Загальна характеристика правоутворення

Категорії „правоутворення” та „юридичне нормотворення” співвідносяться між собою відповідно як ціле та його частина, оскільки юридична нормотворчість є однією із складових правоутворення.
Правоутворення розглядають у широкому та у вузькому розумінні. Це дозволяє краще опанувати природу цього складного правового феномену.
Під правоутворенням (у вузькому розумінні) розуміють процес пізнання і оцінки потреб суспільства і держави, формування та прийняття в межах відповідної процедури юридичних актів уповноваженими суб’єктами. У вузькому розумінні цей процес передбачає два основних етапи:
1. Пізнання та оцінка потреб суспільства і держави. Процес правоутворення починається з пізнання об’єктивних потреб суспільства і держави, усвідомлення необхідності регулювання суспільних відносин. Даний етап правоутворення передбачає також оцінку об’єктивних потреб суспільства і держави в результаті узагальнення державою існуючої практики саморегуляції вказаних відносин.
2. Формування та прийняття уповноваженими суб’єктами в межах відповідної процедури юридичних актів.
Юридичне нормотворення спрямоване на забезпечення реалізації спеціально-юридичного призначення права як нормативного регулятора.
Юридичне нормотворення розглядається у широкому і у вузькому розумінні цього поняття.
У широкому розумінні цього поняття, юридична нормотворчість - це діяльність держави та інших уповноважених суб’єктів з підготовки, розробки, прийняття загальнообов’язкових юридичних актів та введення їх в дію. Видами юридичного нормотворення (у широкому розумінні) є народна нормотворчість, нормотворчість органів держави, локальна нормотворчість, нормотворчість органів місцевого самоврядування та ін.
Юридичне нормотворення (у вузькому розумінні цього поняття) – це підзаконна нормотворчість, тобто правова форма діяльності уповноважених суб’єктів з підготовки, розробки, прийняття загальнообов’язкових підзаконних юридичних актів та введення їх в дію. Виділення юридичного нормотворення «у вузькому розумінні цього поняття» здійснюється з метою виокремлення правотворчості законодавчих органів, як таких органів держави, для яких здійснення законодавчої діяльності визначається як один із головних видів їх діяльності. Зокрема, у ст.75 Конституції України закріплено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Веровна Рада України.
Процес правоутворення розглядають у широкому розумінні як «процес утворення права, що передбачає три етапи: гносеологічний (виникнення і становлення права у формі правосвідомості), інституціональний (оформлення права у вигляді норм права), матеріальний (трансформація норм права у фактичні правовідносини шляхом реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків)».
Виділення матеріального етапу правоутворення зумовлено, передусім, тим, що «сутність права - це його практичне здійснення. Норма права, яка ніколи не була реалізована, не може більш претендувати на таке найменування: вона перетворилась на зіпсовану пружину в механізмі права, яка не бере участі у його роботі і яку можливо усунути».
Матеріальний етап правоутворення передбачає втілення норм права у фактичні правовідносини шляхом реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Значення цього етапу не може бути обмеженим, оскільки весь процес правоутворення спрямований саме на реалізацію юридичного права в конкретних фактичних правовідносинах шляхом використання суб’єктивних прав та виконання юридичних обов’язків