Правонаступництво держав 1 страница

Внаслідок таких політичних подій, як повне розчленування існуючої держави, відокремлення частини держави, деколонізація якоїсь частини держави, злиття існуючих держав, цесія або анексія в міжнародному праві (лат. cessio - поступка вимозі в зобов'язанні іншій особі, передача якихось своїх прав) — передача частини території однієї держави іншій за угодою між ними, цесія частини державної території підсувається остаточна ї безповоротна заміну суверенітету однієї держави над тією чи іншою територією суверенітетом іншої держави (прикладами такого роду є: входження колишньої НДР до складу ФРН і утворення єдиної німецької держави; виникнення на терені колишнього СРСР п'ятнадцяти суверенних держав і утворення у 1993 р. незалежних держав Чехії та Словакії замість Чехословаччини тощо). При заміні суверенітету однієї держави суверенітетом іншої держави цілком природно виникає низка правових проблем: чи пов'язана держава-спадкоємниця усіма (або хоч деякими) договорами держави-попередниці? Чи стають жителі відповідної території автоматично громадянами держави-спадкоємниці? Чи торкаються держави-спадкоємниці міжнародно-правові претензії, які висувалися.державі-попередниці; чи переходять до неї державний борг держави-попередниці та інші її зобов'язання?

Тобто постає питання про долю прав і зобов'язань тих держав, які припинили існування, про те, якою мірою ці права й обов'язки переходять до новоутворених держав. Всі ці проблеми в міжнародному публічному праві об'єднуються поняттям правонаступництва.

Зазначимо, то термін «Правонаступництво держав» у науці міжнародного права використовується як для позначення тієї фактичної ситуації, яка тягне за собою постановку проблеми переходу прав і обов'язків, так і для позначення самого переходу прав і обов'язків від однієї держави до іншої. «Термін «правонаступність держав», — пише Г. Кельзен, — означає і самі територіальні зміни, які полягають фактично в тому, що в межах даної території одна держава замінюється іншою, і наступність прав і обов'язків цієї іншої держави»'. Таким чином, вираз «правонаступність держав» застосовується як до змін у території, так і до змін у правах, які викликаються цими змінами в території.

Саме на таке подвійне розуміння терміну «правонаступність держав» вказують багато зарубіжних фахівців. Англійський учений М. Джонс навіть зробив спробу позначити правонаступність у кожному з цих значень різними термінами: фактичні зміни як наступність були названі succession in fact (фактична правонаступність), успадкування державою внаслідок цих змін прав і обов'язків — succession in law (правова правонаступність).

На нашу думку, мають рацію ті вчені, які стверджують, що правонаступність в одному розумінні і правонаступність в іншому розумінні цього слова складають дві різні проблеми. Міжнародне

право може визначати і визначає їх окремо, тобто може визнати фактичну наступність, але заперечити правову, хоча правова правонаступність ні в якому разі не може розглядатися у відриві від фактичних ситуацій. Правова правонаступність пов'язана з фактичною правонаступністю в тому розумінні, що ця остання є передумовою першої. Сучасне міжнародне публічне право визнає законними, правомірними, які тягнуть за собою міжнародно-правові наслідки у вигляді правонаступництва тільки ситуації, які виникли чи то без порушення таких його принципів і норм, як заборона агресії, поважання територіальної цілісності, принципу рівноправності та самовизначення народів, чи то у відповідності з вимогами цих принципів і норм. Отже, правонаступництво чинне лише відносно законних прав і обов'язків, тобто таких, які не суперечать загальнообов'язковим принципам і нормам міжнародного права.

Так, наявність міжнародного договору, який передбачає створення або який поставив собі за мету «оформити» створення певної «фактичної ситуації», ні в якому разі не свідчить ще про її законність, правомірність. Серед таких договорів є чимало юридичне недійсних (Мюнхенська угода 1938 р.). Природно й те, що ніяких прав спадкоємця не має і держава-агресор.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що визначення поняття правонаступництва як перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права до другого в зв'язку зі зміною державного суверенітету не є повним, оскільки не відображає специфіки предмету, що розглядається, адже перехід прав і обов'язків від однієї держави до другої відбувається не тільки при правонаступництві, але й на інших підставах, зокрема по міжнародних договорах. Правонаступництво держав — це перехід прав і обов'язків при певних фактичних подіях або ситуаціях і в результаті! їх. Без урахування цих двох положень визначення поняття «правонаступність» не може бути повним.

Автор приєднується до тих вчених, які визначають правонаступність держав як перехід прав і обов'язків від однієї держави до другої у випадку народження нової держави, зміни статусу міжнародної правосуб'єктності держаки, пов'язаного зі зміною його міжнародної договірної компетенції, входження держави до складу другої без збереження своєї міжнародної правосуб’єктності, а також переходу частини території від однієї держави до другої.

Як інститут міжнародного публічного права правонаступництво держав набуло широкого розповсюдження в міжнародній практиці післявоєнних літ. Про нього, зокрема, йшла мова в 60—70 роки XX ст., коли одержали незалежність близько 80 колишніх колоній. На початку 90-х років проблематика правонаступництва держав дістала новий імпульс: за підрахунками вчених, на політичній карті світу з'явилася 21 нова держава.

Об'єктом правонаступництва, як уже підкреслювалось, є територія, стосовно якої змінюється держава, що несе відповідальність за її міжнародні відносини. Найбільш розповсюдженими підставами виникнення правонаступництва є: об'єднання держав; поділ держави; відокремлення від держави частини території; передача частини території однієї держави другій; виникнення нової держави в результаті деколонізації.

Щодо міжнародно-правового регулювання розрізняють певні сфери, в яких здійснюється Правонаступництво: міжнародні договори, державна власність, державні архіви, державні борги, кордони, членство в міжнародних організаціях.

Правонаступництво держав — це та сфера міжнародно-правового регулювання, в якій багато нез'ясованого і суперечливого. Перш за все у цій галузі є дуже мало сталих правових норм. Незважаючи на те, що були прийняті Віденська конвенція про правонаступність держав стосовно договорів 1978 року і Віденська конвенція про правонаступність держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 року, які буди покликані стати засобом «забезпечення більш надійної правової бази міжнародних відносин», проте вони не вступили в силу і не стали діючими. Та вони мають і певне значення для розв'язання проблем правонаступництва держав, оскільки містять ряд положень, які відбивають загальноприйняту практику. Необхідно наголосити і на тому, що ряд проблем правонаступництва розв'язується в спеціальних угодах двох і більше зацікавлених держав (наприклад, положення Мирного договору 1947 р. з Італією і резолюція Організації Об'єднаних Націй «Економічні та фінансові ухвали стосовно Лівії» давали відповідь на питання, які торкалися взаємовідносин між Італією та її колишньою колонією — Лівією).

Як бачимо, питання правонаступництва регулюються цілим рядом загальних правил, а також відповідними двосторонніми або багатосторонніми угодами. Розглянемо ці питання детальніше.

1. Правонаступність при об'єднанні держав. Вона має місце, коли дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну державу — спадкоємницю. Правонаступництво здійснюється стосовно багатосторонніх договорів, а також активів і фінансових зобов'язань. Можливе також підтвердження іншого виду дво- і багатосторонніх договорів, якщо не заперечуватимуть учасники цих договорів. Наприклад, при об'єднанні Німеччини стосовно договорів, які були укладені НДР, було погоджено, що їх доля повинна визначатися разом з партнерами НДР із урахуванням договірних зобов'язань та інтересів ФРН, а також інших факторів.

Так, на об'єднану Німеччину не перейшли зобов'язання багатостороннього Варшавського договору 1955 р. Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між НДР і СРСР 1975 року. Державна власність і архіви країн, що об'єднуються, переходять до об'єднаної держави; те ж відбувається і з їх державними боргами.

Стосовно членства в міжнародних організаціях. Практика 0011 свідчить, що правозаступництво і тут можливе. Наприклад, коли у 1958 р. Сирія і Єгипет утворили нову державу — ОАР, стала їх правонаступником як член ООН, а коли у 1961 р. вони поділилися і виникли заново Сирія та Єгипет, то вони знову стали членами ООН без процедури прийняття як правонаступника ОАР

2. Правозаступництво при поділі держави. При поділі однієї держави на кілька нових останні мають право, але не зобов'язані приймати права пі обов'язки держави-попередниці за договорами загального характеру. Активи та борги розподіляються між новоутвореними державами. Матеріальні зобов'язання, пов'язані з певною територією чи об'єктом, переходять разом з останнім. Так, після розпаду СРСР з питань правонаступництва були прийняті такі акти: Меморандум про взаєморозуміння стосовно договорів колишнього Союзу РСР (1992 р.). Угода про розподіл усієї власності колишнього СРСР за кордоном, Угода про правонаступність стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР; ухвала Ради глав держав СНД від 20 березня 1992 р. з питань правонаступництва. Ряд положень, які стосуються правонаступництва, містяться в установчих актах СНД. а також в Угоді Білорусії, Казахстану, Росії та України про спільні заходи щодо ядерної зброї.

Так, стосовно питань правонаступництва щодо договірної спадщини колишнього Союзу РСР (загальна їх кількість перевищує 15000), була погоджена позиція, згідно з якою кожна держава СНД з'ясовує питання про участь у цих договорах самостійно «в залежності від специфіки кожного конкретного випадку, характеру і змісту договору», окрім деяких багатосторонніх договорів, що стосуються декількох держав (наприклад, у галузі роззброєння).

Предметом міжнародно-правового регулювання в межах СНД (стала і державна власність колишнього СРСР, насамперед та її частина, що знаходиться за кордоном. З цього приводу були прийняті Угода глав держав СНД під 30 грудня 1991 р. і Угода Про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном від 6 липня 1992 р. В угодах зафіксовано, що предметом регулювання є рухома й нерухома власність СРСР за межами його території, а також інвестиції, які знаходилися за кордоном. Уся ця власність підлягала поділу на такі частки: Азербайджан — 1,64%, Вірменія — 0,86, Бєларусь — 4,13, Казахстан — 9,86, Киргизстан — 0,45, Молдова - 1,29, Росія — 61,34, Таджикистан — 0,83, Туркменистан — 0,70, Узбекистан — 3,27, Україна — 16,37%.

Сукупна частина Грузії, Латвії, Литви і Естонії (4,77%) угодою не порушувалося.

Питання про правонаступництво стосовно державного боргу колишнього СРСР стало предметом регулювання ще до припинення існування союзної держави. 28 жовтня 1991 р. між Вірменією, Бєларуссю, Казахстаном, Киргизстаном, Молдовою, Росією, Таджикистаном, Туркменистаном, Союзом РСР і західними державами-кредиторами був підписаний Меморандум про взаємо порозуміння стосовно зовнішнього боргу іноземним кредиторам Союзу РСР та його правонаступництва. Пізніше були укладені Договір про правонаступність стосовно зовнішнього боргу (4 грудня 1991 р.), а також Угода про доповнення до цього договору від 13 березня 1992 р. Зміст цих актів полягає в тому, що ще в січні 1992 р. Росія взяла на себе загальну відповідальність за зовнішній борг колишнього СРСР. Проте інша форма регулювання була передбачена з Україною, У протоколі від 16 січня 1993 р. було зазначено, що Росія і Україна окремо будуть відповідальні за обслуговування зовнішнього боргу у відповідних частках.

Звичайно, процес правонаступництва у зв'язку з припиненням існування СРСР проходить в основному в межах норм міжнародного права, однак він має і суттєву особливість. Вона полягає о тому, що в значній мірі, особливо стосовно міжнародних договорів, це правонаступництво пов'язано з континуітетом (спадкоємністю), під яким розуміється продовження здійснення Росією передбачених у договорах прав і обов'язків колишнього СРСР Необхідно підкреслити, що цей континуітет почав складатися за угодою інших правонаступників СРСР. Так. Росія здійснювала континуітет стосовно членства в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, як було передбачено в ухвалі Ради глав держав СНД від 22 грудня 1991 р. Це ж відноситься і до статусу, і до відповідальності СРСР як ядерної держави.

3. Правонаступництво при утворенні нових держав внаслідок деколонізації. Реалізуючи право на самовизначення, нація створює незалежну, суверенну державу. Саме таким шляхом, а не внаслідок успадкування влади від метрополії, нова держава здобуває владу над населенням і територією. В цьому випадку згідно з Віденською Конвенцією 1978 р. діє принцип tabula rasa («чистої дошки»), тобто незв'язності нових незалежних держав, які утворилися внаслідок національного самовизначення, договорами, укладеними від імені їх народів колишніми державами-метрополіями (ст. 16).

Стосовно правонаступництва державної власності Віденська конвенція 1983 р. встановлює як загальний принцип, що вона переходить до держави-правонаступниці (ст. 15). До нової держави переходять також державні архіви, які належали залежній території. Однак державний борг метрополії, як правило, не переходить до незалежної держави (ст. 38).

Що ж до дво- або багатосторонніх договорів, які діють на її території, нова держава має право або підтвердити, або підхилити їх. Саме так зробили переважна більшість держав Азії й Африки, що звільнилися від колоніального гноблення. II рої е, відзначимо, що в договори з деякими зі своїх колишніх колонії метрополіям вдалося включити пункти про визнання новими незалежними державами минулих договорів (наприклад, договори Англії із Сьєрра-Леоне, Ямайкою).

4. Правонаступництво при соціальній революції. При соціальній революції держана як суб'єкт міжнародного прана, звичайно, не зникає. Однак у державі відбуваються докорінні перетворення, які змінють основи її міжнародної діяльності. Ці зміни настільки великі, що майже щоразу виникають, питання, пов'язані з міжнародними договорами, боргами тощо. На жаль, ці питання не знаходять свого з'ясування в міжнародному праві. Деякі вчені, наприклад, вважають, що в цьому випадку нового суб'єкта міжнародного права не виникає, оскільки революція є внутрішньою справою держави, а тому питання про договори, борги та ін. повинні розв'язуватися не на підставі правил про міжнародну правонаступність, а на основі права міжнародних договорів. Віденські конвенції 1978 і 1983 років цей випадок також не регламентують.

У міжнародно-правових відносинах склалася практика, згідно з якою держава має право відмовитися від міжнародних зобов'язань і прав, несумісних з новими основами державного і суспільного ладу, а також зовнішньої політики, що випливає з них. Наприклад, у 1917 році Радянська держава відхилила ряд договорів, укладених попередніми урядами Росії, а також анулювала боргові зобов'язання країни. Це право па перегляд всієї сукупності міжнародних зобов'язань Росії було визнано у договорі з Англією (1924 р.) і у Конвенції 1926 р. про основні принципи взаємовідносин між СРСР та Японією.

Не виникає питання про правонаступність, коли в країні відбувся державний переворот. Як правило, нові органи влади самі підтверджують свою вірність взятим міжнародним зобов'язанням.

Нова хвиля правонаступництва, пов’язана із розпадом колишнього СРСР, Югославії, Чехословаччини, об'єднанням Німеччини, відновленням суверенітету прибалтійських країн порушила перед міжнародним співтовариством низку проблем щодо практичної реалізації одного з найдавніших інститутів міжнародного права, спричинила потужний імпульс до поновлення наукових досліджень у цій сфері. Зокрема, багато уваги обговоренню проблеми правонаступництва в сучасному міжнародному праві приділили учасники Конгресу ООН з міжнародного публічного права (березень 1995 року, Нью-Йорк). Щодо практики договірних відносин, це викликало чимало конкретних питань, ще раз підтвердивши відомий вислів О'Конелла, що розбіжності між державами в сфері правонаступництва існують «не стільки відносно самого принципу, скільки відносно його застосування».

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ТЕРИТОРІЇ В МІЖНАРОДНОМУ ПУБЛІЧНОМУ ПРАВІ

1. Міжнародне-правове поняття території. Види територій

Територія (лат. territorium - простір землі) — це частина географічного середовища, матеріальна основа існування суспільства. Як одна з найбільш загальних ознак держави територія фіксує належність даному суспільству певної частини землі, поверхні планети — суші, моря, повітряного простору, а також кордони території, їх режим.

Оскільки територія є матеріальною базою держави, без володіння якою неможливе її нормальне існування, цілком природно, що територіальні проблеми завжди належали до найважливіших у міжнародних відносинах. Територіальні спори були постійним джерелом напруженості й збройних конфліктів. Більшість війн, як свідчить історія, виникала або внаслідок прикордонних конфліктів, або заради намагання одних держав загарбати території інших і встановити панування над чужими народами,

У міжнародному публічному праві під територією розуміють різні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір з розташованими в ньому небесними тілами.

За основними видами правового режиму вся територія поділяється на: а) державну територію; б) територію з міжнародним режимом; в) територію зі змішаним режимом1.

А. Державна територія — це частина поверхні земної кулі, що окреслена кордонами держави і яка перебуває під її суверенітетом. її складовими елементами є сухопутні, водні, підземні та повітряні простори. Сухопутна територія включає в себе масиви суші (материк, острів), так звані анклави, тобто такі її відокремлені частини, які з усіх боків оточені територіями інших держав і не мають виходу до моря (наприклад, Барле-Хертог — бельгійська територія, розташована в Голландії; Кампіоне — територія Італії, розташована в Швейцарії та ін.).

Водна територія, або акваторія, — це води річок, озер, або штучних водосховищ і водних шляхів (каналів), розташованих у межах кордонів даної держави, а також внутрішні й територіальні морські води, які омивають узбережжя цієї держави.

Підземна територія складається з надр. що розташовані під сухопутною та водною територією держави і належать їй до технічно досяжної глибини без будь-яких обмежень.

Повітряна територія — це стовпи повітря над сухопутною і водною територією держави.

До державної території умовно Прирівнюють морські, повітряні, космічні кораблі, які носять прапор або знак певної держави, а також морські кабелі, трубопроводи та будь-яке інше обладнання і споруди, які належать державі.

Б. До території з міжнародним режимом належать земці простори, які розташовані за межами державної території і які не належать комусь зокрема, п знаходяться у загальному користуванні всіх держав згідно з міжнародним правом. Складовими частинами міжнародної території є: відкрите море, повітряний простір над ним і глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Ця територія, яка належить усім (res communis), не може знаходитись під суверенітетом жодної держави.

В. До території зі змішаним режимом належать континентальний шельф» і виняткова економічна зона. Ці простори не входять до складу державних територій, проте кожна узбережна держава має суверенні права на розвідку і розробку природних ресурсів, що межують з її континентальним шельфом і економічною морською зоною, а також на охорону природного середовища цих районів.

Особливий міжнародно-правовий режим встановлено в міжнародному праві для Арктики та Антарктики.

2. Юридична природа державної території

Як уже зазначалось вище, державна територія є матеріальною базою, без якої неможливе саме існування держави як такої.

Ось чому вона знаходиться під виключною і повною владою даної держави. Таке владування держави над своєю територією зветься територіальним верховенством.

Територіальне верховенство є складовою частиною державного суверенітету.

В різні періоди історії, щодо юридичної природи державної території висувались різноманітні концепції для її обгрунтування і пояснення. Прихильнили об'єктної або речової теорії (Галлер, Зейдель, Сперанський та ін.) розглядали територію як річ — об'єкт особливої власності держави (власність монарха). Представники просторової або теорії владарювання (Блюнчлі, Дюгі, Ліст, Еллінек, Коркунов та ін.) вважали, що територія є просторовою межею державної влади. Прихильники теорії компетенції (Кельзен, Радницький, Руссо) обмежували територіальний суверенітет держави місцевою компетенцією.

Сучасне міжнародне публічне право, не дивлячись на неоднозначне тлумачення і застосування термінів з боку юристів-міжнародників, судової практики і державних діячів, більш-менш однаково трактує юридичну природу державної території. Згідно з нормами і принципами міжнародного публічного права територіальному верховенству будь-якої держави притаманні такі елементи, як imperium, dominium, тобто здійснення суверенної влади в межах своєї території і одночасне публічно-правове володіння цією територією. Отже, в правову компетенцію держави входять значні права стосовно внутрішньої організації і розпорядження територією. Це загальне право управління, адміністрації і розпорядження imperium, здатність, яка визнана й окреслена в міжнародному праві.

Так, вища влада держави в межах її території здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах. Закони, урядові постанови, адміністративні ухвали і судові вироки розповсюджуються як на власних громадян і юридичних осіб, так і на іноземних громадян і організації, а також на осіб без громадянства, які знаходяться в межах території даної держави. Як територіальний суверен держава одноосібне з'ясовує всі питання, пов'язані з адміністративно-територіальним поділом, встановленням національного правопорядку, визначення правового режиму кожної частини своєї території. Тільки від волі самої держави залежить існування і діяльність будь-якого іноземного елемента в межах її території, (статус іноземців, іноземних транспортних засобів, дипломатичні представники). Отже, в основі правового режиму державної території та всіх фізичних і юридичних осіб, що перебувають в її межах, лежить суверенна воля певної держави, а не сукупність компетенцій кількох держав, як стверджували прихильники теорії компетенції.

Територіальне верховенство охоплює і юрисдикцію держави.. Як зауважує Я. Броунлі, юрисдикція є одним з аспектів суверенітету і визначає судову, законодавчу й адміністративну компетенцію. Згідно з міжнародним правом, юрисдикція держави розповсюджується на осіб, споруди, устаткування і транспортні засоби, які знаходяться поза межами її території. Наприклад, держава здійснює виключно юрисдикцію над своїми військовими кораблями у відкритому морі, над своїми повітряними суднами, об'єктами й екіпажами, запущеними нею у космічний простір. За міжнародними угодами юрисдикція держави може розповсюджуватися на її громадян, які знаходяться на території іноземної держави (наприклад, якщо вони входять до складу збройних сил).

З територіального верховенства випливає також її виключне право самостійно і незалежно розпоряджатися всіма природними багатствами і ресурсами в межах своєї території, тобто землею, водами, повітрям, всіма корисними копалинами, органічним і неорганічним, тваринним і рослинним світом, а також знаряддям і засобами розвідки, розробки й експлуатації цих ресурсів. Держава як територіальний суверен г їх повноправним господарем.

Державі, таким чином, належить виключне право регламенту вати всі питання, пов'язані з правом власності (dominium) на природні багатства і ресурси,

регулювати порядок розвідки, розробки, використання й охорони природних багатств, а також контролювати діяльність будь-яких фізичних чи юридичних осіб, пов'язану з експлуатацією природних багатств у межах її території. Всі ці положення знайшли своє підтвердження в численних актах Генеральної Асамблеї ООН — у Декларації 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам і народам; у спеціальних резолюціях від 14 грудня 1962 р. і від 25 листопада 1966 р. під назвою «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами».

Однією з юридичних форм надання.дозволу на експлуатацію природних ресурсів — це концесійні (від лат. concessio — дозвіл, поступка) угоди, згідно з якими держава надає іноземцям право здійснювати конкретну виробничо-економічну.діяльність на її території. Умови таких угод визначаються територіальним сувереном відповідно до його законодавства. Як правило, іноземні юридичні та фізичні особи наділяються обмеженими правами користування на певний строк і за певну плату.

Інші умови виникають при міжнародно-правовій оренді території, коли одна держава передає іншій на підставі договору між ними право володіння і користування певною частиною території в певних цілях на обумовлений строк і за погоджену плату. Тут кожен випадок залежить від конкретних обставин і зокрема від.самих умов відповідного акту. Наприклад, СРСР за Договором 1962 р. передав Фінляндії в користування на умовах оренди радянську частину Сайменського каналу. Згідно з умовами договору, орендована частина залишалась територією держави-орендодавця, хоча держава-орендар могла здійснювати в її межах свою юрисдикцію.

Отже, здійснення територіального верховенства державою правомірне тоді, коли на це є вільно висловлена згода нації або націй, що живуть у межах кордонів цієї держави, і в тому випадку, коли воно відповідає основним принципам і нормам міжнародного права.

2.1. Державні кордони та їх правовий режим

Сфери здійснення територіального верховенства держав визначаються за допомогою кордонів, встановлених між ними. Отже, кордони визначають межі державної території, і в цьому полягає їхнє основне призначення. Державні кордони — це справжні або умовні лінії, які відповідають конфігурації території держави і відділяють її під території інших. держав, а також від міжнародної території (відкритого моря, повітряного простору над ним, космічного простору). Кордони можуть бути класифіковані за певними критеріями, а саме:

а) за своєю природою кордони поділяються на:

— природні кордони, які визначені та встановлені з урахуванням рельєфу місцевості (наприклад, по руслах річок або каналів, по берегах озер, по гірських хребтах та ущелинах тощо. Такі кордони звуться ще орографічними (від грец. oros — гора + grapho - опис різних елементів рельєфу з точки зору їх конфігурації).

— геометричні кордони, тобто кордони, проведені по прямій лінії, яка перетинає місцевість від однієї точки до іншої, незважаючи на характер місцевості (але обминаючи селища). Особливим видом геометричних кордонів є так звані астрономічні кордони, тобто такі, лінія яких збігається з паралеллю або меридіаном земної географічної сітки. Але в переважній більшості випадків держави мають комбіновані кордони. Типовим прикладом цього є африканська країна Ботсвана, яка має орографічні, геометричні та астрономічні кордони;

б) за складовими елементами території кордони поділяються на:

— сухопутні, які розділяють суходіл між двома державами;

— річкові, які розділяють річку між двома державами;

— морські, які позначають зовнішнє обмеження територіального моря і бокове обмеження у відносинах з сусідніми державами (Конвенція ООН з морського права 1982 р. ухвалила, що кожна.держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, яка не перевищує 12 морських міль);

— повітряні, які вважаються умовно-уявними площинами, поставленими перпендикулярно до земної поверхні по сухопутному та водному кордону.

Кордони між сусідніми державами, як правило, встановлюються в договірному порядку. Морські кордони встановлюються при-І бережною державою в ''односторонньому порядку, проте відомі випадки, коли держави укладали угоди про лінію проходженні кордону між ними на морі (наприклад, Угода від 15 лютого 1957 р. між СРСР та Норвегією про морський кордон у Варангер-фіорді).

Процес визначення і встановлення державного кордону проходить два основних етапи, відомих під назвою делімітації та демаркації. Делімітація (від лат. — установлення) — це визначення в договорі загального напрямку проходження державного кордону і графічно зображене на доданих до договору картах. Позначення ж лінії державного кордону на місцевості шляхом спорудження спеціальних прикордонних знаків на підставі документів про делімітацію кордонів зветься демаркацією (від франц. demilitatio — розмежування) кордону. Демаркація здійснюється змішаною комісією, до складу якої на паритетних началах входять, представники обох держав. У процесі проведення! демаркаційних робіт складаються відповідні документи: протоколи з описами кожного прикордонного знаку; спеціальні топографічні карти, на які нанесено всі прикордонні знаки; загальний протокол — опис проходження державного кордону, який підписується кожною зі сторін демаркаційної комісії. Протокол — опис та всі інші документи підлягають затвердженню компетентним органами договірних сторін.

Сучасній міжнародній практиці відома і така процедура, як редемаркація кордону, тобто перевірка вже існуючої і демаркованої лінії кордону для ремонту або відновлення зіпсованих чи зруйнованих прикордонних знаків, заміни знаків одного типу знаками іншого тину, встановлення додаткових знаків тощо. У випадках, коли це вимагає уточнення існуючого кордону, укладаються: спеціальні угоди між державами.