ІІ період

Перші граматичні та лексикографічні праці почали з’являтися у східних слов’ян лише у XV ст. Наприклад, у збірнику кінця XV ст. зберігся переклад «Повісті про трьох королів-волхвів», у якому за допомогою глос пояснюються слова різноманітного походження, наприклад, слов’янська лексика: «щельки або дири»; запозичення: «фоундаментъ албо дно» тощо. Такого типу праці були зародковим, підготовчим етапом української лексикографії.

У кінці XV ст. – на початку XVI ст. помічається тенденція до розвитку двох окремих літературних мов – староукраїнської та старобілоруської. Другий період формування української термінології характеризується появою значної кількості словників: «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596 р.), «Лексикон славенороський» Памва Беринди (1627 р.), «Синоніма славенороськая» невідомого автора (XVII ст.), «Лексикон славено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (XVII ст.). Ці словники були присвячені переважно вивченню церковнослов’янської (деякі – грецької та латинської) мови, однак вони сприяли осмисленню лексичного складу української мови.

Про зародження української архітектурної термінології свідчить те, що до української частини загальномовних словників XVI – XVII ст. увійшли такі спеціалізовані лексеми архітектурної сфери, як баня (лазня), вежа, ворота, аптека, храм, комора, божниця, вапно, крейда, капище, тесля, сєлєніє та ін.

«Лексис» Лаврентія Зизанія – оригінальна праця, в якій застосовано найголовніші лексикографічні засоби, наприклад, у словнику опрацьовуються омоніми та омографи, споріднені слова гніздуються (врачебница, аптека; мешканьє, домъ; валю, рию, выдовбую) тощо.

У першій половині XVII ст. у важких соціальних та суспільно-політичних умовах українська літературна мова продовжує функціонувати в діловодстві урядів, судів, міських ратуш. Завдяки «Лексиконові» Памви Беринди кодифікується словенороська мова, нормалізується українська літературна мова. Учений дає пояснення стосовно етимології слів неслов’янського походження, особливо грецизмів та латинізмів, не тільки реєстрової, але й перекладної частини. Наприклад, подає запозичений термін алавастръ та його дефініцію «банка або сосуд алебастровий», «камінь з цією назвою». У перекладній частині автор також вмістив переклади та тлумачення різних понять науки й культури, зокрема архітектурної термінології, наприклад: архітεктура визначена у «Лексиконі» як «ма(й)стεрство, албо Наука около будованє».

Зросла роль латинської мови, адже з другої половини XVI ст. більшість українських земель опинились під владою панської Польщі, у якій латина була мовою державних установ, церкви, школи. Відповідно – українська мова збагатилася латинськими термінами на позначення архітектурних понять: академія, акведук, антепендій, апсидіола, аркосолій, атріум, аудиторія, бальнеум, біфорій, бурса, веларіум, віадук тощо. Деякі терміни засвоювались безпосередньо з латинської (укр. вівтар від лат. altāre – altus „високий”, тобто вище інших частин церкви); інші – засвоювались через польську мову (укр. арматура через польск. armatura із лат. armatura).