Особливості основних правових сімей світу

До основних правових сімей, передусім, належить континентальна правова сім’я, що охоплює правові системи ФРН, Австрії, Бельгії, Італії, Іспанії, Франції, Швейцарії та ін (Таблиця 12.4). Свій історичний початок ця правова сім’я бере у Стародавньому Римі. Витоки цієї правової сім’ї знаходяться у римському праві. Це відрізняє континентальну правову сім’ю від інших існуючих у сучасному світі правових сімей та впливає на подальший процес її трансформації. Виділяють три головні етапи її розвитку:
1. Перший етап – становлення романо-германської (континентальної) правової сім’ї - хронологічно вважається період, який передував її еволюції до ХІІІ ст.; цей період характеризується домінуванням звичаєвого права.
2. Другий етап розвитку виявився у відродженні правових традицій і правової системи Стародавнього Риму. Головними засобами поглиблення і поширення ідей, які знаходилися в основі континентального права, стали європейські університети. Саме в них вперше була усвідомлена і популяризована ідея рецепції римського права, його пристосування до нових умов. Проте в процесі розвитку європейського суспільства в університетських програмах та курсах пріорітетне ставлення до римського права поступово змінилося прагненням сформувати такі принципи права, які б були вираженням не лише академічних, але і раціоналістичних засад. Цей новий напрям - теорія природнього права - остаточно перемагає і укорінюється в університетах Європи у ХVІІ-ХУІІІ ст.ст.
3. Третій період у її розвитку, (що в значній мірі підготовлений теорією природнього права), асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Даний період продовжується і зараз. Провідним для цього періоду була перемога буржуазних революцій, в результаті чого феодальні правові інститути були скасовані і закон набув характер головного джерела права. Підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, зумовило накопичення законодавчих актів, необхідність і можливість їх систематизації, а точніше – кодифікації. Кодифікація, яка пройшла у європейських державах з XVIII по XX століття, дала можливість покласти край множинності, архаїчності звичаїв, створити таке право, що відповідало б інтересам суспільства, а також поширити романо-германське право не тільки на територію Європи, але й за її межі. Шляхом кодифікації право окремих держав систематизувалося на основі загальних принципів, що полегшило його подальше практичне використання. Перші національні кодекси були прийняті в: Пруссії — Прусське земельне уложення 1794 року, у Франції — Французький цивільний кодекс 1804 року, в Австрії — Австрійське цивільне уложення 1811 року, в Німеччині — Германське цивільне уложення 1896 року та ін. При чому Французький цивільний кодекс мав найбільший вплив на розвиток континентального права. Його історичне значення полягає у тому, що він набув поширення у всьому світі. У тій чи іншій формі Французький цивільний кодекс був рецепійований Бельгією, Голландією, Люксембургом, частково Німеччиною, двома кантонами Швейцарії, Італією, Іспанією, Португалією, Сирією, Ліваном, Алжиром, Тунісом, Марокко, Південною та Центральною Америкою, штатом Луїзіана США, канадською провінцією Квебек та іншими.
Зазначені особливості вплинули на формування своєрідних рис континентальної правової сім’ї: органічного зв`язку з римським правом; особливої значущості нормативного акту в системі джерел права; яскраво вираженого поділу права на публічне та приватне; єдиної ієрархії джерел права, висловленої у абстрактно сформульованих нормах; подібної юридичної техніки; аналогічних прийомах викладення правових норм, що полегшує переклад юридичних текстів з однієї мови на іншу; кодифікованого характеру права; єдиної системи права, тобто поділу її на галузі.
Сім’я загального права – це ще одна із основних, сучасних правових сімей світу. До неї входять правові системи Англії, Ірландії, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, інших колишніх колоній Британської імперії. Оскільки Англія була найбільшою колоніальною державою, на сьогодні близько третини населення світу живе згідно з нормами англійського права, де і нині прецедентне право залишається провідним джерелом правових норм. Характерними ознаками правової сім’ї загального права (англо-американської правової сім’ї) є: існування „загального права”, яке за своєю природою та змістом є „правом суддів”; особливо значиме місце серед форм права займає судовий прецедент; високий рівень незалежності судової влади.
Система загального права виникла виключно завдяки діяльності королівських судів. Її походження і розвиток нерозривно пов’язані з королівською владою. Англо-американське (загальне) право історично склалося в Англії і пройшло кілька етапів (періодів) у своєму розвитку:
1) Перший — період англосаксонського права (передує норманському завоюванню 1066 p.). Для нього характерним є наявність чисельних звичаїв варварських племен германського походження (саксів, англів, ют, датчан), поширених в цей період в Англії. В країні не було загального для усіх права. Діяли не пов’язані між собою у єдину систему суто місцеві, локальні звичаї.
2) Другий — період становлення загального права, коли воно утверджується на противагу місцевим звичаям (від 1066 р. до встановлення династії Тюдорів 1485 p.). Цей період визнається періодом домінуючої ролі місцевих звичаїв і створення загального права. Загальне право стало можливим завдяки встановленню в країні після нормандського завоювання сильної централізованої влади, єдиного централізованого управління, що пройшло випробування в Нормандії; єдиної системи, що створювала та розвинула загальне право Англії королівських судів. Цей період вплинув на усі наступні періоди розвитку правової системи Англії до наших днів.
3) Третій — період розвитку загального права, становлення додаткової правової системи — права справедливості (1485 — 1832 pp.). Особливість його полягала у тому, що виходячи із обставин, які сформувалися, система загального права Англії в цей період вимушена була змагатися і одночасно співробітничати з так званим «правом справедливості». Право справедливості сформулося завдяки рішенням лорда-канцлера, який діяв від імені короля та Ради, що делегувала йому свої повноваження щодо розгляду скарг та «апеляцій» на рішення звичайних королівських судів. Звернення у таких випадках були спрямовані безпосередньо до короля – «джерела усіх милостей та справедливості»: короля просили втрутитися у розгляд справ або спорів, аби виявити милосердя по совісті і по суті».
Рішення лорда-канцлера приймалися на основі доктрини «королівської справедливості» і корегували процедуру діяльності звичайних королівських судів – судів загального права. В результаті цього правова система Англії набула і зберегла до наших днів дуалістичний характер. Так, поруч з нормами права, які виникли в результаті діяльності звичайних королівських судів, до неї входять норми «права справедливості», які доповнюють або корегують норми загального права.
4) Четвертий — період широкого розвитку статутного права, джерелом якого є акти представницьких органів, підвищення значення державної адміністрації у правотворенні (від 1832 р. до нашого часу). Цей період виокремлюється значною трансформацією як державного механізму, так і правової системи Англії, радикальної правової судової реформи, в результаті чого усі англійські суди отримали право застосовувати як норми загального права, так і норми «права справедливості». Саме в цей період в процесі підвищення ролі парламенту та державної адміністрації зростає значення законодавчих та адміністративних актів, відбувається швидкий розвиток англійської правової системи в напрямі її зближення з континентальною правовою системою. З кінця ХІХ – початку ХХ ст. все більше значення набувають парламентські статути – законодавчі акти, які приймаються британським парламентом. Крім того, протягом ХХ ст. серед головних джерел англійського права підвищується роль делегованого законодавства, особливо у сфері освіти, медичних послуг, соціального страхування. Вищою формою делегованого законодавства вважається урядовий акт, що видається від імені корони і Тайної Ради. Багато актів делегованого законодавства видаються міністерствами та іншими органами управління по уповноваженню парламента. У зв’язку з цим у сучасний період спостерігається об’єктивна тенденція до зближення сім’ї загального права та сім’ї континентального права.
Мусульманське право сформувалось ще в VІІ-Х ст.ст. в період становлення та розвитку феодальних відносин в Арабському халіфаті. На відміну від континентального та загального, мусульманське право не є самостійною галуззю знань чи сферою науки. З моменту його формування мусульманське право виступає як один із складових ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, яка встановлює і уточнює об’єкт віри, а по-друге, закріплює певні правила віруючим. В ісламській релігії сукупність таких приписів визначається законами шаріату, що і складає, «мусульманське право».
Основа мусульманського права, його «фундаментальна богословська праця» – Коран. Серед джерел мусульманського права, крім Корану, як основи первинного джерела, виділяють Сунну, іджму та «кіяс». Так, Коран - це моральна і релігійно-філософська основа мусульманської держави і права, вихідна основа в процесі їх становлення та розвитку. Коран (арабською — «аль-Кур'ан», що означає «читати вголос речитативом, декламувати») за віровченням ісламу, — книга нестворена, вона — саме слово Аллаха, складається із 114 глав різної довжини, кожна з яких має назву сура. Кожна сура Корану складається із аятів (віршів). За мусульманською традицією одкровення передавалися Аллахом його посланнику пророку Мухаммеду через ангела («святого Духа») приблизно у 610-632 роках, а їх запис вівся протягом наступних десятиліть. Нарівні з релігійно-моральними положеннями приблизно в 300 віршах Корану подані настанови нормативно-юридичного характеру. Тобто Коран - це головна священна книга мусульман, де містяться релігійні, філософські та суто юридичні положення. В Корані зібрані різні проповіді, обрядові та юридичні положення, молитви, усякого роду настанови, які промовлялися Муххамедом. Зміст Корану складають висловлювання Аллаха своєму пророку і посланнику Муххамеду. Коран є першим і головним джерелом мусульманського права.
Проте жоден мусульманський юрист не сприймає Коран ні у якості книги права, ні у якості кодексу мусульманського права. Окремі положення юридичного характеру, які містяться у Корані, не достатні для того, аби вести мову про кодифікацію. Крім того, багато правових інститутів, які мають велике значення для формування і розвитку мусульманського права, в цій священній книзі навіть не згадуються. Тому мусульманський суддя, здіснюючи правосуддя, звертається безпосередньо не до Корану, який він має тлумачити, а до праць, написаних у різні роки найбільш авторитетними юристами, вченими-богословами, які містять їх тлумачення. У зв’язку з цим, якщо майстерність юриста в Германії вбачається у вмінні віднайти норму чинного законодавства і використати її з урахуванням конкретних фактів, а англійського юриста, (вихованого правом прецеденту), - у вмінні порушити справу, знайти форму позову, тобто необхідну процедуру, то, приміром, мусульманський суддя в процесі розгляду конкретних справ звертається безпосередньо не до Корану (священної книги мусульман і основи мусульманського права), а до книг, написаних у різні часи найбільш авторитетними юристами, вченими-богословами, які містять тлумачення права.
Найсуттєвішою особливістю мусульманської правової сім’ї є її нерозривний зв’язок із релігією „Ісламу” (у перекладі з арабського – „покірність”), яка на відміну від християнства або іудейства, ніколи не зазнавала переслідувань з боку держави. Іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і пануючого становища у суспільстві. Досягши такого пануючого стану, іслам і до наших днів, загалом, зберіг ті форму і зміст, які йому надав Магомет. За переказами, Магомет не ставив за мету створення права у безпосередньому значенні цього слова, вважаючи за необхідне навчити людей, як треба поводитись у життєвих ситуаціях, як сприймати ті чи інші явища, події тощо.
Тому мусульманське право не надає великого значення юридичним тонкощам (за винятком детального регулювання окремих видів відносин, наприклад наслідування), вирішення яких покладалося на розсуд правомірних. Основним напрямом його стало визначення загальних орієнтирів поведінки. Особливостями мусульманської правової сім’ї, передусім, є: нерозривний зв`язок з релігією Ісламу; особливо значиме місце серед форм права займає правова доктрина; тенденції „вестернізації” – запозичення певних норм та принципів з інших правових сімей.
Характерно, що мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене і сформульоване верховним законодавцем – Аллахом, як безпосередньо (через одкровення), так і опосередковано (через висновки, які були зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха). Тобто держава в особі Суверена-монарха, або в пізній період – в особі – парламента, не наділена правом здійснювати законодавчу діяльність. Мусульманське право створюється лише самим Аллахом і його посланником - пророком Муххамедом. Суверен, виходячи із цього права, видає лише адміністративні акти і слідкує за правильним здійсненням правосуддя.
При чому завжди існувало дуже багато шляхів і засобів подолання канонів мусульманського права, використовуючи для цього звичаї, угоди, інші юридичні форми. Зокрема, норма забороняючого характеру щодо видачі позики «під відсотки» долається на практиці шляхом обмеженого тлумачення кола осіб її поширення. Стверджується, що дана заборона поширюється лише на приватних осіб, проте не на банки та інші інститути.
Таким чином, у жодній країні мусульманського права, в тому числі в арабських країнах, де пануючою релігією традиційно був і залишається іслам, правова система завжди доповнювалася і змінювалася за допомогою звичаїв, договорів, угод, адміністративних рішень та інших актів, які містили позитивні норми. Тобто не слід ототожнювати «мусульманське (релігійне) право» з позитивним правом мусульманських країн. Позитивне право існує не лише в теорії, але на практиці кожної мусульманської країни, оскільки, так само, як і в християнських країнах, в ісламі громадянське суспільство ніколи не ототожнювалось з релігійним співтовариством і тому воно живе за своїми писаними та неписаними нормам, а не лише за релігійними канонами.
У XX столітті у багатьох мусульманських державах була проведена кодифікація за західноєвропейським зразком (цивільного, торгового, процесуального, кримінального та ін.). Це привнесло значну різноманітність у вікові мусульманські правові традиції. Посилення значення нормативного акта, (хоча й прийнятого на підставі принципів ісламу), призвело до послаблення ролі доктрини в процесі розгляду юридичних справ (прояви «вестернізації»). У сучасному світі ідеї «вестернізації» найменше торкнулися таких держав, як Саудівська Аравія, Оман, емірати Персидської затоки. Як субсидіарні (додаткові) джерела праці вчених-юристів застосовуються лише за наявності прогалин у законодавстві Єгипту, Сирії, Ірану, Іраку, Пакистану, Лівії, Алжиру та ін. У зв'язку з цим необхідно розмежовувати релігійне мусульманське право і право мусульманських держав.
До сім’ї традиційного права відносять правові системи держав, які розвиваються (Африки, Азії, Океанії). Неповторність системи традиційного права полягає в збереженні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державному визнанні. Територія Африки, вцілому, характеризується великим розмаїттям звичаїв та традицій, відмінності між якими були досить великими в межах різних регіонів. Звичаєве право африканських держав має переважно неписаний характер і передається з покоління в покоління окремими народами або племенами. Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти (роду, племені, родини, селища). Для оцінки звичаєвого права, як архаїчного, немає достатніх підстав, оскільки навіть у сучасний період рішення, прийняті за його нормами, рідко заперечуються сторонами.
Значний вплив на розвиток права Африки мало поширення хритиянства та ісламу. Відповідно християнство сприяло рецепції континентального права (у Південній Родезії, Ботсвані та в ін.) та загального права (у Західній Африці, Замбії та в ін.), іслам – мусульманського права (у Судані, Лівії, Мавританії). Тобто особливостями сім’ї традиційного права, передусім, є те, що домінуюче місце у системі джерел права займають правові звичаї, які сформувалися природним шляхом і мають, загалом, неписаний характер. Нормативні акти мають вторинне значення, хоча у сучасний період їх значення з кожним роком зростає; правовий прецедент та правова доктрина не отримали широкого поширення як джерела права.
Виокремлення слов’янської правової сім’ї у якості самостійної гілки цивілізації зумовлено, передусім, самостійністю слов’янського права як цілісного правового феномену, що має глибинні національні, духовні, історичні та спеціальні юридичні підвалини у правовій культурі відповідних східноєвропейських країн. Серед характерних її особливостей, насамперед, виділяють - тісний зв’язок традиційної основи права та держави зі специфікою православної гілки християнства, з її акцентами не на мирському розумінні Бога та людини (католицизм), не на благословінні користолюбства, а на духовному житті людини згідно з відповідними етичними висновками. Одним із елементів слов’янсьої правової системи є українська правова система. При чому право України за її правокультурною сутністю – це серцевина своєрідної юридичної екосистеми, яка потребує регенерації всіх своїх державних, політичних, соціально-духовних елементів