Символічний інтеракціонізм

До проблем соціальної взаємодії вдалися і представники ще одного напряму соціології XX ст. — символічного інтеракціонізму, засновником якого вважають американського соціолога Джорджа Міда (1863 — 1934). Основні принципи символічного інтеракціонізму Мід виклав у своїй праці "Розум, Я і суспільство" (1934). Вирішальним засобом соціальної взаємодії представники цього напряму вважають її символічне відображення. Тобто процес соціальної взаємодії відбувається на основі системи символів, основними серед яких Дж. Мід вважає мову та жести. Соціальний символ являє собою відображення соціальних норм і принципів. Він з'явився фактично із появою у людини свідомості, і саме соціальні символи, на думку ученого, є одним із критеріїв, що відрізняють людину від тварини. Суспільство ж, як зазначав соціолог, являє собою не що інше, як обмін символами.

Ідеї Дж. Міда знайшли своє продовження у працях його послідовників, що входили до Чиказької та Айовської соціологічних шкіл - Г. Блумера, А. Стросса, М. Куна та ін. Символічний інтеракціонізм сприяв формуванню теорії соціальних ролей, у якій символи соціальної взаємодії трансформуються у соціальні ролі. Деякі соціологи на цій основі у межах символічного інтеракціонізму виділяють так званий соціодраматичний підхід, представники якого визначають соціальне життя як реалізацію символів та соціальних ролей.

5. Внесок Огюста Конта у соціологію

Конт уніс серйозний вклад у формування онтологічних парадигм соціологічного знання, тобто ключових представлень про соціальну реальність. Він доводив що став парадигмальним тезу про те, що соціальна реальність - частина загальної системи світобудови. Він обґрунтував ідею автономії «соціального існування» стосовно індивідуального. Він одним з перших розробляв такі парадигмальне поняття, як «соціальний організм» і «соціальна система». (Правда, він ще не розрізняє суспільство і людство, вважаючи, що це ті самі сутності, що розвиваються однаковим образом.) Конт сформулював еволюціоністську парадигму, доводячи, що всі суспільства у своєму розвитку чи раніш пізніше проходять ті самі стадії. Він обґрунтував поділ суспільств на військовий і індустріальний типи, що згодом продовжили і розвили інші соціологи. Його ідеї лежать в основі різноманітних теорій індустріалізму і технократії. Він зафіксував висування на авансцену соціального життя і ріст значення нових соціальних категорій: підприємців, банкірів, інженерів, робітничих клас, учених. Він був родоначальником однієї з головних соціологічних традицій-традицій дослідження соціальної солідарності.

У епістемологічному аспекті величезне значення мала теза Конта про те, що структура і розвиток суспільства підлеглі дії законів, який необхідно вивчати і на основі яких варто будувати соціальну практику. Йогорозрізнення соціальної статики і соціальної динаміки в тій чи іншій формі збереглося протягом всієї історії соціології, а також проникнуло в суміжні науки. Зберігають своє значення і багато хто з його постулатів,що стосуються методів соціології: спостереження, експерименту, порівняльно-історичного методу і т.п. Навіть його містичний «суб'єктивний» метод уплинув на долі соціологічної думки.В етичному аспекті важливу роль у розвитку соціології зіграло обґрунтування Контом видатної ролі вченого в сучасному суспільстві. Його внесок у професійну етику нової науки складався насамперед у доказінеобхідності переваги спостереження над уявою й у голосному заклику не«проклинати» і не «хвалити» соціальні факти, а вивчати їх, тим самим він актуалізував стосовно до соціології найважливіший для наукової етики теза Спінози: «Не сміятися, не плакати, а розуміти». Правда, сам Конт усвоїй «суб'єктивній» соціології і «позитивній політиці» часто додержувався протилежних принципів. Але він з такою силою обґрунтовував етику неупередженого, вільного від усяких догм, безгіпотезногодослідження, що позитивізм у соціології завжди зв'язувався саме з такою етикою. Саме вона і стала головної для професії соціолога.Що стосується значення Конта для інституціонально-організаційної сторони розвитку соціології, те тут можна говорити не про прямий, а лише про непрямий його вплив. Час інституціонализації соціології при ньому щене наступило. Як говорив сам Конт, «колиску не може бути троном». У його час соціологія знаходився ще в колисці. Не можна сказати, щоб соціологія чи коли-небудь де-небудь дотепер знаходилася «на троні». Але в тім, що вона сьогодні займає цілком гідне місце серед наук про людину, заслуга Конта безсумнівно велика.

6. За Г. Спенсером: суспільству - продукту еволюції властива різнорідність маси і координація взаємодії між складеними елементами. Кожний наступний етап еволюції немов "знімає" самі істотні риси попереднього в зміненій формі, зберігає в собі.

Природно, первісне суспільство - продукт неорганічних, біологічних і психологічних факторів еволюції, виникає внаслідок нових процесів різнорідності й інтеграції. Первісне суспільство - просте й однорідне. Але в наслідку виникають нові соціальні функції, відбувається поділ праці, відбувається подальша різнорідність структури і функцій і т. п.

Ось чому Герберт Спенсер високо цінує ідеї Огюста Конта про зв'язок соціології з біологією і її залежність від неї. Соціальний організм ним розглядається як біологічний. Поступово пізнаючи закони власної діяльності людство здатне і передбачати в історично обмежених межах простору і часу можливі результати. На основі знання закономірностей суспільних і в тому числі виробничих відносин і всупереч ним людина може активно втручатися в процес розвитку і управління ними. Але в масштабах усього суспільства таке регулювання одночасне неможливо. Насильство ж у побудові нових відносин виявляється не повитухою, а грабарем.

Суспільство не має головних і другорядних елементів; їх не можна звести до декількох визначальних, а інші - другорядних. Це чітко просліджується тоді, коли суспільство не зводять до діалектики виробничих сил і виробничих відносин, базису і надбудові, класовим антагонізмам, а розуміють його як специфічну форму суспільного як культуру, що відрізняє світ людини від світу природи. І в культурі, і в суспільстві не можна виділити головні і другорядні елементи, ігноруючи інші тому, що всі елементи є частиною цілого й у своїй взаємодії і взаємозв'язку утворюють соціальний організм - суспільство.

Загальну ходу еволюції у над-органічному світі, тобто світі людей, Спенсер бачить як перехід від "малих простих" до "великих складних" агрегатів. Або, інакше, зміст історичного процесу полягає у поступовому переході від мілітарного до промислового типу суспільств, від механічного примусу до організованого об'єднання на основі спільності інтересів і співробітництва.

7.Расово-антропологічна школа в соціології виникає і існує у другій половині XIX — на початку XX ст. її поява пов'язується, насамперед, з ім'ям французького дослідника Жозефа Артура де Гобіно (1816-1882). Вінвважає головними причинами розвитку суспільства расові особливості; чистота раси розглядається ним як основна спонукальна сила розвитку цивілізації. Але оскільки у світі практично не залишилось чистих рас, абіла раса поступово змішується з жовтою і чорною і втрачає свою провідну роль, Гобіно досить песимістично дивиться на майбутнє, пророкуючи занепад західноєвропейської цивілізації, створеної білою расою на чолі зарійцями.Основні положення расово-антропологічної школи зводяться до визнання,що:• соціальне життя і культура є лише наслідком дії расово-антропологічнихфакторів;• раси є основними суб'єктами історичного процесу;• раси поділяються на «вищі» і «нижчі»;• змішування рас веде до фізичної і культурної деградації суспільства;• соціальна поведінка людини детермінована (зумовлена) біологічноюспадковістю. Расово-антропологічний напрямок в соціології в науковому плані виявився нежиттєздатним головним чином через хибність вихідних положень і брак наукової аргументації. В політичному ж плані він дав поштовх до появи расизму і фашизму, геноциду і етноциду, за що людство заплатило життям мільйонів людей. Географічний напрямок в соціології започатковує англійський соціолог Генрі Томас Бокль (1821-1862). Він вважає, що суспільний розвиток залежить насамперед від зовнішніх географічних чинників — клімату, їжі,грунтів і ландшафту. Саме вони визначають генезис перших історичних форм суспільності і навіть тип політичного устрою — деспотії чи демократії. Так, наприклад, в країнах з теплим, сприятливим для землеробства кліматом люди малопридатні до тяжкої фізичної праці, ринок перенасичений дешевою робочою силою, а це викликає злиденність одних і багатство інших; нерівність розподілу багатства спричиняє виникнення деспотичної влади. І навпаки, у народів, які проживають у країнах з помірним кліматом, їжа обходиться дорожче, вимагає більших затрат праці; на ринку праці попит на робочу силу перевищує пропозицію, це впливає на зростання заробітної платні, тому багатства розподіляються більш рівномірно, і втаких країнах переважають демократичні форми політичного устрою. Основними положеннями географічного напрямку в соціології виступають:• абсолютизація ролі природних чинників (таких, як клімат, ландшафт, великі ріки, близькість до морів чи океанів, специфіка географічногорозташування, тощо);• недооцінка специфіки суспільства та масштабів діяльності людини по перетворенню природного середовища в культурне, потенціалу змін, закладеного у внутрішній взаємодії соціальних і духовних факторів;• однозначна залежність психологічних і культурних процесів від фізичнихчинників зовнішнього середовища. Водночас слід зазначити, що географічна школа в соціології поставила проблему, яка сьогодні є однією з центральних, а саме проблему органічного зв'язку суспільства і природи, проблему відповідальностілюдини за надмірне втручання у природне середовище і хижацьке використання природних ресурсів. Тому один з сучасних напрямків у соціологічній думці — альтернативна соціологія — знову й знову піднімаєпитання визнання високої цінності природи та її гармонії з людиною, надає перевагу захисту середовища, а не економічному росту, бере участь у продуманому плануванні і діях з метою уникнення ризику екологічноїкатастрофи і знищення людства.Таким чином, різноманітні школи позитивістського напрямку в соціології кінця ХІХ-поч.ХХ ст. були лише першими кроками на шляху формування соціології як самостійної науки.

8. Соціал-дарвіністська школа — явище багатопланове і різнорідне. Воно не обмежується соціологією, а набуло поширення в антропології, психології, політології, мистецтві тощо. Серед його прихильників трапляються реформісти й консерватори, реалісти й номіналісти, матеріалісти й ідеалісти, та й у самій соціології соціал-дарвінізм не є однорідною течією. Між його представниками виявляються значні розбіжності з багатьох питань: одні прямолінійно підкреслюють біологічний характер законів у суспільстві, інші намагаються обережніше виявити специфіку їх прояву і т. д. Проте, як правило, окремі оригінальні ідеї соціологів цього напряму виникають не у випадках перенесення законів біологічного світу на історію, а там, де вони аналізують суто соціальні процеси без їх підведення під біологічне.
Те спільне, загальне, що об'єднує соціальних дарвіністів, можна звести до декількох елементів: натуралізація соціального, визнання природного відбору та боротьби за існування як головних соціальних детермінант і аналіз у їхньому контексті соціальних конфліктів і суперечностей.

9. Психологічний напрям в соціології. Поняття «направлена еволюція» Сукупність соціологічних концепцій, що пояснюють еволюцію суспільства як результат впливу інтелектуальних, емоційних і вольових взаємодій людей, одержала в історії соціології назву психологічного напрямку. Основну увагу представники психологічного напрямку соціо­логії звертали не на окрему людину, а на колективну, соціальну психологію, оскільки крім психічних процесів, що проявляють­ся в діяльності окремих людей, існують процеси, які обумовлю­ються духовною взаємодією між людьми. Можна виділити такі різновиди психологічного напрямку як психологія народів і на­товпу, теорія наслідування, інтеракціонізм, інстинктивізм.

Психологія народів і натовпу була однією з перших спроб почати конкретне дослідження взаємодії між індивідуальною свідомістю і культурою.

Вільгельм Вундт (1832-1920) вважав, що свідомість народу є синтезом індивідуаль­них свідомостей. Взаємодія народної та ін­дивідуальної свідомості втілюється в побуті, моралі, мові. В. Вундт підкреслював, що ін­дивідуальну свідомість не можна повністю зводити до свідомості народу, оскільки кож­ному індивідові притаманні індивідуальні, особисті відчуття, уявлення, воля і т. ін.

Гюстав Лєбон (1841-1931) надав со­ціально-психологічним фактам колективної поведінки вигляд соціологічної теорії соціально-історичного розвитку. Ототож­нюючи масу з натовпом, він перебачав прихід «ери натовпу» і загибель цивілізації, коли розумний критичний початок, вті­лений в особистості, придушується ірраціональною масовою свідомістю. За Г. Лєбоном, у результаті промислової революції, зростання чисельності населення міст і засобів масової комуні­кації життя людей усе більше визначається поведінкою натов­пу, який завжди представляє сліпу руйнівну силу. У натовпі людина втрачає почуття відповідальності й опиняється під владою емоцій, агресивного настрою, почуваючи себе всемо­гутньою, оскільки в такий момент нею управляє закон «духов­ної єдності натовпу». Вчений вважав, що вирішальну роль у соціальних процесах відіграє не розум, а почуття. Він висту­пав проти ідеї соціальної рівності і демократії, стверджуючи, що всі досягнення цивілізації — результат діяльності еліти. Ре­волюцію він вважав проявом масової істерії.

Найбільш відомим вченим цього напрямку є Габриель Тард (1843- 1904). Він порівнював суспільство з моз­ком, кліткою якого є свідомість окремої людини. Разом із тим суспільство — це продукт взаємодії індивідуальних свідо­мостей, яка відбувається шляхом передачі людьми один від одного й засвоєння ними вірувань, переконань, намірів і т. д. М. Тард писав: «Суспільство — це наслідування, а наслідування — рід гіпнотизму». Суспіль­ний розвиток зводився ним до того, що окремі видатні люди ви­находять щось нове, а потім маси, наслідуючи, закріплюють це нове. Соціальні конфлікти виникають через різні напрямки на­слідування.

Важлива роль у розвитку психологічної кон­цепції в соціології належить Чарлзу Кулі (1864-1929). На його думку, первинними фактами суспільства є уявлення, які люди мають один про од­ного, а особистість — це сума психічних реакцій людини на думки оточуючих людей. Ця ідея отримала назву «дзеркально­го Я». На думку Ч. Кулі, найбільше значення в житті суспільс­тва мають міжіндивідуальні відносини в первинних групах (сім'я, друзі). Ці групи є позаісторичними, універсальними, вони становлять базис всього універсального в людській при­роді та людських ідеалах.

Найбільш розгорнуту концепцію соціоло­гічного інстинктивизму розробив Вільям Мак-Дугал (1871-1938). Він розглядав інс­тинкти як основу життя і пояснював людську поведінку й діяльність людини через її інстинкти. Соціальні явища і про­цеси В. Мак-Дугал розглядав як форми прояву на соціальному рівні окремих інстинктів. Інстинкт гніву й войовничості прояв­ляється у війнах, інстинкт придбання виражається в процесі нагромадження суспільного багатства, батьківський і мате­ринський інстинкти — в бажанні створити родину і т. д. Най­більше значення вчений надавав стадному інстинкту, який втримує людей разом і лежить в основі більшості соціальних інстинктів. Наслідком соціальних інстинктів є збільшення роз­мірів міст, колективний характер праці та дозвілля, масові збо­рища тощо.

Психологічний напрям був кроком уперед у дослідженні феномена «соціальна реальність». На відміну від учених, які розробляли натуралістичні концепції, представники психо­логічного напрямку бачили в ускладненні форм суспільного життя результат розвитку свідомого джерела, тобто розум­ного управління процесами. Однак зведення предмета со­ціології до суто соціально-психологічних аспектів взаємодії залишало у тіні суспільні відносини і процеси, їх структуру та динаміку.

Направлена еволюція. Головна ідея дарвінізму полягає в тому, що еволюція відбувається за рахунок відбору з дуже обширного, практично невичерпного матеріалу мінливості, і її напрямок є адаптацією до постійно змінному середовищі. Протилежна точка зору означає, що матеріал мінливості обмежений; у організмів є схильність варіювати в певному напрямку, яка і обумовлює еволюцію в першу чергу при тому що адаптація не є головним напрямком еволюції. Найчастіше це подання позначають терміном «ортогенеза» («orthos» - прямий) - розвиток у певному напрямку - або «спрямована еволюція», хоча неодноразово вводилися і інші близькі за змістом поняття, або в термін «ортогенеза» вкладалося інше значення. Ортогенез нерідко називали явище, при якому родинні групи організмів, реєстровані в палеонтологічного літопису або в одному часовому зрізі, можна описати як ряди перетворень в певному напрямку. До ортогенезу дуже тісно примикає ідея «органицизма», згідно якою види і групи більш високого таксономічного рівня подібно особини зазнають народження, ріст, розквіт і природну смерть.