Медіатори імунних реакцій

Імунна система регулюється складною сіткою (системою) клітинних і гуморальних взаємодій, важливу роль в якій відіграють неантитільні продукти різних клітин, що приймають участь у всіх етапах (фазах) імунної відповіді, і називаються цитокінами. Цитокіни – це низькомолекулярні, біологічно активні білки, які виділяються різноманітними клітинами лімфоцитами (лімфокіни) і макрофагами (монокіни), що мають гормоноподібну плейотропну дію, забезпечують взаємодію клітин системи імунітету, кровотворної, ендокринної та нервової систем. Лімфокіни і монокіни є білками або ліпопротеїдами, що утворюються лімфоцитами і макрофагами в культурі клітин у відповідь на антигенну або мітогенну стимуляцію. Вони самі не мають антигенних властивостей, що їх відрізняє від антитіл, виділяються клітинами у зовнішнє середовище і діють у мікророточенні. Їх дія буває аутокринною, паракринною та ендокринною.

Механізм впливу цитокінів здійснюється шляхом його взаємодії зі специфічними рецепторами, які знаходяться на мебрані клітин, чутливих до певного цитокіну в результаті чого запускається каскадна реакція, що веде до індукції, підсилення чи пригнічення функції цієї клітини. Як вказувалось вище, цитокіни мають плейотропну дію, що пояснює наявність специфічних ферментів на поверхні клітин різного генезу. В більшості випадків рецептори для цитокінів представлені однією, двома або трьома пептидними або глікопротеїдними ланцюжками, вмонтованими в клітинну мебрану. Цитокін взаємодіє з зовнішньою, екстрацелюлярною частиною рецептора. Сигнал з такого рецептора, що взаємодіє з цитокіном передається всередину клітини інтрацелюлярною частиною рецептора, остання проявляє ферментативну активність. Ефективність дії рецептора залежить від його аффінності, тобто від того, яку мінімальну кількість молекул необхідно для утворення міцного комплексу і, як результат, для передачі специфічного сигналу всередину клітини. Аффінність залежить від числа білкових ланцюжків, що входять в склад рецептора.

Всі цитокіни поділяються на ряд сімейств: інтерлейкіни (з яких детально описано більше 40), інтерферони, фактори некрозу пухлин, колонієстимулюючі фактори, фактори росту, хемокіни, які в свою чергу, поділяються на на про- та протизапальні.

Всіх цитокінів об’єднують загальні властивості:

• Вони синтезуються в процесі реалізації механізмів неспецифічного проти інфекційного та специфічного імунного захисту;
• Цитокіни проявляють свою біологічну активність при надзвичайно низьких концентраціях (порядку⁷10’ моль/л); вони служать медіаторами імунної та загальної реакцій і їм властива аутокринна, паракринна та ендокринна активність;
• Цитокіни діють як фактори росту і фактори диференціювання клітин (при цьому викликають переважно повільні клітинні реакції, що потребують синтезу нових білків);
• Лімфокіни утворюють регуляторну систему (сітку), в якій окремі елементи проявляють синергічну або антагоністичну дію;
• Вони мають плейотропну (ноліфункціональну) активність здатні перекривати функції інших лімфокінів і біологічно активних речовин.

В залежності від того, які клітини переважно синтезують певний цитокін, розрізняють інтерлейкіни, монокіни і лімфокіни.

Всі назви (визначення) можуть бути синонімами, при чому “цитокін” є об’єднуючою назвою. Інтерлейкіни (більше 40, кожен з яких поділяється на сімейство) мають цифрові позначення (ІЛ-1, ІЛ-2 і т.д.), останні цитокіни мають абревіатурне позначення:

Функції окремих цитокінів:

ІЛ-1 – ендогенний піроген, лімфоцитактивуючий фактор, стимулює продукцію ІЛ-2 Т-хелперами 1 типу та експресію рецептора до нього, що сприяє клітинній імунній відповіді; ІЛ –2 – фактор росту Т-лімфоцитів, стимулює функцію ПК і макрофагів,

ІЛ-4 – В-клітинний стимулюючий фактор, продукується Т-хелперами 2 типу, переключає синтез імуноглобуліну G (IgG) на IgG та імуноглобулін Е (IgЕ), є антагоністом гама-інтерферону.

ІЛ-12 – фактор стимуляції Т-клітин, дозрівання цитотоксичних лімфоцитів та натуральних кілерів.

Хемокіни – це спеціальна різновидність цитокінів, які контролюють процеси міграції і активації клітин імунної системи.

Важливою влпстивістю клітин імунної системи є здатність до міграції, яка реалізується за допомогою спеціальних молекул клітинної адгезії, до яких відносять три великі групи молекул:

-суперсімейство імуноглобуліни –інтегрини –селектини, що забезпечують взаємодію між імунною, ендокринною та нервовою системами в нормі і, особливо, у відповідь на стреси.