Історичний та сучасний аспекти розвитку та функціонування української мови

Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання «З якого часу існує українська мова?», звичайно, слід пам'ятати слова О. Потебні про те, що по­ява мови – це «не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови». Є припущення, що основні елементи української мови були започатковані ще в часи виникнення латинської мови (6 ст. до н.е.).

За радянських часів традиційно вважали, що українська мова походить із давньорусь­кої як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російсь­кого та білоруського) і сформувалась у XIV – XVI ст.

Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.), як і більшість сучасних філологів схиляються до думки про те, що українська мова з’явилася в 6 ст н.е., сучасних рис вона набула в 16 ст. Першою пам'яткою, яка відбивала всі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема Галицько-Волинському літописі (XIII ст.).

Історично в Україні існувало два типи мови. Першу, староукраїнську (суміш української та церковнослов’янської), використовували переважно в конфесійній літературі, у ділових та юридичних документах, літописах. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдовському князівстві. Про це свідчать грамоти ХІV – ХV ст., Литовський статут. Зразком такої мови є художні твори українського філософа, поета другої половини XVIII ст. Г. Сковороди.

Народ у той час говорив інакше, про що свідчили україн­ські народні пісні XVII ст. («Їхав козак за Дунай», «Ой не ходи, Грицю» та ін.), народні думи. Саме мову Полтави, простих людей відтворив І. Котляревський, пишучи безсмертну „Енеїду" (1798), яка поклала по­чаток новій сучасній українській літературній мові, пор.: «Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак».

І. Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Шевченко. Саме він став реформатором української літературної мови, творцем нової української літератури. На відміну від І. Котляревського, мова Т. Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір. Заслуга Т. Шевченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народну мову органічним введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови. Коли в українців з'явився Шевченко, питання про те, бути чи не бути українській мові, українській культурі, перестало існувати. Своїм словом він утвердив український народ серед інших народів світу, став виразником його дум і прагнень, заявивши про це на весь голос:

Возвеличу малих рабів отих німих.

Я на сторожі коло них поставлю слово!

Наша мова – одна з найпоширеніших, найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Українською в Україні та поза її межами розмовляють близько 45 млн. осіб. За кількістю мовців, які послуговуються нею, українська мова перебуває на 15 – 20 місці.

На сучасному етапі спостерігаємо такі основні тенденції роз­витку української літературної мови:

· розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;

· поповнення української мови великою кількістю словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України, напр.: альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, правова держава, соціальний захист, ринкові відносини;

· інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термі­нології, зокрема: а) суспільно-політичної: імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар; б) бізнесової: реприватизація, менеджмент, інвестор, маркетинг, сертифікат; в) технічної: комп 'ютер, принтер, факс та ін.;

· переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема економічно-фінансових термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія, менеджер; юридично-правової лексики: державотворення, законопроект, плюралізм; парламентсько-дипломатичної лексики: електорат, ротація, толерантний;

· встановлення тісних контактів української мови з різними мова­ми світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних найменувань, що містять іншомовні компоненти: автошоу, експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад, гала-концерт, бізнес-леді. За останні 10 – 15 років простежуються явища, які нівелюють національні риси української мови, знижують її естетичні якості – тотальне «засмічення» іншомовними словами, і це при тому, що існують українські назви, напр.: брифінг (зустріч), дивіденд (прибуток), презентація (показ, озна­йомлення), шоп (магазин);

· намагання протистояти величезній кількості іншомовних слів шляхом їхньої заміни давніми або штучно створеними, напр.: аеродром → летовище, снаряд → гарматень, кулемет → скоростріл, вертоліт → гвинтокрил, фотографія → світлина, слайд → прозірка;

· лібералізація норми як небажане явище, що супроводжує «збільшення» укра­їнської мови в комунікативному просторі України, напр.: к а жу, л ю б­лю, лист о пад, ч и тання.

· звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, гра­матичної системи та правопису української мови;

· зближення діалектів з українською літературною мовою;

· зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн із метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отримати українське громадянство.

Українська мова входить у XXI ст. як мова, що успішно забезпечує складні, відповідальні та багатоаспектні потреби державного та етнокультурного розвитку українського народу, має функціонально динамічну й відкриту для подальшого розвитку структуру. Треба лише сприяти цьому.