, або за погодженістю сторін. Оформлюється,вона протоколом, обміном потами або іншим чином. У радянській, а тепер і у вітчизняній договірній практиці широкого розповсюдження набула автоматична пролонгація, коли для продовження договору досить того, щоб сторони утрималися від його припинення.

Як правило, переважна більшість договорів є строкові. До безстрокових належать договори, які створюють загальні норми міжнародного права (наприклад, Женевські конвенції 1958 р. про відкрите море, договори про кордони держав, мирні договори). Однак 800 мирних договорів, укладених між метрополіями та їх колоніальними володіннями до другої світової війни па «вічні часи», в середньому діяли по два роки.

Кожний договір має територіальну або просторову сферу дії. За ст. 29 Віденської конвенції 1969 року, договір обов'язковий для кожного учасника стосовно всієї його території, якщо інші наміри не вказані в договорі. Чимало багатосторонніх договорів передбачають іншу просторову сферу, ніж територія держав. Для прикладу можна назвати Договір про Антарктиду 1959 року. Складну територіальну сферу дії передбачено в Конвенції ООН з морського права 1982 року, яка охоплює простори, починаючи від внутрішніх морських вод і кінчаючи повітряним простором над відкритим морем.

Дія міжнародних договорів тісно пов'язана з проблемою третіх держав або третіх міжнародних організацій. У принципі договір не створює обов'язків або прав для третіх держав чи міжнародних організацій без їхньої на те згоди (принцип нерозповсюдження дії міжнародного договору на треті держави—pacta tertiis nec nocent — nec prosunt— є одним із загальновизнаних у міжнародному праві). Юридичний зміст його полягає в тому, що міжнародний договір не повинен вторгатися у сферу інтересів третьої держави і розпоряджатися її правами. Права й інтереси третьої держави не можуть бути об'єктом міжнародного договору. Договір, який порушує права третіх держав, вважається недійсним. До числа таких договорів можна віднести угоди про поділ третіх країн, про залучення їх до сфери впливу і таке ін. Так, Мюнхенська угода 1938 року визначила долю Чехословаччини без її участі.

Право для третьої держави виникає з положення договору, якщо його учасники мали такий намір: якщо сама третя держава погоджується з цим. Дане правило сформульовано у статтях 34, 35, 36 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

Важливою складовою частішою дії міжнародних договорів є така підстадія, як дотримання договорів. Ст. 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року фіксує таку постанову: кожний діючий договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися. Це означає, що в межах свого суверенітету сторони зобов'язані сумлінно проводити в життя постанови договору відповідно до його цілей і принципу міжнародного права pacta sunt servanda.

Виконання міжнародних договорів може бути забезпечене як за допомогою міжнародних гарантій, міжнародного контролю, при підтримці міжнародних організацій, так і внутрішньодержавними заходами.

Під міжнародними гарантіями треба розуміти зобов'язання однієї або декількох держав на випадок необхідності здійснити певні дії, щоб примусити іншу державу або держави виконати договір. Це своєрідний вид поручительства з боку третьої держави або держав.

Прикладом такої міжнародної гарантії є, зокрема, Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який підписаний 5 грудня 1994 року в Будапешті. В ньому Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного Акту НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України і надати їй допомогу в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї.

Для втілення в життя договору можуть бути створені спеціальні міжнародні органи або змішані комісії. Так, створення спеціального органу передбачено Міжнародним пактом про політичні права 1966 року — Комітету по правах людини у складі 18 членів. У післявоєнний час чималу роль у забезпеченні міжнародних договорів відіграють міжнародні організації та міжнародні конференції. Зокрема, регулярно скликаються конференції держав—учасників Договору про нерозповсюдження ядерної зброї на предмет його дотримання.

Важливим засобом виконання міжнародних договорів є внутрішньодержавне право. Україна, наприклад, чітко визначила в Законі «Про міжнародні договори України» ті органи, які мають забезпечити виконання міжнародних договорів: Президент і Уряд України, а також відповідні міністерства і відомства (ст. 14). Згідно зі ст. 15 Закону загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України. З метою імплементації міжнародних договорів іноді видаються спеціальні закони й інші нормативні акти.

Тісно пов'язане із здійсненням (виконанням) договорів їх, тлумачення. Без тлумачення договору неможливе його виконання. З іншого боку, практика виконання міжнародних договорів є одним з найавторитетніших свідчень щодо характеру його тлумачення. Тлумачення договору — це з'ясування справжнього змісту договору відповідно до втіленої в ньому волі сторін.

Правові норми стосовно тлумачення договорів складають один з розділів Віденської конвенції 1960 р. (Розділ 3), прийняті на конференції одноголосно і, отже, можуть вважатися як такі, що декларують діюче право.

Насамперед, договір повинен тлумачитись сумлінно, із звичайним змістом уживаних у ньому термінів, а також у світлі його об'єкту і цілей. При тлумаченні необхідно брати до уваги преамбулу, додатки, а також будь-які інші угоди, що відносяться до тексту договору. Як додаткові засоби тлумачення можуть бути використані підготовчі матеріали, історичні умови, за яких укладено договір. Тлумачення здійснюється з урахуванням загальних норм міжнародного права і не повинно приводити до наслідків, що суперечать імперативним міжнародно-правовим нормам.

Якщо тлумачення здійснюється самими учасниками договору, то таке тлумачення іменується автентичним. Цей вид тлумачення базується на згоді учасників і володіє найвищою юридичною силою. Автентичне тлумачення здійснюється в формі обміну нотами, протоколу і таке ін.

Широко використовується так зване міжнародне тлумачення, яке здійснюється міжнародними органами. Такими органами можуть бути, наприклад, Міжнародний Суд ООН, різні комісії, зокрема, Комісія міжнародного права.

Тлумачення здійснюється за допомогою спеціальних способів (засобів), до яких відносяться граматичне (словесне), логічне, історичне і систематичне тлумачення договорів.

Граматичне (словесне) тлумачення означає з'ясування значення окремих слів і змісту, договору на підставі граматичних та інших правил.

Під логічним.тлумаченням розуміється Тлумачення тієї чи) іншої статті договору на підставі інших статей або співставлення один одного. При цьому текст договору повинен використовуватись як єдиний, цілісний документ.

Тлумачення договору може здійснюватись шляхом порівнювання його постанов з іншими договорами. Цей вид тлумачення іменується систематичним.

Іноді з моменту укладання договору проходить значний час, у зв'язку з чим виникають труднощі в з'ясуванні його дійсного змісту. В такому випадку вдаються до вивчення історичних умов укладання договору, дослідження різних підготовчих матеріалів, дипломатичного листування. Таке тлумачення іменується історичним.

5. Припинення дії міжнародних договорів. Припинення дії міжнародного договору означає, що він втратив свою обов'язкову силу у відносинах між його учасниками і перестав породжувати для них права й обов'язки.

Припинення дії міжнародного договору визначається його, власними постановами. Більшість договорів містять постанови про строки їх дії, умови виходу з них або неможливість поновлення їх дії. Це внутрішні підстави припинення дії договору, тобто підстави, які містяться в самому договорі.

Але існують окрім означених і зовнішні підстави припинення дії договору, непередбачені в самому договорі і не випливають з розбіжностей між його учасниками. Ці зовнішні підстави вироблені внаслідок застосування об'єктивних норм міжнародного права і стали об'єктом регламентації у Віденській конвенції про право договорів 1969 р.

Найбільш важливими зовнішніми підставами для припинення дії договору є право на його денонсацію, докорінна зміна обставин і порушення договору.

Досить поширений такий спосіб припинення договорів, як денонсація, що у буквальному розумінні означає однобічне правомірне припинення дії договору на передбачених в ньому умовах. У ширшому розумінні термін «денонсація» використовується для визначення будь-якого правомірного однобічного припинення дії договору. Про денонсацію договору учасник зобов'язаний завчасно попередити інші сторони.

Якщо в договорі не зазначено про умови його денонсації або можливість виходу з нього, то денонсація і відмова від договору при нормальних умовах неприпустима. Якщо ж сторони все ж допускають можливість денонсації, повідомлення про намір денонсувати договір повинно бути зроблено не пізніше, ніж за 12 місяців до виходу з договору.

Є договори, в яких передбачено заборону їх денонсації взагалі або при певних обставинах. Наприклад, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 року забороняють їх денонсацію під час війни.

Держава може припинити дію договору, якщо сталась докорінна зміна обставин. Такими докорінними змінами обставин можуть бути:

а) істотна зміна складу учасників багатостороннього договору, внаслідок чого договір втрачає значення для даної держави;

б) зміна обставин, якої сторони не могли передбачити, привела до таких радикальних змін зобов'язань за договором, що виконання їх поставило б під загрозу існування і життєві інтереси держави.

Разом з тим неприпустимо посилатися на докорінні зміни обставин: а) якщо вони сталися внаслідок свідомих дій держави, що посилається на такі зміни; б) для припинення договору, що визначає державний кордон.

Міжнародно-правовій доктрині та практиці відомі й такі засоби припинення дії міжнародного договору, як їх скасування, анулювання. Під скасуванням розуміють втрату договором юридичної сили за згодою учасників. Анулювання означає однобічне припинення дії договору на підставі загальних норм міжнародного права.

Зміни, що виникають у житті, можуть викликати необхідність внесення у договір відповідних змін чи заміну його цілком новим, тобто може виникнути питання про перегляд договору. Договір може бути переглянуто тільки за взаємною згодою сторін.

І, нарешті, міжнародне право не знає строків давності погашення договорів. У разі сумніву щодо дії міжнародного договору питання в кожному окремому випадку повинно з'ясовуватись угодою сторін або їх правонаступниками.

ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

1. Дипломатія і міжнародне публічне право

Існування й розвиток держави як суб'єкта міжнародного права і міжнародних відносин неможливе без спілкування з іншими суб'єктами міжнародного права. Засоби, за допомогою яких держави встановлюють і підтримують взаємовідносини, підтримують контакти одна з одною і здійснюють політичні або юридичні угоди через своїх уповноважених агентів, об'єднують поняттям «дипломатія». Необхідність зовнішніх зв'язків, природно, вимагає організації апарату здійснення цих зв'язків. Зовнішня діяльність цих органів зовнішніх зносин суб'єктів міжнародного права і складає дипломатичну діяльність держав.

Формою дипломатичної діяльності суб'єктів міжнародного, права є безпосередні переговори в різних видах, підготовка й укладання міжнародних договорів і угод, дипломатичне листування, повсякденне представництво, участь у міжнародних організаціях, опублікування офіційної інформації, офіційне видання міжнародних актів і документів.

Звісно, що дипломатична діяльність потребує певних норм права, правил її здійснення стосовно інших суб'єктів міжнародного права. Ось чому дипломатична діяльність держав, її форми визначаються і регулюються принципами й нормами міжнародного права. Із розвитком відносин між суб'єктами міжнародного права можуть виникнути нові форми дипломатичної діяльності, а як її результат — нові норми, що регулюють цю діяльність. Однак і дипломатична діяльність, і процес утворення норм повинні відповідати основним принципам міжнародного права, бути в рамках дипломатичного і консульського права.