Тема 3. Право громадян на екологічну безпеку 2 страница

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що в сучасний період відбувається активний процес формування не тільки об'єктивного, але й суб'єктивного права на екологічну безпеку людини, яке базується на конституційному і галузевому праві громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (навколишнє природне середовище), але повною мірою не охоплюється цією суб'єктивною правовою можливістю, оскільки включає інші правові можливості:

а) право громадян України вимагати в дозволених організаційно-правових і процесуально-процедурних формах від юридичних і фізичних осіб дотримання правил забезпечення екологічної безпеки;

б) право громадян України вимагати через визначені законодавством юрисдикційні органи винесення рішення щодо заборони здійснення екологічно небезпечної діяльності;

в) право подання громадянами заяв прокурору з метою його звернення до суду з позовом про припинення екологічно небезпечної діяльності;

г) право громадян на звернення безпосередньо до суду для захисту конституційного права на екологічну безпеку та припинення екологічно небезпечної діяльності;

д) право громадян на відшкодування завданої порушенням права на екологічну безпеку шкоди (ст. 50 Конституції України).

Розділ IV

Право громадян на екологічну безпеку

Сьогодні є очевидним, однак, що право на екологічну безпеку, з погляду конституційних вимог, передбачає доцільність більш чіткої деталізації у законодавстві про екологічну безпеку суб'єктивної можливості громадян щодо подання до суду позовів про захист порушеного права на екологічну безпеку та безпосереднього звернення до суду з позовом про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) розміщення або експлуатації екологічно небезпечних об'єктів та здійснення екологічно небезпечних видів діяльності.

З урахуванням викладеного можна констатувати, що право на екологічну безпеку є інтегрованою категорією, яка базується на загальнолюдському природному праві на безпеку, що знайшло своє юридичне оформлення на конституційному рівні і деталізовано у чинному законодавстві, та якій притаманні деякі особливості.

Передусім, цей різновид екологічних прав тісно пов'язаний з правом громадян на життя і здоров'я, що характеризує його чітку гуманістичну спрямованість та обумовлює особливу законодавчу гарантованість.

По-друге, це право має переважно немайновий характер, хоча це не виключає останнього у разі заподіяння шкоди, і передбачає пріоритет охорони і захисту благ людини як біологічного і соціального організму, безпечних соціально-природних умов життя і здоров'я.

По-третє, це право має суб'єктивний характер, є невід'ємним елементом еколого-соціального добробуту людей, відображаючи спосіб та характер життя населення в конкретній екологічній обстановці під впливом існуючих екологічних загроз, соціально-економічного розвитку держави, реалізації її зовнішньої та внутрішньої екологічної політики.

По-четверте, право на екологічну безпеку тісно пов'язане з низкою галузевих екологічних прав, зокрема:

— на сталу безпечну екологічну обстановку;

— екологічне благополуччя;

— використання корисних властивостей природи для задоволення життєво необхідних фізіологічних та духовних потреб;

— охорону життя і здоров'я від небезпечних природних умов та природно-антропогенних факторів, які випливають зі змісту норм чинного екологічного законодавства.

Це право активно корелює з юридичними можливостями особи, що їх визначено як екологічні права громадян ст. 9 Закону

"Про охорону навколишнього природного середовища", яке виконує роль місця, джерела й умови їхнього біологічного життя і розвитку.

Отже, наявні всі підстави для висновку, що право на екологічну безпеку має абсолютний характер, реалізується у правовідносинах у сфері екологічної безпеки; всі повноваження щодо його реалізації, включаючи й форми права захисту, належать громадянам, які кореспондують обов'язкам усіх інших осіб щодо утримання від порушення цих прав, та, зокрема, обов'язку держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу (ст. 16 Конституції України).

З урахуванням викладеного, суб'єктивне право громадян на екологічну безпеку — юридичне забезпечена можливість людини і громадянина здійснювати свою життєдіяльність у безпечному для життя і здоров'я навколишньому природному середовищі (довкіллі) та вимагати у встановленому законодавством порядку від інших осіб та держави додержання норм, правил і нормативів екологічної безпеки, відновлення своїх прав та захисту від правопорушень, включаючи право вимагати припинення екологічно небезпечної діяльності.

Можна констатувати й те, що надзвичайно високу відповідальність у цій частині взяла на себе наша держава перед своїми громадянами, продекларувавши це суб'єктивне право людини і громадянина, і тому основний акцент треба зробити на тому, аби гармонізувати цю частину "писаного законного" права у реальній практичній діяльності, у тому числі на рівні діяльності юрисдик-ційних органів держави, щоб правові ідеали перетворювалися на дійсність, запроваджувалися в усі "шпари" нашого суспільного життя. Саме практика реалізації правових ідей та принципів суб'єктивних можливостей людини і громадянина на екологічну безпеку посвідчуватиме їхню життєвість чи нереальність до запровадження та сприятиме пошуку механізмів, які в змозі забезпечити ефективність правового регулювання у зазначеній сфері.

Водночас випливає й інший висновок про доцільність піднесення правових ідей стосовно суб'єктивного права людини і громадянина на екологічну безпеку на дещо вищий щабель у контексті зобов'язань України, які вона взяла у зв'язку з орієнта-

Розділ IV

цією на вступ повноправним членом до Європейського Союзу, щодо забезпечення і впровадження основних принципів цього співтовариства — верховенства права та пріоритету права людини — у правовий механізм співіснування держав.

При цьому слід зауважити, що права громадян на екологічну безпеку як окремої ланки правових можливостей фізичних осіб у рамках Європейського Співтовариства не легалізовані й концептуально не є загальновизнаними. Тож першочерговим завданням представників нашої держави є ініціювання зазначених правових принципів та забезпечення рівня європейського правового, а згодом і міжнародно-правового регулювання, втілення їх у різні форми правових документів — директиви, постанови, конвенції, договори, а можливо в перспективі — внесення поправок до Європейської конвенції з прав людини та прийняття в подальшому спеціальної Конвенції про екологічні права людини під егідою ООН, в якій доцільно виділити норми про суб'єктивне право громадян на екологічну безпеку.

2. Конституційні засади права громадян на екологічну безпеку.

3. Законодавче забезпечення права громадян на екологічну безпеку.

§ 2. Функціонально-процедурне забезпечення реалізації права громадян на екологічну безпеку

У механізмі гарантій реалізації та захисту права громадян на екологічну безпеку важливе місце належить функціонально-процедурному, тобто процесуальному доюрисдикційному забезпеченню.

Аналіз загальної та спеціальної літератури у сфері тектоеко-логії, чинного законодавства та практики його застосування свідчить, що функціональне забезпечення переважно пов'язується з інституційними системами у формі дослідження та оцінювання реалізації ними конкретних функціональних повноважень, що з погляду потреб ефективності практики очевидно є недостатнім, оскільки призводить до констатації здебільшого статичного, формально-юридичного стану певної інституційної структури, тобто розкриття продекларованих формально-юридичних можливостей, досягнення мети відповідної діяльності.

Не відкидаючи важливість такого підходу, сформульованого в теорії управління (тектології) упродовж значного часу на базі створення різноманітних організаційних структур, сприйнятого теорією адміністративного права та інших галузевих наук, у тому числі теорією екологічного права, слід разом з тим вказати на його недосконалість, неповноту і до певної міри архаїзм зазначеного науково-пізнавального методу, оскільки він не дозволяє об'єктивно і всебічно висвітлити саму механіку, тобто специфіку здійснення певної функціональної діяльності.

Розділ IV

А відтак затушовується весь механізм динаміки, здійснення діяльності, тобто функціонального забезпечення екологічної безпеки, який реалізується шляхом дотримання доюрисдикційних процедур, що надає функціональним повноваженням життєвого змісту, свідчить про їхню ефективність чи неефективність у той чи інший проміжок часу на відповідному інституційному рівні. Отже, функціонально-процесуальний підхід з погляду практичної теорії є більш виправданим, особливо в частині виявлення його гарантувальних можливостей на стадії реалізації чи захисту права громадян на екологічну безпеку.

Із цих позицій особливого значення набувають такі регулятивні функціонально-процедурні гарантії реалізації права громадян на екологічну безпеку:

1. Декларування екологічної безпеки щодо об'єктів підвищеної небезпеки.

2. Планування локалізації та ліквідації наслідків аварій на об'єктах підвищеної безпеки.

3. Ідентифікація об'єктів підвищеної екологічної безпеки.

4. Ліцензування екологічно небезпечної діяльності (надання дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної екологічної безпеки.

5. Інформування про екологічно небезпечну діяльність (об'єкти підвищеної екологічної небезпеки).

6. Гігієнічна регламентація екологічно небезпечних факторів.

7. Державна реєстрація екологічно небезпечних факторів і речовин.

8. Облік небезпечних речовин.

9. Зонування території надзвичайної екологічної ситуації.

10. Державний нагляд і контроль у сфері забезпечення екологічної безпеки1.

Регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності обумовило не тільки новаційні правові ідеї чинного законодавства, але й порівняно із попередньою практикою нормативно-правової регламентації продукувало нові механізми та інструментарії забезпечення екологічної безпеки (особливо в частині використання (застосування, експлуатації тощо) об'єктів підвищеної екологічної небезпеки), які спрямовані насамперед на гарантування права людини і громадянина на екологічну безпеку.

1 Враховуючи поліфункціональне призначення і поширення на різних рівнях та сферах екологічно небезпечної діяльності, це питання розглядається у наступному самостійному розділі.

Право громадян на екологічну безпеку

У системі функціонально-процесуальних гарантій реалізації права громадян на екологічну безпеку чинне законодавство чільне місце відводить порядку підготовки, аналізу та оцінювання декларації безпеки. Основні вимоги щодо декларування безпеки передбачені Законом України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року [1], у якому гармонізовані основні принципи та положення міжнародних конвенцій та інших актів міжнародно-правового регулювання, і Законом України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" від 8 червня 2000 року [2].

Принципового значення у контексті досліджуваних аспектів набуває вимога Закону "Про об'єкти підвищеної небезпеки" стосовно того, що суб'єкти господарської діяльності, на праві власності у яких перебувають об'єкти підвищеної небезпеки, тобто господарської системи або комплекси, на яких використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна чи декілька небезпечних речовин або категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативне встановлені порогові маси1, та інші об'єкти, що становлять реальну загрозу виникнення надзвичайної ситуації природного і техногенного характеру, зобов'язані підготувати та подати до місцевих органів виконавчої влади декларацію їх безпеки.

Зазначені вимоги поширюються на будь-які підприємства, установи, організації, що планують експлуатувати хоча б один об'єкт підвищеної безпеки.

Подання декларації безпеки або іншої звітної документації не звільняє суб'єкти господарської діяльності від державного нагляду та контролю їхньої діяльності. На них покладається відповідність за достовірність даних, що містяться у декларації безпеки.

Процедура розроблення декларації, її зміст, методика визначення ризиків та їх прийнятні рівні встановлюються Кабінетом Міністрів України. За встановленою світовою практикою процедура розроблення та апробації декларації екологічної безпеки, її оцінювання здійснюється органами держави за участю суб'єктів екологічно небезпечної діяльності та передбачає такий порядок:

1 Згідно з Директивою Ради Європи щодо оцінки якості повітряного середовища та контролю за ним від 27 вересня 1996 року значення порогу небезпечності означає рівень, у разі перевищення якого існує загроза здоров'ю людей при короткочасній дії, і держави-члени мають вжити негайних заходів відповідно до її вимог (див.: Official Journal of the Communities (OJ). — № І 296/55ю — 21.11.96).

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

1. Підготовка декларації безпеки, розроблення заходів, спрямованих на попередження екологічного ризику, які складають її зміст, здійснюється власниками об'єктів підвищеної екологічної небезпеки відповідно до вимог чинного законодавства та ратифікованих міжнародних конвенцій і договорів.

2. Укладання в разі необхідності власниками об'єктів підвищеної екологічної небезпеки угоди з організаціями та установами науково-технічного профілю на проведення дослідження, обстеження, експертизи об'єкта небезпеки та розроблення декларації безпеки, у якій зазначаються умови функціонування об'єкта небезпеки, особливості основних видів діяльності, їхнього характеру та можливих джерел екологічного ризику, використання небезпечних речовин та їхні фізичні, хімічні, токсичні характеристики, можливі загрози для людей і довкілля в нормальних, а також аномально-аварійних обставинах, аналіз та оцінювання ризику, способи його відвернення, заходи щодо захисту і реагування, спрямовані на обмеження наслідків можливих аварій та інших надзвичайних екологічних ситуацій, відомості про систему управління й контролю за об'єктами підвищеної екологічної небезпеки.

3. Вивчення, перевірка та апробація підготовленої декларації безпеки стосовно умов та характеру використання об'єкта підвищеної небезпеки.

4. Передача декларації безпеки спеціально уповноваженому органу виконавчої влади у сфері забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища, захист населення і території від надзвичайних екологічних ситуацій.

5. Розгляд та оцінювання змісту декларації безпеки спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і повідомлення власнику об'єкта підвищеної екологічної небезпеки про результати розгляду після визначення:

а) відповідності декларації умовам та характеру застосування об'єкта підвищеної небезпеки, рівню екологічної загрози та можливим ризикам;

б) доцільності надання додаткової інформації;

в) необхідності заборонити введення в експлуатацію або продовження використання об'єкта підвищеної екологічної небезпеки на підставі оцінки небезпеки та його екологічного ризику.

6. Повідомлення основних даних про об'єкт підвищеної екологічної небезпеки компетентному міжнародному органу.

7. Поновлення та періодичний розгляд декларації безпеки не менше одного разу на п'ять років за ініціативою власника об'єкта та на вимогу спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з метою врахування нових знань у галузі екологічної безпеки та оцінювання екологічного ризику.

Отже, праву громадян на екологічну безпеку законодавче кореспондує обов'язок суб'єктів господарювання як власників або користувачів об'єктів підвищеної небезпеки та уповноважених органів держави щодо аналізу та оцінювання рівнів екологічного ризику цих об'єктів, інформація про які міститься у деклараціях безпеки, тобто юридичне визначеному документі, що встановлює комплекс заходів, які вони передбачають здійснити з метою попередження екологічної загрози таких об'єктів, запобігання аваріям, забезпечення готовності до локалізації, ліквідації можливих аварій та їхніх негативних наслідків.

Невиконання чи неналежне виконання вимог декларації безпеки відповідальними особами дає підставу громадянам вимагати усунення відповідних недоліків та недоробок, своєчасно оприлюднити їх у засобах масової інформації, включаючи судовий порядок захисту порушених прав на екологічну безпеку відповідно до порядку, встановленого спеціальним законодавством про судоустрій, цивільно-процесуальним законодавством, включаючи можливість звернення за захистом порушених прав до Європейського суду.

Важлива гарантувальна роль у системі функціонально-процесуальних гарантій реалізації права громадян на екологічну безпеку надається такому превентивному засобу, як планування локалізації і ліквідації аварій на об'єктах підвищеної небезпеки. Враховуючи підвищений екологічний ризик здійснення екологічно небезпечної діяльності на відповідних об'єктах, чинний Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року встановлює необхідність розроблення відповідними суб'єктами господарської діяльності, що їх експлуатують або планують таку діяльність, плану локалізації та ліквідації аварій на об'єктах підвищеної небезпеки.

Такі плани розробляються й затверджуються одночасно з розробленням декларації безпеки для кожного екологічно небезпечного об'єкта на п'ять років і переглядаються через кожний вищезазначений термін. У планах визначається комплекс невідкладних заходів щодо обмеження обсягів можливих аварій

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

унаслідок використання екологічно небезпечних речовин і факторів та система дій і засобів, спрямованих на ліквідацію аварій та їхніх негативних наслідків, що становлять небезпеку для працюючих і населення, що проживає або тимчасово перебуває у зоні екологічної загрози.

Законодавством передбачається можливість перегляду планів локалізації та ліквідації аварій до закінчення п'ятирічного терміну за таких обставин:

а) зміни, незалежно від їх причин, в умовах здійснення суб'єктами екологічно небезпечної діяльності, що призводять до необхідності корекції відомостей, які містяться у зазначених планах;

б) внесення змін до чинних або прийняття нових нормативно-правових актів, що впливають на зміни плану локалізації та ліквідації аварій;

в) висунення обґрунтованих вимог щодо плану локалізації та ліквідації аварій органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Плани локалізації і ліквідації аварій підлягають погодженню з відповідним територіальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади (тепер МНС), до відання якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

На випадок настання загрози виникнення аварії з транскордонним впливом план локалізації та ліквідації аварій має передбачати негайне інформування відповідних органів держав, території яких можуть зазнати негативного впливу наслідків аварії.

У разі внесення змін і доповнень до плану локалізації та ліквідації аварій суб'єкти екологічно небезпечної господарської діяльності та інші юридичні і фізичні особи, які братимуть участь у виконанні протиаварійних заходів, надають спеціально уповноваженому територіальному органу виконавчої влади, до відома якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, необхідну для цього інформацію відповідно до встановленого ним обсягу, змісту, форми і порядку її подання.

Функціонально-процесуальне забезпечення передбачає стадію аналізу, оцінювання і затвердження наданого плану локалізації та ліквідації аварій відповідним спеціально уповноваженим територіальним органом з питань захисту населення і територій від

надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, який протягом десяти днів після його затвердження надає через засоби масової інформації відомості, необхідні для виконання населенням правил поведінки і дій в екстремальних ситуаціях, передбачених легалізованим планом.

Плани локалізації і ліквідації аварій, затверджені в установленому порядку до набрання чинності цього закону, зберігають свою силу до закінчення строку їх дії, якщо вони не суперечать законодавчим і міжнародно-правовим вимогам реалізації та захисту права громадян на екологічну безпеку.

Суттєвою гарантією забезпечення права громадян на екологічну безпеку є функціонально-правова діяльність, спрямована на ідентифікацію об'єктів підвищеної екологічної небезпеки, тобто встановлений нормативно-правовий порядок визначення об'єктів підвищеної екологічної небезпеки серед потенційно небезпечних об'єктів.

Ця вимога передбачає обов'язок суб'єкта екологічно небезпечної діяльності ідентифікувати об'єкти підвищеної небезпеки відповідно до кількості порогової маси небезпечних речовин — нормативне встановленої маси окремої небезпечної речовини чи категорії небезпечних речовин або їхньої сумарної маси.

Можна стверджувати, виходячи з викладених положень, що кожний громадянин, якому конституційне надано право на екологічну безпеку, має юридичне визначену можливість вимагати від відповідних суб'єктів, до обов'язків яких входить ідентифікація об'єктів підвищеної небезпеки, своєчасно здійснювати зазначену функцію з тим, щоб особа знала умови свого мешкання та рівні екологічної небезпеки, які їй загрожують у межах екологічно небезпечного об'єкта.

Варто при цьому зазначити, що нормативи порогової маси небезпечних речовин мають встановлюватися Кабінетом Міністрів України, а відтак здійснення ідентифікації об'єктів підвищеної небезпеки стає поки що вельми проблематичним, як і порядок ідентифікації, форма та зміст оповіщення про її результати, оскільки останні залишаються на стадії розроблення Кабінетом Міністрів України.

На основі ідентифікаційних даних Кабінет Міністрів України має затвердити класифікацію об'єктів підвищеної небезпеки і порядок їх обліку, що стане найближчим часом додатковою превентивною гарантією реалізації права громадян на екологічну

Розділ IV

Право громадян на екологічну безпеку

безпеку в конкретних соціально-екологічних умовах проживання населення України.

На легалізацію здійснення екологічно небезпечної діяльності спрямовані функціональні процедури надання дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної екологічної небезпеки та інші форми ліцензування екологічно небезпечної діяльності. Запровадження зазначених процедур сприяє легалізації суб'єктів екологічно небезпечної діяльності і дозволяє громадянам вимагати від них здійснення діяльності з дотриманням законодавче встановленого комплексу вимог екологічної безпеки та, зокрема, умов, обов'язків і показників, які визначаються відповідними дозволами і ліцензіями, заявляти скарги та позови про обмеження, призупинення та припинення екологічно небезпечної діяльності, відшкодування заподіяної шкоди, за винятком її випадкового скоєння, та притягнення винних до інших видів юридичної відповідальності.

Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року визначає порядок надання дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки, який виключає, на погляд автора, такі стадії:

1. Звернення, розгляд та винесення рішення відповідною місцевою радою про надання згоди на розміщення об'єкта підвищеної небезпеки на території села, селища, міста, якщо його місцезнаходженням є ця територія.

2. Звернення, розгляд та прийняття рішення щодо видачі дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки або відмову у такому наданні, яка у свою чергу включає:

а) подання заяви відповідними суб'єктами, що планують будівництво або реконструкцію об'єкта підвищеної небезпеки до виконавчих органів відповідних рад, Київської або Севастопольської міських державних адміністрацій з метою отримання дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки, до якої додаються такі документи та матеріали:

— техніко-економічне та містобудівне обґрунтування розміщення об'єкта підвищеної небезпеки;

— передпроектні матеріали, які містять відомості про об'єкт підвищеної небезпеки, можливі аварії на ньому та їхні негативні наслідки;

— висновки державних та громадських експертиз (санітарно-епідемічної, науково-технічної, екологічної тощо), передбачених законодавством України;

— документи, передбачені законодавством про містобудування;

— документацію, передбачену законодавством про планування та забудову територій;

б) повідомлення суб'єктом господарської діяльності через засоби масової інформації про відповідні наміри з метою залучення громадськості до публічного обговорення, зокрема:

— мети реалізації проекту;

— можливих негативних наслідків його впливу на життєдіяльність і довкілля;

— заходів та засобів, що передбачаються проектом для запобігання аваріям, обмеження їхніх наслідків і захисту людей та довкілля;

в) повідомлення виконавчими органами відповідних рад, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями у п'ятиденний термін з часу отримання заяви через засоби масової інформації адреси, на яку будь-яка фізична і юридична особа може протягом місяця з дати опублікування повідомлення надіслати в письмовій формі свої пропозиції стосовно доцільності реалізації проекту;

г) розгляд на відкритих засіданнях (відкритих слуханнях) у відповідний час та у відповідному місці (про що завчасно повідомляється через засоби масової інформації) виконавчими органами відповідних рад, Київською чи Севастопольською міськими державними адміністраціями у термін, що не перевищує шести місяців, проект та отримані пропозиції щодо доцільності його реалізації;

д) отримання у разі необхідності вищезазначеними уповноваженими органами від відповідного суб'єкта господарської діяльності додаткової інформації щодо такого проекту або призначення проведення відповідної експертизи;

е) підготовка у місячний термін комплексного висновку та проекту рішення про дозвіл на будівництво об'єкта підвищеної небезпеки спеціально уповноваженим місцевим органом з питань містобудування та архітектури;

є) прийняття рішення про надання дозволу на будівництво об'єкта підвищеної небезпеки у разі необхідності та обґрунтованості поданих документів і матеріалів відповідними виконавчими органами місцевих рад, Київською та Севастопольською державними адміністраціями із забезпеченням публікації рішення через засоби масової інформації.

82.5

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

Можливий варіант прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки з відповідною його публікацією у засобах масової інформації з такими юридичними наслідками:

а) відмова у наданні дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки стає підставою для доопрацювання суб'єктом господарської діяльності проекту або його окремих частин з правом повторного подання на розгляд, експертизу, обговорення, прийняття рішення у вищезазначеному порядку;

б) право суб'єкта господарської діяльності та інших заінтересованих осіб оскаржити рішення про відмову відповідних виконавчих органів місцевих рад, Київської або Севастопольської міської державної адміністрації в суді або господарському суді у встановленому законом порядку;