Тема 3. Право громадян на екологічну безпеку 3 страница

в) надсилання копії дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки до нижчезазначених спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади, які здійснюють кожний у межах своєї функціональної компетенції контроль за діяльністю, пов'язаною з використанням об'єкта підвищеної небезпеки:

— забезпечення екологічної безпеки та охорони довкілля;

— захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

— санітарно-епідемічної безпеки;

— охорони праці;

— пожежної безпеки;

— містобудування.

3. Укладання суб'єктом господарської діяльності зі страховою організацією договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності на випадок заподіяння шкоди аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки.

4. Підготовка та передача (надсилання) суб'єктом господарської діяльності або особами, що мають намір розпочати експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки, до відповідних обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів, селищної або міської ради заяви на отримання дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки, до якої додаються:

а) декларація безпеки;

б) копія рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об'єкта підвищеної небезпеки на території села, селища, міста, якщо його місцезнаходженням є така територія;

в) копія дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки;

г) план локалізації і ліквідації аварій на об'єкті підвищеної небезпеки;

д) висновки передбачених законом державних та наявних громадських експертиз;

е) договір обов'язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки.

5. Розгляд у місячний термін з дати отримання заяви та матеріалів з обґрунтовуванням вищеперерахованими органами, погодження у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, з відповідними територіальними органами спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади, і в разі позитивного вирішення питання надсилання суб'єктові екологічно небезпечної господарської діяльності письмового дозволу відповідного зразка на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки.

6. Не виключається й обґрунтована відмова у наданні дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки у разі підготовки документів та їх обґрунтування з порушенням установлених вимог та показників із вказівкою та переліком додаткових заходів, які повинен виконати суб'єкт господарської діяльності для отримання письмового дозволу, що передбачає:

а) виконання суб'єктом господарської діяльності додаткових заходів, визначених у відмові, та можливість його повторного звернення до відповідної обласної, Київської або Севастопольської міської державної адміністрації, виконавчих органів селищної чи міської рад за отриманням дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки;

б) право звернення відповідного суб'єкта господарської діяльності, якому відмовлено у видачі дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки, за оскарженням дій уповноважених на це органів до суду або господарського суду в установленому законом порядку.

У цій частині варто зазначити, що згідно з Конституцією України (ст.ст. 125, 127) в Україні запроваджується підсистема спеціальних, зокрема адміністративних, судів у єдиній судовій

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

системі, і виходячи з того, що в нашому випадку йдеться про оскарження дій посадових осіб або уповноважених рішень органів виконавчої влади, було б логічно й правомірно, щоб такі скарги розглядалися саме в адміністративних судах за відповідною підсудністю з тим, щоб загальні господарські суди розглядали переважно справи за позовами відповідно фізичних і юридичних осіб, майнові або пов'язані з ними інші права, що їх порушено. Такий порядок методологічно виправданий, і, безумовно, він би сприяв спрощенню здійснення судочинства в державі, яка обрала орієнтири та принципи правової.

7. Надсилання копії дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки відповідною обласною, Київською або Севастопольською міською державною адміністрацією, виконавчими органами селищної чи міської рад спеціально уповноваженим органам виконавчої влади, що здійснюють контроль та нагляд у сфері діяльності, пов'язаної з експлуатацією об'єктів підвищеної небезпеки.

Дотримання вищеназваними уповноваженими органами встановленої процедури сприятиме не тільки впорядкуванню відносин щодо набуття спеціальної правосуб'єктності особами, які здійснюють екологічно небезпечну господарську діяльність, що має відбуватися у встановленому законом правовому режимі, але й сприятиме запобіганню настанню екологічного ризику та його корегуванню, враховуючи великий ступінь екологічної загрози різних об'єктів підвищеної небезпеки, унеможливленню та обмеженню порушення права громадян на екологічну безпеку, створенню умов щодо його реалізації і захисту від конкретно легалізованих суб'єктів здійснення екологічно небезпечної діяльності та об'єктів підвищеної небезпеки.

На характер здійснення екологічно небезпечної діяльності, виявлення її особливостей, дотримання норм, вимог та нормативів екологічної безпеки та гарантування права людини і громадянина на екологічну безпеку спрямоване функціонально-процедурне забезпечення інформування про екологічно небезпечну діяльність і, зокрема, про об'єкти підвищеної небезпеки. Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" не тільки закріплює основні вимоги щодо інформування, визначає зобов'язальних осіб у цій частині, але й передбачає реалізацію суб'єктивного права громадян та інших осіб на одержання інформації стосовно об'єктів підвищеної небезпеки, конкретизу-

ючи у такий спосіб принципи міжнародних конвенцій та договорів, норми яких після ратифікації законодавчим органом мають пряму дію, та деталізуючи вимоги Конституції України і Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" щодо загального права громадян на одержання повної та достовірної екологічної інформації.

З огляду на це право на одержання інформації стосовно об'єктів підвищеної небезпеки тісно пов'язане з правом на екологічну інформацію та правом на екологічну безпеку, є їхнім різновидом і в умовах демократизації суспільних правовідносин, формування суверенної правової держави має відігравати важливу роль у суб'єктивному контексті прав людини на безпеку життєдіяльності.

Механізм інформування громадян на цих умов виступає гаран-тувальним чинником реалізації права громадян на екологічну безпеку, беручи до уваги ту юридичну обставину, за якої інформування про стан об'єктів підвищеної екологічної небезпеки становить імперативний обов'язок спеціально уповноважених органів держави, місцевого самоврядування та фізичних осіб, які на праві власності чи праві користування експлуатують такі об'єкти.

Об'єктивна екологічна інформація в цій частині виступає також гарантійним і стабілізаційним морально-психологічним чинником для працівників та різних осіб, які проживають або тимчасово перебувають у зоні екологічного ризику об'єктів підвищеної небезпеки і в такий спосіб формує адекватну еколого-пра-вову свідомість населення, зокрема повагу до закону та права чи, навпаки, за умов систематичного невиконання вимог у цій частині продукує нігілістичне ставлення до гарантійних засобів механізму правового забезпечення.

Слід зазначити також, що функціонально-процедурне забезпечення інформування про екологічно небезпечні види діяльності, зокрема в частині реального стану об'єктів підвищеної небезпеки, орієнтовано не тільки на фізичних, але й на юридичних осіб та уповноважені органи держави.

Законодавчо визнано таку функціональну процедуру надання інформації стосовно об'єктів підвищеної небезпеки:

а) надання вказаної інформації власниками або користувачами об'єктів підвищеної небезпеки відповідним територіальним органам спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади, до відання яких віднесені питання екологічної безпеки та

Розділ IV

Право громадян на екологічну безпеку

охорони довкілля; захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; санітарно-епідемічної безпеки; пожежної безпеки; охорони праці та містобудування; місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та засобам масової інформації, у тому числі й тим, засновником яких є органи місцевого самоврядування;

б) повідомлення суб'єктами екологічно небезпечної господарської діяльності спеціально уповноваженим центральним органам виконавчої влади функціональної компетенції у сфері охорони праці, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, екологічної безпеки та охорони довкілля про всі аварійні ситуації, розвиток яких призвів або міг призвести до аварій;

в) забезпечення оброблення одержаної відповідно до закону інформації про екологічно небезпечну діяльність та стан об'єктів підвищеної небезпеки спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади, до відання яких віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, екологічної безпеки та охорони довкілля, і надання узагальненої інформації місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, суб'єктам екологічно небезпечної господарської діяльності та іншим заінтересованим особам, а також інформування населення в установленому порядку про аварійні ситуації, що виникають на об'єктах підвищеної небезпеки.

При цьому слід зауважити, що норми Закону "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року не визначають чітких термінів інформування суб'єктами екологічно небезпечної діяльності спеціально уповноважених органів держави, до відання яких віднесені зазначені питання, не містять строків та порядку інформування й оприлюднення інформації стосовно об'єктів екологічно небезпечної діяльності серед громадськості та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, що знижує гарантувальну роль цього закону. Тому автор вважає за доцільне внести відповідні зміни та доповнення з тим, щоб підвищити ефективність зазначених процедур.

Чіткіше мав би бути викладений і порядок оприлюднення інформації для громадян про стан об'єктів небезпеки та аварійні ситуації спеціально уповноваженими органами у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та при-

родного характеру і екологічної безпеки й охорони довкілля, принаймні, варто зазначити, яку конкретно інформацію доводить до відома населення кожний із цих органів та через які саме засоби масової інформації здійснюється її обнародування з тим, щоб громадяни мали більш вірогідну можливість реалізувати надане законом право та забезпечити його захист у судових органах.

У той же час закон надає право фізичним і юридичним особам чи їхнім представникам у термін не більш як ЗО днів отримати від суб'єкта екологічно небезпечної господарської діяльності інформацію про небезпеку, яка виникла на об'єктах підвищеної небезпеки і становить загрозу для людей і довкілля.

Проте такий законодавчий підхід не можна визнати вдалим, якщо взяти до уваги підвищений екологічний ризик і наявну загрозу для людини і довкілля. У таких невідкладних випадках, а по суті, надзвичайних екологічних ситуаціях має бути запроваджений скорочений термін в один чи щонайбільше три дні, враховуючи реальну небезпеку, яка може стати фатальною, і за таких умов зазначена процесуально-правова вимога до ЗО днів втрачає свій регулятивний сенс.

Крім того, в законі має бути норма, яка б зобов'язувала у таких випадках невідкладне аварійне інформування населення про загрозливий для життя і здоров'я стан у місцях експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки, на яких створена реальна надзвичайна екологічна ситуація, небезпечна для довкілля та людини.

Позитивною новацією закону в частині розвитку гарантій вищезазначених суб'єктивних прав людини та громадянина є положення, згідно з яким фізична або юридична особа має право в установленому законом порядку самостійно збирати інформацію щодо стану безпеки об'єктів підвищеної небезпеки і надавати її органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, засобам масової інформації та іншим заінтересованим особам, у разі якщо відомо або є підстави вважати, що така інформація містить відомості стосовно правопорушень, які мають місце на цих об'єктах і становлять загрозу для людей та довкілля.

Зазначена норма є логічним продовженням принципів і вимог, зафіксованих в Орхуській конвенції, підписаній у червні 1998 року та ратифікованій Верховною Радою України [3]. А відтак вона є суттєвою демократичною гарантією на шляху створення юридичних засад інформаційної екологічної безпеки, свідчить про розвиток прав громадян та юридичних осіб на інформаційну

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

екологічну безпеку як важливу форму існування людини і громадянина, функціонування юридичних осіб у новому інформаційному просторі, що створює їм можливість знати умови, в яких вони живуть та здійснюють соціально-економічні й інші необхідні суспільству та державі корисні функції.

З огляду на це суб'єктивне право громадян на інформаційну екологічну безпеку можна розглядати як важливу складову ширшої за змістом інтегрованої категорії права на екологічну безпеку, проголошеного в державі. У цій частині Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" створює реальні передумови та юридичні гарантії для реалізації в практичному житті вищезазначених правових суб'єктивних можливостей громадян і юридичних осіб.

Разом з тим очевидна і деяка змістова невдалість формулювання закону, оскільки він надає відповідне право фізичним і юридичним особам тільки в разі "якщо їм відомо або є підстави вважати, що така інформація містить відомості щодо правопорушень", тобто коли особа володіє певною інформацією стосовно правопорушень, які скоюються в частині порушення норм, вимог та нормативів екологічної безпеки, чи в них наявні обставини юридичного характеру, які дозволяють вважати, що такі делікти мають місце на тих чи інших об'єктах підвищеної небезпеки. Це, очевидно, є вже крайній захід, що безумовно продукує появу вищезгаданої норми, а по суті вона дозволяє кожному громадянинові або юридичній особі самостійним, вольовим способом збирати відповідну інформацію, тобто фактично здійснювати певний приватний еколого-інформаційний моніторинг, оскільки така діяльність передбачає не тільки збір та узагальнення даних, але й поширення, тобто доведення інформації про правопорушення у сфері екологічної безпеки органам виконавчої влади, місцевого самоврядування, засобам масової інформації та іншим заінтересованим особам.

Водночас виникає більш просте нериторичне, але й логічне запитання: а чому людина не має юридичної можливості взагалі збирати екологічну інформацію та поширювати її у спосіб, визначений законом або ним не заборонений? Адже екологічна інформація, а тим більше її різновид — інформація про екологічно небезпечну діяльність має бути найпрозорішою і найдоступнішою, оскільки на неї не поширюються вимоги національної та іншої державної секретної таємниці і з огляду на те, що вона зачіпає

"святая святих" — природні права людини, пов'язані з її безпекою у разі виникнення реальної загрози для життя та здоров'я.

За цих умов, на думку автора, має діяти принцип "вільного доступу та вільного поширення екологічної інформації", якщо вона не порушує права та законні інтереси інших осіб і держави, що й доцільно закріпити у цьому законі та Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища", а також у намічених для підготовки основах екологічного законодавства — Екологічному кодексі України, в якому забезпечення екологічної безпеки людини, суспільства і держави та її різновид — інформаційно-екологічна безпека має посісти місце одного з центральних правових інститутів, а обов'язок держави як основного гаранта цього права має кореспондувати суб'єктивне право громадян на цю безпеку.

У чинному механізмі забезпечення екологічної безпеки чільне місце займає функціональна діяльність спеціально уповноважених органів держави, яка спрямована на гігієнічну регламентацію екологічно небезпечних факторів. Юридичною базою для здійснення цієї діяльності спеціально уповноваженими органами держави є Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 року [4] і Положення про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних факторів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 року № 420 (із наступними змінами й доповненнями) [5].

Гігієнічна регламентація визначається як розроблення спеціально уповноваженими органами на підставі сучасних даних науково обґрунтованих гігієнічних нормативів (регламентів), які гарантують безпеку та нешкідливість для людини небезпечних факторів навколишнього, в тому числі виробничого, середовища життєдіяльності.

Гігієнічній регламентації підлягає будь-який небезпечний фактор фізичного, хімічного, біологічного походження, тобто речовина, матеріал або продукт, що впливає на здоров'я людини, або потенційно небезпечний фактор, який за певних умов може негативно впливати на її здоров'я, з метою обмеження інтенсивності або тривалості дії шляхом встановлення критеріїв їх допустимого негативного впливу.

Отже, гігієнічний регламент — це кількісний показник, який характеризує оптимальний чи допустимий рівень фізичних,

Розділ IV

хімічних, біологічних факторів довкілля, виробничого середовища, які затверджуються головним державним санітарним лікарем України, є обов'язковим для дотримання всіма фізичними та юридичними особами і включається до державних і відомчих нормативних актів.

З викладеного випливає, що за своєю юридичною природою гігієнічні регламенти — це, з одного боку, своєрідні стандартизовані нормативи, які містять чітко встановлені уповноваженим органом держави показники або допустимі рівні різних небезпечних факторів, наявних у навколишньому середовищі, а з другого — затверджена і легалізована в установленому порядку з наступною реєстрацією у Мінюсті України підсистема нормативів і норм загальнообов'язкового призначення, що включається у систему механізму нормативно-правового регулювання правовідносин, пов'язаних із забезпеченням екологічної безпеки та безпеки праці, яка виступає важливою гарантією права громадян на екологічну безпеку шляхом регламентації допустимого впливу небезпечних та потенційно небезпечних факторів на здоров'я людини.

Гігієнічні регламенти встановлюються щодо небезпечних факторів, які можна класифікувати на такі групи:

а) хімічні речовина, що застосовуються у виробництві та побуті;

б) полімери та їхні композиції;

в) фізичні фактори;

г) біологічні фактори;

д) радіоактивні речовини та радіаційні фактори;

е) важкість на напруженість праці.

Очевидно, що не всі з них є екологічними чинниками, зокрема остання група належить переважно до факторів, які можуть справляти негативний вплив виключно у виробничому середовищі.

Гігієнічна регламентація небезпечних факторів функціонально забезпечується Комітетом з питань гігієнічного регламентування Міністерства охорони здоров'я України1 із залученням установ і організацій після акредитації їх цим Комітетом за переліком, що визначається МОЗ України за погодженням із Держстандартом України та здійснюється згідно з поточними та перспективними програмами, які щорічно розробляються й уточнюються Комітетом.

Далі скорочено — Комітет.

Право громадян на екологічну безпеку

Слід зазначити також, що гігієнічні регламенти розробляються і встановлюються як для окремих небезпечних факторів, так і для сукупності їх відповідно до вимог, що затверджуються МОЗ України з правом цього Комітету надавати рекомендації головному державному санітарному лікареві України щодо скасування тих регламентів, які не гарантують безпеку для людини та визнання чи взаємовизнання їх на міжнародному рівні.

Процедура здійснення гігієнічної регламентації узагальнено, на погляд автора, передбачає:

1. Подання заявки на розроблення гігієнічних регламентів замовником із направленням до Комітету листа за підписом керівника підприємства, установи, організації із зазначенням небезпечного фактора і середовища, для якого потрібно встановити гігієнічний регламент, бажаний термін проведення відповідних досліджень та гарантування їх оплати.

2. При цьому заявки на розроблення гігієнічних регламентів можуть подаватися:

а) Головним санітарно-епідеміологічним управлінням МОЗ України;

б) іншими органами державної виконавчої влади;

в) організаціями, установами, підприємствами незалежно від їх підпорядкування та форм власності.

2. Проведення наукової експертизи в комісіях Комітету з питань гігієнічного регламентування та визнання доцільності включення робіт із розроблення гігієнічних регламентів до відповідних програм та до замовлення для державних потреб.

3. Організація Комітетом проведення конкурсу для визначення основних виконавців розроблення або перегляду гігієнічних регламентів. До участі в конкурсі допускаються установи й організації, акредитовані Комітетом, які подають такі документи:

а) заявку на участь у конкурсі;

б) анотацію науково-дослідної роботи;

в) проект плану науково-дослідної роботи, в якому зазначається:

— термін її виконання;

— обсяги фінансування;

— перелік виконавців та співвиконавців. Співвиконавцями акредитованих установ і організацій можуть бути визнані:

а) науково-дослідні організації;

б) тимчасові творчі колективи;

Розділ І

в) провідні вчені та фахівці закладів охорони здоров'я. Вивчення та оцінювання матеріалів проведення конкурсу здійснюється з урахуванням:

а) досвіду роботи з гігієнічної регламентації небезпечних факторів акредитованих установ і організацій;

б) наявності в установі та організації відповідних фахівців і матеріально-технічної бази;

в) можливості дотримання терміну виконання;

г) обсягів фінансування робіт з гігієнічної регламентації.

4. Визначення та визнання основного виконавця робіт із розроблення або перегляду гігієнічного регламенту та його легалізація включає:

а) визначення основного виконавця робіт за результатами конкурсу або наукової експертизи документів;

б) винесення рішення з цього питання Комітетом;

в) інформування в десятиденний термін у письмовій формі замовника, основного виконавця та інших учасників конкурсу про це рішення.

5. Укладання договору на виконання робіт з гігієнічної регламентації небезпечних факторів між замовником та виконавцем відповідно до порядку, встановлено чинним законодавством.

Рішення Комітету щодо визначення основного виконавця робіт є підставою для укладання такого договору.

6. Здійснення гігієнічної регламентації небезпечних факторів централізовано, за рахунок коштів державного бюджету для державних потреб на замовлення Головного санітарно-епідеміологічного управління МОЗ України та на госпрозрахункових (договірних) засадах інших установ, організацій, підприємств (виконання науково-дослідних робіт щодо гігієнічної регламентації небезпечних факторів).

7. Розгляд Комітетом результатів виконаних робіт з гігієнічної регламентації небезпечних факторів.

Для розгляду Комітетом результатів виконаних робіт і підготовленого проекту гігієнічного регламенту основний виконавець подає такі документи та матеріали:

а) заявку на проведення експертизи матеріалів з обґрунтуванням гігієнічного регламенту;

б) три примірники пояснювальної записки поданих матеріалів з описом методу контролю за додержанням гігієнічного регламенту;

Право громадян на екологічну безпеку

в) перелік законодавчих нормативно-правових актів і методичних матеріалів, використаних для розроблення цього проекту;

г) копію платіжного доручення про перерахування коштів на рахунок Комітету.

8. Розгляд поданих матеріалів на засіданні відповідних комісій Комітету і підготовка узагальненого висновку.

9. Затвердження гігієнічного регламенту постановою головного державного санітарного лікаря України, визначення порядку введення його в дію у десятиденний термін з часу подання головою Комітету з питань гігієнічної регламентації МОЗ України позитивного висновку і проекту цього регламенту.

10. Повернення двох примірників матеріалів з обґрунтуванням гігієнічного регламенту основному розробникові на доопрацювання в разі негативного висновку Комітету.

11. Проведення повторної експертизи доопрацьованих матеріалів за рахунок основного виконавця робіт з наукового обґрунтування гігієнічного регламенту.

Позитивною тенденцією в розвитку екологічного законодавства, зокрема законодавства про екологічну безпеку, є розширення і вдосконалення сфери здійснення державної реєстрації небезпечних факторів, інших екологічно небезпечних речовин, які характеризуються підвищеним ризиком для здоров'я людей та навколишнього природного середовища.

Відтак удосконалюється і набирає системності сама функціональна діяльність спеціально уповноважених органів щодо здійснення державної реєстрації екологічно небезпечних речовин та їхніх сполук, використання яких юридичне посвідчує та вказує на те, що така діяльність стає загрозливою для людини і довкілля, а тому вимагає адекватного правового регламентування.

І це логічно, оскільки використання незареєстрованих речовин, які хоча й мають природні властивості, що становлять загрозу для навколишнього середовища і людини, але підпадають під загальноприйнятий правовий режим неризикового характеру. Проте така ситуація в юридичній практиці не виключає колізій, за яких особа, що потерпіла та якій заподіяно шкоду внаслідок незаконної діяльності з незареєстрованою речовиною, опиняється в більш скрутному правовому становищі щодо захисту своїх порушених прав та законних інтересів. Обумовлюється це тим, що наприклад, відшкодування шкоди, заподіяної легалізованими екологічно небезпечними речовинами внаслідок екс-

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

плуатації їх відповідними юридичними чи фізичними особами, здійснюється незалежно від вини відповідних власників чи користувачів таких об'єктів.

За викладених умов, особі, яка зазнала шкоди внаслідок дії не-легалізованих екологічно небезпечних речовин потрібно доводити вину заподіювача шкоди. У зв'язку з цим зростає роль державної реєстрації екологічно небезпечних факторів та речовин.

З метою профілактики шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людини та довкілля в Україні запроваджено Державний реєстр небезпечних факторів, який створюється у два основні етапи.

Об'єктами державної реєстрації на першому етапі є небезпечні фактори хімічного та біологічного походження, зокрема:

а) індивідуальні небезпечні хімічні речовини та їхні сполуки;

б) індивідуальні небезпечні біологічні фактори (речовини) та їхні сполуки;

в) полімери та матеріали на їхній основі;

г) хімічні і біологічні речовини та сполуки, що входять до сумішевої продукції, яка виробляється чи застосовується на території України або ввозиться з-за кордону;

д) речовини, які мають у своєму складі домішки, що утворюються у процесі виробництва або застосування яких зумовлює реєстрацію їх як індивідуальних речовин.