Етногенез словян: венеди, склавини, анти

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації. Існує дунайська теорія, яку затвердив Нестор. За цією теорією слов’яни осіли на Дунаю і прозвали ті місця іменами своїми. У добу Середньовіччя з’явилася скіфо-сарматська або азіатська теорія, що базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сармат. До кінця 18 ст. були теорії, що ґрунтувалися на ототожненні слов’ян з народами, про які є згадка в античних творах. в 19 ст. праця Л.Нідерле започаткувала вісло-дністровську теорію, згідно якої слов’яни виникли в результаті розпаду балто-слов’янської спільності, що існувала у 2 тис. до н.е. Ще існує вісло-одерська концепція, обґрунтована Косташевським, що пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою. У 50-60-х р.р. виникла дніпро-одерська теорія, її підтримав Гензель, Третяков, яка увібрала в себе ідеї та висновки вісло-одерської. Прихильники цієї теорії стверджують, що розпад германо-балто-слов’янської гілки спричинив появу праслов’ян, яку ототожнюють з комарівсько-тшинецькою культурою. На думку сучасних археологів становлення українського етносу досить тривалий процес. Перші згадки про слов’ян зустрічаються в творах 1-2 ст. н.е. римських вчених Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди. Йордан сповіщає, що в 6 ст. існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я), склавини (Подунав’я). Слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену у 1 тис. н.е. Після розпаду гунської держави з 5 ст. слов’яни могутнім потоком вирушили на візантійські землі, оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Проте невщухаючі аваро-словянські війни призвели до розпаду антського союзу в 602 р, проте згодом фігурують склавини. Вважається, що формування проукраїнського етносу було покладено розселенням антів і склавинів. Основне - землеробство, допоміжну роль відігравали скотарство та сільські промисли, удосконалюється техніка землеробства, поширення набувають ремесла (залізно обробне, гончарне, ювелірне), металургія відокремлюється від ковальства. Відокремлення ремесла від сільського господарства, розширення зовнішньої торгівлі, соціальне розшарування, формування феодальної системи. З 7 по 9 ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен та їхніх союзів, на їх ґрунті виникають племінні князівства та їхні федерації. Існувало 3 осередки словянської державності: Куявія, Славія, Артанія. На процес встановлення державності впливало- еволюція родоплемінної організації, збільшення територій, воєнна, посилення ролі князівської влади та дружини, що з часом перетворилася на своєрідний орган публічної влади. Культура і побут. Жили групами в напівземлянках або землянках. Кераміка була ліпною, оздоблювалася вліпними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури. Зміни в суспільному житті словян сприяли створенню фундаменту, на якому зросла могутня будова Давньоруської держави.