Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 20 страница

Монетаризм – це наука про гроші і їх місце у процесі відтворення. Це цілісна, загальна теорія, яка демонструє специфічний підхід до регулювання економіки. Його новизна, на відміну від кейнсіанського, поля­гає в обмеженні державного регулювання лише жорсткою грошово-кредитною політикою.

Сучасні ідеї монетаристів свідчать про істотну зміну уявлень про окремі аспекти монетарної політики і певною мірою є викликом панівній монетаристській ортодоксії. Представники нового монетаризму (Дж. Тобін, М. Монтес, В. Попов) на противагу теоретикам ортодоксальної теорії підкреслюють, що особливе значення для функціонування ринкової системи мають процеси кредитування, а не просто грошові трансакції, і грошова маса, що їх обслуговує. Як і більшість економістів, нові монетаристи високо оцінюють роль та значення монетарної політики як інструментарію державного макроекономічного регулювання економіки. Для нових монетаристів головний інструмент монетарної політики – операції на відкритому ринку, коли центральний банк здійснює купівлю або продаж державних цінних паперів для збільшення або скорочення кількості грошей в обігу, що має вплинути на стан банківських резервів і банківські відсоткові ставки.

Автори сучасних підходів у монетарній теорії висловлюють новий підхід до лібералізації фінансових ринків і доступу іноземних банків у країни, що розвиваються. Нові монетаристи прагнуть втілити регулятивну політику, яка повинна базуватися на теорії поведінки банків.

Сучасні монетаристи виступають за посилення ролі держави у створенні надійної «сітки соціальної безпеки» в умовах трансформаційної економіки, необхідність поєднання заходів у соціальній політиці із заходами у сфері промислової політики.

У 70 – 80-х рр. XX ст., як зазначалося вище, перегляд напрямків і інструментів економічної політики супроводжувався ревізією традиційних моделей і появою нових теоретичних побудов. Однією з них стала економіка пропозиції, або економічна теорія пропозиції.

"Економіка пропозиції" – це теорія, яка, на відміну від кейнсіанства, віддає перевагу пропозиції як фактору зростання. Вона тісно пов’язана з монетаризмом, і, як вважається, останній відіграє у цьому зв’язку провідну роль. Загального лідера у цієї школи немає, але є провідні представники – американські економісти Артур Лаффер (професор економіки університету Південна Кароліна), Мартін Фелдстейн (Гарвардський університет) та Р. Ріган (колишній міністр фінансів США). Разом з монетаристською школою цю школу відносять до консервативного крила неоліберального напрямку.

"Економіка пропозиції" – сучасна концепція макроекономічного регулювання економіки за допомогою стимулювання інвестицій і виробництва, стримування інфляції. В якості інструментів стимулювання використовується перегляд системи оподаткування, скорочення витрат бюджету на соціальні потреби.

Теорія "раціональних очікувань" – одна з популярних сучасних концепцій, згідно з якою економічна політика уряду виявляється малоефективною, тому що фірми і домашні господарства оперативно реагують на дії верхів, керуючись власною вигодою. Раціональні економічні агенти, використовуючи інформацію, яку вони мають, діють всупереч розрахункам уряду.

Засновником цієї теорії вважається американський економіст Роберт Лукас (Чиказький університет), який у 1955 р. отримав Нобелівську премію за розробку теорії раціональних очікувань, яка зумовила зміни у макроекономічному аналізі та поглибила розуміння економічної політики.

Погляди прихильників цієї теорії з багатьох позицій співпадають з концепцією монетаристів. Втручання держави в економічне життя вони вважають неприйнятним не тільки у довгостроковому, а й у короткостроковому періоді. На їхню думку, великі фірми володіють достатньо повною інформацією і швидко реагують на рішення, які приймаються "нагорі". Фірми спроможні не тільки прогнозувати "економічну погоду", а й передбачати можливі дії правлячих кіл. Грошове стимулювання попиту зумовлює не зростання виробництва, а інфляційний сплеск цін. М. Фрідмен та Р. Лукас виходять з того, що ринкова економіка сама спроможна відновлювати порушену рівновагу. Втручання держави лише порушує процес ринкового саморегулювання.

Але, на відміну від монетаристів, представники теорії "раціональних очікувань" вважають, що прорахунки в економічній політиці обумовлені не помилками теоретиків-розробників і політиків, а безпосередньо непередбаченою реакцією фірм та споживачів на рішення, які приймаються.

Широковідомими є два підходи до оцінки очікувань: теорія адаптивних очікувань і теорія раціональних очікувань.

Перша виходить з того, що фірми коректують свої очікування і дії, відштовхуючись від подій минулого, тенденцій, підтверджень або заперечень минулих прогнозів. Подібним чином оцінюються вірогідна ситуація на ринках окремих товарів, динаміка цін, зміни кон’юнктури. Адаптивні очікування спираються на дещо звужену, обмежену оцінку фірми, переважно на минулий досвід, минулі "траєкторії" в русі змінних параметрів.

Друга теорія базується на більш повній і широкій інформації, яка засновується на аналізі й оцінках майбутніх подій. Раціональні очікування базуються на прогнозах. Це свого роду "передрікання економічних подій". Як вважають прихильники цієї теорії, класичний спосіб включити очікування в економічну теорію – це припустити, що той, хто приймає рішення, може оцінити загальний можливий розподіл наступних подій.

В останні десятиріччя невдоволеність традиційною економічною теорією, яка приділяла дуже мало уваги інституціональному середовищу, в якому діють економічні агенти, зумовила виникнення нової школи, що виступає під загальною назвою "нова інституціональна теорія", або "неоінституціоналізм".

Визнання нового напрямку було відзначено присудженням Нобелівської премії його видатним представникам: Рональду Коузу (1991) – за відкриття та пояснення значення трансакційних витрат (витрати за користування ринковим механізмом) і прав власності для інституціональної структури та функціонування економіки; Роберту Вільяму Фоуджелу і Дугласу Сесілу Норту (1993, спільно) — за відродження досліджень з економічної історії за допомогою застосування економічної теорії і кількісних методів, щоб пояснити економічну й інституціональну зміну.

Неоінституціоналізм виходить з двох фундаментальних передумов:

1) соціальні інститути мають значення;

2) вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.

Найбільш тісно неоінституціоналізм пов’язаний з неокласичною теорією, від якої він і веде свій початок.

Неоінституціоналізм – один із найбільш яскравих проявів цієї загальної тенденції. Його вторгнення "до сфери правознавства", історії та організаційної теорії знайшло відображення в переносі мікроекономічного аналізу на різноманітні соціальні інститути.

Усіх представників неоінституціоналізму цікавлять дві основні проблеми: проблема економічної влади та контроль над нею. В основі еволюції людського суспільства лежать зміни в техніці виробництва. Саме відповідно до цих детермінованих зрушень розроблені концепції "трансформації суспільства". В цьому напрямку особливе місце посідає проблема перебудови сучасного суспільства. Абсолютизація ролі техніко-економічних факторів дозволила висунути теорію конвергенції (Д. Гелбрейт, П. Сорокін, У. Ростоу – США, Ж. Фурастьє і Ф. Перру – Франція, Я. Тінберген – Нідерланди, Х. Шельський і О. Флейхтмен – Німеччина і ін.). Прихильники цього напрямку, між іншим, вважають, що науково-технічна революція веде до подолання соціальних суперечностей. Не вдаючись до деталей, зазначимо, що теорія конвергенції, про яку ще буде іти мова, включає широкий діапазон філософських, соціологічних, економічних і політичних поглядів і футурологічних прогнозів. Деякі соціологи і політологи (Р. Арон, Д. Белл і ін.) обмежують конвергенцію лише областю економічної діяльності, тоді як інші (З. Бжезинський) поширюють її на суспільні відносини в цілому.

Неоінституціоналісти відзначаються великою увагою до людини, до соціальних проблем взагалі, в результаті чого виникли економічна теорія прав власності (Р. Коуз, США), теорія суспільного вибору (Дж. Б’юкенен, США) та ін. В першій теорії наголос робиться на виграшу в добробуті, який забезпечують інститути права. В другій теорії на втратах, які породжуються діяльністю політичних інститутів.

Економічна теорія прав власності заснована на тому, що під відносинами власності розуміють різноманітність норм, регулюючих доступ до ресурсів. Теорема Р. Коуза говорить: «Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінним і ефективним незалежно від змін у розподілі прав власності» [2].

З теореми випливає кілька важливих та практичних висновків:

- екстерналії з’являються лише тоді, коли права власності визначені нечітко;

- шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності в тих сферах, де вони нечітко визначені;

- коли трансакційні витрати позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним фактором і починає впливати на ефективність і структуру виробництва;

- посилання на зовнішні ефекти – недостатня підстава для державного втручання.

Теорія суспільного вибору виходить з того, що інститути надають систему стимулів, направляючи діяльність людей. Цим вони знижують невизначеність і роблять соціальне середовище більш передбачуваним.

Основними особливостями теорії суспільного вибору є:

- для опису поведінки людини в політичній сфері використовуються ті ж гіпотези, що й у неокласичній економічній теорії: гіпотези проходження особистого інтересу, повноти і транзитивної переваги, раціональної максимізації цільової функції;

- процес виявлення переваг індивідів найчастіше розуміється в термінах ринкової взаємодії;

- у ході дослідження ставляться питання, аналогічні тим, що мають центральне значення в неокласичній теорії ціни, тобто питання про існування і стабільність політичної рівноваги, шляхи її досягнення і її оцінки з погляду принципу ефективності Парето.

На основі цих поглядів змінюється економічна політика розвинутих країн, результати якої дозволяють говорити про "соціалізацію капіталізму". Головна ідея – затвердження не тільки зростаючої ролі людини як основного економічного ресурсу постіндустріального суспільства, а й обгрунтування висновку про загальну переорієнтацію всієї системи на всеосяжний розвиток особистості. ХХI століття, таким чином, проголошується сторіччям Людини.

Крім неоінституціоналізму, опозицією неокласиці виступає неоавстрійська школа. Предметом дослідження неоавстрійської школи є приватнопідприємницька діяльність. Основними постулатами неавстрійської школи є: макроекономічна політика заснована на правилах монетаризму; відсутній вплив фіскальної політики на економіку.

Теорією трансформації економіки і суспільства виступає теорія економічної інтеграції, яка визначається як сукупність заходів, спрямованих на ліквідацію дискримінації між економічними одиницями, які належать до різних держав.

Одним із засновників цієї теорії є Дж. Вайнер. У роботі «Питання про митні союзи» (1950 р.) він досліджує вплив [4], який справляє утворення митних союзів на торгівлю між країнами, і виділяє так звані ефекти розширення і переспрямування торговельних потоків.

Дж. Мід розглядаючи вплив митних союзів на заміщення одних товарів іншими, відзначає взаємозв’язок ефекту виробництва і споживання [4]. Заміщення одних ресурсів іншими справляє вплив на структуру споживання шляхом зміни цін, які платить покупець. У свою чергу, заміна одних товарів іншими приводить до зрушень у структурі виробництва, оскільки і виробники зіштовхуються з цінами, які змінилися.

У свою чергу Р. Ліпсі і К. Ланкастер дійшли висновку [4], що неможливо зробити однозначний висновок про те, чи підвищиться, чи знизиться добробут країни в результаті створення митного союзу.

Створення митного союзу для розвитку промисловості, на думку Х. Джонсона, передбачає, що галузі виробництва промислових товарів країни-учасниці перебувають у відносно менш сприятливому становищі порівняно з рештою країн.

Марксизм в Україні, як і в Росії, мав як прихильників, так і стійких противників. Тривалий час як головний водорозділ як у російській, так і в українській економічній думці проліг саме відносно лінії ставлення до марксизму – між його ортодоксальними послідовниками та всіма іншими течіями. На цей час більшість з них повністю відходить не тільки від суспільно-політичної доктрини марксизму, а й від більшості його теоретичних засад і висновків. Саме з творчістю цих учених-економістів, які становили серцевину соціального напрямку в політичній економії, пов’язаний цілий ряд певних здобутків, внесених поряд з представниками маржинальнальної та математичної шкіл у розвитку економічної науки в Україні.

Характер економічного розвитку економіки України в державно-соціалістичний період підтвердив практичну неспроможність марксизму стати теоретичною основою науково-технічної моделі економічного зростання, яка є характерною для більшості розвинутих країн світу, хоча і підтвердив деякі висновки цієї теорії за умови їх критичного аналізу та певного перегляду з урахуванням динаміки економічного середовища.

Широкого поширення набувають теорії економіки країн, що розвиваються. Найбільший вплив на розвиток «третього світу» справили ідеї М. Вебера. Аналізуючи країни «третього світу», М. Вебер розкрив не тільки їх принципову відмінність, а й обґрунтував необхідність більш адекватного цивілізаційного підходу до афро-азіатського світу.

Розвиваючи ці ідеї, Дж. Тойнбі («Дослідження історії» (1961)) [4] акцентує увагу на впливі релігійних факторів на соціально-економічний та політичний розвиток народів.

Г. Мюрдаль («Азіатська драма: дослідження бідності народів»(1968)) вважає [4], що слаборозвинутість країн пояснюється не дефіцитом іноземного капіталу, а недовикористанням трудових ресурсів.

На становлення сучасних західних концепцій модернізації «третього світу» великий вплив справила теорія переходу до «самопідтримуваного зростання» У. Ростоу. Ця теорія визнавала провідну роль матеріального виробництва у розвитку суспільства, його обумовленість прогресом продуктивних сил, впливом соціального середовища на їх розвиток.

Концепція «хибного кола злиденності» полягає в тому, що збільшення середнього доходу на душу населення внаслідок збільшення продуктивності сільського господарства швидко поглинається зростанням населення.

Продовженням теорії «хибного кола злиденності» стала концепція «великого поштовху», представниками якої виступили П. Розенштейн-Родан, Р. Нурксе, Х. Лейбенстайн. Головна увага в їхніх дослідженнях приділялася проблемам первинної індустріалізації, ролі автономних інвестицій, обумовлених економічною політикою держави, спрямованою на зростання національного доходу. Для модернізації країн, що звільнилися від колоніалізму, необхідні великі вливання капіталів, унаслідок чого починається самопідтримуване зростання.

Західні теорії створили передумови для виникнення і розвитку економічних теорій, сформульованих представниками самих країн «третього світу»: теорії «периферійної економіки», «залежного розвитку», «опори на власні сили», «нового міжнародного порядку» та інші, що відіграли важливу роль у становленні самосвідомості та еволюції наукової думки слаборозвинутих країн.

Теорія «периферійної економіки» (Р. Пребіш) ставила основні завдання: вирішити проблему поглинання надлишкової робочої сили; розробка стратегії розвитку, яка передбачала і заміщення імпорту, і новий вихід на світовий ринок, і навіть пошук «стилю розвитку».

Значний внесок у розвиток африканської економічної думки, починаючи з 70-х років, зробили: Фуада Мурса (Єгипет); Гішам Мутаваллі (Сирія); Закі Хейрі (Ірак), економісти Кувейту, Марокко, Алжиру та інших африканських країн. На відміну від ісламістської альтернативи центральною проблемою їх досліджень є економічна залежність африканських країн від індустріально розвинутих держав і шляхи забезпечення подальшого їх розвитку.

Загальною для їхніх праць була критика політики Заходу і ТНК в арабському регіоні. Економічне, фінансове і культурне панування Заходу, на їхню думку, призвело до переміщення центру прийняття рішень з арабського світу на Захід. Пропонувались різні шляхи подальшого розвитку арабських країн, але всі вони зводились до концепції «колективної опори на власні сили».

У сучасних умовах значна частина африканських економістів виступає за створення умов африканської єдності.

Країни «третього світу» повинні мати за мету: постійне створення робочих місць; активізація самих африканських країн до міжнаціональної та міждержавної інтеграції, яка сприятиме концентрації зусиль на більш вигідних і результативних напрямах розвитку.

Початок ХХІ сторіччя характеризується становленням «нової економіки». «Нова економіка» є результатом четвертої промислової революції і базується на широкому впровадженні в практику господарської діяльності сучасних інформаційних та комунікаційних технологій, формуванні економіки знань.

Епоху «нової економіки» досить часто називають періодом революції знань, коли здатність набувати, використовувати і виробляти нові знання стає найважливішим чинником конкурентоспроможності як окремої фірми так і національної економіки. Саме тому в найбільш розвинутих країнах інвестиції в знання доганяють і навіть переганяють інвестиції в основний капітал.

Принциповою відмінністю «нової економіки» є те, що в сферу економічної діяльності включається не тільки технологія, а й весь механізм продукування знання – вища освіта, фундаментальна наука. Формується цілісна система під назвою «економіка знань».

Формування нової економіки є результатом розвитку нових знань. Їхнє зростання прискорилось в останні десятиліття. У новій економіці знання стали самостійним чинником виробництва. Це пов’язано з тим, що саме знання у вигляді інформації як систематизованих даних змінюють вигляд сучасного світу прискореними темпами.

Таким чином, в основі розвитку «нової економіки» лежать інформація, знання, які починають бути не тільки важливим, але й головним економічним ресурсом, що забезпечує економічне зростання й економічний розвиток.

Такий прогноз дають представники економічної думки на першу половину ХХI сторіччя, на нову епоху розвитку цивілізації.

Питання для самодіагностики:

1. В чому полягає сутність глобалізації?

2. Характерні риси інтегрування.

3. Назвіть значення НТР.

4. В чому особливість економіки перехідних суспільств?

5. Особливості сучасного монетаризму.

6. Характерні риси неоінституціоналізму.

7. У чому полягає криза марксистської теорії?

8. Дайте характеристику західної економічної теорії економіки країн, що розвиваються.

9. Наведіть особливості економічної теорії країн, що розвиваються.

10. Охарактеризуйте «нову економіку».

Проблемні питання:

1. Назвіть головні особливості розвитку світової економіки на порозі ХХI ст. Які групи країн і надалі будуть відігравати провідну роль у світовій економіці і чому?

2. У чому, на вашу думку, полягають розбіжності між «старим» та «новим» інституціоналізмом?

3. Назвіть представників неоінституціональної теорії, які є Лауреатами Нобелевської премії з економіки. Визначте їх внесок у розвиток економічної науки.

4. Визначте основні тенденції розвитку світової економічної думки на сучасному етапі.

5. Розкрийте особливості розвитку економічної теорії у країнах Центральної та Східної Європи.

Теми рефератів:

1. Загальна характеристика економіки перехідних суспільств.

2. Глобалізаційні процеси в світовій економіці та їхні наслідки.

3. Роль та значення окремих країн та регіонів у світовій економіці.

4. Теорії трансформації економіки і суспільства.

5. Економіка знань як альтернативна модель створення суспільства загального добробуту.

Тести:

1. Вперше термін “глобалізація” був введений:

а) Т Левітом;

б) К Оме;

в) Н. Калдором;

г) М. Фрідменом.

2. Наслідком глобалізації не виступає:

а) розвиток системи засобів інформації;

б) формування світового фінансового ринку;

в) поширення діяльності ТНК;

г) розвиток національної культури.

3. Найбільш яскравим представником лівого кейнсіанства є:

а) Дж. Робінсон;

б) Дж. Кейнс;

в) Н. Калдор;

г) П. Сраффа.

4. М. Фрідмен представник:

а) кейнсіанства;

б) монетаризму;

в) марксизму;

г) інституціоналізму.

5. Теорія переходу до «самопідтримуваного зростання» належить:

а) Дж. Кейнсу;

б) М. Фрідмену;

в) У. Ростоу;

г) Дж. Робінсон.

6. Предметом дослідження неоавстрійської школи є:

а) зовнішня торгівля;

б) приватнопідприємницька діяльність;

в) відносини власності;

г) організаційно-економічні відносини.

7. Хто не є представником монетаризму:

а) Дж. Тобін;

б) М. Монтес;

в) Н. Калдор;

г) В. Попов.

8. Концепція «хибного кола злиденності» полягає в тому, що:

а) збільшення середнього доходу на душу населення внаслідок збільшення продуктивності сільського господарства швидко поглинається зростанням населення;

б) модернізація країн, що звільнилися від колоніалізму, потребує вливання капіталу, унаслідок чого починається самопідтримуване зростання;

в) провідна роль матеріального виробництва у розвитку суспільства обумовлена прогресом продуктивних сил, впливом соціального середовища на їх розвиток;

г) збільшення середнього доходу на душу населення є постійним.

9. Розробка теорії «периферійної економіки» належить:

а) Р. Пребішу;

б) Фуада Мурсу;

в) Гішам Мутаваллі;

г) Закі Хейрі.

10. «Нова економіка» є результатом:

а) першої промислової революції;

б) другої промислової революції;

в) третьої промислової революції;

г) четвертої промислової революції.

Література:

1. Історія економіки та економічної думки: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц./ С.В.Степаненко, В.М. Фещенко, С.Н. Антонюк, Н.О. Тимочко та ін. – К.: КНЕУ, 2008, – 248 с.

2. Історія економічних вчень. Конспект лекцій / Грігорян Г. М., Сіроштан М. А., Українська Л. О. та ін. – Харків: Вид. ХДЕУ, 2003. – 252 с.

3. Сучасні економічні теорії. Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей всіх форм навчання / Укл. Ю.С. Кравчук, В.Ю. Кривобок. – Харків: Вид. ХНЕУ, 2006. – 140 с.

4. Чухно А.А., Юхименко П.І., Леоненко П.М. Сучасні економічні теорії: Підручник / За ред. А.А. Чухна. – К.: Знання, 2007. – 878 с.

5. Ущаповський Ю.В., Ущаповська І.І. Історія економічних вчень. Навч. – метод. Посібник – Житомир, ЖДТУ, 2004 р, – 140 с.

Тема 12. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці

12.1. Особливості проведення політики «воєнного комунізму» і НЕП в Україні

12. 2. Повоєнна відбудова і господарський розвиток України в 50-80-ті роки ХХ ст.

12.3. Особливості розвитку радянської економічної теорії

Ключові поняття: політика «воєнного комунізму», нова економічна політика (НЕП), концесія, індустріалізація, п’ятирічка, колективізація.

12.1. Особливості проведення політики «воєнного комунізму» і НЕП в Україні.

Прийшовши до в лади в Україні більшовики стали проводити сувору економічну політику, що отримала назву «воєнний комунізм». Дана політика базувалася на надмірній централізації управління народним господарством і адміністративно-командних методах керівництва економікою, вона відкидала ринкові відносини, виключала можливість використання товарно-грошових відносин. Основними причинами проведення такої політики були спочатку потреби громадянської війни, а потім необхідність виходу з кризи і розрухи та суб’єктивне бажання скоріше перейти до комуністичних принципів виробництва та розподілу.

Основними напрямками політики «воєнного комунізму» були наступні:

- націоналізація всієї землі, промислових підприємств, торгівлі;

- примусова мобілізацію;

- централізований розподіл сировини і готової продукції.

Націоналізація і розподіл землі відбувалися на основі дії Закону «Про соціалізацію землі» від 27 січня 1918 р. Земля була передана волосним і повітним радам селянських депутатів, які мали право розподіляти її. Так у 1917-1919 р.р. землю отримали більше 6 млн. селян. Їх звільнили від орендної плати і від виплати боргів Селянському банку. В результаті такої реформи змінилася соціальна структура села: скоротилася кількість заможних селян з 15 до 5 %, зросла кількість середняків з 20 до 60% і скоротилася кількість бідних з 65 до 35 %. [1, с.306]

Важливу роль у формуванні економічної політики «воєнного комунізму» відігравало введення продовольчої диктатури. 26 січня 1919 року було встановлено державну монополію на хліб, цукор, сіль, гас. А 5 лютого 1919 р. був прийнятий декрет «Про вилучення хлібних лишків». Одночасно, незважаючи на інфляцію, встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих продуктів.

У квітні 1919 р. був прийнятий декрет «Про продрозверстку», який передбачав обов’язкове вилучення лишків продовольчих товарів, зерна на насіння та зернового фуражу причому фактично без компенсації промисловими товарами. Попервах розмір лишків визначався потребами селян, а потім потребами держави. Вилученням лишків займалися продовольчі загони і комітети бідноти. Так у 1919 р. було заготовлено 10,5 млн. пудів зерна, а на кінець 1920 р., завдяки тому що продрозверсткою було охоплено більшу кількість районів, 71,5 млн. пудів. [2, с.610] Такі заходи позбавляли селян матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці, що сприяло зниженню рівня сільськогосподарського виробництва; сприяли посиленню соціальної напруги на селі, яка переросла в широкий повстанський рух.

Наряду з сільським господарством відбувалися зміни також і у промисловості. Спочатку відбувалася націоналізація великих заводів воєнного призначення, що мали загальнодержавне значення. А потім відбувалася прискореними темпами націоналізація середніх і малих підприємств, які передавалися Раднаргоспам. В цей же час поступово складається система главків, що забезпечували жорстку централізацію управління. Так на кінець 1920 p. 45 главків та виробничих відділів Промбюро зосереджували керівництво роботою близько 10 720 підприємств. [1, с.611] Всі ці дії уряду, а також впровадження принципу «зрівнялівки» в заробітній платі робітників призвели до скорочення промислового виробництва.

Ще одним важливим напрямком політики «воєнного комунізму» було впровадження загальної трудової повинності та мілітаризація праці. 21 січня 1920 p. була створена Українська трудова армія, завданням якої було максимальне збільшення заготівель продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою. На кінець 1920 p. трудова армія налічувала ЗО тис. чол. і лише протягом 1920 p. червоноармійці відпрацювали 2,8 млн людино-днів. [2, с.612]

У листопаді 1918 р. було введено заборону вільної торгівлі, що сприяло переходу до товарообміну.

Скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва, заборона вільної торгівлі і обмеження товарообороту,що спричинили дії радянського уряду, зумовили введення карткової системи розподілу продуктів та знецінення карбованця. Для покриття державних витрат уряд вдався до емісії паперових грошей, які ще в більшій мірі втрачали свою цінність. Внаслідок цього роль грошей почали виконувати різні дефіцитні товари, такі як мило, сірники, сіль, цукор тощо. Таким чином, інфляція сприяла згортанню товарно-грошових відносин та посилювала процес натуралізації господарських відносин.

Великі економічні втрати, яких Україна зазнала внаслідок Першої світової війни, а потім і громадянської, ще більше зросли в період проведення політики «воєнного комунізму». Країна опинилася в глибокій економічній кризі: промислове виробництво скоротилося на 90 %, посівні площі зменшилися на 25 %, а збір зерна – біль ніж на 30% від рівня 1913 р. Внаслідок проведення політики продрозверстки в Україні у 1921 – 1923 р.р. спалахнув голод, від якого постраждало біля 1 млн. чол.. [3, с. 77-78]

Таким чином, загальна економічна криза та обумовлена нею соціально-політична напруга змусили уряд перейти до нової економічної політики (НЕП). Рішення про перехід до НЕПу було прийнято 27 березня 1921 р. на Х з’їзді РКП(б).

На відміну від політики «воєнного комунізму» НЕП базувався на економічних методах управління економікою і передбачав формування ринку і ринкових відносин, яке відбувалося по наступним напрямкам:

1. відродження ринкових відносин на основі дрібнотоварного і приватнокапіталістичного господарства;

2. впровадження ринкових відносин в державному секторі економіки;

3. формування інфраструктури ринку.

Основні заходи, які проводилися в рамках нової економічної політики представлені на рис. 12.1.