Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 16 страница

в) кредитування і сільськогосподарське виробництво

г) промислове виробництво і торгівля

7. Яку назву отримала французька школа неолібералізму?

а) дирижизм

б) ордолібералізм

в) монетаризм

г) немає правильної відповіді

8. Основним ідеологом англійської школи неолібералізму є:

а) Ф. Хайєк

б) М. Фрідмен

в) М. Алле

г) Л. Ерхард

9. Яка країна стала світовим лідером після Першої світової війни?

а) Англія

б) Франція

в) США

г) Італія

10. В якому напрямку економічної думки отримав теоретичне обґрунтування «Новий курс» Рузвельта?

а) неолібералізм

б) інституціоналізм

в) кейнсіанство

г) неокласицизм

Література:

1. Камерон Р. Краткая экономическая история мира. От палеолита до наших дней. / Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2001

2. Курс економічної історії: Навч. Посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н.Б. Решетняк. – Харків: ТОВ «Прометей-Прес», 2005. – 272 с.

3. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навчальний посібник для вузів/ Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко, О.Д. Зубалій, В.І. Гринчуцький, Я.С. Глогусь, В.Л. Андрущенко, Л.А, Родіонова, О.В. Богоніс. За загальною редакцією заслуженого працівника народної освіти України професора Б.Д. Лановика. – К: Генеза, 1994. – 368с.

4. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – 6-те вид., перероб. і доп. – К.: Вікар, 2004. – 486 с. – (Вища освіта XXI століття).

5. Экономическая история мира. Том 4 / Под общ. ред. М.В. Конотопова. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2006. – 648 с.

6. История экономических учений (современный этап):
Уч-к. / Под общ. Ред. А.Г. Худокормова. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 720 с.

7. История экономических учений: Учебное пособие для студентов высших экономических заведений. /Под ред. В.С. Автономова и др. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 700 с.

8. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник для вузов: 4-е изд. – М.: ИНФРА-М, 2000. – «Серия «Высшее образование» – 480 с.

Тема 10. Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина ХХ ст.)

10.1. Структурні зміни в економіці країн-учасниць Другої світової війни.

10.2. Загальна характеристика країн, що розвиваються.

10.3. Інтеграційні процеси в світовій економіці.

Ключові поняття: Друга світова війна, «план Маршалла», науково-технічна революція, кейнсіанська теорія, програма «нові рубежі», японське «економічне диво», концепція «соціального ринкового господарства», західнонімецьке «економічне диво», націоналізація, політика «дирижизму», індикативне планування, сировинна криза, «рейганоміка», «тетчеризм», деколонізація, країни, що розвиваються, нові індустріальні країни, інтеграція, транснаціональні корпорації, Європейський союз.

10.1. Структурні зміни в економіці країн-учасниць Другої світової війни.

Друга світова війна значно перевершила Першу за жертвами, втратами, воєнним витратами. У ній загинуло 55 млн осіб, були знищені національні багатства вартістю 316 млрд дол., воєнні витрати перевищили витрати в Першій світовій війні у 4,5 рази. У тяжкому економічному становищі опинилися майже всі країни-учасниці, у тому числі й країни Західної Європи.

Військові успіхи Німеччини на початковому етапі війни надали їй можливість використовувати економічний потенціал завойованих країн. Основою економіки була воєнна промисловість (її питома вага у валовій продукції становила 80%). Потреби в робочій силі нацисти задовольняли за рахунок примусової праці військовополонених, мільйонів депортованих. Однак незважаючи на те, що вся окупована Європа працювала на Німеччину, економіка країни до кінця війни виявилася виснаженою, відчувалася гостра нестача сировини, трудових ресурсів, фінансових коштів.

Величезні господарські втрати понесли й переможці. У СРСР було знищено майже 1/3 національного багатства. Англія в роки війни втратила 1/4 національного багатства, її державний борг збільшився у 8 разів. Були блоковані морські комунікації, загублена значна частина торгівельного і воєнно-морського флоту. У Франції промислове виробництво скоротилося на 70%, обсяги сільськогосподарської продукції зменшилися вдвічі, 600 тис. французів німці вивезли на каторжні роботи у Німеччину. Були зруйновані транспортна система, велика кількість промислових і цивільних об'єктів, загублений флот. Країна гостро потребувала устаткування, сировини, продовольства.

Післявоєнна західноєвропейська економіка мала деформовану мілітаризовану структуру виробництва. Відбувся розрив зв'язків у промисловості, фінансах, торгівлі. Устаткування вимагало оновлення і значних капіталовкладень. Відчувався гострий дефіцит у найнеобхідніших продуктах. Зростаюча інфляція, нестійкість європейських валют підривали зацікавленість аграрного сектора економіки в обміні своєї продукції на гроші, що обумовило його звуження, незважаючи на підвищений попит на сільськогосподарські товари.

Єдиною країною, що за роки війни змогла не тільки уникнути великих втрат, але й збільшити національний дохід у два рази, стали США. Війна сприяла посиленню їхнього економічного потенціалу: промислове виробництво збільшилося більш ніж у 2 рази, промисловий прибуток зріс п'ятикратно, чистий прибуток корпорацій потроївся, у країні був створений добре налагоджений на новій технічній базі виробничий механізм, що спирався на ємний внутрішній і великий зовнішній ринки.

У роки війни уряд США постачав зброю, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші матеріальні ресурси країнам антигітлерівської коаліції за ленд-лізом (його загальний обсяг склав 45 млрд дол.). Ленд-ліз став одним з основних джерел збагачення країни у воєнні роки. Він забезпечив масовий збут американських товарів на зовнішньому ринку, сприяв пожвавленню американської економіки, зростанню інвестицій, відновленню основного капіталу, інтенсифікації сільського господарства. Під час війни зросла частка державного сектора в економіці США. За замовленням держави були побудовані воєнні підприємства загальною вартістю 25 млрд дол. Згодом вони були продані приватним корпораціям, причому за істотно заниженими цінами.

У перші післявоєнні роки США зайняли положення абсолютного економічного лідера, який значним чином впливав на розвиток світового господарства в цілому. На їхню частку доводилося 60% світової промислової продукції, 1/3 експорту, 2/3 світових запасів золота. Це багато в чому зумовило той факт, що відродження економік розвинутих європейських країн після Другої світової війни відбувалося шляхом їхньої американізації за декількома напрямками: американізація світової валютної системи, імпорт американських товарів, широкомасштабне кредитування, інвестування відбудовних процесів, перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії, під безпосереднім контролем США.

Таким чином, результатом Другої світової війни було знищення індустріальних господарств Німеччини, Франції, Японії, багатьох менших індустріальних країн Європи, частково - Англії. Припинилося оновлення виробничих потужностей. Відбулося різке зниження рівня життя населення країн, що воювали.

Головними соціально-економічними наслідками Другої світової війни, як і Першої, стали зміни в Східній Європі. Наприкінці 1940-х - початку 1960 рр. склалася світова система соціалізму, куди увійшли крім СРСР країни Східної Європи (ГДР, Польща, Чехословакія, Румунія, Угорщина, Болгарія), Азії (КНДР, В'єтнам), Америки (Куба). Протистояння сформованих у результаті Другої світової війни соціалістичних і капіталістичної економічних систем визначило соціально-економічний зміст історії другої половини ХХ ст.

Ще одним важливим результатом Другої світової війни став початок розпаду колоніальної системи. Окуповані Японією країни Азії вийшли з-під контролю країн-метрополій. В інших колоніальних країнах війна спонукала до політичної активності великі маси населення, які більш наполегливо вимагали незалежності. Влада колонізаторів похитнулася. Почався незворотний розпад колоніальної системи.

Катастрофічне економічне становище країн Західної Європи негативно впливало на світову економіку. Зі свого боку США, нагромадивши в роки війни величезні багатства, не могли успішно розвиватися ізольовано від інших країн, прагнули до перебудови міжнародних економічних відносин. З цією метою було розроблено «план Маршалла» (за ім’ям його ініціатора - держсекретаря США Дж. Маршалла).

«План Маршалла» - це програма відбудови й розвитку післявоєнної Європи шляхом надання їй економічної допомоги з боку США. Допомога надавалася при дотриманні наступних умов, що полегшували експансію товарів і капіталів з США: відмова від націоналізації промисловості, свобода приватного підприємництва при помітному гальмуванні конкуруючих з США галузей західноєвропейської індустрії, зниження торгівельних бар'єрів для ввозу американських товарів, поставки в США дефіцитних товарів, заохочення приватних американських інвестицій, відмова від торгівлі з соціалістичними країнами та ін.

За планом у 1948-1951 рр. 16 країнам Європи (Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Данії, Ірландії, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландам, Норвегії, Португалії, Франції, Швейцарії, Швеції й трохи пізніше ФРН), а також Туреччині були поставлені американське продовольство, одяг, паливо, сировина, промислове устаткування, товари для сільського господарства та інше на суму близько 17 млрд дол. Основну частину допомоги (майже 60%) отримали Великобританія, Франція, Італія і ФРН. Місцева валюта, отримана від продажу на внутрішніх ринках американських товарів, використовувалася для скорочення дефіциту бюджету, а отже, і темпів інфляції, для нарощування виробництва таких гостро необхідних ресурсів, як сталь, цемент, вугілля, шахтне, енергетичне, текстильне устаткування, калійні добрива, нафтопродукти, транспортні засоби.

В результаті реалізації «плану Маршалла» у Західній Європі вже на початку 1950-х рр. був досягнутий довоєнний рівень виробництва на новій технічній основі. У свою чергу, США безболісно вирішили проблему конверсії відповідно до потреб мирного часу, позбулися надлишків своєї неліквідної продукції, поглибили своє представництво в економіці європейських країн (американський бізнес вигідно придбав підприємства у Західній Європі), розширили джерела надходження дефіцитної для себе сировини. Радянський Союз відмовився брати участь у «плані Маршалла», розцінивши його як план поневолювання Європи, позбавлення її суверенітету, економічної незалежності і політичної самостійності. Під натиском Сталіна від «плану Маршалла» відмовилися залежні від СРСР країни Центрально-Східної Європи, а також Фінляндія.

Друга половина ХХ ст. ознаменувалася якісними змінами у розвитку світової економіки. Даний період можна поділити на два основних етапи: 1) кінець 40-х - початок 1970-х рр., що характеризується небаченими темпами розвитку індустріальних країн (у 1950-1973 рр. темпи зростання середньосвітового валового продукту були в три рази вище, ніж у першій половині ХХ ст.); 2) з початку 1970-х рр. до кінця століття, для якого властиві помітне падіння темпів зростання, низка глибоких криз.

Глибинні процеси, що відбувалися у світовій економіці у другій половині ХХ ст., великою мірою були обумовлені науково-технічною революцією (НТР). У технологічних революціях ХVIII і XIX ст. імпульс для розвитку науки створювало винахідництво, засноване на експерименті. Виробництво стимулювало розвиток науки, що фінансувалася головним чином приватним капіталом. У ХХ ст. найбільш потужні імпульси для розвитку виробництва створювали вже не стільки прикладні й експериментальні науки, скільки фундаментальні дослідження, що найчастіше не мали безпосереднього практичного значення для економіки. Тому приватний капітал не мав стимулів для довгострокових і ризикованих інвестицій у цю сферу. Витрати на розвиток фундаментальних наук стала брати на себе держава [5, с. 309].

«Сповитухою» НТР стала Друга світова війна, у ході якої воюючі країни вели інтенсивні розробки нових систем зброї і воєнної техніки (ядерна зброя, реактивна авіація, ракетна зброя та ін.). Це з самого початку визначило головні напрямки НТР. Багато з найбільших досягнень світової науки і техніки в період «холодної війни» (кінець 1940-х-1991 рр.) використовувалися в першу чергу для гонки озброєнь, йшли на непомірне нагромадження ядерної зброї. Разом з тим, США, країни Західної Європи, Японія значною мірою скористалися досягненнями НТР для нарощування економічного потенціалу, цивільного виробництва, неодноразово оновлюючи його на новітній технічній основі, вдосконалюючи галузеву структуру своєї і світової економіки.

Найбільш значними досягненнями НТР стали: у 1940-ті рр. - створення телебачення, транзисторів, електронно-обчислювальної техніки, атомної зброї, синтетичних волокон, пеніциліну; у 1950-і рр. - водневої бомби, штучних супутників Землі, реактивного пасажирського літака, електроенергетичної установки на базі атомного реактора, верстатів з програмним керуванням; у 1960-і рр. - лазерів, інтегральних схем, супутників зв'язку; у 1970-і рр. - мікропроцесорів, волоконно-оптичної передачі інформації, промислових роботів, розвиток біотехнології; у 1980-1990-і рр. - прискорений розвиток інформаційних технологій і комп'ютерної техніки, генної інженерії, термоядерного синтезу.

Розвиток НТР сприяв прискореному зростанню соціально-економічних показників провідних країн світу. Їхній науково-технічний потенціал стрімко зростав, охоплюючи нові галузі господарства і змінюючи його структуру. Якщо в індустріальну епоху ознакою динамічного розвитку економіки було зростання питомої ваги промисловості, то з середини ХХ ст. – розширення сфери послуг. Так, у 1950 р. у ній працювало 33% всього працездатного населення розвинених країн, а у 1970 р. вже 44%, що трохи перевищило навіть частку зайнятих у промисловості. Незважаючи на вражаюче збільшення абсолютних обсягів продукції сільського господарства в результаті «зеленої революції» (застосування електроніки, краплинне зрошення, хімізація, виведення за допомогою генної селекції особливо високоврожайних сортів), його питома вага скоротилася за 100 років з 18% до 5%. І сьогодні за даним показником оцінюють ступінь зрілості або відсталості національної економіки.

Вичерпання національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива обумовили скорочення у ВВП питомої ваги видобувних галузей. Випереджальними темпами розвивалося виробництво електроенергії і газопостачання. Зростало значення обробної промисловості. Зменшилася частка «старих» традиційних галузей - текстильної, харчової, взуттєвої. Швидко розвивалися галузі, що визначають технічний прогрес - хімічна, електротехнічна, машинобудування. Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої і важкої промисловості. Якщо на початку ХХ ст. у загальній вартості продукції обробних галузей домінували товари легкої промисловості, то у 1930-х рр. між продукцією цих галузей встановилася рівновага, а з середини 1950-х рр. важка індустрія почала переважати.

Після війни у провідних країнах остаточно сформувалася система державного регулювання господарства, що виникла в роки Великої депресії й отримала розвиток у період війни. Теоретичною основою нового світового економічного порядку стало вчення Дж. М. Кейнса. Його ідеї про необхідність державного втручання в економіку для забезпечення перерозподілу доходів за допомогою емісійної і податкової політики в інтересах соціальної справедливості і антикризового регулювання займали домінуючі позиції в господарських програмах західних держав у 1950-1960 рр. У процесі розвитку змішаної економіки сформувалися її основні варіанти (етатистський і ліберальний) і національні моделі, що відбивали досягнутий рівень і своєрідність соціально-економічного розвитку різних країн. До етатистського варіанта можна віднести французьку, англійську, японську моделі, а до ліберального - американську та німецьку. У малих країнах Європи сформувався проміжний варіант змішаної економіки.

Друга світова війна завершила процес перетворення США на основного лідера капіталістичного світу. Питома вага Сполучених Штатів у промисловому виробництві країн капіталізму зросла з 40% (1938 р.) до 56% (1948 р.); їхній золотий фонд становив 75% золотого запасу західного світу, а промисловий експорт ─ 32% світового експорту. Частка США у сукупному світовому доході становила 33%, у той час як частка довоєнного лідера - Великобританії - усього 6%.

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія) або потрапили у фінансово-економічну залежність від Сполучених Штатів (Англія, Франція). США скористалися цим, щоб захватити нові ринки, збільшити експорт товарів і капіталів, створити велику «імперію долара».

Економічну перевагу США було закріплено новою системою міжнародних валютно-фінансових відносин у західному світі. Ще у 1944 р. на міжнародній конференції у м. Бреттон-Вудс (США) за американським доларом був закріплений статус світової резервної валюти, тобто головної одиниці в міжнародних розрахунках і платежах. Курси національних валют капіталістичних країн були «прив'язані» до долара і регулювалися створеним Міжнародним валютним фондом (МВФ).

Протягом двох перших післявоєнних десятиліть американська економіка розвивалася в сприятливих умовах. Бреттон-Вудська угода і «план Маршалла» сприяли перетворенню західноєвропейських країн на вигідних і надійних торгівельних партнерів США. «Холодна війна» виправдовувала величезні воєнні витрати у мирний час і створювала нові стимули для американської промисловості. Військова присутність США у багатьох регіонах світу стала надійним гарантом інвестицій американських корпорацій від непередбачених місцевих конфліктів. Все це забезпечило умови для економічного зростання, що тривало у 1950-х - на початку 1960-х років.

Створюючи нові можливості для прискореного розвитку, підвищення рівня життя, НТР породжувала й низку проблем, пов'язаних з експлуатацією природних ресурсів, зростанням безробіття, розривом між пропозицією товарів та послуг і платоспроможним попитом населення. У цих умовах уряд США визначив нові пріоритети в стратегії керування економікою, науковим підґрунтям яких стала неокейнсіанська теорія. Програма «нові рубежі», запропонована адміністрацією Дж. Кеннеді на початку 1960-х рр., ґрунтувалася на методі дефіцитного фінансування для підтримки рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією і забезпечення економічного зростання за умов збереження оптимального рівня зайнятості і цін.

Уряд широко використовував важелі бюджетної, податкової та кредитно-грошової політики: були скорочені строки амортизації основного капіталу, що стимулювало зростання інвестицій; збільшилися державні витрати на НДДКР (до 1970 р. за розмірами витрат на НДДКР США обігнали ФРН у 7 разів, Англію - у 11, Японію - у 7,2 рази); було встановлено непрямий контроль над цінами і заробітною платою у вигляді «орієнтирів» для підприємців; знижені податки на прибуток корпорацій і ставки прибуткового податку з доходів громадян.

Програма «нові рубежі» дала позитивні результати. Індекс промислового виробництва за чотири роки після її прийняття зріс на 20%. Однак вже весною 1962 р. ситуація ускладнилася: темпи зростання сповільнилися, рівень безробіття збільшився до 5,5%, зменшився обсяг інвестицій, відбулося найсильніше з 1929 р. падіння курсів акцій на біржі. Частка США у світовому виробництві у 1960-ті рр. неухильно скорочувалася. США відставали від Західної Європи і Японії за темпами зростання продуктивності праці. Економіка країни вступила у смугу кризи індустріальної моделі розвитку, яка, незважаючи на постійні техніко-технологічні новації, пов'язана із залученням все більших обсягів благ у процес виробництва, що в умовах насичення ринків, а також зростаючої дефіцитності природних ресурсів постійно знижує ефективність даної моделі розвитку.

Під час війни у В'єтнамі (1965-1973 рр.) американська економіка зазнала гострого перенавантаження через протиріччя між потребами воєнного бюджету і державних соціальних програм. Наприкінці 1970-х років у США назріла серйозна економічна криза, в результаті якої темпи економічного зростання сповільнилися.

Незважаючи на економічний підйом Європи і Японії в останні десятиліття, Сполученим Штатам поки вдається зберігати провідні позиції у світовому господарстві. Частка США у світовому виробництві товарів і послуг сьогодні становить приблизно третину. Лідерство США забезпечується головним чином їхньою перевагою над іншими країнами за масштабами і багатством ринку, рівнем науково-технічного потенціалу, масштабами економічних зв'язків з іншими країнами щодо торгівлі, інвестицій і банківського капіталу.

В останні десятиліття ХХ ст. американська економіка зустрілася з цілим рядом серйозних проблем:

- минає епоха безроздільного панування США у світовій економіці. Починаючи з 1970-х років у світі відбулося зрушення до триполюсної структури - поряд із США центрами глобальної економічної діяльності стали Європа (на чолі з Німеччиною), а також Східна і Південно-Східна Азія (на чолі з Японією);

- у середині 1980-х років через величезний дефіцит платіжного балансу США перетворилися з найбільшого світового кредитора на найбільшого світового боржника;

- проявом хворобливого стану економіки став багатомільярдний дефіцит державного бюджету і швидко зростаючий державний борг (більше 4,5 млрд доларів);

- у післявоєнний період підсилилася нерівномірність економічного розвитку. За останні 50 років економіка США пережила 9 криз;

- серйозною проблемою залишається бідність. У 1996 р. майже 37 млн осіб жили нижче офіційної межі бідності.

Господарський розвиток країн Західної Європи в післявоєнний період істотно різниться. Англія і Франція менше постраждали від воєнних дій, ніж Німеччина і Японія. Крім того, вони і після війни зберегли величезні залежні території, що сприяло збереженню в цих країнах протягом певного часу замкнутого національно-колоніального господарства. Німеччина і Японія, які зазнали поразки у війні, виявилися повністю залежними від країн-переможниць і, насамперед, США, втратили свої колонії, виплачували репарації. Їхнє зруйноване господарство було докорінно організаційно і структурно перебудоване.

2 вересня 1945 р. Японія заявила про свою капітуляцію. Ця подія завершила Другу світову війну. Господарство країни знаходилося у стані розрухи. Імпорт сировини, палива і продовольства, без якого японська економіка існувати не могла, був практично припинений. Тому більшість підприємств були закриті. Рівень промислового виробництва на початку 1946 р. впав до 14% довоєнного, реальна заробітна плата - до 13%, безробіття досягло 10 млн осіб. Рівень інфляції у 1945-1950 рр. сягнув 7000%.

Однак країна, що зазнала поразки у війні, пережила ядерні бомбардування, втратила майже 40% національного багатства, знайшла в собі сили не тільки відновити економічну міць, але й випередити більшість промислово розвинених держав Заходу.

Найважливіший імпульс модернізації економіки Японії і сформованих там суспільних відносин дали перетворення, проведені в період американської окупації Японських островів (1945─1952 рр.). Американська окупаційна влада на чолі з генералом Дугласом Макартуром змінила політичну систему Японії, поклавши в її основу демократичні принципи (парламентська система, цивільні права і свободи). Розроблена американцями конституція законодавчо закріпила положення про те, що Японія не повинна мати армію. Завдяки цьому країна позбулася тягаря воєнних витрат.

Найважливішим в економічному сенсі став закон про ліквідацію дзайбацу (1945 р.). На його підставі була проведена декартелізація японської промисловості, тобто розпуск монополістичних об'єднань, які несли пряму відповідальність за розв'язання агресивної війни. Головного удару зазнала так звана “велика четвірка” (концерни Міцуі, Міцубісі, Сумітомо і Ясуда). Головні компанії цих концернів були ліквідовані, а їхні акції розпродані службовцям цих компаній. Одночасно було введено антимонопольне законодавство, що виключало можливість відродження великих концернів. Однак проведене військовою адміністрацією розукрупнення підприємств не торкнулося банківської системи країни. Це дозволило банкам надалі істотно зміцнити своє становище і стати основою економіки Японії.

Другим найважливішим напрямком у діяльності окупаційної адміністрації стали аграрні перетворення. На той час у японському селі панувала напівфеодальна система поміщицького землеволодіння. У жовтні 1946 р. був прийнятий закон про аграрну реформу. За цим законом розмір земельної власності обмежувався 3 га. Інша ж поміщицька земля підлягала викупу державою і подальшому продажу селянам-орендарям. До 1950 р. держава викупила і передала селянам 80% всієї орендної землі. Дана реформа мала ряд найважливіших наслідків: вона дала потужний імпульс для розвитку капіталізму в селі, ліквідувала поміщицьке землеволодіння, значна частина населення одержала можливість забезпечувати себе продуктами харчування і частково задовольняти потреби внутрішнього ринку.

У 1948 р. позначився поворот в американській політиці по відношенню до Японії. Багато в чому це було зумовлено подіями, що відбувалися у сусідньому Китаї. У перші післявоєнні роки гоміньданівський режим у Китаї вважався головною опорою США в Азії. Але там бушувала громадянська війна і виразно простежувалася перспектива перемоги комуністів. Тому Сполучені Штати вирішили зробити основну ставку на Японію, і з 1948 р. військова влада починає проводити нову окупаційну політику, що одержала назву “зворотний курс” Дж. Доджа і К. Шоупа. Мета «зворотного курсу» полягала у забезпеченні стратегічного союзу з японською буржуазією і перетворенні Японії на «майстерню Азії», створенні противаги комуністичному Китаю та визвольному руху в країнах Південно-Східної Азії, що орієнтувалися на СРСР.

США стали приділяти більше уваги відбудові японської економіки. Адже у 1948 р. промислове виробництво Японії становило лише 52% від рівня 1937 р. (у той час як у Німеччині та Італії довоєнний рівень був вже фактично досягнутий). З початку 1949 р. окупаційна влада почала реалізовувати “план економічної стабілізації”. Він містив елементи “шокової терапії” (збільшення податків, обмеження видачі субсидій та ін.) і міг призвести до зниження життєвого рівня широких верств населення. Тому, побоюючись гострих соціальних конфліктів, влада прийняла низку попереджувальних заходів (заборона на страйки працівників державних підприємств, на проведення мітингів і демонстрацій, закриття лівих газет). При цьому був здійснений важливий “соціальний маневр” ─ незважаючи на високу інфляцію, було значно підвищено реальну заробітну плату (у 1947 р. вона становила 30,2% від рівня 1934─1936 рр., у 1949 ─ 66,3%, а у 1952 р. зросла до 102,3%). Це стало можливим за рахунок тимчасового скорочення частки підприємницького прибутку. Зростання реальних доходів більшості населення сприяло розширенню ємності внутрішнього ринку і забезпечувало достатню соціальну стабільність у країні.

У період Корейської війни (1950–1953 рр.) Японія використовувалася США як основна база на Далекому Сході, що забезпечило воєнно-промисловий бум у її економіці. США надали Японії воєнні замовлення на суму 2,5 млрд дол., відмовилися від конфіскації устаткування на рахунок репарацій, зняли обмеження у промисловості і зовнішній торгівлі. У підсумку обсяг її промислового виробництва зріс у 1,5 рази, а оборот зовнішньої торгівлі – у 10 разів. У 1952 р. японська промисловість досягла довоєнного рівня, а сільськогосподарське виробництво і національний дохід перевищили цей рівень.

В результаті економічних заходів, проведених американською окупаційною адміністрацією, розвиток країни отримав позитивного імпульсу. Основне гальмо - інфляція - було усунуто шляхом скасування урядових субсидій нерентабельним виробництвам. Замість субсидій їм надавалися кредити під відповідальність банків. Виважена податкова система заохочувала вкладення капіталів у промисловість, будівництво, науково-технічні розробки. Реалістичний обмінний курс ієни дозволив, з одного боку, залучити в Японію іноземних інвесторів та, з іншого, активізувати японський експорт.

8 вересня 1951 р. у Сан-Франциско було укладено мирний договір з Японією, який підписали 48 країн. Вся повнота влади передавалася японському уряду, що поклав в основу економічної політики кейнсіанську концепцію, модернізувавши її. Реалізація цієї концепції забезпечила стадію інтенсивної індустріалізації Японії на новітній науковій і технічній основі.

З 1955 р. почався період бурхливого економічного розвитку, що стали називати японським “економічним дивом”. Середньорічний приріст промислової продукції у 1951-1970 рр. становив 15,2%. За обсягом ВВП Японія вже у 1969 р. вийшла на друге місце після США, відтіснивши ФРН. До 1980-х років за рівнем промислового виробництва Японія міцно посіла друге місце у світі. Японія вийшла на перше місце у світі за виробництвом судів, сталі (не маючи власних запасів руди і вугілля), автомобілів, ряду електро- і радіотоварів.

Японське «економічне диво», творцем якого вважають відомого економіста Сабуро Окіта, було обумовлено комплексом причин (у спеціальній літературі їх можна нарахувати кілька десятків):

- масове і кількаразове оновлення основного капіталу японської промисловості. Причому це оновлення відбувалося пізніше, ніж в інших країнах, і, отже, на більш високому технічному рівні. При цьому широко використовувалися досвід і технічні досягнення інших країн. Японія стала на шлях покупки ліцензій і патентів на нову технологію. Це дозволяло заощаджувати час і витрати на наукові дослідження. З 1950 по 1980 р. Японія уклала більше 25 тис. угод про придбання ліцензій і технологічного устаткування, що дозволило “перетворити чужі ідеї в конкурентоздатні товари”. Так, у 1955 р. у США був створений перший приймач на транзисторах. Буквально через кілька місяців фірма “Соні” випустила у продаж кишеньковий радіоприймач;