Загальні положення. Відповідь на це питання, як і усвідомлення необхідності в сис­темі управління, знаходиться в змісті розвитку охорони праці

Можливість засвоєння і використання знань у сфері управління безпекою життєдіяльності залежить від усвідомлення, яке містить­ся в простому питанні: навіщо потрібна система управління?

Відповідь на це питання, як і усвідомлення необхідності в сис­темі управління, знаходиться в змісті розвитку охорони праці, з од­ного боку, а з іншого, — в системних уявленнях, що наведені в попе­редніх розділах і будуть поширені в наступному підрозділі.

Первинна назва одної з попередніх наук, що складають основу безпеки життєдіяльності, є "техніка безпеки". За своїм змістом ця наука фактично склалася з системи заборон і вказівок, що створю­вали передумову небезпеки. В процесі подальшого розвитку "тех­ніка безпеки" трансформувалась в охорону праці. В змісті цієї на­ступної трансформованої дисципліни вже був блок організації ро­боти з безпеки життєдіяльності. На цей час тільки завдяки наявності організації робіт неможливо отримати необхідний рівень безпеки. Тому життя і практика забезпечення життєдіяльності склали стійку необхідність в наявності відповідного інструменту для впроваджен­ня визначених вимог безпеки. Інструментом впровадження і є сис­тема управління охороною праці.

Підставою для розробки системи управління є:

— законодавство України, яке формує правові відносини в сфері безпеки життєдіяльності;

— національна програма України з питань поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

— концепція організації робіт з профілактики невиробничого
травматизму;

— рекомендації Українських конференцій з охорони праці;

— існуючі недоліки в функціональному забезпеченні управління охороною праці в рамках регіону.

Структура і зміст складових, що визначають систему управління безпекою життєдіяльності, є:

— терміни та визначення;

— цілі і завдання;

— формування зовнішніх та внутрішніх зв'язків;

— встановлення складових частин системи;

— встановлення участі в підсистемі кожного його елемента;

— кінцевий продукт роботи системи;

— самозахист системи.

6.1.1. Цілі та завдання системи управління

В більшості випадків у розроблених системах управління безпе­кою життєдіяльності за мету визначають:

1. Розробку і впровадження рішень.

2. Забезпечення безпеки життєдіяльності та інші.

Це докорінно неправильно. Бо такі цілі відображають тільки цілі окремих підсистем і не відповідають системним уявленням. Крім того, такі цілі не дають можливості відтворити поєднання складо­вих системи так необхідних для практики безпеки життєдіяльності. З іншого боку, коли зміст управління і зміст охорони праці склада­ють однакові за змістом цілі, то формується безвихідна ситуація, оскільки при цьому збігається зміст управління і зміст охорони праці.

Виходячи з цього, можна сформулювати основні вимоги до ці­лей — вони мають відображати системні процеси, які сприяють впро­вадженню безпеки життєдіяльності, а сама система, в широкому ро­зумінні, має регулювати взаємовідносини між своїми підсистемами.

До таких цілей, що за змістом можуть виконати вищезгадані умови, належать:

1. Упорядкування в сфері управління безпекою життєдіяльності.

2. Адаптація управлінських дій до реальних умов життєдіяль­ності і до функціонування системи.

Визначені цілі є найвищою метою в системі управління безпекою життєдіяльності. В практиці мають місце багато цілей. В своїй су­купності вони створюють "дерево цілей" і відповідно до них існує "дерево завдань". Основними з "дерева цілей" є:

— ті, що стосуються встановлення, створення передумов для ро­боти і удосконалення системи;

— методичні цілі;

— загальносистемні цілі;

— ті, що формують можливість функціонування системи управ­ління.

Зміст визначених основних цілей наведено в табл. 6.1. Разом зі змістом цілей визначено їх сутність, очікуваний результат і відповідні завдання.

Завданням системи управління безпекою життєдіяльності є ви­значення природи і змісту упорядкування та адаптації за всіма скла­довими частинами системи управління, а також — шляхів викори­стання під час їх реалізації в практиці безпеки життєдіяльності.

Кінцевим продуктом системи управління є легкокерований (ви­робничий чи інший) простір, який завдяки своєму існуванню ство­рює передумови для виконання основних цілей і завдань.

Принципи побудови і функціонування системи управління фор­мують:

— зміст і характер впливу суб'єкта на об'єкт;

— вплив здійснюється шляхом реалізації загальних управлін­ських і конкретних функцій безпеки життєдіяльності (рис. 6.1, с 341);

— виконавцем впливу суб'єкта на об'єкт є органи управління, на які суб'єкт управління здійснює перерозподіл частини своїх прав та обов'язків;

— передача впливу здійснюється шляхом розробки і реалізації
рішень, встановлень прямої і зворотної інформації та ін.

Специфікою дії загальних управлінських функцій рис. 6.1 є те, що їх елементи реалізуються в інших (конкретних) функціях. Тому, щоб це підкреслити, на рис. 6.1 вони розташовані перпендикулярно до інших і ніби "пронизують" всі інші.

До основних загальних функцій управління безпекою життєді­яльності належать:

— організація та координація робіт;

— обмін, аналіз та оцінка стану умов та безпеки праці;

— планування робіт;

— контроль за функціонуванням системи управління;

— стимулювання.

За спрощеним уявленням система управління складається з:

— суб'єкта управління;

— органу (структури) управління;

— законодавчої підсистеми (бази);

— функціональної підсистеми;

— інформаційної підсистеми;

— об'єктів управління.

До складу системи належать об'єкти соціально-економічного і матеріального характеру.

Змістом управління об'єктів соціально-економічного характеру є управління дієвістю функціональних служб, структурних підроз­ділів, власника, органів регіональної та місцевої державної влади, відділів і управлінь міністерств та відомств.

Змістом управління об'єктів матеріального характеру є управлін­ня параметрами, які характеризують (оцінюють стан) умови і безпе­ки праці в рамках "людино-машинних систем".

Суб'єктами управління є робітники, службовці, керівники струк­турних підрозділів підприємств, власники, керівники (заступники керівників) центральних та місцевих органів державної виконав­чої влади та виконавчих комітетів області, селища та міста.

Зміст та характер упорядкування за основними складовими сис­теми управління подано в табл. 6.2.

Питання адаптації в системі управління мають вирішуватися конкретно з урахуванням:

— політики в сфері безпеки життєдіяльності;

— стану безпеки життєдіяльності;

— рівня підготовки і кваліфікації виконавців;

— характеру взаємодій в системі.

Будь-яка система управління охороною праці здійснюється за рахунок безперервного обміну інформації між суб'єктом та об'єктом управління (структурами управління). Всі ці види інформації, які використовуються в системі управління безпекою життєдіяльності, утворюють інформаційну підсистему.

Інформаційна підсистема являє собою складну сукупність взаємопо­в'язаної інформації, поєднаної в окремі структурні групи в залежності:

— від конкретних вимог, які пред'являються їй у процесі управ­ління;

— від структури управління;

— від характеру рішень, що приймаються в системі управління.
Усвідомлююча інформація має бути:

— оптимальною — містити мінімальну кількість показників, що
дають можливість максимально характеризувати необхідний фак­
тор для прийняття ефективного рішення;

— своєчасною — за терміном представлення співпадати з потребою;

— вірогідною —відповідно висвітлювати об'єкти, процеси, систе­ми, зміст яких вона відображає;

— цінною — містити свідчення, які зменшують ступінь невизна­ченості знань про об'єкти управління;

— простою та зрозумілою — що дає змогу скористатись нею без будь-яких додаткових перетворень;

— вимірювальною — складеною в однакових з нормативною
інформацією одиницях.

Інформаційну систему можна вважати повною, коли вона визначає:

— види інформації, що характеризують стан охорони праці та системи її управління;

— джерела та обсяг інформації;

— періодичність відбору;

— осіб, яким потрібна ця інформація;

— осіб, які повинні займатися збором цієї інформації;

— методи відбору, переробки, зберігання та передачі інформації.

Таблиця 6.2. Принципи упорядкування підсистем СУБЖ

№ пор.	Підсистеми управління	Характер упорядкування	Зміст упорядкування
	Суб'єкт управління	1. Встановлення прав, обов'язків керівних струк­ тур. 2. Встановлення типових алго­ ритмів для роз­ робки найбільш поширених рішень	Здійснення основних функцій управління та функціонування влад­них структур
	Функціональна підсистема	Відбудова складу, об'єму та напря­мів використання функцій управ­ління при впро­вадженні конкрет­них завдань без­пеки життєдіяль­ності і управління	Відбудова моделей функціонування
	Органи (струк­тури) управ­ління	Встановлення роз­поділу прав, обо­в'язків та від­повідальності	Встановлення моделей кожного рівня управ­ління

Закінчення табл. 6.2

	Законодавча підсистема	Спрямування до стану стовідсот­кового забезпе­чення законодав­чим супроводжен­ням при розробці та впровадженні управлінських рішень	Сукупність документів підприємств, регіону, галузі, яка разом з державною системою законодавства встанов­лює правове забезпе­чення відповідно до напрямів робіт та роз­робки рішень
	Об'єкт управління	1. Принципи від­ будови об'єкта за всіма чинними нормативно-тех­ нічними та пра­ вовими актами 2. Визначення і впровадження всебічних методів впливу щодо відтворення об'єкта за вимо­ гами норм та суб'єкта управ­ ління	Встановлення моделі об'єкта
	Інформаційна підсистема	Принципи вста­новлення логіко-інформаційних моделей та рівне-вого розподілу ін­формації в струк­турах управління	Розробка моделей та рівневого розподілу інформації в струк­турах управління

Інформація, що надходить до суб'єкта управління, може бути над­мірною, достатньою чи недостатньою. Коливання якості інформації залежить від рівня кваліфікації суб'єкта.

Вся інформація, що надходить до суб'єкта, поділяється на вхідну та вихідну. Загальну схему інформації щодо суб'єкта управління наведено на рис. 6.2.

(Кодексів України про працю, Земельного, Законів "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про охорону атмосфер­ного повітря" та ін.).

Поруч з нормативними актами, які прийняті вищим законодав­чим органом держави, для встановлення взаємозв'язків, усунення програм, а в ряді випадків і реалізації окремих правових норм або їх елементів, до правової бази безпеки життєдіяльності належать спеціальні акти, розроблені за дорученням виконавчих державних органів усіх рівнів (Кабінет Міністрів, Міністерства, Державні Комі­тети та ін.).

Так, наприклад, "Положення...", які розвивають Закон України Про охорону праці, діляться на звичайні "Положення" і "Типові положення". Тут держава розподілила питання своєї прерогативи стосовно розробки нормативних актів і прерогативи своїх повнова­жень стосовно контролю, "правового простору" у вигляді норматив­них актів підприємств.

З іншого боку, формуючи систему "Типових положень" держава на сьогоднішній день ліквідує прогалини в чинному законодавстві, узгоджує взаємозв'язки між суб'єктами правовідносин, створює юри­дичну базу для удосконалення і розвинення "правового поля" підприємств.

Кожний нормативно-правовий документ з безпеки життєдіяльності має свою структуру, яка визначає собою ідею систематизації відповід­но зі своїм рівнем, метою та завданнями. Відповідно до цього в кож­ному нормативному акті є елементи, що відповідальні за зовнішній його зв'язок і створення передумов для відповідного розвинення за рахунок розробки нижчих нормативно-законодавчих актів. Сама структура нормативного акта формує відповідні внутрішні зв'язки.

Основними систематизуючими ланками нормативних актів без­пеки життєдіяльності (які за ієрархією знаходяться нижче законів) є встановлення взаємовідносин в галузі виробництва, в межах дії небезпечного фактора (в тому числі і факторів довкілля), а також відносно управління основних технологій безпеки життєдіяльності (розслідування нещасних випадків, навчання, організації робіт та ін.).

Узагальнюючими ланками систематизації на рівні держави є національна ідея, взаємовідносини в суспільстві, соціально-еконо­мічне і політичне становище держави, можливості сприймання і використання законодавчих актів з боку споживачів та ін.

6.2.2. Система правового забезпечення безпеки людини

Визначені принципи побудови законодавства з безпеки життєді­яльності потребують відповідних узагальнюючих уявлень. До та­ких уявлень належить ієрархічне представлення чинного законо­давства України.

Суть ієрархічної побудови уявлень чинного законодавства Украї­ни з безпеки життєдіяльності наведено на рис. 6.3.

Виходячи з цієї ієрархії та її змісту, Конституція України — це є провідник і гарант встановлення безпеки на рівні національної ідеї. На рівні гаранта і реалізатора вона делегує необхідні повнова­ження до документів, які розгортають національну ідею в межах своїх повноважень, ураховує (закріплює на своєму рівні) питання безпеки людини у співвідношенні взаємодії з суспільством.

Чинні правовідносини на теперішній час не забезпечують необхід­ного рівня безпеки людини. Згідно з цим в Україні фактично існує ще один правовий блок, який формує принципи (механізми) реалі­зації правового забезпечення життєдіяльності людини. Цей право­вий блок складається (умовно) з двох частин законодавчих актів: перші, які створюють передумови управлінської діяльності, і другі, які безпосередньо відтворюють ту діяльність на практиці.

Завершальним блоком правової бази безпеки життєдіяльності є нормативно-технічні документи (НАОП, ДНАОП, СНиП, СН, РД).

Основною особливістю існуючої загальної системи є те, що вона відрізняється несуворим розподілом змісту встановленої ієрархії. За змістом, це є ряд випадків, коли окремі елементи (статті) законів знаходяться в одному блоці, а формують уявлення іншого блоку. Це ще раз підкреслює ідею, що розробка законів є реально необхідним завданням держави з проблем відношень в суспільстві. І тільки в межах науки (дисципліни) реалізуються відповідні системні уяв­лення за необхідністю рішення відповідних проблем.

Основною характерною рисою нижченаведеного блоку законів України є те, що вони встановлюють право громадян на надання їм допомоги і захисту в будь-яких умовах їх знаходження, праці та існування. Насамперед це встановлюється в "Основах законодав­ства України про охорону здоров'я". Закон регулює можливість по­дання допомоги хворим громадянам, а також встановлює органи, що створюють систему цієї допомоги і керування цією системою.

Крім того, що Основи законодавства України про охорону здоро­в'я створюють самостійне правове забезпечення прав людини на

існування, цей законодавчий акт є базою для законодавчого блоку про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя насе­лення (санітарне законодавство).

Закон України про забезпечення санітарного та епідеміологічно­го благополуччя встановлює:

— регулювання питань санітарного та епідеміологічного благо­получчя за рахунок виконання прав і обов'язків державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян;

— терміни та поняття;

— зовнішні зв'язки закону з законодавством України;

— фінансове забезпечення санітарного та епідеміологічного бла­гополуччя населення за рахунок державних, місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ, організацій, а також позабюджетних коштів;

— зміст прав громадян відносно їх захисту і механізми захисту;

— систему заходів щодо забезпечення санітарного та епідеміоло­гічного благополуччя населення за рахунок:

а) гігієнічної регламентації і державної реєстрації небезпечних
факторів;

б) встановлення об'єктів санітарно-гігієнічної експертизи;

в) встановлення вимог для безпеки здоров'я і життя населення
на рівні державних стандартів;

г) виконання відповідних вимог на рівні проектування, будівниц­
тва, виготовлення і використання нових засобів виробництва, техно­
логій;

д) виконання вимог до продовольчої сировини, продуктів, госпо­
дарсько-питного водопостачання, атмосферного повітря в населених
пунктах, виробничих приміщеннях;

є) виконання вимог до територій житлових та виробничих при­міщень, засобів виробництва і технологій, радіаційної безпеки, без­пеки під час застосування і знешкодження хімічних речовин і ма­теріалів;

є) проведення обов'язкових методичних оглядів, профілактично­го щеплення, госпіталізації та лікування інфекційних хворих і носіїв збудників інфекційних хвороб;

ж) регулювання в'їзду на територію України в умовах недопу­щення занесення інфекційних хвороб і запобігання виникнення особливо небезпечних хвороб, масового отруєння та ін.;

— систему державної санітарно-епідеміологічної служби — їх
права, обов'язки, сфера діяльності та ін.

Закон регулює питання стягнень і накладання штрафів та засто­сування фінансових санкцій, а також цивільно-правову і кримінальну відповідальність за порушення санітарного законодавства.

Закон встановлює напрями розвитку міжнародних відносин у сферах санітарного та епідеміологічного благополуччя.