Метод аналізу джерела небезпек

Основою для подальшого розглядання понятійних уявлень є розу­міння існування небезпеки за терміном. Весь термін можна розгля­дати в системі станів; 1) до появи небезпеки; 2) під час появи небез­пеки; 3) існування небезпеки; 4) придушення дії небезпеки; 5) ліквіда­ція небезпеки.

1. До появи небезпеки — стан може бути охарактеризований на­явністю (чи відсутністю) джерела небезпек. Аналіз умови існування Джерела дає змогу казати — чи може і коли почнеться дія небезпеки.

Що стримує.початок стану ліквідації безпеки (чи, що стримує перехід джерела небезпеки у стан, коли воно буде генерувати ці небезпеки, чи, навпаки, що забезпечує можливість цього переходу).

Відповідними умовами впливу на незмінність стану безпеки є: запобігання появи джерела небезпек; вплив на існуюче джерело з метою недопущення утворення небезпек (неприпустимість подолання умов безпеки); вплив на умови, що породжують виникнення небез­пек в його джерелі.

Для цього необхідно знати механізми утворення, існування та генерування небезпек і їх джерел. Знати кінетику (послідовність) їх розвитку, щоб вибрати оптимальне місце і час втручання в розви­ток і перебіг подій.

2. Під час появи небезпеки (це стан, коли заходи за змістом
пункту 1 не були виконані) — виникає необхідність мати якомога
більше інформації про місце; межі дії; небезпечний фактор, що діє
на людину, середовище; параметри (величину), що оцінює дію; термін
дії; основні характерні риси і властивості фактора; прогнозні уяв­
лення про наслідки небезпеки.

Відповідними діями, що дадуть змогу зменшити вплив появи небезпеки, є використання прогнозів для інформування людей, за­безпечення заходів з їх захисту на рівні як колективного, так і осо­бистого; попередження про можливі зміни в умовах життєдіяль­ності і питаннях оперативного управління, запобігання негативного впливу і поширення небезпеки.

3. Існування небезпеки (її дія) — на цьому стані необхідно ви­
значити епіцентр (місце) цього існування, простір поширення і ха­
рактеристику розташування небезпек (наявність місць з максиму­
мом чи мінімумом характеристик небезпеки), наявність періоду
подальшого розвитку, стабілізації чи зменшення небезпеки.

Відповідними діями є розробка заходів зі зменшення розповсю­дження небезпеки на основі вивчення механізмів чи умов, сприят­ливих цьому поширенню, використання факторів, що стабілізують становище в зонах діючих небезпек і на джерела небезпек.

4. Придушення небезпеки — цей етап визначає методи, заходи і
послідовність їх придушення, визначення місць початку придушен­
ня (епіцентр, периферія, комбінована дія), можливість появлення та
придушення нових небезпечних факторів внаслідок перших дій;
зміст запобігань і правил при придушенні нових небезпечних фак­
торів.

досягнення єдності і необхідної точності вимірювань і контролю параметрів небезпечних і шкідливих факторів.

Заходи з метрологічного забезпечення скеровані насамперед на поліпшення контролю умов життєдіяльності, визначення показників безпеки виробничого обладнання і технологічних процесів, методів вимірювання показників засобів індивідуального захисту (313).

Метрологічне забезпечення в галузі безпеки життєдіяльності здійснюється на основі положень ГОСТ 12.0.005-84 "ССБТ. Метро­логическое обеспечение в области безопасности труда. Основные положения" стандартів "Государственной системы обеспечения един­ства измерений (ГСИ)", "Системы стандартов безопасности труда (ССБТ)", норм і вимог інших законодавчих актів.

З погляду метрології істотно важливе поняття параметру (небез­печного та шкідливого фактора), що вимірюється, і який підлягає кількісному оцінюванню. На відміну від невимірювальних пара­метрів (що може бути зроблено розрахунковими чи іншими метода­ми) параметри, що вимірюються, контролюються шляхом безпосе­реднього вимірювання.

У сфері безпеки життєдіяльності все метрологічне забезпечення має базуватися на сукупності санітарно-гігієнічних норм, затвер­джених Міністерством охорони здоров'я України. Однак, це мож­ливо тільки в умовах, коли встановлені норми задовольняють ос­новні вимоги метрології.

Ці вимоги, насамперед, встановлюють вказівки необхідної точ­ності вимірювань нормованих величин. Відповідно визначаються вимоги до характеристик вимірювальних приладів, методик вимі­рювань і т. ін. відносно їх точності. Відсутність даних про значен­нях точності, що вимагається, чи недостатньо обґрунтовані значен­ня приладів викликають серйозні економічні і соціальні наслідки.

Так, надмірність вимог до точності вимірювань тягне за собою додаткові витрати на проектування, виготовлення, купівлю, експлу­атацію і ремонт коштовних, складних і менш надійних приладів підвищеного класу точності. Слід знати, що коштовність приладів з підвищенням точності їх вимірювань веде до різкого зростання ціни. Крім того, виробництво таких приладів в достатній кількості ви­кликає великі труднощі, що заздалегідь програмує їх дефіцитність. Використання високоточних приладів визначає необхідність у ква­ліфікованому персоналі, а їх ремонт і перевірка також потребує до­даткових витрат часу і коштів. Тому, маючи на увазі адаптивні мож-

ливості людського організму (а також високий коефіцієнт запасу, прийнятий за установленими санітарно-гігієнічними нормами), слід, за можливості, утримуватися від надлишкових вимог до точності вимірювання.

В ході аналізу санітарно-гігієнічних норм встановлено, що біль­шість з них взагалі не мають вимог до точності вимірювань. Так, в "Нормах радіаційної небезпеки" НРБ-76/8 7 та інших не міститься ніяких вказівок про те, з якою точністю мають вимірюватись рівні всіх видів іонізуючих випромінювань. Не доведена необхідна точність вимірювань для таких важливих видів небезпечних і шкідливих факторів, як сферичне опромінення, ультра- і інфразвукові коли­вання, рівень ультрафіолетової радіації і ряд інших.

Надзвичайно важливо, щоб було встановлено значення небезпеч­них і шкідливих факторів відносно рівня, який не утворює будь-яких шкідливостей (фонове значення). Нижня межа вимірювання рівня, що характеризує поріг чутливості вимірювального приладу, має дуже важливе значення, від якого істотно залежить вибір мето­дики вимірювання, а також коштовність і складність засобу вимі­рювання.

Найбільш прогресивним підходом до вимірювання параметрів небезпечних і шкідливих факторів є дозиметрія. В світовій прак­тиці широко використовуються дозиметри не тільки для оцінки рівня іонізуючих випромінювань, але і віброакустичні, електро­магнітні й інші параметри.

Комплексне уявлення про розвиток метрології дає змогу бачити на сьогодні цю науку як єдиний процес "вимірювання — оцінка — прийняття рішень". В цьому випадку кожна складова має значення:

— "вимірювання" — процедура отримання набору параметрів, необхідних і достатніх для однозначного і співвіднесеного розгля­дання об'єкта, що дає змогу багаторазово використовувати цей набір уявлень;

— "оцінка" — процедура аналізу і вибору альтернатив за раху­нок співвідношення будь-яких ознак стану об'єктів з ознаками його розвитку, а також зі змінами навколишнього середовища;

— "прийняття рішень" — процедура затвердження альтернатив, обраних внаслідок оцінювання на основі синтезу можливих рішень.

До основних визначень належить:

параметр — якісно-кількісна характеристика, що відображає вла­стивості об'єкта на певному рівні знань;

Основними забруднювачами сільськогосподарського середовища є теплові викиди і залишки згоряння теплоенергетичних пристосу­вань. З іншого боку, сільськогосподарське виробництво все більше відчуває тиск паливної кризи. В глобальному плані позбавлення визначених проблем збігається у вирішенні переорієнтації в еколо-го-економічній політиці, суть якого полягає в переході від сільсько­господарського виробництва, яке є споживачем енергії, в галузь, яка є виробником цієї енергії на рівні особистого забезпечення.

Такий принцип формує відсутність руйнування середовища за рахунок зменшення видобутку палива (споживання не відновлюва­них ресурсів, відповідного руйнування літосфери) і вирішить пи­тання захищеності людини.

Реалізація такого рівня в еколого-економічній політиці базуєть­ся на розумінні шляхів кардинального рішення проблеми взаємодії енергетики і навколишнього середовища за рахунок використання джерел енергії, що можуть бути поновленими. Цей шлях передбачає використання альтернативної енергетики.

Альтернативна енергетика — це отримання енергії не з тради­ційних копалин (вугілля, нафти, сланців, газу та ін., а від Сонця, геотермальних джерел шляхом використання різниці в температу­рах та ін. Більша частина джерел альтернативної енергетики має переваги відносно традиційної енергетики. На рис. 5.4 наведено склад альтернативних джерел енергетики [32].

Аналіз змісту видів альтернативної енергетики показує, що пер­спективними для України є:

— виробництво біомаси (повсюдно);

— біогаз (повсюдно);

— вітроенергетика (окремі райони — узбережжя та гірські ра­йони);

— вторинна енергетика (райони з підвищеними металургійними будівельними та іншими потужностями, а також місця знаходжен­ня ГЕС, АЕС, ТЕС);

— джерела термальної енергії (Крим і Передкарпаття: t = 40— 200 °С, мінералізація до 35 г/л — має річний паливний еквівалент 1,5 млн ТУП на рік; t = 5—200 °С; мінералізація до 10 г/л — має річний паливний еквівалент 0,62 млн ТУП на рік).

Визначені джерела енергії, що можуть реально і широко викори­стовуватися в сільськогосподарській галузі, — це біогаз, вторинна

10 «"295

5.6.4. Модель людини, придатної

до професійної діяльності (на прикладі оператора

сільськогосподарської техніки)

Функціонування оператора, який керує сільськогосподарською технікою, є складною системою взаємодій різного рівня. Оператору доводиться вирішувати одночасно ряд завдань будь-якого рівня в дуже малий термін часу. За короткий термін оператор програмує собі послідовність відповідних рішень і змін в умовах руху, вико­нання технологічних операцій та іншого. Його робота формується під впливом системи високорівневих цілей (цілі загального харак­теру відносно отримання сільськогосподарської продукції) і цілей, пов'язаних з конкретними питаннями щоденної роботи. Зміст функцій оператора і міститься між цими цілями та завдання висо­кого та найнижчого рівнів. Загальний зміст роботи оператора може бути представлений у вигляді блоків на рис. 5.5.

1. Блок, що формує взаємодію "людини-оператора" і "машини". В зміст блоку закладена ієрархічна модель управління машиною зі зворотнім зв'язком.

2. Блок сприйняття подій, інформації, стану й іншого. Розподіл сприйняття людини-оператора визначає два напрями:

а) відносно загального виконання робіт;

б) відносно подій, що можуть скласти виробничу небезпеку.

3. Блок пам'яті (фізіологічна характеристика оператора), який має можливість використати необхідну інформацію.

4. Блок переробки інформації, заснований на засадах вилучення і використання тієї інформації для формування уявлень "що треба робити" за конкретними операціями.

5. Блок прийняття рішень.

6. Блок поведінки оператора, заснований на сукупності елементів професійної підготовки. Складається за ієрархією цих елементів.

Кожен з наведених блоків може бути уявлений за відповідними моделями, які фактично представляють зміст одного чи декількох таких блоків. На рис. 5.5 показано, що "людина" та "машина", по-перше, взаємодіючи з цілями і завданнями найнижчого рівня, фор­мують систему взаємовідносин щодо кожної конструктивної скла­дової машини. На рис. 5.6 наведено зміст таких ієрархічних взає­модій з об'єктами різного характеру змісту. Насамперед це об'єкти машини, які поділяються на:

— активні — якими керує оператор;

— пасивні'(відносно впливу оператора) — дверцята й інші;

— що взаємодіють з оператором і машиною — сидіння;

— що заважають чи сприяють праці оператора — прилади, які формують стан мікроклімату;

— фактори — що несуть інформацію;

— шлях (поле).

Вся система взаємозв'язків будується на оцінці можливо діючої небезпеки. Тому в кожному русі, дії, рішенні, виконанні елементів технологічних процесів наявний і діє механізм попередження, який реалізує сам оператор за алгоритмом, що наведено на рис. 5.7. У нашому варіанті — відбудова моделі оператора — він представле­ний в поширеній інтерпретації на рис. 2.12 (с. 62). Це дає змогу більш глибоко уявити, як реалізується діяльність оператора в режи­мі "самозахисту".

Блок взаємодії людини з машиною будується на основі сприй­няття оператором інформаційних потоків, які мають місце при його взаємодії з машиною. Зміст цих потоків слід розглядати за розподі­лом відносної до початку робіт, під час роботи і при зупинках (чи закінченні роботи). Це пов'язано з тим, що огляд перед початком роботи дає можливість переконатися у відсутності небезпек, які чи зашкодять роботі, чи зовсім зроблять її неможливою. Під час робо­ти інформаційний потік частково змінюється за часом (в резуль­таті переміщень в межах поля чи дороги), а частково залишається постійним відносно роботи машини. При зупинках (чи закінченні робіт) знову оператор повинен визначити стан людини і визначити можливість подальшого виконання робіт.

Подальшими складовими взаємодій є: рульове управління, кабі­на, машина, поле і завдання. В процесі взаємодій з нижньою складо­вою частиною має місце затримка за часом, який дорівнює термінам, що залежать від самого оператора.

В процесі взаємодій між терміном отримання інформації і відпо­відною реакцією оператора минає певний час, пов'язаний з пере­робкою ним інформації і прийняттям рішення, а також час, який відображає "реакцію" машин на реалізовані управлінські дії опе­ратора. В деяких випадках можуть бути і помилки оператора, які також збільшують тривалість взаємодії оператора й елементів машини.

Затримка у виконанні основних операцій із здійснення керуван­ня машиною є однією з найважливіших характеристик професіона-

Другою складовою першого рівня (позиція 16 на рис. 5.10) є су­купне використання простих елементів трудових процесів, що реал­ізуються в практиці в будь-якій послідовності.

Другий рівень моделі відтворює процес поновлення арсеналу про­фесійної здатності оператора за рахунок його психофізіологічних і антропологічних можливостей (відповідно позиції Па і Пб рис. 5.10). Для першої складової на цьому рівні — це засвоєння нових окремих простих елементів, а на другому — вже комплексне їх використання.

Третій рівень статичної моделі встановлює смисл, що відповідає за своїм змістом найвищому рівню професійних можливостей опе­ратора. Це відбувається тоді, коли високий рівень професіоналізму стає поведінкою оператора. Але на третьому рівні також є дві скла­дові: перша відповідна до становища, коли поведінка оператора за­снована на правилах (стандартні події) і друга, коли заснована на системних уміннях (уявлення).

Найвищим рівнем уявлення загальної моделі роботи (стану) опе­ратора було б представлення сумісного (єдиного) комплексу статич­ної і динамічної моделі, але для повного уявлення необхідно вико­ристовувати спеціальні (глибокі) знання в сфері фізіології, медици­ни, кібернетики тощо. Тому ми обмежені тільки поняттями, які можуть бути сприйняті на рівні загальних підходів безпеки життє­діяльності. В цьому розумінні ми вводили тільки основні елементи динамічної моделі, які дають змогу зрозуміти доступні базові уяв­лення. До таких уявлень належать фактори, що утворюють мотива­цію необхідності прийняття рішень — встановлення можливої не­безпеки. До елементів належать стеження за перебігом подій у про­цесі керування машинами та іншою технікою, розпізнання небезпеки, відбір найбільш значущих факторів небезпеки, перетворення всього в необхідну інформацію і використання цієї інформації для прий­няття рішень. Крім того, оператор, визначаючи ці елементи, нако­пичує в своєму досвіді відповідні нові знання, уміння, навички, які є базовими для поновлення і забезпечення уявлень статичної моделі оператора.

5.6.5. Принципи захисту людини

Принципи захисту людини пов'язані з історичним розвитком держави. На цей час в основу захисту людини покладено адресний принцип. За цим принципом заходи захисту мають найбільшу

можливість захистити конкретну людину, знайти конкретні засоби і заходи для покращання її стану.

Відповідно до цього принципу глобальна система захисту підпо­рядкована регіональним і локальним завданням. Інакше цей прин­цип може бути сформульований так: "мислити глобально — діяти локально".

Регіональний розвиток включає в себе функцію раннього спові­щення несприятливих екологічних тенденцій чи передбачає гарантії їх мінімізації. За концентрованою думкою це має уявлення, що "Не­знання наслідків не звільняє суспільство від відповідальності за порушення природного середовища".

За принципами структуризації захисту людини відносно розвит­ку її життєдіяльності в сільськогосподарській галузі розподіляють під час:

1) проектування і побудови сільськогосподарських підприємств (машин, обладнання, споруд, будов, технологій та ін.) залежно від їх техноємності. (Таким чином це робиться за принципом еколого-економічного збалансування);

2) експлуатації території сільськогосподарського підприємства (машин, обладнання, споруд, будов, технологій та ін.);

3) ремонту і обслуговування;

4) тимчасового припинення робіт;

5) виникнення і ліквідації аварії.

Розгляд принципу захисту людини за визначеним розподілом дає змогу забезпечити подальшу концентрацію захисту людини на виробництві та інших аспектах її життєдіяльності.

Яскравим прикладом може служити забезпечення безпеки на рівні елемента приміщення — робочого місця (рис. 5.11).

Фактично, робоче місце є простором знаходження працівника (координати простору). Кожен раз, коли працівник виконує елемен­ти своєї діяльності на робочому місці в будь-якій послідовності, то ця послідовність являє собою елемент представлення часу. Таким чином людина має свої певні координати і потребує безпеки за ра­хунок захисту за визначеними координатами. Виходячи з цього, треба підкреслити, що захист пов'язаний з координатами часу і про­стору. Зв'язок з координатами є також адресним захистом. З іншо­го боку — особливістю захисту є його зв'язок в часі і просторі.

Заходи захисту в основному поділяються на технічні й органі­заційні. В практиці забезпечення безпеки людини їх співвідношен-

ня має визначальний характер. Безпека, що досягається за рахунок технічних засобів при їх експлуатації, завжди під час впровадження має організаційні елементи. Бо перевірка їх стану, здатності, не­змінності захисних властивостей належить до заходів організацій­ного характеру. На деяких етапах організаційні заходи передбача­ють використання вимірювального обладнання. Тому обладнання, що використовується, має пройти метрологічне випробовування. Таким чином, перед нами постає суцільна картина, яка за своїм загальним змістом являє собою технологію забезпечення безпеки життєдіяльності.

5.6.6. Засоби захисту в умовах виробництва

Виробниче освітлення. Основні вимоги до виробничого освітлення робочих приміщень полягають у створенні комфортних умов для роботи зорового аналізатора за допомогою приладів штучного освіт­лення. За джерело освітлення використовують:

1) лампи розжарювання — це джерела світла, в яких світлова енергія утворюється за рахунок світіння вольфрамової нитки, до температури 2500—3000 °С нагрітої електричним струмом, що про­ходить через неї. Спектр випромінювання ламп розжарювання за розподілом енергії відрізняється від денного світла, особливо у жов-

Зона зберігання інструменту		Зона обладнання		Зона обслугову­вання
		і	і
Зона розташу­вання розпо­дільчого при­строю енерго­постачання		РОБОЧЕ © МІСЦЕ		Зона складання матеріалів
		>	'
Зона зберігання приладів і при­стосувань		Зона зберігання засобів підйому вантажів		Зона відпо­чинку

Рис. 5.11. Робоче місце у виробничому приміщенні сільсько­господарського підприємства

то-червоній ділянці. Цей недолік ламп розжарювання позбавляє їх можливості застосовувати на роботах, де необхідно розрізняти ко­льори і формувати їхні відтінки. Лампи розжарювання мають ви­ражену осліплювальну дію і в зв'язку з цим вимагають вжиття заходів щодо запобігання розвитку блискоту. Крім того, вони є дже­релами тепла, що за певних умов може бути причиною формування несприятливих умов мікроклімату на робочому місці.

Лампи розжарювання порівняно швидко амортизуються; їхній повний термін служби не перевищує 800 — 1000 год, після чого світло­видатність різко спадає і змінюється спектральний склад випромі­нюваного світла. Перевагою цих джерел світла, використовуваних у виробництві, є їхня простота в експлуатації;

2) газорозрядні лампи. У газорозрядних лампах використову­ють явище електролюмінесценції — випромінювання світлової енергії газами або парою металів при проходженні крізь них елек­тричного струму. До них належать такі лампи: дугові ртутні низь­кого тиску (люмінесцентні), дугові ртутні високого тиску з виправ­леною кольоровістю (ДРЛ), ксенонові.

Люмінесцентні, або газорозрядні дугові ртутні низького тиску лампи наповнені парами металів і аргоном, що перебувають під тис­ком 0,4—0,5 кПа (3—4 мм рт. ст.). Світіння настає тільки при нагріванні електродів (вольфрамова нитка, покрита пастою з ок­сидів лужно-земельних металів) до 800—1000 °С.

Останнім часом на виробництві використовують люмінесцентні лампи денного світла (ЛД), лампи денного світла з поліпшеною ко-льоропередачею (ЛДК), лампи холодного білого кольору (ЛХБ), лам­пи теплого білого (ЛТБ) і білого кольорів (ЛБ). Найближчим до природного світла є випромінювання ЛДК і ЛД. ЛБ дають випром­інювання з меншим вмістом хвиль у синьо-фіолетовому діапазоні, їхнє світіння має жовтуватий відтінок. ЛХБ займають проміжне положення між ЛД і ЛБ.

Люмінесцентні лампи мають гігієнічні, світлотехнічні і еконо­мічні переваги порівняно з лампами розжарювання, а саме: 1) вели­ку світловидатність (у 3—4 рази більшу), що зумовлює їхню високу економічність; 2) тривалий термін служби (4000—5000 год); 3) ве­лику світну поверхню, яка забезпечує рівномірний розподіл освіт­леності в робочій зоні; 4) кольоропередачу, наближену до денного світла.

Крім позитивних якостей люмінесцентні лампи мають і недо­ліки: пульсація світлового потоку, шум дроселів, чутливість до тем­ператури навколишнього середовища.

Найпоширеніші останнім часом ртутні дугові лампи високого тиску з виправленою кольоровістю (ДРЛ).

При виборі джерела світла для освітлення виробничих приміщень слід керуватись такими рекомендаціями:

1. Лампи розжарювання слід застосовувати для грубих робіт, де освітленість нормується малими рівнями і не потрібна правильна оцінка кольоросприймання. Доцільно використовувати їх на вибу-хо- і пожежонебезнечних роботах, оскільки вони мають вдало скон­струйовану відповідну арматуру.

2. Люмінесцентні лампи слід застосовувати у приміщеннях, де виконуються точні і особливо точні роботи, а також при підвище­них вимогах до кольоросприиняття. При цьому ЛХБ, ЛД, ЛЛК до­цільно застосовувати тільки тоді, коли ставляться спеціальні вимо­ги до визначення кольору і відтінків. У решті випадків можна ре­комендувати ЛБ.

ДРЛ використовують для освітлення виробничих приміщень з високими перекриттями, з виділеннями пилу, газу, кіптяви і скрізь, де не потрібно розрізняти кольори не тільки деталей, а й фону.

При цьому слід зазначити, що вмикання в систему освітлення з лампами ДРЛ ламп розжарювання (10—20 % від загальної освіт­леності) поліпшує кольоросприиняття, що розширює можливість використання ламп ДРЛ при організації виробничого освітлення.

Слово світильник містить поняття джерела світла і освітлю­вальної арматури.

Конструктивне вирішення світильника зумовлює тип джерела світла, необхідний світлорозподіл, умови середовища, архітектурні вимоги.

Для приміщень з великим вмістом вологи і пилу виготовляють волого- і пилозахисні світильники, розраховані для роботи у вибу­хонебезпечному середовищі.

Світильники також класифікують за способом їх встановлення. Розрізняють стельові, підвісні, настінні, вмонтовані у будівельні еле­менти тощо.

Типи світильників відрізняються за джерелом світла, світлороз­поділ ом, конструктивними вирішеннями, призначенням тощо.

рному розміщенні обладнання, комбінованому освітленні. Локальне розміщення світильників використовують у тому випадку, коли не­можливо організувати місцеве освітлення, а окремі ділянки потре­бують високого рівня освітленості.

Виробнича вентиляція — організований повітрообмін, який сприяє підтримуванню необхідних гігієнічних і технологічних па­раметрів повітря у виробничих приміщеннях, підземних гірничих виробках, кабінах операторів та інших приміщеннях.

Повітря виробничих приміщень за своїм хімічним складом і фізичним станом істотно відрізняється від надвірного, оскільки технологічні процеси і обладнання нерідко є джерелами надмірного виділення пари, газів, пилу, тепла, вологи тощо.

Нормалізацію виробничого мікроклімату, запобігання надходжен­ню шкідливих речовин у повітря робочих приміщень насамперед забезпечують за рахунок удосконалення технологічних процесів і обладнання, застосування комплексу технологічних і санітарно-тех­нічних оздоровчих заходів. Серед заходів, спрямованих на боротьбу з несприятливими факторами виробничого середовища, вентиляція відіграє допоміжну роль.

Повітрообмін при механічній вентиляції здійснюють за допомо­гою вентиляційних систем (припливних і витяжних), які склада­ються з різноманітних вентиляційних установок, що мають єдине призначення. Вентиляційною установкою називають агрегат, що складається з електродвигуна, збудника руху повітря, повітроводів.

Механічну вентиляцію застосовують у тому випадку, коли при­родна вентиляція не забезпечує такого стану повітря, якого вимага­ють гігієнічні норми. До переваг механічної вентиляції належить можливість розподілу припливного повітря відповідно до заданих умов у визначені ділянки і зони приміщення і виведення повітря з будь-якої зони приміщення. Перемішане повітря може піддаватись обробленню: припливне — нагріванню, охолодженню, висушуванню, очищенню; те, що виводиться, — очищенню. Повітрообмін при цьо­му виді вентиляції може бути сталим у будь-яку пору року. За потреби його можна змінити.

За природної вентиляції повітрообмін відбувається внаслідок різниці температур, а отже, різниці питомої ваги повітря приміщен­ня і зовнішнього повітря, тобто під дією гравітаційних сил (тепло­вий натиск) і вітру (вітровий натиск).

Організовану і керовану природну вентиляцію називають аера­цією, її основна позитивна якість полягає у можливості здійснюва­ти великі повітрообміни при невеликих енергетичних затратах, що особливо ефективно при значному надлишку тепла, а також в об­слуговуванні невеликою кількістю персоналу.

Основні недоліки аерації: значні коливання повітрообміну, ви­кликані змінюванням теплового і вітрового натисків, складність у подаванні свіжого повітря до всіх робочих місць, неможливість об­робки повітря як того, що подається, так і того, що виводиться, обме­жене використання аерації через зменшення теплового натиску при невеликому надлишку тепла у приміщенні взимку.

Залежно від способу організації повітрообміну вентиляція може бути місцевою (витяжною, припливною) і загальнообмінною. Місце­ва витяжна вентиляція призначена для локалізації і видалення забрудненого повітря безпосередньо від місць утворення або вихо­ду шкідливих виділень. Таке влаштування вентиляції не дає змо­гу шкідливим виділенням поширюватись і забруднювати великі об'єми повітря приміщення, обмежуючи таким чином зону поши­рення шкідливостей. При цьому джерело шкідливих виділень по­міщають в укриття, всередині якого створюють розрідження, яке перешкоджає проникненню шкідливостей у приміщення. Пристрої місцевої витяжної вентиляції видаляють велику кількість шкідли­вих утворень при малому об'ємі повітря, яке виводять, що є еконо­мічно вигідним і ефективним.