Власність: сутність, форми і місце в економічній системі

Центральне місце в економічній системі займають відносини власності. Вони визначають спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Власність як комплекс відносин – багатомірне та багаторівневе явище. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності. Однак найважливішими є економічне та юридично-правове розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.

Політична економія розглядає відносини власності у ракурсі „людина-людина” і аналізує її економічну суть. Як економічна категорія власність відображає відносини між людьми з приводу привласнення і господарського використання факторів і результатів виробництва.

З точки зору права відносини власності розглядаються у ракурсі „людина-річ”. Власність як юридично-правова категорія відображає майнові, свідомі, вольові взаємовідносини юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріплюються системою відповідних прав власності.

Відносини власності виявляються через суб’єкти, об’єкти, типи і форми.

Суб’єкти власності – це персоніфіковані носії відносин власності:

- окрема особа (індивідуум) – людина як носій майнових і немайнових прав та обов’язків;

- юридичні особи – організації, підприємства, установи, об’єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

- держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та самоврядування);

- декілька держав або всі держави планети.

Об’єкти власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити:

1. Засоби виробництва в усіх галузях народного господарства.

2. Нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об’єкти, багаторічні насадження тощо).

3. Природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо).

4. Предмети особистого споживання та домашнього вжитку.

5. Гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них.

6. Інтелектуальна власність (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп’ютерні програми, технології тощо).

7. Культурні та історичні цінності.

8. Робоча сила.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Основні форми приватної власності:

1. Індивідуально-трудова

1.1. одноосібна

1.2. сімейна

1. З найманою працею

2.1. індивідуальна з застосуванням найманої праці

2.2. партнерська (об’єднання капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб)

2.3. корпоративна (акціонерна) – створюється завдяки випуску і продажу акцій.

Суспільна власність – означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності виступають як рівноправні співвласники.

Існує три форми суспільної власності:

1. Державна –

1.1. загальнодержавна – спільна власність усіх громадян країни (земля, її надра, дороги, транспорт, зв'язок, заклади національної культури, оборонні та космічні об’єкти тощо);

1.2. муніципальна (комунальна) – це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, місту, району, селища тощо).

1. Колективна –

2.1. власність трудового колективу – створюється шляхом викупу або оренди.

2.2. кооперативна власність – створюється на добровільних засадах, в результаті об’єднання паїв для здійснення спільної діяльності.

2.3. власність громадських організацій (партії, профспілки, спортивні товариства).

2.4. власність релігійних і культових організацій (церков, молитвених домів, синагог).

1. Змішана –

3.1. державно-приватна

3.2. державно-колективна

3.3. приватно-колективна

3.4. спільна з залученням іноземного капіталу

Найбільш потужним фактором розвитку суспільства виступає приватна власність, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, надає йому економічну свободу вибору, інтерес до збільшення особистого, а отже й суспільного багатства, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність.