Тема 24. Субкультурний феномен у сучасній культурі України

Розгляд даної теми доречно розпочати з констатації того, що культура – історично визначений ступінь розвитку суспільства та людини, який відображається у результатах матеріальної та духовної діяльності. Наприкінці ХХ ст. на базі поняття «культура» з’явився новий термін, який отримав широке застосування в сучасній науці. Це термін «субкультура» (підкультура) – поняття, яке характеризує культуру групи або класу, що відрізняється від панівної культури або протистоїть їй. Це поняття включає в себе і молодіжну субкультуру, яка довгий час в Україні сприймалася переважно негативно і до кінця 1980-х рр. навіть не розглядалася як об’єкт дослідження.
Причина появи молодіжних субкультур спільна як для європейських країн, так і для України. Молодь прагне до спілкування з ровесниками, намагається втекти від духовної самотності в родині, у суспільних інститутах, іноді це спроба піти із суспільства загалом. Цю самотність переживають і діти забезпечених батьків, і вихідці з малозабезпечених родин. Окрім духовної самотності молодої людини, існує і соціальний підтекст – визначення ролі та місця молоді в суспільстві. Розквіт молодіжних субкультур на Заході збігається з кризою суспільних цінностей індустріальної епохи, основ капіталістичної системи. Молодим пропонували слухняно успадковувати приклад своїх батьків, що будували для них світ споживання і достатку, ініціатива не схвалювалася.
Згідно з соціологічними даними, лише 2% молоді перебувають в офіційно зареєстрованих молодіжних організаціях і понад 25,5% – у неформальних угрупованнях.

Варто зазначити, що кожен представник субкультури визнає норми, цінності, стиль життя за зразок свого існування. Однак паралельно існують і зовнішні атрибути, які засвідчують належність до певного угруповання, як, наприклад, жаргон (сленг), зачіска, одяг, зовнішній вигляд тощо. Тому можна сказати, що молодіжна субкультура – це неформальні угруповання, які відображають ставлення певної групи молоді до процесів у суспільстві. Сучасна молодіжна субкультура нараховує значну кількість різних неформальних течій. Усі вони спрямовані на прояв індивідуальності людини, виокремлення її із загального натовпу.
В Україні існує велика кількість неформальних об’єднань.
Наприклад, субкультура емо в Україні існує приблизно з початку 2000-х рр. і стає дедалі популярнішою. Термін «емо» походить від англійського слова «emotional» – емоційний. Ця субкультура народилася як спроба бунту підлітків проти без емоційності, заборони на прояв саме негативних емоцій. Українські емокіди (від англ. emo, emotional – емоційний та kid – дитина) розповідають про себе, що вони відкриті, емоційні, дуже вразливі і страждають від жорстокості та нерозуміння з боку інших.
Найбільш поширена субкультура емо серед підлітків 13–17 років (хоча іноді зустрічаються і старші прихильники). Ще одна субкультура - готів прийшла в Україну в середині 1990-х рр. Вважається, що вона виникла у 1979 р. в Англії і згодом поширилася по всій Європі. Впізнати готів не викликає труднощів. Вони носять чорний одяг, багато хто з них має довге волосся (зазвичай пофарбоване в чорний колір), фарбують також у чорний колір нігті та очі, часто «вибілюють» обличчя, через що зовні дещо схожі на вампірів. Готи – здебільшого люди освічені, добре розуміються у мистецтві, історії та літературі, часто самі пишуть вірші та музику. Є декілька видів готів: готи-андроїди (використовують багато гриму, полюбляють корсети, шкіряні ошийники, взуття на високих підборах), готи-язичники (одягають на себе довгі плащі, балахони, капюшони, не фарбують волосся), кібер-готи (найбожевільніші з готів: волосся червоного, зеленого, фіолетового, блакитного кольорів, одяг із різними гайками, ґвинтами, мікросхемами), готи-романтики (єдині з готів, які не дотримуються чорного кольору, одягаються, як у середньовіччі, дивують нелегкими зачісками).
Поширеними серед молоді є об’єднання – металістів, хіпі («діти квітів»), панків, рокерів, хіпстерів, геймерів, рокерів, реперів, байкерів та інш.

Підсумовуючи викладений матеріал, необхыдно підкреслити, що субкультури видозмінюються з плином часу, набувають в Україні певних національних особливостей. Наприклад, українські панк-рокери використовують елементи національної символіки.
Подальша модернізація українського суспільства дає поштовх до урізноманітнення культурного життя, диференціації культури, породжує численні субкультурні явища, збагачує взаємозв’язок традиційних субкультур, культурний контекст суспільства як одну з передумов розвитку культури.

Література:

1. Короткий енциклопедичний словник з культури / М. Корінний, В.Ф. Шевченко. – К.: Україна, 2003. – 384 с.

1. Молодежная субкультура / науч. ред. Н. А. Победа; Одесский гос. ун-т им. И.И.Мечникова, Институт социальных наук. Кафедра социологии. – О.: АстроПринт, 1999. – 282 с.

3. Череповська Н. Роль медіа-культури у формуванні молодіжних субкультур / Н. Череповська // Соціальна педагогіка. – 2008. – №11 (23).- с.51–63.
4. Шимановський М. Субкультури в Україні: штрихи до портрета / М. Шимановський. // Шкільний світ. – 2006. – № 15. – с. 1–5.

5. Ященко В. Іншокультура у свідомості та поведінці молодих: суть, зміст, наслідки /В. Ященко // Психологія і суспільство. – 2002. – № 2. – с. 112–121.
6. Якуба Е.А. Молодіжні рухи та їх базова типологізація / Е.А. Якуба // Культурологічний часопис. – 2002. – № 24.
[Електронний ресурс], Код доступу: http://ty-molodyi.com.ua/cid:op.mhtlm.

Тема 25. Культура української діаспори

Починаючи виклад матеріалу з даної теми, необхідно зазначити, що для історії українського культурного процесу ХХ ст. характерною рисою є виникнення доволі чисельної еміграції. Ми майже нічого не знаємо про їх досягнення. Отже, надбання української діаспори ─ це тема, яка є доволі актуальною у сучасності. Еміграційний процес з українських земель розпочався наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і продовжувався протягом наступних періодів. Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, «Просвіти», читальні, церкви, засновували часописи, друкували книжки. Саме за кордоном України була втілена в життя ідея незалежної української освіти та науки, що сприяло вихованню нових українських спеціалістів різних галузей із високим рівнем інтелекту та культури. Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками ─ С.Дністрянський та М.Грушевський.

Далі варто навести приклади культурницької діяльності діаспори. Так, у Празі у 1923 р. засновано Українське історично-філологічне товариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колеса, В.Щербаківський та інші. У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії, який створив понад 50 ансамблів, що діяли по всій країні. Він прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В.Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітені Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів. З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще у 1923 р. та увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Він мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу.

Необхыдно вказати, що у 80-ті рр. ХХ ст. почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація, її метою є створення кафедри української мови та літератури при Лондонському університеті. В Англії в повоєнний період почали виходити часописи «Українська думка», «Наша церква», «Наше слово», «Сурма», «Визвольний шлях». У червні 1993 р. в Національній бібліотеці України ім. В.Вернадського відбулася презентація журналу «Визвольний шлях» і передача повного його комплексу до фондів бібліотеки. У Парижі створено бібліотеку ім. Симона Петлюри. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 pp. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер. Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.

Завершуючи роботу, варто підкреслити, що українська культура в діаспорі ─ це культурне продовження тих процесів, що розгорнулися в Україні на початку ХХ ст., розвиток тих напрямів, що були раніше заборонені. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала грунт для подальшого піднесення української культури.

Література:

1. Енциклопедія української діаспори. – У 7 томах. / Гол. ред. В.Маркусь. – К.:Наука, 1993-1996.

2. Марунчак М. Історія Українців Канади. – Т.1. / М. Марунчак. – Вінніпег, 1991.- 354 с.

3. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами / С. Наріжний // Архіви України. – 1992.- № 1-3.

4. Савченко О.І. Українська зарубіжна преса наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. / О.І. Савченко. – Запоріжжя.: ЗНУ, 2006. – 183 с.

5.Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі / В.П. Трощинський, А.А. Шевченко. – К.: Альтернативи, 1999. – 352 с.

6. Кобзар І.М., Мармазова О.І. Культура української діаспори.[Електронний ресурс], Код доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vdnuet/gum/2010_2/17.pdf

Навчально-методичне видання

(українською мовою)

Савченко Олександр Іванович