Статус індивіда в міжнародному публічному праві

Однією з дискусійних проблем міжнародного права є питання про міжнародну правосуб’єктність індивіда. В доктрині існують різні думки з цього приводу. В принципі вони залежать від поглядів того чи іншого автора на проблему співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

Широко розповсюджена точка зору, згідно з якою в міжнародному праві немає заборони наділяти індивідів міжнародною правосуб'єктністю. Як аргумент цієї тези відправною є ідея про те, що фізична особа (індивід) визначається як суб'єкт кримінальної відповідальності у міжнародному публічному праві. Фізичні особи несуть кримінальну відповідальність як за діяння, кваліфіковані як правопорушення в міжнародних угодах, в яких держави зобов'язуються поставити в провину й покарати у внутрішньому праві (наприклад, піратство, торгівля наркотиками, геноцид), так і за військові злочини, злочини проти людства й миру, що мають міжнародний характер.

Уперше в Нюрнбергу (ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу) було дано чітке формулювання злочинів проти миру. а винні в них уперше були притягнуті до кримінальної відповідальності. V вироку Міжнародного військового трибуналу з питань особистої відповідальності було сказано, що «окремі особи мають міжнародні обов'язки, які перевищують національний обов'язок покори (слухняності), накладений окремою державою. Той, хто порушує закони ведення війни, не може залишитися безкарним на підставі того, то вія діє відповідно до розпоряджень держави, якщо держава, даючи свою санкцію па подібні дії, виходить за межі своєї компетенції, яка надана Їй згідно з міжнародним правом»'. У резолюції від 11 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея ООН підтвердила принципи міжнародного права, визнані Статутом Нюрнберзького трибуналу, які знайшли вираження в ухвалі трибуналу. Пізніше - у 1949 р. — чотири Женевські конвенції про захист жертв війни також передбачили особисту відповідальність за серйозні порушення, викладених в них зобов'язань.

Наявність у індивідів міжнародної правосуб’єктності пов'язують також із наданням їм можливості прямого звертання в міжнародні органи в ролі петиційників позивачів, відповідачів та ін. Наведемо окремі приклади, насамперед з діяльності Комітету 00Н з прав людини. У 1979 р. Комітет розглянув справу П. Камарго протії Колумбії щодо правомірності застосування "зброї поліцією: у 1989 р. — скаргу фінського солдата Антті Вуоланнє щодо незаконного утримування на гауптвахті; у 1988 Р. — справу Хуго ван Алфєна проти Нідерландів з приводу незаконного арешту та ін.2 Окрім того, захист прав людини в Європі згідно з Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. здійснюють такі органи: Європейський суд з прав людини. Європейська комісія з прав людини і Комітет Міністрів Європейської ради. Вказаною конвенцією зафіксовано «право окремих осіб безпосередньо шукати засіб судового захисту». Петиції, наприклад, приймаються до розгляду тільки після того, як усі внутрідержавні засоби судового захисту вичерпані «відповідно із загальновизнаними нормами міжнародного права». Прикладом може служити такий факт: у 1961 р. Європейський суд з прав людини розглянув скаргу ірландського громадянина Лоулесса на свій уряд.

На завершення розгляду цієї проблеми зазначимо, що у вітчизняній та зарубіжній доктрині є багато послідовників іншої точки зору, сутність якої зводиться до того, що індивіди об'єктивно не можуть бути учасниками міждержавних відносин, а, отже, суб'єктами-міжнародного права. З огляду на сказане вище, можна стверджувати, що індивіду в міжнародному праві властивий певний статус, який і визначає його становище у міжнародних правовідносинах.