Суб’єкти, об’єкти та зміст правовідносин

Склад правовідносин – сукупність взаємопов’язаних елементів, без наявності яких, вони не розглядаються як правовідносини. Cеред елементів складу правовідносин, передусім, виділяють суб’єкти, об’єкти та зміст.
Суб’єкти – це учасники правовідносин, завдяки взаємодії яких вони виникають, змінюються та припиняються. Зокрема, в різних правовідносинах, що виділяються за галузями права, виокремлюються відповідні суб’єкти. Так, суб’єктами конституційних правовідносин є громадяни, народ, держава в особі її органів, територіальні одиниці, об’єднання громадян, органи місцевого самоврядування тощо. Суб’єктами адміністративних правовідносин можуть бути громадяни, органи державного управління, посадові особи, об’єднання громадян тощо. Суб’єктами трудових правовідносин виступають працівники, власники підприємств, установ, організацій, уповноважені ними органи, об’єднання громадян тощо. Суб’єктами сімейних правовідносин є подружжя, батьки та діти, усиновлювачі та усиновлені, органи опіки та піклування, державні органи реєстрації актів цивільного стану тощо. Суб’єктами цивільних правовідносин виступають кредитор і боржник, покупець і продавець тощо. Суб’єктами цивільно-процесуальних правовідносин є суд, позивач, відповідач, треті особи, представники сторін та третіх осіб, прокурор тощо.
Аби стати учасником правовідносин, передусім, слід набути правосуб’єктність. Особи наділені правосуб’єктністю – це суб’єкти права. До них відносять:
- фізичні особи – громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди);
- юридичні особи - органи держави, громадські об’єднання, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації різних видів і форм власності;
- спільноти – держава, в цілому; народ, нація, територіальні громади тощо.
Виділяють наступні характерні ознаки суб’єктів права:
1. Наявність ім’я (найменування) суб’єкта, яке дозволяє персоніфікувати його з поміж інших суб’єктів. Право на ім’я - одне із особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Так, ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по-батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст.28 Цивільного кодексу України). Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, інформацію про характер її діяльності. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.
2. Наявність місцезнаходження та місця проживання. Так, місцем проживання визнається місце, де фізична особа постійно, переважно або тимчасово проживає (ст..29 Цивільного кодексу України). Місце проживання як ознака, що ідентифікує суб’єкта має значення у багатьох правовідносинах (зокрема, місце виконання зобов’язань, ст.167 Цивільного кодексу України; визначення підсудності справ, ст..ст.125, 126 Цивільного процесуального кодексу України; підписка про невиїзд, ст..151 Кримінального процесуального кодексу України; подача заяви про реєстрацію шлюбу, ст.173 Сімейного кодексу України та ін.). Питання про місце розташування юридичної особи вирішується, виходячи з того, що юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, які діють в межах повноважень, наданих їм за законом або статутом. Мізцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (ст.93 Цивільного кодексу України).
Крім вказаних ознак, суб’єкти права наділені відповідними юридичними властивостями. Мова йде про правосуб’єктність. Так, не кожен суб’єкт права може стати учасником правовідносин. Це зумовлено, передусім, змістом тієї правосуб’єктності, якою він наділений. Наприклад, учасниками сімейних правовідносин можуть бути лише члени сім’ї; безпосередніми учасниками цивільних правовідносин не можуть виступати територіальні громади, які здійснюють свої права лише через органи місцевого самоврядування тощо. Тому правосуб’єктність – це одна із найважливіших спеціальних передумов виникнення, зміни та припинення правовідносин. Правосуб’єктність визначається як передбачена нормами права здатність виступати учасником правовідносин.
Правосуб’єктність, закладаючи основи правового статусу суб’єктів правовідносин, включає правоздатність та дієздатність.
Правоздатність – це визнана законом соціально-правова спроможність бути суб’єктом права, мати права і обов’язки (як «право мати право»), яка фізичними особами набувається – з моменту народження, юридичними особами – з моменту – державної реєстрації, державою – з моменту її визнання іншими державами.
Розрізняють загальну, галузеву, спеціальну правоздатність. Загальна правоздатність – це можливість мати будь-які права і обов’язки, які передбачені чинним законодавством, хоча фактично володіти ними вона може лише за певних обставин. Галузева правоздатність – це можливість набувати права в тих чи інших галузях права (приміром, виборча правоздатність). Спеціальна (фахова, посадова) правоздатність – це така правоздатність, для якої необхідні спеціальні знання чи талант, наприклад, фахова правоздатність - адвоката, стоматолога тощо.
Дієздатність – можливість реалізувати свою правоздатність, здатність власними діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та суб’єктивні юридичні обов’язки, яка включає угодоздатність та деліктоздатність. Угодоздатність – здатність укладати угоди; деліктоздатність – здатність нести юридичну відповідальність.
Приміром, якщо правоздатність фізичних осіб не відокремлена від суб’єкта, її неможливо передати іншим, вона не залежить від різних суб’єктивних факторів, то дієздатність безпосередньо залежить від віку та психофізіологічного стану суб’єкта, здійснення прав та обов’язків можливо через представників. Зокрема, у цивільних правовідносинах батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною (ст.242 Цивільного Кодексу України). Законодавством передбачено так зване комерційне представництво, за якого від імені підприємців при укладенні договорів у сфері підприємницької діяльності може виступати представник підприємців тощо.
Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).
Проте можливе більш раннє набуття цивільно-правової дієздатності. Зокрема, повна цивільна дієздатність може бути надана також фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю (надається з моменту державної реєстрації її як підприємця).
Крім того, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини.
Цивільним законодавством встановлюється відповідний обсяг дієздатності, що залежить від віку, від стану психічного та фізичного здоров’я тощо.
Залежно від віку розрізняють такі види цивільної дієздатності:
- часткова – суб’єкти права можуть укладати лише дрібні побутові угоди (малолітні до 14 років);
- неповна – суб’єкти права можуть мати свої кошти, але розпоряджаються ними за згодою батьків або піклувальників (неповнолітні від 14 до 18 років);
- повна - суб’єкти права самостійно здійснюють усі угоди (з 18 років).
Таким чином, дієздатність фізичних осіб може бути мінімальною, неповною та повною. При цьому мінімальну та неповну дієздатність, що зумовлена віковими факторами суб’єктів, слід відрізняти від обмеженої дієздатності, як результату зменшення обсягу дієздатності в залежності від психофізіологічних особливостей суб’єктів. За загальним правилом, ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Правочини, спрямовані на обмеження правоздатності або дієздатності, визнаються недійсними.
Випадки обмеження дієздатності відповідно до законодавства у різних галузях законодавства виявляються відповідними способами: обмеження за законом; обмеженням за рішенням суду; обмеження, що здійснюється спеціальними органами виконавчої влади.
Зокрема, обмеження за законом має загальний характер. Типовий випадок закріплено в статтях Кодексу законів про працю (ст.ст.190, 192); так згідно з законодавством про працю неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються в правах до повнолітніх. Проте для них встановлено низку обмежень: забороняється застосування їх праці на важких роботах, на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах тощо.
Обмеження дієздатності за рішенням суду має спеціальний характер. Зокрема, обсяг цивільної дієздатності фізичної особи може бути обмежений внаслідок її психічного розладу або внаслідок зловживання алкогольними чи наркотичними засобами тощо.
Крім обмеження дієздатності, законом передбачена можливість визнання суб’єкта недієздатним. Щодо фізичних осіб таке питання вирішується лише в судовому порядку. Зокрема, мова йде про осіб, які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст.39 Цивільного кодексу України). Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Від її імені та в її інтересах усі правочини здійснює опікун. У разі відпадання причин, що потягли визнання фізичної особи недієздатною, а саме - якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, суд у встановленому законом порядку поновлює цивільну дієздатність фізичної особи.
Здатність створювати для себе права, яка охоплюється поняттям дієздатності, передбачає ще й здатність особи укладати угоди (угодоздатність), обсяг якої також залежить і від віку, і від психофізіологічних особливостей суб’єкта. Зокрема, відповідно до ст.32 Цивільного кодексу України неповнолітня особа вправі самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).
Здатність створювати для себе обов’язки, яка охоплюється поняттям дієздатності, передбачає ще й здатність відповідати за свої діяння, тобто деліктоздатність. Деліктоздатність може бути повною і неповною. Так, виходячи з вимог Кримінального кодексу України кожна фізична осудна особа, якій виповнилося шістнадцять років, наділена повною кримінальною деліктоздатністю, тобто може бути притягнута до кримінальної відповідальності за вчинення злочину (ст.22, ст.18 Кримінального кодексу України). Кримінальна деліктоздатність осіб у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років має неповний характер. Ці особи можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише за деякі тяжкі злочини, спеціально вказані в законі (ст.22 Кримінального кодексу України).
Правоздатність, дієздатність (угодоздатність, деліктоздатність) юридичних осіб виникає, як правило, з моменту їх державної реєстрації. При цьому деякі юридичні особи, (зокрема, установи банків), отримують правоздатність з моменту їх державної реєстрації, (внесення до Державного реєстру банків), а дієздатність - з моменту ліцензування їх діяльності (лише після отримання банківської ліцензії).
Дієздатність юридичних осіб може обмежуватися, як правило, у разі виявлення контролюючими органами держави відповідних порушень чинного законодавства з боку таких юридичних осіб; (приміром, припиняється дія ліцензії на здійснення тих чи інших господарських операцій тощо).
Ще одним невід’ємним елементом складу правовідносин є об’єкти правовідносин – те, на що спрямована реалізація суб’єктивних прав та суб’єктивних юридичних обов’язків в різних сферах суспільної життєдіяльності. Правовідносини виникають, змінюються заради відповідних об’єктів. Відсутність об’єкту позбавляє сенсу існування будь-яких правовідносин: у суспільстві не може бути як безсуб’єктних, так і безоб’єктних правовідносин.
Виходячи з того, що категорія „об’єкт” за своїм значенням більш ширша за категорію „предмет”, доцільно визначити не лише об’єкт, але й предмет правовідносин. Це дозволить, врешті-решт, більш конкретніше виокремити те, на що безпосередньо спрямована реалізація суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників правовідносин, а також те, заради чого правовідносини виникають, змінюються та припиняються. В будь-якому випадку така конкретизація дозволить точніше визначати, як склад певних правовідносин, так і їх видову приналежність.
Оскільки певні нематеріальні або матеріальні блага лише слугують джерелом або засобом задоволення відповідних потреб та інтересів суб’єкта, об’єктами правовідносин виступають ті інтереси і потреби (нематеріальні і матеріальні), заради яких правовідносини виникають, змінюються та припиняються у різних сферах суспільної життєдіяльності. Своєю чергою, предметами правовідносин є:
- засоби виробництва (нерухоме та рухоме майно - земля, заводи, фабрики, автомобілі тощо);
- предмети споживання (продукти харчування, житло, одяг тощо);
- особисті немайнові блага (життя, здоров’я, свобода, гідність людей тощо);
- результати діяльності людини, в т.ч. творчої, інтелектуальної діяльності (будівництво житла, написання підручників тощо);
- діяння суб’єктів (виконання робіт, надання послуг; зокрема, дії транспортного підприємства щодо перевезення майна тощо);
- стан природних ресурсів - заповідники, водосховища тощо.-це матеріальні, духовні та інші соціальні блага з приводу яких суб’єкти правовідносин з метою задоволення своїх інтересів і потреб вступають у правовідносини та реалізують свої суб’єктивні права і юридичні обов’язки.Усі предмети правовідносин поділяють на матеріальні та нематеріальні: матеріальні блага (нерухоме та рухоме майно, цінні папери, земля, надра тощо), нематеріальні блага (результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага – здоров’я, життя, честь, гідність, ділова репутація, ім’я, авторство, свобода літературної, художньої, наукової, технічної творчості тощо).
Загальноприйнятим є підхід щодо визначення „предмету” правовідносин, згідно з яким, предмети правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні суспільні відносини, які регулюються правом. А, отже, виділення предмету правовідносин відбувається в залежності від характеру і видів правовідносин. Наприклад, матеріальні блага, як речі, інші майнові цінності тощо характерні, головним чином, для цивільних, майнових правовідносин. Навпаки, нематеріальні особисті блага як життя, гідність, здоров’я людини тощо характерні, як правило, для кримінальних правовідносин тощо.
Зміст правовідносин – це один із найважливіших елементів їх складу.
Виходячи з того, що у правовідносинах поєднуються правові норми та фактичні суспільні відносини, розрізняють юридичний зміст і фактичний зміст правовідносин.Юридичний зміст правовідносин відображає конкретно визначений правовий зв’язок, що існує між суб’єктами правовідносин через їх права і обов’язки, які закріплені в нормах права.
Право – це гарантована законодавством можливість користування конкретними соціальними благами (як то право на освіту тощо). Юридичний обов’язок – це покладена на зобов’язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу вид і міра необхідної поведінки, яку вона зобов’язана здійснювати в інтересах уповноваженої особи (наприклад сплата податків тощо). Юридичний обов’язок встановлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави, в цілому, оскільки саме держава – гарант їхнього здійснення. Юридичний обов’язок – це встановлена законодавством (з метою задоволення життєвих інтересів та потреб усіх членів суспільства) необхідність, що приписує кожній особі певний вид і міру належної поведінки.
В основі усіх правовідносин, де беруть участь дві і більше сторін, знаходиться правовий зв’язок прав і обов’язків їх суб’єктів. Тобто кожна сторона, як у двосторонніх, так і у багатосторонніх правовідносинах, (зокрема, продавець, покупець і посередник) набуває як права, так і обов’язки. (Проте існують і односторонні за своїм характером правовідносини: кожна сторона має або права, або обов’язки; зокрема, у відносинах за договором дарування, згідно з яким у однієї сторони є лише суб’єктивне право – вимагати передачі подарованої речі, а у іншої – лише обов’язок передати річ).
Правовий зв’язок, що існує в основі юридичного змісту правовідносин, означає, що не існує прав без обов’язків, і обов’язків без прав:не можна одержати будь-які права, щоб одночасно не виникли певні обов’язки. Якби у однією сторони були усі права, зазначав німецький філософ Г. Гегель, - а у іншої – усі обов’язки, то цілісність була б зруйнована. Передусім, була б зруйнована цілісність юридичного змісту правовідносин, в основі якого знаходиться особливий правовий зв’язок між правами та обов’язками їх суб’єктів.
Для пересічного суб’єкта правовідносин важливі не лише норми права, але і реальна можливість скористатися тими благами, які встановлюються та захищаються цими нормами.Фактичний зміст правовідносин - це реально здійснювані суб’єктами правовідносин діяння, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та суб’єктивних юридичних обов’язків.
Багатогранна природа права розкривається не лише у природному праві та юридичному праві, але і через суб’єктивне право – тобто через відповідні індивідуальні можливості певного суб’єта правовідносин, які виникли в конкретно-історичних умовах на підставі юридичного права. Соціально-правові вимоги, отримавши офіційне визнання у нормах права трансформуються у суб’єктивні права. Суб’єктивне право – вид і міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб та охороняється державним примусом.
Суб’єктивне право характеризується такими ознаками:
1) являє собою можливу поведінку, що передбачає як активні дії, так і бездіяльність;
2) виражає міру можливої поведінки і тому обмежується межами норми права;
3) здійснюється в інтересах правомочної особи;
4) забезпечується обов’язком іншої сторони.
Структура суб’єктивного права включає: можливість конкретного суб’єкта користуватися певним соціальним благом, можливість здійснювати певні дії; можливість вимагати відповідного поводження від правозобов’язаної особи; можливість звертатися до держави за захистом своїх прав. Тобто суб’єктивне право може виступати як право-користування, право-вимога, право-претензія і право-забезпечення.
Водночас права не існують без обов’язків. Тобто існування суб’єктивного права у одного суб’єкта зумовлено існуванням суб’єктивного юридичного обов’язку - у іншого суб’єкта. При цьому суб’єктивні юридичні обов’язки, як і суб’єктивні права суворо персоніфіковані, оскільки вони здійснюються конкретними учасниками конкретних правовідносин.
У зв’язку з цим структура суб’єктивного юридичного обов’язку відповідає структурі суб’єктивного права (як його зворотний бік) та містить: необхідність зробити визначені діяння або утриматися від вчинення заборонених нормами права діянь; необхідність для правозобов’язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги і претензії уповноваженого; необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; необхідність не перешкоджати іншій стороні користуватися відповідним благом