Поранення і кровотечі

Рис. 5.15. Видалення рідиниз дихальних шляхів і шлунка 316

Залежно від виду предмета, яким поранено людину, форми і ха­рактеру ушкодження тканин рани поділяють на колоті, різані, рвані, розтрощені, забиті тощо. Вони можуть бути забруднені клаптиками одягу, піском, уламками скла і т. ін. При цьому в рану іноді потрап­ляють збудники гнійного зараження, газової гангрени, правця. Трап­ляється, що різні предмети проникають у черевну або грудну по­рожнину, всередину черепа, що може призвести до ушкодження внутрішніх органів (печінки, легень, мозку і т. ін.).

Будь-яке поранення викликає гострий біль, у ділянці травми по­чинається кровотеча, краї уражених тканин розходяться.

Найбільшу загрозу для життя потерпілого становить кровотеча з ушкодженої кровоносної судини.

Кровоносні судини поділяють на артерії, вени і капіляри. При ушкодженні артерій з рани витікає яскраво-червона кров — іде пе­реривчастою цівкою. Коли поранено великі артерії, наприклад шиї, плеча, стегна, кровотеча може бути дуже масивною. І якщо негайно не зупинити її, людина вмирає.

Венозна кров темно-червона, витікає рівномірно, не пульсуючи, і швидко заповнює рану. Венозна кровотеча так само, як і артеріаль­на, може бути значною і становити серйозну небезпеку.

Капілярна кровотеча найчастіше спостерігається при поверхо­вих ранах і саднах. Рана поступово заповнюється краплями крові. У людей з нормальною здатністю крові згортатися така кровотеча припиняється сама собою. Трапляються кровотечі й змішаного ха­рактеру, особливо при глибоких і великих за обсягом пораненнях, коли ушкоджуються різні кровоносні судини.

У потерплих внаслідок ушкодження внутрішніх органів (напри­клад, легень, печінки, селезінки) виникає внутрішня кровотеча: кров збирається у порожнинах тіла, просякає тканини.

Внутрішню кровотечу виявити нелегко. Як при зовнішній, так і внутрішній кровотечі спостерігаються певні ознаки великої крово­втрати: блідість обличчя і слизових оболонок губ; швидке, приско­рене дихання; пульс 100 ударів на хвилину та більше; похолодіння кінцівок, запаморочення, позіхання, слабкість, короткочасна непри­томність.

Надаючи першу допомогу потерпілому, слід, не гаючи часу, зупи­нити кровотечу. Застосовують різні способи тимчасового зупинен­ня кровотечі (остаточно кровотечу зупиняють звичайно в медичній установі).

1. Накладання на рану стискувальної стерильної пов'язки. Якщо поранено руку або ногу, то, наклавши пов'язку, поранену кінцівку треба підняти догори або надати їй підвищеного положен­ня. При невеликих венозних і капілярних кровотечах ці заходи досить ефективні.

2. Притиснення артерій до кістки вище від місця ушкоджен­ня. Артерії притискають там, де вони розташовані ближче до по­верхні тіла (рис. 5.16). Роблять це великим або чотирма іншими

пальцями. Стискування артерій пальцями потребує певних зусиль. А під час транспортування потерпілого стискувати артерії досить незручно. Тому, якщо є змога, накладають джгут або стискуючу по­в'язку.

3. Надання кінцівкам певного положення. Коли дуже зігнути
ногу в колінному суглобі, то можна зупинити кровотечу із судин
стопи й гомілки. Максимально зігнувши руку, зупиняють кровоте­
чу з рани в ділянці передпліччя й ліктьового суглоба. Зігнуті
кінцівки перев'язують бинтом, косинкою, ременем тощо, поперед­
ньо поклавши в підколінну ямку або в ліктьовий згин невеликий
валик з бинта чи вати (рис. 5.17).

Кровотечу з рани в пахвовій ділянці можна зупинити, якщо мак­симально відвести за спину і зв'язати обидві руки, зігнуті в ліктьо­вих суглобах. При цьому ключиці наближаються до першого ребра і стискають підключичну артерію.

4. Накладання джгута. У разі ушкодження великих кровонос­
них судин кінцівок найбільш надійним способом зупинення кро­
вотечі є накладання гумового еластичного або пневматичного джгу­
та, а також зробленого джгута-закрутки.

Джгут накладають на кінцівку вище від місця ушкодження кро­воносної судини. Перед тим бажано кінцівку трохи підняти догори,

Рис. 5.16. Місця притиснення Рис. 5.17. Тимчасове зупи-

артерій для тимчасового нення кровотечі максимальним

зупинення кровотечі згинанням кінцівок

щоб прискорити відплив венозної крові. Під гумовий джгут треба обов'язково покласти щось м'яке — хустку, рушник, вату та ін. Джгут розтягають з певним зусиллям і накладають так, щоб витки його лягали поряд і не залишалося проміжків між ними. Кінці джгута закріплюють гачком, ланцюжком або зав'язують (рис. 5.18).

Ознаками правильно накладеного джгута є припинення крово­течі й пульсу в місцях прощупування артерій нижче від накладен­ня джгута, воскувата блідість шкіри кінцівки.

Джгут, накладений слабко, не стискує артерій, а тільки перешко­джає відпливу венозної крові. При цьому кровотеча не припиняєть­ся, іноді навіть посилюється, кінцівка стає синюшною. В такому разі джгут замінюють іншим або накладають той самий знову, але тро­хи вище або нижче від попереднього місця. Надмірне стягування кінцівки джгутом може ушкодити м'які тканини, у тому числі й нервові стовбури.

Стискувати кінцівку джгутом можна не більш як 1,5—2 год, оскільки тривале знекровлення призводить до стійкого порушення функції і навіть до змертвіння тканин кінцівки. Транспортуючи по­терпілого із джгутом у лікувальну установу, до одежі або до бинта прикріплюють записку, в якій зазначають час накладення джгута.

Тривале стискування кінцівки джгутом нерідко викликає значні больові відчуття. Тому бажано через кожні ЗО—40 хвилина послаб­лювати джгути на 2—3 хв, попередньо притиснувши артерію паль-

Рис. 5.18. Тимчасове зупинення кровотечі гумовим еластичним джгутом

цями до кістки. Потім джгут знову затягують або перекладають його, трохи відступивши від попереднього місця.

Якщо немає в автомобільній аптечці стандартного джгута, то за­стосовують джгут-закрутку (рис. 5.19). Для цього використовують гумовий шланг, косинку, рушник, шарф, краватку тощо. Кінці само­робного джгута міцно зав'язують, вставляють під нього дерев'яну чи іншу паличку і закручують петлю до повного зупинення крово­течі. Щоб джгут не розкрутився, паличку прив'язують до кінцівки.

Закрутку, як і джгут, можна накладати на стегно, гомілку, плече або передпліччя. Оскільки закрутка тисне сильніше, ніж еластичний джгут, то не слід застосовувати її в ділянці середньої третини плеча, де існує найбільша небезпека ушкодження нерва. Закрутку можна залишати на кінцівці не більш як 1,5—2 год. Невдовзі після перетя­гування кінцівки джгутом, особливо закруткою, нерідко з'являється сильний біль. Отже, хворого треба негайно доставити в лікарню.

Після того як удалося зупинити кровотечу, слід ужити відповід­них заходів, щоб запобігти додатковому забрудненню рани мікроба­ми та її травмуванню під час транспортування потерпілого. Шкіру навколо рани протирають спиртом або одеколоном, і змазують йо­дом або розчином брильянтової зелені. Поверхню рани очищають. Будь-яку рану, крім садна або подряпини, перев'язують. Для цього найкраще використовувати спеціальні пакети, що складаються із стерильних ватно-марлевих подушечок і бинта, а також стерильні бинти і марлеві серветки. Ці перев'язні матеріали є в наборі автомо­більної аптечки першої допомоги.

Рис. 5.19. Тимчасове зупинення кровотечі джгутом-закруткою 320

Під час накладання пов'язки треба дотримуватись певних пра­вил. Насамперед потерпілого кладуть або садовлять у зручній позі. Накладаючи пов'язку на ділянку суглобів, нозі чи руці надають та­кого положення, у якому вона буде під час транспортування. На­приклад, бинтуючи ділянку ліктьового суглоба, руку хворого згина­ють у цьому суглобі під кутом, близьким до прямого.

Пов'язка має вкривати всю рану і рівномірно охоплювати ділян­ку ушкодження. Якщо пов'язка накладена слабо, то вона сповзе. Коли рану забинтувати дуже тісно, то потерпілий невдовзі відчува­тиме біль, зумовлений стискуванням кінцівки і порушенням кро­вообігу в ній.

Накладаючи пов'язку на кінцівку, пальці звичайно лишають відкритими, що дає змогу контролювати стан кровообігу в перев'я­заній кінцівці за забарвленням нігтів. Якщо пов'язка накладена правильно, вони рожевого кольору, коли нога чи рука перев'язана дуже тісно, нігті стають синюшними.

Індивідуальний пакет розкривають безпосередньо перед накладан­ням пов'язки. Стерильний бинт виймають так, щоб руками не торка­тися тих його місць, які потім вкриватимуть рану (рис. 5.20, а).

Перев'язуючи рану, бинт ведуть зліва направо, спіральними хода­ми в напрямі від пальців до тулуба, тобто знизу догори. Кожен ви­ток має щільно прилягати до тіла, вкриваючи попередній виток бин­та на 1/2 або 2/3 його ширини (рис. 5.20, б).

Залежно від того, де розміщена рана, застосовують різні способи бинтування. Так, при накладанні пов'язки в ділянці ліктьового, ко­лінного й гомілковостопного суглобів витки бинта нагадують циф­ру "вісім" (рис. 5.21), пов'язка на ділянці плечового суглоба має

а

Рис. 5.20. Розкривання Рис. 5.21, Пов'язка, накладена

індивідуального пакета (а) на ділянку гомілковостопного суглоба

і накладання пов'язки (б) (цифрами позначено витки бинта)

Ц 4-295

колосоподібну форму (рис. 5.22). Грудну клітку треба бинтувати, захоплюючи надпліччя (рис. 5.23). На голову пов'язку накладають круговими витками бинта (рис. 5.24). Потерпілий повинен тримати рот відкритим, щоб пов'язка не заважала.відкривати рот і не стис­кувала шию. При пораненнях обличчя та переломах щелеп застосо­вують так звані пращоподібні пов'язки (рис. 5.25). Як перев'язний матеріал можна використати чисту косинку (рис. 5.26), рушник тощо.

Рис. 5.22. Пов'язка, накладена на ділянку плечового суглоба (цифрами позначено витки бинта)

Рис. 5.23. Пов'язка, накладена на грудну клітку

Рис. 5.24. Накладання пов'язки на голову

Рис. 5.25. Пращоподібна пов'язка

Рис. 5.26. Косинкова пов'язка

5.7.4. Удари

Удари звичайно виникають внаслідок падіння на тверді поверхні або удару тупим предметом. Ударів найчастіше зазнають голова й кінцівки.

Ознаки удару — біль, припухлість, синець, порушення функції кінцівки. Інтенсивність і тривалість болю залежить від тяжкості й розмірів зони ушкодження та локалізації його. Чим більша сила травмуючого фактора, тим більша зона ушкодження, тим сильні­ший і триваліший біль. Особливо сильний біль спостерігається при ударах ділянок тіла із значною іннервацією (живіт, промежина, об­личчя і т. ін.). Внаслідок сильного удару людина може знепритом­ніти. Часом настає навіть травматичний шок. У ділянці удару по­рушується цілісність кровоносних судин, тому стається крововилив у тканини і з'являються припухлість і синець, величина якого зале­жить від розміру зруйнованої кровоносної судини та від забитого місця. Синці звичайно інтенсивніші там, де є пухка підшкірно-жи­рова клітковина, наприклад, на обличчі, плечі.

Ушкодження великої кровоносної судини призводить до силь­ного крововиливу в підшкірну клітковину, м'язи та інші тканини. Забите місце напухає. При цьому іноді спостерігаються розлад кро­вообігу і порушення функції кінцівки. Внаслідок удару живота, грудної клітки або черепа може настати крововилив у відповідну порожнину.

На забите місце накладають косинкову пов'язку чи транспортну шину. При значних ударах, особливо нижніх кінцівок, потерпілий до прибуття швидкої медичної допомоги повинен лежати. Тран­спортують його лежачи, надавши кінцівці підвищеного положення. Щоб зменшити біль і крововилив, забите місце обкладають шматоч­ками льоду, снігом або серветками (чи хусткою), змоченими в хо­лодній воді. Застосовувати грілки або зігрівальні компреси, робити масаж у ділянці удару не слід, оскільки це може посилити біль і спричинити крововилив.

Внаслідок більш-менш тривалого стискування (двома автомаши­нами, деформованими частинами кабіни та ін.) ушкоджуються м'я­зи, кровоносні судини й нерви. Найчастіше таких травм зазнають ноги. Тривале стискування м'яких тканин спричиняє загальні по­рушення в організмі. Спочатку звільнена від стискування кінцівка бліда, із синюшними плямами, в місці стиснення можуть бути синці,

садна. Незабаром вона набрякає, стає багряно-синюшною, втрачає здатність рухатися. Крім того, зникає пульс на артерії, порушується чутливість. Одночасно в людини розвивається стан, подібний до трав­матичного шоку, викликаний порушенням кровообігу і надходжен­ням у кров продуктів розпаду ушкоджених тканин, що призводить до порушення функції нирок та отруєння організму.

Потерпілому накладають на кінцівку транспортну шину і джгут (вище від місця стискування). Ушкоджену кінцівку обкладають льодом, снігом або серветками, змоченими в холодній воді. Транс­портують хворого в медичну установу в горизонтальному положенні, краще на ношах.

5.7.5. Переломи і вивихи

Травми, за яких порушується цілісність кістки, називаються пе­реломами. Переломи кісток бувають закриті й відкриті. Якщо в ділянці перелому утворюється рана, то такий перелом називають відкритим. Ознаки перелому кінцівки: порушення функції та зміна її форми, різкий біль, ненормальна рухливість у місці ушкодження, тріск або хрускіт у ділянці перелому. В момент травми потерпілий відчуває різкий біль. У стані спокою біль послаблюється, але під час найменшого руху травмованою кінцівкою чи прощупуванні місця перелому знову посилюється.

Зміна форми кінцівки в ділянці перелому в основному залежить від ступеня зміщення відламків. Чим більше вони зміщені, тим помітніша деформація кінцівки. Однак і при переломах без зміщення відламків форма ушкодженої ділянки змінюється внаслідок при­пухлості й крововиливу в м'які тканини.

Ненормальна рухомість і хрускіт у ділянці травми — найві-рогідніші ознаки перелому, але ні в якому разі не слід робити спроб виявити їх під час обстеження потерпілого на місці аварії.

При нещасних випадках нерідко бувають переломи хребта, часті­ше в шийному відділі. Ознаками перелому хребта є біль у спині або шиї, обмеження рухомості в ушкодженому відділі. Через біль по­терпілий не може самостійно встати, ходити. При ушкодженні спин­ного мозку може порушитися чутливість нижче від місця перелому, кінцівка втрачає здатність рухатися, настають параліч, розлади функції тазових органів.

Слід пам'ятати, що не завжди ознаки перелому чітко виражені і тільки медик може відрізнити його від удару. В такому разі треба

керуватися правилом: обсяг першої допомоги має відповідати тяж­чому ушкодженню, тобто переломові.

Іммобілізація (знерухомлення) відламків кісток зменшує біль, запобігає відкритому переломові, додатковому травмуванню м'язів, кровоносних судин і нервів, зменшує небезпеку розвитку травма­тичного шоку.

Надаючи першу допомогу потерпілим, найкраще використовува­ти стандартні транспортні шини, які є в усіх медичних установах, на санітарних постах і на пунктах першої допомоги: фанерні, драбин­часті (дротяні), дерев'яні шини Дітеріхса, пластмасові тощо. Останнім часом вітчизняна промисловість випускає пневматичні шини, що являють собою герметичну надувну камеру із застібкою-змійкою і трубкою для нагнітання повітря. Ці шини легко накладати, вони дають змогу спостерігати за станом кінцівок, не заважають рентге­нологічному дослідженню.

Якщо стандартних шин немає, то використовують дошки, палки, гілки, цупкий картон або ушкоджену ногу прибинтовують до здоро­вої, а руку — до грудної клітки (рис. 5.27).

Накладати шини краще вдвох: один обережно тримає і легко витягує ушкоджену кінцівку (щоб запобігти зміщенню відламків і посиленню болю), а другий прибинтовує шину. Шини мають захоп­лювати не тільки ушкоджену ділянку, а й принаймні два суміжні суглоби — вище і нижче від місця перелому.

Не слід виправляти відламки, переносити потерпілого до накла­дення йому транспортних шин, бо при цьому можна завдати додат­кової травми, ушкодити кровоносні судини й нерви, закритий пере­лом може стати відкритим тощо. При відкритих переломах спо­чатку перев'язують рани, а потім прибинтовують шини. Ні в якому разі не можна накладати шину на голу кінцівку. Треба обмотати її (або шину) марлею, бинтом, рушником і т. ін.

Б

Рис. 5.27. Знерухомлення кінцівки:

а — ушкоджена рука прибинтована до грудної клітки; б — ушкоджена нога прибинтована до здорової

Перелом ключиці супроводиться різким болем у надпліччі, який посилюється, коли рухати рукою. Плече опущене донизу. В ділянці перелому з'являється припухлість, східчаста деформація. Надаючи першу допомогу потерпілому, в пахвову ямку кладуть вату або бинт, а руку, зігнуту в ліктьовому суглобі, підвішують на косинці (рис. 5.26, с 322). Надійніше, звичайно, ушкоджену руку, зігнуту в ліктьовому суглобі, міцно прибинтувати до грудної клітки (рис. 5.27, а). Якщо немає тяжких ушкоджень, то хворого можна транспортувати в по­ложенні сидячи.

Різкий біль спричиняють також переломи плечової кістки в ділянці середньої третини плеча. Крім того, спостерігається вира­жена деформація, ненормальна рухомість. Ознаки перелому плечо­вої кістки в ділянці верхньої третини плеча менш помітні. Тому такий перелом важче розпізнати.

При переломах плечової кістки накладають транспортну дротя­ну шину, захоплюючи надпліччя, плече й передпліччя, зігнуте в ліктьовому суглобі (рис. 5.28). Шину вигинають відповідно до рівня плечового й ліктьового суглобів, закріплюють її на плечі й пе­редпліччі бинтом або косинкою, прибинтовують до грудної клітки в ділянці надпліччя. І після того руку підвішують на шиї. Коли транспортної шини на місці пригоди немає, то руку, зігнуту в ліктьо­вому суглобі, прибинтовують до тулуба. Потерпілого можна транс­портувати в положенні сидячи.

Якщо стався перелом кісток передпліччя із зміщенням відламків, то, крім різкого болю і порушення функції руки, спостерігається викривлення, яке при переломах у середній частині має дугоподіб­ний, а в нижній третині — багнетоподібний вигляд.

Кістки передпліччя при переломах у верхній і середній третині його знерухомлюють транспортною шиною, яку накладають на заднє-зовнішню поверхню руки, зігнутої в ліктьовому суглобі, захоплюю­чи плече, передпліччя й кисть (рис. 5.29). При переломах кісток передпліччя в нижній третині накладають фанерну чи іншу шину на долонну поверхню передпліччя від ліктьового суглоба до основи пальців. А після того руку підвішують на косинці (рис. 5.30).

Для знерухомлення кісток кисті й пальців використовують пнев­матичну, фанерну або картонну шину, яку накладають на долонну поверхню передпліччя, кисті і пальців, надаючи їм напівзігнутого положення (рис. 5.31).

Характерними ознаками перелому стегнової кістки є різкий біль, неможливість підняти ногу, викривлення її, вивернення стопи на­зовні. Переломи стегнової кістки, як правило, супроводяться по­гіршанням загального стану хворого. Нерідко розвивається трав­матичний шок.

Потерпілим накладають спеціальні транспортні шини або дро­тяні чи дерев'яні: одну — на внутрішню поверхню ноги від пахви­ни до стопи, а другу — на зовнішню поверхню ноги й тулуба від пахвової ямки до стопи (рис. 5.32). Якщо шини короткі, то з двох

Рис. 5.28. Накладання транс­портної шини при переломі плечової кістки

Рис. 5.29. Накладання транс­портної шини при переломі передпліччя

Рис. 5.30. Знерухомлення руки транспортною шиною при переломі передпліччя

Рис. 5.31. Накладання транс­портної шини при ушкодженні кисті й пальців

Рис. 5.32. Накладання транспортної шини при переломі стегна

роблять одну потрібного розміру. Шини прикріплюють спочатку до стегна й гомілки, а потім — до тулуба бинтами або косинками. Перевозять потерпілих у положенні лежачи на спині.

У ділянці перелому кісток гомілки, найчастіше на передній по­верхні її, бувають садна, розчавлення й відшарування шкіри, рани різної форми і величини. Спочатку перев'язують рани, а потім на­кладають стандартну транспортну шину на задню поверхню кінцівки, захоплюючи колінний і гомілковостопний суглоби, а також стопу (рис. 5.33). У разі потреби використовують дві фанерні чи дерев'яні шини (накладають їх на внутрішню і зовнішню поверхню ноги від стопи до середини стегна), ушкоджену ногу прибинтовують до здо­рової. Потерпілого перевозять до лікарні на ношах.

Переломи кісток стопи звичайно бувають у пішоходів внаслідок наїзду колесом автомашини. Стопа напухає, порушуються її функції, хворий відчуває різкий біль. При такому переломі накладають пнев­матичну (рис. 5.34) або драбинчасту шину на задню поверхню го­мілки й стопи.

Потерпілого, у якого стався перелом хребта, треба передусім пра­вильно покласти на рівну тверду поверхню — на дошку, дерев'яний щит, ноші з твердим покриттям, ноші іммобілізуючі вакуумні. Піднімати й перекладати такого хворого мають не менш як троє людей. При ушкодженні шийного відділу хребта хворого кладуть на спину, під шию і плечі вмощують подушку або валик, зроблений з одягу.

При переломі грудних і поперекових хребців потерпілого кла­дуть на спину або на живіт, підмостивши під верхній відділ грудної клітки і голову подушку або валик з одягу. Якщо хворого при пере­ломі хребта доводиться транспортувати на м'яких ношах, то його кладуть на живіт (рис. 5.35).

Переломи кісток таза нерідко супроводяться ушкодженням внут­рішніх органів і травматичним шоком. Надаючи першу допомогу,

Рис. 5.33. Знерухомлення ноги транспортною шиною при переломі гомілки

Рис. 5.34. Знерухомлення кінцівки за допомогою пневма­тичної шини при переломах гомілки і стопи

хворого кладуть спиною на тверду поверхню (дошки, фанера, тверді ноші), зігнувши йому ноги в колінних суглобах, під коліна підкла­дають валик, згорнутий з ковдри чи одягу.

Крім переломів кісток, у потерпілих іноді спостерігаються ушко­дження суглобів кінцівок: удар у ділянці суглоба, розтягнення і розрив зв'язок, вивих. Найтяжчим серед них є вивих, при якому зміщуються кістки в суглобі, розривається суглобова сумка і зв'яз­ки, а кінці кісток, що утворюють суглоб, набувають неприродного положення. Виникає помітна деформація в ділянці суглоба. Кістки, змістившись, можуть тиснути на нервові стовбури. Через те при найменшій спробі змінити положення кінцівки хворий відчуває різкий біль. Він змушений перебувати в певній позі. Наприклад, якщо вивих стався у плечовому суглобі, то потерпілий, нахилив­шись у бік ушкодженої руки, тримає її у відведеному від тулуба положенні, зігнувши в ліктьовому суглобі; якщо в суглобі, то хво­рий лежить на спині, і ушкоджена нижня кінцівка, зігнута в колін­ному суглобі, повернута досередини.

Рис. 5.35. Транспортування потерпілого, у якого виявлено перелом хребта, на м'яких ношах

Ні в якому разі не можна виправляти положення вивихнутої кінцівки, тому що невмілі й грубі маніпуляції, як правило, призводять до ушкодження кровоносних судин і нервових стовбурів. Основне — забезпечити нерухомість ушкодженої кінцівки, не змінюючи її непра­вильного положення. При вивиху в плечовому й ліктьовому суглобах можна накласти драбинчасту шину, як при переломі плеча, або підвісити ушкоджену руку на косинці; при вивиху в колінному суглобі застосо­вують транспортні шини. Потерпілого, у якого виявлено вивих у колін­ному суглобі, транспортують лежачи на ношах.

5.7.6. Травми голови

Травми голови бувають різні: удари, рани м'яких частин голови, струси мозку. В потерпілого при ударах м'яких частин голови зви­чайно не буває порушення загального стану. Струси мозку супрово­дяться непритомністю, запамороченням, нудотою, блюванням. Якщо травма легка, стан непритомності триває кілька секунд, якщо тяж­ка, — кілька годин і навіть днів. Опритомнівши, потерпілий часто не може згадати обставин нещасного випадку, а іноді й подій, що безпосередньо передували цьому.

Потерпілому, в якого стався струс мозку, потрібно забезпечити максимальний спокій, зручно покласти його на спину, голову трохи підняти. Якщо потерпілий блює, то його голову повертають набік, а якщо непритомний, видаляють блювотні маси з рота і глотки. До голови прикладають пузир із снігом чи холодною водою або змоче­ну в холодній воді хустку, рушник та ін. Перевозять такого хворого в медичну установу в горизонтальному положенні.

Коли потерпілий довго не приходить до пам'яті, то можна при­пустити, що в нього перелом кісток черепа, стиснення мозку, крово­вилив під оболонки або в речовину мозку. Стан потерпілого при цьому тяжкий. Дихання утруднене, хрипке, клекочуче; спочатку пульс уповільнений, а пізніше — швидкий; хворий блює, з рота і носа в нього іноді йде кров або піниста рідина. При переломах осно­ви черепа з вух може виділятися кров'яниста або світла мозкова рідина. Треба стежити, щоб не було западання язика й закупорення верхніх дихальних шляхів блювотними масами. Для цього голову потерпілого повертають набік, підтримують щелепу й періодично звільняють порожнину рота від блювотних мас.

5.7.7. Травми грудної клітки й живота

Найтяжчими звичайно є травми грудної клітки і живота, бо при них нерідко ушкоджуються органи грудної й черевної порожнин, внаслідок чого може настати внутрішня кровотеча і розвинутися травматичний шок.

Травми грудної клітки і живота виникають у пішоходів у разі наїзду на них транспортних засобів, у водіїв та пасажирів під час падіння з автомашини, яка перекинулася. Отже, ці травми, як пра­вило, — наслідок удару або стиснення грудної клітки. Тому в потер­пілих найчастіше бувають удари грудної клітки, переломи одного

або кількох ребер, ушкодження легень і плеври, серця і великих кровоносних судин.

При травмі грудної клітки хворий відчуває різкий біль у грудях, що посилюється під час вдиху і видиху. Особливо сильний біль ви­никає при переломі ребер, що нерідко супроводиться ушкодження­ми плеври — оболонки, яка вкриває грудну клітку зсередини.

Навіть не дуже тяжкі травми грудної клітки утруднюють дихан­ня. Особливо важко дихати при переломі ребер, ушкодженні плеври та легенів. Дихання прискорюється, стає поверхневим, іноді хрип­ким. З'являється синюшне забарвлення губ, шкірних покривів об­личчя, шиї. Одночасно із порушенням дихання настає розлад серце­вої діяльності. Пульс досягає 100—120 ударів на хвилину. Якщо розривається тканина легень, стан потерпілого, як правило, дуже тяжкий. У плевральній порожнині скупчується повітря, і легені не беруть участі в диханні. Крім того, виникає масивний крововилив, що супроводиться ознаками внутрішньої кровотечі (блідість шкірних покривів, слабкість, запаморочення, швидкий слабкий пульс).

Коли загальний стан потерпілого задовільний (при ударах груд­ної клітки, поодиноких переломах ребер), досить забезпечити йому спокій, надавши напівсидячого положення. Якщо у хворого виявле­но множинні переломи ребер, ушкодження плеври й легень, то його кладуть на спину, трохи піднявши верхню частину тулуба. У разі потреби проводять штучне дихання. На рану грудної клітки, особ­ливо тоді, коли крізь неї в плевральну порожнину потрапляє по­вітря, накладають стерильну пов'язку, щільно притиснувши її до рани. І це треба зробити негайно, щоб припинити надходження по­вітря.

Внаслідок удару або стиснення живота і нижньої частини груд­ної клітки у потерпілого можуть бути ушкоджені органи черевної порожнини.

Ознаки травми живота значною мірою залежать від того, який орган ушкоджено. Внутрішні органи, що містяться в черевній по­рожнині, поділяються на так звані паренхіматозні (печінка, селезінка, нирки) і порожнисті (шлунок, кишки, сечовий міхур). Ушкодження паренхіматозних органів, як правило, супроводиться внутрішньою кровотечею. При розриві кишечника або шлунка розвивається гнійне запалення слизової оболонки очеревини. Ушкодження органів черевної порожнини нерідко супроводиться травматичним шоком.

Якщо ушкоджено органи черевної порожнини, потерпілий скар­житься насильний біль у шлунку, в правому або лівому підребер'ї, на слабкість, запаморочення, спрагу. При розриві печінки або селе­зінки швидко наростають ознаки внутрішньої кровотечі: блідість, похолодіння шкірних покривів, запаморочення, швидкий слабкий пульс. Потерпілий час від часу непритомніє. Розрив шлунка і ки­шок супроводиться різким болем у животі, відчуттям спраги. У хворого з'являються нудота, гикавка, блювання; пульс прискорений (до 100—120 ударів на хвилину), дихання поверхневе, швидке. Зміна положення тіла посилює біль у животі. На обличчі потерпілого з'яв­ляється страдницький вираз. Біль посилюється також, якщо натис­нути на передню стінку живота.

У разі ушкодження сечового міхура біль локалізується внизу живота, з'являються болючі позиви до сечовиділення, іноді виділен­ня сечі затримується.

Виявивши у потерпілого травму органів черевної порожнини, треба покласти його на спину, голову і верхню частину тулуба тро­хи підняти, ноги зігнути в колінних суглобах. Таким хворим не можна дозволяти пити, їсти, приймати ліки. Якщо є ознаки внутріш­ньої кровотечі, голову піднімати не потрібно. На живіт бажано по­класти гумовий пузир із льодом або снігом.

Опіки

Опік — це ушкодження тканин, викликане дією на тіло полум'я, пари, киплячих рідин, розжарених або розтоплених металів, концен­трованих кислот, лугів, радіоактивного опромінення та ін. Опіки поділяють на термічні, хімічні, променеві.

Розрізняють опіки чотирьох ступенів. Опік І ступеня супрово­диться почервонінням і набряклістю шкіри, пекучим болем у ділянці ушкодження. Опік II ступеня характеризується появою на почервонілій шкірі пухирів різної величини, наповнених про­зорою або трохи каламутною рідиною, інтенсивним болем. При опіках III ступеня настає глибоке ушкодження шкіри. Потерпілий відчуває різкий біль. На шкірі утворюється твердий струп, що по­криває ділянки змертвілої тканини. Найтяжчими є опіки IV сту­пеня, при яких ушкоджується шкіра, м'язи, сухожилля. Іноді вони обвуглюються.

Опіки, що займають понад 10 % поверхні тіла, звичайно супрово­дяться значним порушенням загального стану потерпілого — шо-

ком. Потерпілий неспокійний, скаржиться на сильний біль, просить пити. Пульс прискорений (до 100—120 ударів на хвилину), дихання поверхневе, швидке. Внаслідок всмоктування продуктів розпаду уш­коджених тканин невдовзі настає отруєння організму, що виявляється апатією, нудотою, блюванням, прискоренням пульсу.

Потерпілого насамперед треба швидко винести із небезпечної зони, погасити на ньому одяг вогнегасником, водою чи цупкою тканиною-чохлом, брезентом, ковдрою, пальтом тощо. Полум'я з одягу можна збити, притискаючи потерпілого до землі, дорожнього покриття. Одяг, що тліє, треба обережно зняти, попередньо розрізавши або розірвав­ши. Частини одягу, що прилипли до поверхні опіку, відривати не слід, бо це може завдати потерпілому сильного болю і погіршити його стан. При обмежених опіках І ступеня обпечену ділянку обти­рають спиртом або одеколоном, а потім накладають на неї стериль­ну пов'язку.

Пухирі, що з'явилися на шкірі, розривати не треба, досить обро­бити їх спиртом і на уражене місце накласти стерильну пов'язку. Коли площа ушкодження велика, потрібно загорнути потерпілого в чисте простирадло, закутати ковдрою або іншими теплими речами. На обличчя пов'язку можна не накладати, досить прикрити його від пилу стерильною серветкою.

5.7.9. Відмороження

Відмороження — це ушкодження тканин внаслідок дії низьких температур. Найчастіше відморожують обличчя, ніс, вуха, кисті рук і стопи. Розрізняють чотири ступені відмороження. При відморо­женні І ступеня хворобливе відчуття холоду змінюється онімінням, а уражена ділянка тіла стає блідою, нечутливою. Після зігрівання з'являється почервоніння і синюшність, набряклість шкіри. Відмо­роження II ступеня характеризується появою на уражених ділян­ках після зігрівання пухирів, наповнених прозорою кров'янистою рідиною, більшою набряклістю. При відмороженнях III ступеня на­стає змертвіння всіх шарів шкіри; при відмороженнях IV ступеня — шкіри і тканин, що лежать глибше, а також кісток.

Перша допомога передбачає зігрівання як відмороженої частини тіла, так і всього організму. Потерпілого треба перевести в тепле приміщення, дати теплого чаю, кави, вина або горілки. Відморожену частину обережно розтирають чистими руками. (Руки потрібно добре

вимити, протерти спиртом або одеколоном). Розтирати хворого снігом не рекомендується. Коли відновиться кровообіг, з'являться чутливість, почервоніння, відчуття тепла, уражену ділянку протира­ють спиртом чи одеколоном і накладають стерильну пов'язку. Відморожену ділянку, на якій є пухирі, змертвіння шкіри, розтирати не можна, слід тільки накласти стерильну пов'язку. Змащувати відморожені ділянки жиром, мазями не рекомендується. Потрібно вжити відповідних заходів, щоб запобігти повторному охолоджен­ню хворого.