Кумулятивний метод 4 страница

Рис. 25. Вплив науково-технічного прогресу на розміщення кривої виробничих можливостей

Розглянемо графік кривої виробничих можливостей економі­ки, яка виготовляє лише два види продуктів (двосекторна мо­дель). Якщо технологічні зміни торкаються тільки одного виду продуктів, наприклад, А, то крива виробничих можливостей зі свого первісного положення аб переміщується в положення а₁б. Якщо технологічні зміни торкаються лише продукту Б, то крива переміщується в положення аб₁. У разі, коли змінюється техноло­гія виготовлення обох продуктів, то крива виробничих можливо­стей набуває вигляду а₁б₁. Таким чином, крива виробничих мож­ливостей зміщується назовні, якщо завдяки технологічним змі­нам наявні ресурси стають продуктивнішими. Виробничу функцію можна побудувати у ви­гляді ізоквант у системі координат «капітал»—«робоча сила». Кож­на ізокванта відповідає фіксованому обсягу виробництва за різних комбінацій витрат ресурсів капіталу та робочої сили (рис. 26).

Будь-яка зміна в пропорціях витрат факторів праці (L) та капі­талу (К) відповідає рухові вздовж ліній ізокванти. Припустимо, що початково продуктивності факторів праці й капіталу в промисло­вості відповідає Yo, причому капіталу витрачається K_о і праці — Lo, що відповідає ізокванті І₀. Технологічні зміни, що обумовлюють збільшення продуктивності факторів за умов незмінного обсягу виробництва К_о, переміщують ізокванту в положення 1. При цьо­му на виготовлення обсягу продукції У_{) потрібно витрачати ре­сурсів К₁ і L₁: K₁ < K_о, L₁ < L₀. Унаслідок чого поверхня виробничої функції переміщується в положення А₁В₁О. Отже, технологічні зміни дають змогу отримати той самий випуск продукції при ви користанні меншої кількості ресурсів чи більший випуск продукції при витратах тієї самої кількості ресурсів. Унаслідок конкретних виявів технологічних змін переміщення ізокванти може мати різні напрямки.

Науково-технічний прогрес може бути нейтральним відносно праці та капіталу. В цьому разі ізокванта переміщується з поло­ження І_о в положення І₂ Але нейтральний науково-технічний прогрес, залишаючи незмінним співвідношення праці і капіталу, може впливати на економію інших чинників виробництва — зо­крема, матеріальних ресурсів.

Такі технологічні зміни називаються ресурсозберігаючими. Технологічні зміни можуть мати й соціальній ефект, як у сфері виробництва, так і у сфері споживання.

Як відомо, графічно стан економічної рівноваги відображається за допомогою кривих сукупного попиту (СП₀) та сукупної пропорції (СП_Р), які перетинаються в точці Т. Розглянемо графік економічної рівноваги за кейнсіанською1 теорією (рис. 27).

Коли економіка перебуває в стані неповного використання ре­сурсів (відрізок АБ кривої СПр), технологічні зміни збільшують ВВП, не порушуючи при цьому економічної рівноваги. На про­міжному відрізку (БВ), коли починається інфляційний «перегрів» економіки, технологічні зміни призводять як до збільшення ВВП, так і до зменшення ціни (при сталій СП₀). Це відображається на графіку переміщенням кривої сукупної пропозиції з положення

СП_Р1 в положення СП_Р2 і відповідним переміщенням стану рівно­ваги з точки Т₁ в точку Т₂, при цьому ВВП збільшується (ВВП₂>ВВПі), а ціна зменшується (Ц₂<Ці). Якщо одночасно з технологічними змінами відповідно збільшується сукупний попит,

то крива СП₀ переміщується з положення СП_0| в положення СП_Оі.

Збереження економічної рівноваги робить можливим за постійної ціни (Ці = Цз) збільшити ВВП до рівня ВВП₃ (ВВП₃> ВВП₂).

Рис. 27. Вплив науково-технічного процесу на рівноважне економічне зростання

Таким чином, технологічні зміни мають позитивний вплив на рівноважне економічне зростання на будь-якому етапі розвитку. У стані рецесії промислова політика має бути спрямована на від­родження економічного потенціалу швидшими темпами завдяки технологічним змінам. У стані інфляційного розвитку технологічні зміни вкрай бажані, адже через них можна збільшити реальний ВВП і, таким чином, зменшити інфляцію. Отже, технологічні зміни можуть бути потужним антиінфляційним засобом. Ці ви­сновки вельми важливі для формування майбутньої промислової політики України, бо й досі вихід із кризи в нашій країні не пов'язується належним чином з науково-технічним прогресом.

53. Основні цілі, принципи та задачі державної НТП.

Високоефективний науково-технічний розвиток відбувається за умов:

• заінтересованості виробництва у використанні досягнень НТП;

• конкуренції у використанні досягнень НТП, боротьби за лі­дерство на ринку;

• використання в науково-дослідних і дослідно-конструктор­ських роботах новітніх досягнень світової науки, техніки, техно­логії та організації виробництва, розвитку міжнародних науково-технічних зв'язків;

• підтримки державою високого рівня освіти і культури;

• фінансування державою і кредитними установами дослі­джень у галузях фундаментальних наук, запровадження іннова­цій у виробництво, створення інформаційних систем;

• конкуренції науково-технічних організацій, їх участі в кон­курсах технічних проектів;

• інтеграції науково-технічних підрозділів у підприємницькі структури, приватні та державні виробничі підприємства.

Верховна Рада України розглянула й ухвалила 1991 року За­кон «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Цим законом визначено сутність, цілі, на­прямки й основні принципи державної науково-технічної політи­ки, окреслено основні риси організаційної структури державного управління науково-технічною діяльністю, охарактеризовано форми й методи державного впливу на розвиток науково-технічної сфери.

Державна науково-технічна політика — складова соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрямки, принципи, форми й методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної науково-технічної полі­тики мають ознаку єдності, тобто вони взаємозв'язані і тісно взаємодіють.

Загальна мета – створення умов для досягнення високого рівня життя, примноження національного багатства.

Поточна мета – розроблення і реалізація обґрунтованої концепції НТР.

Напрями її реалізації:

· Створення соціально-економічних, організаційних, правових умов для формування та ефективного використання науково-технічного потенціалу.

· Розвиток пріоритетних напрямів науки і техніки та концентрація ресурсів для їх реалізації.

· Розроблення та реалізація довгострокових державних науково-технічних програм.

· Підготовка наукових кадрів, інтеграція освіти, науки і виробництва.

· Правовий та соціальний захист наукових і творчих працівників.

· Створення сучасної інфраструктури науки.

· Налагодження зв’язків з іншими державами для використання досягнень вітчизняної і світової науки і техніки.

Принципи:

· Органічна єдність НТП з економічним, соціальним та духовним розвитком суспільства.

· Підтримка засад конкуренції і підприємництва в науково-технічній сфері.

· Демократизація та децентралізація управління науково-технічною діяльністю.

· Розвиток освіти, організація підготовки і перепідготовки необхідних кадрів.

· Рівноправність всіх форм організації науково-технічної діяльності.

· Свобода поширення науково-технічної інформації та пропаганда науково-технічних досягнень.

· Максимальне використання можливостей світової науки та міжнародного співробітництва.

Основними завданнями державної науково-технічної-політики на перехідний період мають бути:

• визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

• структурна перебудова науково-технічної сфери;

• підтримка нових інноваційних структур;

• розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;

• розвиток міжнародного співробітництва.

Одним з центральних завдань науково-технічної політики є визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Брак активної інвестиційної політики, вивезення капіталу за межі України, значна «тінізація» економіки зумовлюють необ­хідність ретельного вибору структурних пріоритетів, тобто окреслення наукових напрямків, які потребують першочерго­вого розвитку за рахунок бюджету та позабюджетних фондів, внутрішніх кредитних ресурсів та іноземних інвестицій. Про­цес вибору загальнодержавних пріоритетів має враховувати такі основні фактори: науково-технічне забезпечення пріори­тетних для України галузей виробництва, розв'язання найгостріших проблем даного періоду, реальний потенціал окремих галузей науки і техніки.

З огляду на ці фактори, пріоритетними мають стати галузі, які нині недостатньо розвинені в Україні, що унеможливлює реалі­зацію науково-технічного потенціалу інших галузей промислово­сті, а саме: середнє і точне машинобудування, приладобудування, нові речовини і матеріали, комп'ютерна техніка та інформаційні технології, електронна, електротехнічна і радіотехнічна промис­ловість. Розвиток цих галузей науки і техніки забезпечить виве дення на світовий рівень галузей, що в них Україна вже сього­дні має значні конкурентні переваги: літакобудування, судно­будування, виробництво надтвердих металів, керамік, військо­вої бронетехніки тощо. Реалізація цих пріоритетів забезпечить ефективну інтеграцію України в міжнародний поділ праці і сприятиме скороченню нееквівалентності зовнішньоекономіч­ного обміну.

Структурна перебудова науково-технічної сфери — це приве­дення її у відповідність до нових вимог і можливостей економіки України. У складі науково-технічної сфери заведено виділяти чо­тири сектори: академічний, вузівський, галузевий, заводський. Кожному з них властиві специфічні шляхи інтеграції в ринкову економіку, які визначаються попитом на науково-технічну про­дукцію, обсягами та джерелами фінансування, тривалістю науко­во-технічних досліджень, наявністю дослідних заводів та іншими умовами.

Для академічної та вузівської науки характерною є велика питома вага державних замовлень у планах науково-дослідних робіт, які виконуються в рамках пріоритетних напрямків роз­витку науки і техніки. Науково-технічні організації цього сек­тору, як правило, зберігають державну форму власності, але працюють на умовах госпрозрахунку, мають право збільшува­ти обсяги науково-дослідних робіт за рахунок прямих догово­рів із замовниками.

Галузеву науку за умов ринку зосереджено в структурі галузе­вих міністерств та холдингових компаній або у сфері їх компете­нції. Вона безпосередньо пов'язана з потребами відповідних га­лузей. Сектор галузевої науки — це найбільший сектор науки, оскільки він включає велику кількість наукових організацій са­мостійних за статусом, різноманітних за організаційно-правовою формою та формою власності.

Заводську науку тісно пов'язано з виробництвом, інтегровано в структуру промислових підприємств на.правах структурних підрозділів або господарсько-самостійних одиниць.

Одним із напрямків структурної перебудови науково-технічної сфери є підтримка державою нових інноваційних структур: технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів, які сприяють активі­зації і розвитку науково-технічної діяльності.

Важливою умовою структурної перебудови у сфері науки є створення ринкової інфраструктури, до якої відносять комерційні інформаційні центри, біржі інтелектуальної власності, запроваджу-вальні фірми, провайдерів, інноваційні фонди, лізингові фірми.

Сучасною формою прискорення впровадження досягнень НТП є франчайзинг. Франчайзинг— це угода великих корпора­цій з невеликими фірмами або окремими підприємствами.

Успішне проведення науково-технічної політики в Україні неможливе без активізації творчої індивідуальності, що безпосе­редньо пов'язано з розвитком вищої освіти. Матеріально-технічна база багатьох, особливо технічних, вищих навчальних закладів сьогодні є застарілою, потребують удосконалення також програми та методи навчання.

Відомо, що наука не може розвиватися у вузьких національ­них рамках. До того ж одночасно розвивати всі напрямки науки у межах однієї держави є економічно невигідним, бо це потребує надто великої кількості економічних ресурсів. Уже сьогодні бли­зько 30% української науки фінансується за рахунок іноземних замовлень. На жаль, нестабільність законодавства не сприяє роз­ширенню цього співробітництва. Для ефективної інтеграції України у світову науку треба створити сприятливі умови для за­лучення Іноземних інвесторів у науку, входження в систему сві­тової науково-технічної інформації, запровадити кредитні, митні, амортизаційні та інші пільги для вітчизняних експортерів науко­во-технічної продукції і для іноземного капіталу, що сприяє по­ширенню в Україні нових технологій у виробництві.

54. Організаційно-структурні засади державної науково-технічної політики

В Україні існує розгалужена структура державних органів, що здійснюють науково-технічну політику. У структурах як законо­давчих, так і виконавчих органів державної влади створено від­повідні органи, до функцій яких належить формування засад на­уково-технічної політики.

При Президентові України створено Національну раду з питань державної політики у сфері науково-технічної діяльності, до якої входять провідні вчені різ­них галузей науки, відповідальні урядовці, працівники мініс­терств та відомств, на які покладено реалізацію НТ політики. Національна рада готує пропозиції щодо ви­значення принципів державної НТ політики, пріо­ритетних напрямів розвитку НТП, та механізмів її реалізації.

Верховна-Рада України ухвалює закони та постанови, що визна­чають основні цілі, напрями, принципи державної НТ політики, затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, та перелік національних науково-технічних програм, ство­рює систему кредитно-фінансових, податкових та митних регулято­рів у науково-технічній сфері, встановлює обсяги бюджетного фінансування національних НТ програм, визначає розміри відрахувань до позабюджетних фондів. Для розв'язання пи­тань формування НТ політики при Верховній Раді України створено комітет з питань науки та народної освіти.

КМУ координує роботу органів державної виконавчої влади з реалізації НТП. КМУ ухвалює постанови, спрямовані на створення на основі чинного законодавства економічних, правових і організаційних механізмів, що стимулюють діяльність всіх організаційно-правових форм підприємництва з прискорення НТП. КМУ організує розроблення національних та державних НТ програм, створює органи управління і механізм реалізації програм, контролює їх виконання, розподіляє кошти бюджету, призначені для фінансування і використання позабюджетних фондів для НТ діяльності. У процесі здійснення НТ політики КМУ координує роботу міністерств, відомств та інших центральних органів державного управління України і місцевих органів державної влади. Безпосе­редню роботу з розроблення, обґрунтування та ресурсного забезпе­чення національних та державних науково-технічних програм про­водять Міністерство економіки та Європейської інтеграції (голов­ний виконавець), Міністерство промислової політики, галузеві міністерства, Міністерство освіти і науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України, галузеві академії наук. При На­ціональній академії наук України працює міжвідомча рада з коор­динації фундаментальних досліджень. З метою реалізації комплекс­ного підходу до вирішення проблем НТ розвитку при Кабінеті Міністрів України створено відповідну комісію.

Проте незважаючи на велику кількість державних органів, до функцій яких належить здійснення НТ політики, ни­ні єдиного державного органу, відповідального за реалізацію цієї політики, у країні немає. Так, проведення НТ політи­ки в промисловості здійснюється Міністерством промислової полі­тики. Водночас розв'язання питань науки і інтелектуальної власнос­ті, а також роботи зі впровадження більшості інноваційних проек­тів у промисловості, належать до компетенції Міністерства освіти і науки. Чинна структура не забезпечує реалізації всього комплексу методів проведення НТ політики, і зокрема належної дії фінансово-кредитних та податкових регуляторів. З метою централізації функцій з реалізації НТ по­літики пропонується створити Міністерство науки і технології, в компетенцію якого входитимуть вирішення питань інтелектуальної власності та інноваційного розвитку, а також підпорядкувати новоствореному Державному банку розвитку науки, техніки і технології фінансово-лізингову компанію. Для впровадження на практиці по­ложень законів України, якими передбачається використання фі­нансово-кредитних і податкових регуляторів, пропонується залучи­ти до структури органів, що здійснюють НТ політику, НБУ, ДПА та Державний комітет з нагляду за страховою справою, тобто органи, безпосередньо пов'язані із впровадженням конкретних методів реа­лізації НТ політики.

55. Прямі та непрямі методи реалізації науково-технічної політики.

Досягнення цілей та завдань науковот технічної політики здійснюється державою через застосування конекретних методів її реалізації. За ознакою форми впливу на науково-техн розвиток у промисловості весь арсенал цих методів поділ на прямі та непрямі.

До методів прямого регулювання належать: Визначення державних пріоритетів розвитку науки та техніки, державні науково-технічні програми, державні замовлення в науково технічній сфері, державна наук.-техн експертиза, бюджетне фінанс-ня досліджень та робіт, що викон-ся в рамках пріор. Напрямків розвіитку науки та техніки, Держ політика у сфері патентів та ліцензій

До методів непрямого регулювання належать: диференційована податкова політика, стимулювальна фінансово-кредитна політика, гнучка аморизаційна політика, правовий захист інтелектуальної власності. Державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.

Методи прямого регулювання передбачають безпосередньо участь держави у розвязанні як загальних проблем наук-техн розвитку так і його окремих сфер та напрямків. Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення науково-техніч. прогресу. Це однак не означає, що ці умови мають бути однаковими для всіх напрямів розвитку науки та техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до визначенних пріорітетів.

Методи реалізаціїдержавної НТП за способом впливу можна поділити на 3 групи.: правові, адміністративні та економічні. З-поміж методів НТП виділяють також прості методи, які спираються на один з способів впливу і складні, які поєднують усі три способи. Так, наприклад бюдж фінансування досліджень та робіт, що викон-ся в рамках пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки відносять до складних методів, тому що конекретні обсяги фінансування цих досліджень та робіт з одного боку, визначаються органами влади, тобто адмін рішеннями, з другого втілюються в показниках держ бюджету, тобто мають економічнйи характер

56. Нові форми організаційних структур у науково-технічній сфері: бізнес-інкубатори, венчурні фірми, технопарки, технополіси.

Бізнес-інкубатор — це організаційна структура, яка має за мету створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутво-ренних малих наукових, науково-технічних, дослідно-конструк­торських, технологічних та інших фірм, що утворюють інфрастру­ктуру цієї діяльності. Бізнес-інкубатори мо­жуть надавати в оренду таким фірмам приміщення, обладнання та інвентар на пільгових умовах, організовувати інформаційне, рек­ламне та консалтингове забезпечення. Створення бізнес-інку-баторів не потребує значних бюджетних асигнувань. Як правило, вони створюються на основі державних науково-дослідних органі­зацій, що реструктуризуються або ліквідуються. Інкубатори діють на засадах самофінансування.

Бізнес-інкубатори бувають чотирьох типів:

1) неприбуткові — створюються органами місцевої влади для виконання загальнодержавних і місцевих програм науково-технічного розвитку;

2) комерційні — створюються з метою отримання прибутку від реалізацій результатів науково-технічної діяльності.

3) дочірні — засновуються великими фірмами, які зацікавлені в розширенні науково-технічних робіт у відповідному напрямі, їхня діяльність організована таким чином, що материнська ком­ панія фінансує значну суму витрат, пов'язаних із становленням малої науково-технічної фірми. Це дає змогу материнській ком­ панії пізніше повністю викупити малу науково-технічну фірму та організувати на її базі свої наукові, дослідно-конструкторські, технологічні або виробничі підрозділи;

4) філії вищих навчальних закладів — створюються з метою впровадження результатів науково-дослідних робіт у виробництво.

Венчурні фірми — це самостйні підприємницькі структури, які утворюються, як правило, невеликою групою однодумців — науковців, інженерів, дослідників, менеджерів, які мають відповідну кваліфікацію і досвід роботи в наукових і дослідних підрозділах великих фірм. Венчурні (ризикові) фірми працюють за новими на­прямами науково-технічного прогресу. Перевагами венчурних фірм є вузька спеціалізація; концентрація матеріально-технічних і фінансових ресурсів за обраним напрямом досліджень; скорочення термінів науково-дослідних робіт; можливість швидкої переорієн­тації на інші напрями. За кордоном венчурні фірми користуються підтримкою держави та великих компаній, котрим невигідно за­йматися дослідженнями за новими напрямами науки і технології через ризик понести збитки.

Розвиток інкубаторів і венчурних фірм є необхідною умовою для організації та становлення технопарків і технополісів.

Технопарк — компактно розташований комплекс, функціону­вання якого спрямоване на комерціалізацію науково-технічної ді­яльності та прискорення впровадження досягнень НТП у сферу матеріального виробництва. Для технопарку характерною є ком­плексність самостійних фірм, які утворюють замкнений цикл створення продукції на основі використання досягнень НТП (на­укові установи, вищі навчальні заклади, дослідні лабораторії, до­слідно-конструкторські та технологічні підрозділи, фірми, які на­дають послуги для ефективої науково-технічної діяльності).

Технополіс — це спеціально створений на обмеженій терито­рії комплекс наукових, дослідно-конструкторських і технологіч­них організацій дослідних виробництв, який охоплює повний цикл науково-технічної діяльності.

57. Ефективність державної підтримки інноваційної діяльності.

Головною проблемою державного регулювання є проблема ступеня втручання держави в дію ринкових механізмів, які фор­мують економічне середовище інноваційного процесу. Вирішити цю проблему можливо, якщо зіставити корисний ефект та суспіль­ні видатки, пов'язані з інноваційним процесом. Досвід індустріально розвинених країн світу показує, що в результаті застосування державної інноваційної політики вдається досягти значного про­гресу у прискоренні інноваційного процесу1.

Суспільні видатки на виробництво інноваційного продукту складаються з двох частин: по-перше, це приватні видатки суб'єкта інноваційного процесу (приватні видатки ще називають внутрішніми) і, по-друге, зовнішні для цього суб'єкта видатки, які здійснили інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з продукуванням інноваційного продукту. Граничні видатки — це така величина суспільних видат­ків, яка характеризує приріст видатків унаслідок збільшення їх на одиницю виробництва інвестиційного

продукту.

Крім категорії видатків, в оцінці ефективності інноваційного процесу використовують категорії ефекту. Розрізняють приват­ний ефект — ефект, який отримує безпосередньо суб'єкт іннова­ційного процесу (такий ефект ще називається внутрішнім). Зов­нішній ефект — це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою перших двох ефектів.

Суспільні видатки та ефекти виступають зовнішніми парамет­рами інноваційного процесу, які відбивають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові від носини між суб'єктами інноваційної діяльності у зв'язку зі сти­мулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх.

Зовнішні ефекти виникають у третіх осіб через те, що в ціні товару в результаті дифузії інновацій не відображаються витрати, пов'язані з виготовленням цього товару, а також не відбувається перерозподіл ефекту між виробником і споживачем. Такі зовніш­ні ефекти та витрати дістали назву «екстерналії».

Позитивні екстерналії фактично означають наявність у товарі безкоштовних ресурсів і споживчих якостей, що отримуються третіми особами, які не беруть участі в інноваційному процесі. Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інновацій­ного товару.

Вирішення проблеми позитивної екстерналії в економіці від­бувається шляхом переведення частини зовнішніх видатків та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні (приватні). Такий процес дістав ще назву «інтерналізація». До процесів інтерналі-зації в розвинених країнах активно втручається держава. Саме держава бере на себе функцію підтримки науково-технічного розвитку і за рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту недоотриману частину ефекту.

Ефективніший спосіб державної підтримки полягає в тому, що держава інвестує на пільгових умовах виробництво інноваційно­го продукту, збільшуючи при цьому як граничну приватну норму прибутку, так і обсяги виробництва.

Застосування і першого, і другого способів державної підтрим­ки виробників інноваційного продукту обмежується дотриман­ням таких економічних вимог: обсяг компенсації інноваторам ви­трат на створення інноваційного продукту не повинен перевищу­вати приросту надходжень до державного бюджету за рахунок розширення виробництва інноваційного продукту; кредити на розширення виробництва інноваційного продукту можуть нада­ватися лише за умови зростання внутрішньої норми прибутку у цьому виробництві відносно середньої внутрішньої норми при­бутку у виробництві аналогічних товарів.

Економічну доцільність державної підтримки інноваційної ді­яльності можна пояснити за допомогою графіка (рис. 5.9). На вер­тикальній осі відображено норму прибутку на капітал, вкладений в інноваційні проекти (г„), на горизонтальній — обсяги цих інве­стицій (К).

З графіка видно, що при орієн­тації виробників інноваційної про­дукції на ринкові критерії макси-мізації прибутку продавця і відсут­ності інтерналізації позитивної екстерналії в країні буде здійснено тільки К1 інвестицій в іннова­ції, хоча суспільство готове оплатити такі товари в обсязі, відпо­відному інвестиціям K2 - Якщо держава бере на себе функцію ін­терналізації позитивної екстерналії у вигляді додаткових дер­жавних витрат на підтримку інноваційних проектів К(К2 – К1), функція граничної приватної норми прибутку на капітал зміс­титься вгору до лінії функції граничної суспільної норми прибут­ку на капітал, а обсяг інвестування зросте до K2, що приведе до збільшення виробництва інноваційних товарів.

58. Принципи та форми державної інноваційної політики.

Інноваційна стратегія є однією з головних складових економічної політики на етапі переходу до сталого зростання виробництва в Україні. Успішна реалізація інноваційної стратегії розвитку економіки безпосередньо пов'язана з ефективністю державної підтримки науково-дослідних і дослідно-конструкторських орга нізацій, стимулюванням приватного підприємництва та розвиі ком конкуренції в інноваційній сфері. Державна інноваційна політика — це складова економічної політики, яка визначає цілі, пріоритети, напрями, форми та методи державного регулювання інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Державна інноваційна політика України засновується на таких принципах:

·орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції в умовах глобальних трансформацій світової економіки;

·визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку, підтримка радикальних інновацій, які становлять основу сучасного технологічного прогресу;

·формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності, що забезпечує конкуренцію та підвищує ефективність інноваційного процесу;

·створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу, захист інтелектуальної власності;