Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 21 страница

Рис. 12.1: Основні складові нової економічної політики

Але з переходом до НЕПу, з одного боку, йшов процес розвитку ринкових відносин, а, з іншого – процес розгортання планового господарства. У кінці 1921 року було створено Держплан України, діяльність якого була направлена на забезпечення взаємодії плану і ринку. А до середини 20-х років в Україні була створена вже ціла система планових органів, яка наряду з Держпланом включала відомчі і територіальні планові органи, такі як планові комісії наркоматів та відомств, округові планові комісії. Основним завданням Держплану було систематичне вивчення поточної ринкової кон’юнктури та визначення заходів впливу на ринкові відносини. Таким чином економічна система НЕПу забезпечувала взаємодію ринку і держави (через план).

Проведення нової економічної політики в Україні сприяло зростанню промислового і сільськогосподарського виробництва, пожвавленню торгівлі і товарообміну, створенню бездефіцитного держбюджету, зупиненню інфляції та стабілізації грошового обігу, підвищенню життєвого рівня населення.

Але, не зважаючи на такі позитивні результати НЕП не відповідала більшовицькій ідеології. В кінці 20- х років нову економічну політику було згорнуто. Приводом для такого рішення стала хлібозаготівельна криза 1927-1928 р.р. В результаті до тих селян, які не хотіли продавати зерно державі за заниженим цінам були застосовані адміністративні заходи. Таким чином, це стало початком формування командно-адміністративної системи управління економікою.

В 20-ті роки СРСР, й зокрема Україна, все ж таки залишалися аграрно-індустріальними і їх економіка потребували технічної і технологічної модернізації, тому створення сучасної промисловості, модернізація сільськогосподарського виробництва були об’єктивною необхідністю. Курс на індустріалізацію було офіційно проголошено у 1925 р., в рамках якого передбачалося перетворення держави в розвинуту промислову країну, що не ввозить машини і устаткування, а виробляє їх сама. Тому розпочалася індустріалізація з галузей важкої промисловості. Для проведення індустріалізації необхідні були фінансові ресурси, яких через відсутність внутрішнього капіталонагромадження і неможливості одержання іноземних позик в країні не було. Тому швидкий розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок перекачування в неї коштів, які накопичилися в інших галузях. Серед основних джерел індустріалізації слід назвати наступні (див. рис. 12.2):

Основні джерела індустріалізації	націоналізація промисловості
податкова система, зокрема збільшення прямих і непрямих податків
конфіскація церковного і монастирського майна
використання трудового ентузіазму робітників та примусової праці політичних в’язнів
колективізація сільського господарства
зовнішня торгівля

Рис. 12.2: Основні джерела індустріалізації

У 1927 році було затверджено перший п’ятирічний план (1928 – 1932 р.), в якому передбачалося прискорений розвиток промисловості, розгортання колективізації сільського господарства і підвищення рівня життя населення.

У рамках першої п’ятирічки передбачалося побудувати 400 нових підприємств і більшість з них було побудовано. Деякі мали досить високий технічний рівень. Серед таких новобудов можна назвати Зуївську і Штерівську електростанції, Дніпрогес (1932 p.) В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а на заводах, які уже діяли в Україні, — 12 доменних і 24 мартенівські печі. Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як "Азовсталь", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь". У 1932 p. було побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі "Дніпроспецсталь". Україна вийшла на одне з перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії. Досить значними темпами розвивалося і машинобудування: з жовтня 1931 p. почав випускати продукцію новозбудований Харківський тракторний завод (ХТЗ); було побудовано Краматорський машинобудівний завод; були реконструйовані Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Харкові, Києві. У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. У 1928—1937 pp. було збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м'ясокомбінатів. У 1932 p. Розпочав виробничу діяльність Херсонський консервний завод. Було збудовано трикотажні фабрики в Одесі, Києві, Харкові. Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку. [4, с. 172]

Але у зв’язку з тим, що з моменту прийняття в план вносилися багаточисельні корективи з метою збільшення його показників, перша п’ятирічка не була виконана.

У 1929 році відбулося повернення до карткової системи, що сприяло занепаду приватної торгівлі. До 1930 р. було ліквідовано більшість концесій, скасовані товарні біржі та ярмарки, припинилася діяльність приватних і змішаних акціонерних товариств, товариств взаємного кредиту. До осені 1931 р. була ліквідована і приватна промисловість. [4, с. 186] Таким чином, в цей період впроваджується новий господарський механізм, заснований на високому рівні централізації управління народним господарством.

Перший п’ятирічний план став першим кроком до суцільної колективізації, за яким колективізації підлягало 30% селянських господарств. Але хлібозаготівельна криза 1927 – 1928 стала поштовхом для прискорення цього процесу. Восени1929 р. було прийнято рішення про прискорені темпи колективізації сільського господарства в Україні. Офіційно колективізація була добровільною справою, але проводилася насильницькими методами, тому що більшість селян не бажали передавати своє майно у суспільну власність. Основною формою об’єднання селян були сільськогосподарські артілі, які пізніше отримали назву «колгоспи». Колгоспи були проголошені соціалістичними господарством, ціни на продукцію яких встановлювала держава. Вони також «зверху» отримували план здачі продовольства державі. Заробітна плата колгоспникам нараховувалася у вигляді трудоднів за залишковим принципом, але у зв’язку з тим, що частенько після планової здачі хліба не було чим отоварити зароблені трудодні, то вони працювали фактично задарма. Поряд з колгоспами розвивалися радгоспи (радянські господарства) – сільськогосподарські підприємства, які належали державі.

Колективізація завершилася у 1937 р., колгоспи України об’єднали 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. [4,с. 172]

Форсовані темпи суцільної колективізації, здійснюваної адміністративними методами, спричинили дезорганізацію і вповзання аграрного сектора у кризу. Наслідком таких дій став голодомор 1932-1933 рр., від якого в Україні, за різними оцінками, померло від 3,5 до 10 млн. чоловік. [2, с. 365] [1,с. 314]

Друга п’ятирічка (1933 – 1937) також відзначалася наявністю нереальних, економічно необґрунтованих завдань. Основним завданням цієї п’ятирічки було завершення технічної реконструкції народного господарства (яка була розпочата в період першої п’ятирічки): необхідно було створити новітню технічну базу для всіх галузей, освоїти нову техніку і нові виробництва. В другій п'ятирічці почали випускати гусеничні трактори. В1933 р. на Макіївському металургійному заводі було введено в дію перший блюмінг. Кардинально змінилося співвідношення між великою і дрібною промисловістю. Так, питома вага великої промисловості України за валовою продукцією з 68,7 % у 1925-1926 господарському році зросла до 92,5 % у 1938 р., а за чисельністю робітників – відповідно з 43,2 до 80% [5, c. 320-321]. Слід зазначити, що вже в роки перших п’ятирічок закладувався структурний дисбаланс у економічному розвитку країни: так, надаючи особливу увагу розвиткові галузей, що виробляли засоби виробництва, майже не зверталася увага на галузі, що займалися виробництвом предметів споживання. Отже добробут людей майже не зростав

Третя п’ятирічка була запланована на 1938 – 1942 р.р., але, розпочавшись, по причині війни не була завершена. Основним завданням цієї п’ятирічка було випередження капіталістичних країн в економічному розвитку, зокрема за обсягом виробництва продукції на душу населення.

Слід зазначити, що напередодні німецько-радянської війни зростало промислове та сільськогосподарське виробництво. Так якщо у 1937 p. випуск продукції важкої промисловості (в межах території Української РСР 1939 p.) становив 16,2 млрд крб. за цінами 1926/27 pp., то у 1940 p. — 22,4 млрд крб. Змінювалася галузева структура промисловості. У 1940 p. частка виробництва засобів виробництва (група А) в Українській РСР становила 62 % проти 36 % у1913 p., предметів споживання (група Б) — 38 проти 64 % у 1913 p. Україна була головною вугільною та металургійною базою СРСР. У 1940 p. вона давала: вугілля — 50,5 % загальносоюзного виробництва, залізної руди — 67,6, сталі — 48,8, чавуну — 64,7 %. Сільське господарство давало третину союзного виробництва зерна і 60 % врожаю цукрових буряків. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років значно розширилися посівні площі, поліпшилась їх структура, зросла врожайність сільськогосподарських культур. У 1940 p. урожайність зернових культур становила 12,4 ц/га і перевищувала рівень 1913 p. на 3 ц, соняшнику — відповідно 13,1 ц/га і 3,8 ц, картоплі — 101 ц/га і 22 ц. Однак погектарний збір цукрових буряків був дещо нижчим: 158 ц/га в 1940 p. проти 167 ц/га в 1913 р. Роздрібний товарообіг державної та кооперативної торгівлі Української РСР у 1940 p. порівняно з 1937 p. збільшився на 34,6 % і загальний його обсяг досяг 3202,8 млн крб. З них на роздрібну торгівлю припадало 2817,2 млн крб., а на громадське харчування — 385,6 млн крб. Проте це не відповідало реальним потребам населення. До того ж ринкові фонди в розрахунку на одну людину в 1940 p. навіть зменшилися. Повільно зростали реальні доходи населення: реальна заробітна плата робітників і службовців народного господарства з 1937 по 1940 p. збільшилася лише на 12 %. [2, c. 648].

Західноукраїнські землі в міжвоєнний період знаходилися в управлінні Польщі, Румунії та Чехословаччини, які свідомо гальмували їх економічний розвиток. Українське населення потерпаючи від національного і соціального гніту, долаючи неймовірні труднощі, організовувало десятки споживчо-закупівельних, фінансово-кредитних, страхових, торгових та інших кооперацій. Для Польщі, Румунії та Чехословаччини західноукраїнські землі були здебільшого сировинним придатком, а ті фабрики і заводи, що будувалися в основному займалися переробкою сільськогосподарської продукції. Слід зазначити, що найбільшого успіху домоглися промислові підприємства, які були тісно пов’язані з коопераціями.

1 вересня 1939 р. західноукраїнські землі опинилися у полум’ї Другої світової війни. Згідно пакту Молотова - Ріббентропа СРСР зайняв західноукраїнські землі. На Західній Україні нова влада почала проводити таку ж саму політику як і на Східній: ліквідацію старої системи управління, націоналізацію підприємств і землі, колективізацію (вже у 1940 р. з’явилися перші колгоспи), індустріалізацію, вкладаючи значні кошти в реконструкцію промисловості. Але закінчити розпочаті дії радянській владі не вдалося.

У червні 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. З початком війни українське господарство було переорієнтовано на потреби оборони, почалася масова евакуація на Схід заводів, робітників, інженерно-технічного персоналу, вчених. Всього з України в інші регіони СРСР було вивезено майже 1 тис. заводів і понад 4 млн. людей. [5, c. 221] Те що не могли евакуювати нищили: промислові підприємства, шахти, залізничні шляхи, телеграфні лінії, худобу, сільськогосподарські знаряддя, врожаї зернових, які не було можливості зібрати, тощо.

12. 2. Повоєнна відбудова і господарський розвиток України в 50-80-ті роки ХХ ст.

В результаті Другої світової війни економіка України зазнала значних втрат: 5,3 млн. чол.. загинуло, 2,3 млн українців було вивезено для примусової праці у Німеччину, цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, внаслідок чого безпритульними лишилось 10 млн осіб, знищено понад 16 тис. промислових підприємств, матеріальні збитки оцінювалися у 286 млрд. крб., або 42 % загальних втрат СРСР. [2, c. 650, 652] Ще одним негативним наслідком війни було розбалансування грошової системи країни.

Одразу після визволення української землі розпочалася відбудова господарства, в якій головна увага приділялася тим підприємствам, які в найменшій мірі постраждали і могли бути використані в оборонних цілях. Насамперед відбудовувалися шахти, металургійні і машинобудівні підприємства. В результаті наприкінці війни було відбудовано і введено в дію майже 30% довоєнних виробничих потужностей промисловості.

Відбудова в післявоєнні роки здійснювалася також досить однобоко: випереджаючими темпами розвивалася важка промисловість, а харчова та легка промисловість відставали. Основними причинами такої ситуації було відставання сільськогосподарського виробництва, яке не забезпечувало сировиною в достатній мірі промисловість, та ігнорування владою життєвих інтересів людей.

У 1947 р. з метою збалансування грошової системи урядом була прийнята постанова «Про проведення грошової реформи і відміну карток на продовольчі і промислові товари». У рамках виконання даної постанови старі гроші протягом тижня обміняли на нові (10:1); об’єднали всі попередні державні позики у єдину нову двопроцентну позику, а старі облігації обміняли на нові (3:1); відмінивши картки, встановили єдині ціни на продукти харчування, замінивши карткові (пайкові) і комерційні ціни. У березні 1950 р. курс карбованця до іноземної валюти було підвищено і переведено на власну золоту базу.

Слід зазначити, у 50 - х – першій половині 60 – х років основні напрямки економічної політики майже не змінилися, хоча з приходом до влади М. Хрущова були зроблені спроби переглянути деякі аспекти економічної політики, при цьому не зачіпаючи основ командно-адміністративної системи. Цей процес було розпочато з реорганізації управління промисловістю, яке характеризувалося надмірною централізацією та не забезпечувало швидкого зростання промислового виробництва. У зв’язку з таким становищем було зменшено кількість всесоюзних міністерств і частина економічної влади передана республіканському керівництву (90 % промислових підприємств було підпорядковано Раді Міністрів УРСР). У 1957 р. було введено нову територіально-горизонтальну систему управління (замість міністерсько-вертикальної), засновану на раднаргоспах (радах народного господарства). В Україні було створено 11 раднаргоспів.

В рамках цієї реформи Держплан займався загальним керівництвом, плануванням і координацією промисловості у всесоюзному масштабі, а ради народного господарства здійснювали управління промисловістю в рамках свого економічного району, незалежно від профілю. Первісним ланцюгом процесу планування були підприємства, який продовжувався у раднаргоспах, а потім у Держплані республіка і Держплані всієї країни. Але слід зазначити, що винятком в цьому процесі реформування були воєнна промисловість і енергетика.

В результаті такої реформи значно скоротився адміністративно-управлінський апарат; було закрито сотні підприємств, які дублювали одне одного, а вивільнені робочі площі використовувалися для виготовлення нових видів продукції; прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств; скоротилася кількість зустрічних перевезень вантажів.

Темпи приросту промислової продукції у 50 – першій половині 60-х років майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965-1985 рр. [2, c. 665] Тому роки правління Хрущова можна назвати найдинамічнішими в розвитку української промисловості.

В рамках реформи сільського господарства було підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, збільшено асигнування аграрного сектору економіки, зміцнено його матеріально-технічну базу. Для підвищення рівня кормової бази тваринництва з метою забезпечення потреб радянського населення у молоці, м’ясі, маслі та інших продуктах тваринництва, було збільшено посіви кукурудзи, гороху та інших культур, необхідних для цього. Кукурудзу почали навіть сіяти на полях, на яких раніше вирощували пшеницю. Але такі нововведення призвели сільське господарство до кризового стану.

Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 рр. – на 3 %. У 1962 р. СРСР вперше змушений був купити зерно за кордоном, потрапивши у залежність від його імпорту до кінця свого існування. [2, c. 665]

У 1965 році до влади в СРСР приходить нове керівництво, що очолив Л. Брежнєв. Свою діяльність нове партійне керівництво також розпочало з реформ: раднаргоспи були ліквідовані і відновлена система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства (в Україні діяло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств). Основним завданням Держплану України була розробка планів розвитку господарства усіх галузей союзно-республіканського і республіканського підпорядкування і пропозиції щодо планування роботи підприємств загальносоюзного підпорядкування (таких в УРСР було 95% підприємств). Скоротилася кількість планових показників (до 8). В плануванні було здійснено перехід від показників обсягу валової та товарної продукції до реалізованої продукції, одержаного прибутку і виконання завдань поставок, а в оцінці ефективності діяльності підприємств використовували показники прибутку, рентабельності. Такі показники як продуктивність праці, кількість працюючих, зарплата, собівартість продукції тощо повинні були підприємства визначати самостійно. В цей період зростає роль системи економічного стимулювання, яке було засновано на таких інструментах, як ціноутворення, кредитування та преміювання. На підприємствах утворюються фонди матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового будівництва.

Слід зазначити, що реформа мала фрагментарний характер, вона охоплювала тільки промисловість, не змінювала структурної і інвестиційної політики. Міністерства та відомства працювали по-старому: перевага надавалася централізованим адміністративним формам управління, вони ставили перед підприємствами застарілі завдання, обмежуючи їх самостійність і госпрозрахункові права. В наслідок цього реформа зазнала краху.

3 кінця 60-х до кінця 80-х років в СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст об'єму виробництва промисловості з 50 до 14%; продуктивність суспільної праці з 32 до 13%; національний дохід впав у своєму прирості з 45 до 16%. Економічний розвиток України, як і і всього Радянського Союзу носив екстенсивний характер. Так на виробництво одиниці національного доходу витрачалося в 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинених країнах. Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, хоча саме в 70-ті роки було зроблено найбільше для підвищення сільськогосподарського виробництва у республіці. Запроваджувалися масштабні програми механізації та хімізації сільського господарства, колосальна увага приділялася меліорації. Протягом десятиліття у галузь було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку. Однак усе це давало мізерний, а часом протилежний результат. Залишалась украй низькою ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати урожаїв з окремих видів сягали 30—33%. [5, c.233-234].

На середину 1980 -х років криза охопила всі сфери життя. Така критична ситуація змусила нового генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, що прийшов до влади у 1985 р., оголосити про зміну економічної політики.

Проведення економічних реформ відбувалося в декілька етапів (див. рис. 12.3).

Етапи	Основний зміст реформування
1 етап	Основною метою було прискорення соціально-економічно розвитку країни, в основі якого повинно було лежати широке впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму. (А. Аганбегян, 1985 р.)
2 етап	Основними гаслами реформи стали: самостійність, самофінансування, самоокупність. В рамках цього було прийняті наступні закони: закон «Про державне підприємство та об'єднання», згідно якому більше самостійності надавалося трудовим колективам; закони "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність" та ін., завдяки яким сфера дії приватної ініціативи поширювалася. (М. Рижков, Л. Абалкін, 1987—1989 рр.)
3 етап	Основною метою було здійснення переходу до регульованої ринкової економіки, шляхом запровадження ринкових механізмів під контролем держави. (1990—1991 рр.)

Рис. 12.3: Етапи проведення реформування.

Але економічні реформи не дали позитивного результату. Серед значних перешкод реформування економіки України слід назвати наступні:

- структурний дисбаланс економіки: питома вага важкої промисловості була більше 60 %;

- значну частину науково-технічного потенціалу поглинали оборонні галузі (більше 60 %);

- основна маса доходів України вилучалася до союзного бюджету, який потім перерозподілявся поза зв’язком з вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживання.

12.3. Особливості розвитку радянської економічної теорії.

Розвиток радянської держави відбувався на базі використання теоретичної моделі справедливого суспільства, авторами якої були К.Маркс та Ф. Енгельс. Основою справедливого суспільства вважалася суспільна власність на засоби виробництва. Отже одним з нагальних питань радянської економічної науки було: як саме має відбуватися процес трансформування власності в соціалістичну? А у зв’язку з тим, ящо одразу неможливо трансформувати власність, то для цього потрібен особливий період. Таким чином, перед радянськими економістами постало друге не менш важливе питання: як, на яких засадах і в яких формах має функціонувати економіка перехідного періоду?

В розвитку радянської економічної теорії виділяється чотири етапи.

Перший етап: 20 – 30-ті роки. В цей період відбувається становлення економічних поглядів. Характерною рисою цього часу був справжній плюралізм. В цей час відбувалися численні теоретичні дискусії з приводу моделювання нового суспільства, визначення головних принципів його побудови, форм та методів його дослідження.

Але з кінця 20-х років на зміну науково-аналітичному підходу приходять класово-партійний та ідеологічний підходи. Основні положення марксистсько-ленінського вчення стають догмами. І це стає початком другого етапу в розвитку радянської економічної теорії, який охоплює другу половину 30-х – 40-ві роки. В цей період відбувається ідеологізація економічних поглядів, основним завданням науки стає обґрунтування переваг соціалізму над капіталізмом.

Третій етап розвитку радянської економічної теорії охоплює 50-ті – 60-ті роки. В цей час відбувається формування політекономії соціалізму, як науки, що служить ідеології. На початку 60-х років в рамках економічної науки почалося формування нового напрямку – «критика буржуазних економічних теорій».

Завершальний четвертий етап припадає на 70 – 80-ті роки. В цей період відбувається занепад політекономії, який в першу чергу був зумовлений погіршенням економічного становища в країні. Криза політичної економії проявлялася в її нездатності пояснити причину спаду радянської економіки та визначити шляхи виведення її з кризового стану.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років ситуація поступово починає змінюватися: в економічній літературі починають формуватися засади нової концепції господарювання, розглядається можливість трансформації соціалістичної економіки в ринкову.

Як уже відмічалося, в перші роки радянської влади формування економічної теорії відбувалося в процесі дискусій, які сприяли визначенню необхідності існування в соціалістичному суспільстві політичної економії та розробленню її структури. В ході дискусій досліджувалися та обговорювалися наступні проблеми:

- аграрні питання, зокрема теорія кооперації;

- госпрозрахунок промислових підприємств;

- організація ринку;

- проблеми відтворення та нагромадження;

- народногосподарське планування;

- кредит і грошовий обіг;

- методологічні і загальнотеоретичні проблеми економічної науки.

У другій половині 30-х років активність досліджень почала спадати і невдовзі вони стали можливими тільки в дозволених владою напрямах і тільки з дозволеними нею ж висновками. Обов’язковою умовою теоретичних досліджень і дискусій була непогрішимість авторитетів. Заборонялося спростовувати висловлювання Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, рішення партійних з’їздів, при виникненні протиріч між цими висловлюваннями і реальною дійсністю можливі були тільки різні їх тлумачення.

Таким чином, характерними рисами економічної теорії починаючи з другої половини 30-х років стали її повна заідеологізованість, схоластичність. З науки повністю зникає альтернативність суджень.

Але незважаючи на це багато радянських економістів зробили помітний внесок в світову економічну думку, деякі при цьому залишившись у власній країні невизнаними. Зокрема слід згадати таких вчених-економістів, як М. Кондратьєв, О. Чаянов, О. Челінцев, Є. Слуцький, В. Леонтьєв, М. Вавилов, В. Вернадський, Л. Кантарович, С. Струмилін, та ін.

Слід також зазначити, що значною подією в радянській економічній науці став підручник з політичної економії, що побачив світ в 1954 році. Його концепція почала формуватися ще в другій половині 30-х років, коли в СРСР відбулося офіційне визнання політичної економії соціалізму як науки. За основу викладення логіки і структури економічної системи соціалізму автори (вчені Інституту економіки АН СРСР) взяли «теорію радянського господарства», яка має особливу методологію, що відрізняється від політичної економії капіталізму. Автори підручника відтворили тезу Сталіна про соціалістичну власність як основу виробничих відносин соціалізму. З власності повинні були витікати всі інші якісні характеристики соціалістичної економічної системи.

Але слід зазначити, що після ХХ з’їзду КПРС (1956 р.), на якому було засуджено культ особистості Сталіна, розпочався перегляд політичної економії соціалізму. Під кінець 50-х років завдяки багаточислельним дискусіям відбулося загальне формування «політекономії соціалізму», як систематизації економічної політики держави і ідеології правлячої бюрократії.

В післясталінський період почали слабнути жорсткі ідеологічні, а іноді і репресивні, методи керівництва розвитком суспільних наук. Значно збільшилася кількість спеціалістів в області економічної теорії, з’явилося декілька крупних економічних шкіл, час від часу відбувалися дискусії.

Важливою подією в розвитку радянської економічної теорії стала, так звана, господарська реформа 60-х років. Протягом 1962-1965 років розроблялися пропозиції щодо вдосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності і ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку. Це обговорення були розпочаті статтею професора Харківського інженерно-економічного інституту Е. Лібермана під назвою «План, прибуток і премія» («Правда» від 9 вересня 1962 р.). Автор вважав, що необхідна така система планування і оцінки роботи підприємств, яка б стимулювала заінтересованість у найбільш високих планових завданнях, у впровадженні нової техніки, покращенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку досягти цього можливо, якщо до підприємств зверху доводити тільки плани по кількості і номенклатурі продукції та строкам постачання. При цьому, господарча система повинна в значній мірі орієнтуватися на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками та споживачами, тобто частково децентралізована. Всі інші планові показники передбачалося доводити тільки до галузевих або регіональних управляючих органів.

Розроблення відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного і практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки, та на жаль, практичну діяльність у цьому напрямку було швидко припинено. На початку 70-х років від реформи майже повністю відказалися.

Наприкінці 70-х та початку 80-х років відбувся новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських вчених-економістів наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об’єктивних невартісних факторів.

В цей час відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.

Взагалі розвиток економічної теорії в Україні не відрізняється від відповідного процесу в Росії, але на окремих етапах мав свої особливості. Особливо своєрідними були постановка і спроби розв’язання українськими економістами аграрного питання.

В 1918 р. з ініціативи відомого економіста М. Туган - Барановського було створено Інститут економічної кон’юнктури, метою якого було проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку. І рекомендації цього інституту були спрямовані на розроблення плану самостійного розвитку України. Теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства займалися такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий, Р. Орженцький, М. Птуха, Ф. Задорожний та інші, що входили в Товариство економістів (1920 р.).