Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 15 страница

Франція. Економічна криза у Франції розпочалася пізніше ніж інших країнах (у другій половині 1930 року) при цьому вона і закінчилася пізніше (1936 р.). В період кризи виробництво промислової продукції скоротилося більш ніж на 30 %, сільськогосподарської – на 40%, збанкрутіло понад 10 тис. промислових підприємств, 100 тис. торгових підприємств.

Після кризи розпочалася депресія, а потім незначне промислове пожвавлення, яке в значній мірі було пов’язане з підготовкою до Другої світової війни. Якщо до кризи Франція була лідером за темпами зростання промислового виробництва, то після кризи вона втрачає свої позиції. Основними причинами відставання промислового виробництва Франції від інших країн були наступні:

1) переважання дрібних підприємств (особливо у легкій промисловості, що відігравала в цей період все ще панівну роль), які мали низький технічний рівень;

2) дефіцит ресурсів, перш за все, вугілля, нафти, кольорових металів. Нестача ресурсів ускладнювала висунення важкої промисловості на перший план в економіці Франції.

Сільськогосподарське виробництво в основному базувалося на дрібних селянських господарствах, що стало головною причиною застою у даній галузі економіки.

Відстаючи за темпами зростання в промисловості і сільському господарстві, Франція зберігає лідерство в сфері концентрації банківського капіталу. Наряду з приватними банками, що займають панівне положення, за ініціативою держави створюються напівдержавні банки, які повинні були сприяти розвитку господарства.

Для ліквідації наслідків затяжної депресії уряд встановив контроль над банком Франції та залізницею; націоналізував ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну; підвищив зарплатню робітникам і службовцям; ввів 40-годинний робочий тиждень і двотижневі щорічні відпустки.

Напередодні Другої світової війни промислове виробництво Франції було на тому ж рівні, що й напередодні Першої світової війни: в 1938 р. було отримано стільки ж продукції, скільки і в 1913 р.. Максимальний рівень промислового виробництва, досягнутий в 1929 р., так і не було відновлено. Частка Франції в світовому промисловому виробництві, що складала у 1913 р. 7%, у 1937 р. знизилася до 4% [5, 23]. Сільськогосподарське виробництво теж не відзначалося зростанням: у 1938 р. воно лише на 10% перевищило рівень 1913 р.

В період Другої світової війни Франція стала економічним придатком Німеччини: вона поставляла сировину і продовольство, виплатила контрибуції 85 млрд. франків, а витрати на утримання окупаційної армії складали 400 млн. франків в день [5, 29]. Така ситуація сприяла зростанню державних витрат та інфляції, скороченню промислового і сільськогосподарського виробництва (так у 1944 р. скорочення складало відповідно 60 % і 40% від рівня 1938 р.).

Німеччина. У зв’язку з тим, що Німеччина ще не в повній мірі оправилася від наслідків Першої світової війни, економічна криза в цій країні проявилася в особливо гострій формі. За обсягом промислового виробництва Німеччина знову скотилася на 5 – те місце в капіталістичному світі: промислове виробництво скоротилося на 40%, 2/3 виробничих потужностей не діяли. Майже 50% робітників втратили роботу. Сучасник писав: «Четверта частина безробітних всього світу була сконцентрована на німецькій землі». Доходи в сільському господарстві скоротилися на 30%. Розорялися не тільки селяни: 12тисяч юнкерських господарств з 18 тисяч існуючих збанкрутіли. Також у зв’язку з крахом банків були розорені сотні тисяч дрібних вкладників [5, 34-35].

В Німеччині як і в інших країнах уряд намагався боротися з кризою, але ця боротьба мала здебільшого антинародний характер: було зменшено допомогу по безробіттю; в трудових таборах, де збирали безробітних був встановлений жорсткий воєнний режим. В результаті в країні виникла революційна ситуація. Для збереження стабільності в країні за ініціативою США план Дауеса було замінено планом Юнга (див. 9.5).

План Юнга прийнятий конференції у січні 1930 р. у Гаазі
Час дії	1930 - 1931 р.р.; (офіційно відмінили на Лозаннській конференції в 1932р.)
Мета	усунення революційної ситуації в Німеччині, що виникла в результаті світової економічної кризи
Зміст	· дострокове припинення окупації Рейнської області; · скорочення загальної суми репарацій до 113,9 млрд марок (розмір річних платежів у середньому знижено до 2 млрд. марок строком на 37 років); · відміна репараційного податку на промисловість і скорочення обкладення транспорту (репарації повинні були виплачувати не з прибутків промисловості, а з державного бюджету); · ліквідація всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами з боку США
Результати	у 1931 р. Німеччина, підтримана США, посилаючись на економічну кризу, відмовилася від сплати воєнних репарацій, а в 1932 році на конференції в Лозанні сума репарацій була скорочена до 3 млрд. марок, які потрібно було сплатити протягом 15 років; усунення контролю над економікою і фінансами з боку іноземних країн

Рис. 9.5: План Юнга: мета, зміст та результати

У 1933 році до влади приходять нацисти на чолі з Гітлером. Спочатку німецький нацизм був політичним рухом, що відображав інтереси дрібної буржуазії, тобто ремісників, дрібних підприємців, дрібних торгівців та дрібних сільських господарів. Але прийшовши до влади, Гітлер і його уряд розпочинає проводити політику в інтересах крупної монополістичної буржуазії. В цей період держава починає відігравати значну роль в економічному житті суспільства, складається тоталітарна модель регульованого капіталізму.

Основними особливостями нацистського варіанту державного регулювання економіки Німеччини були наступні:

- значне втручання держави в економіку з використанням адміністративних методів регулювання;

- об’єднання всіх підприємств в галузеві картелі і підпорядкування їх Імперському міністерству господарства;

- прискорений розвиток військової промисловості, мілітаризація економіки;

- жорсткий контроль над ринком робочої сили, введення загальної трудової повинності;

- істотне обмеження свободи підприємництва;

- жорсткий контроль над зовнішньою торгівлею.

Для динамічного економічного зростання економіка Німеччини потребувала сировини, ринків збуту і родючих земель, які вона мала не в достатній кількості. До того ж вона прагнула воєнного і політичного реваншу за Першу світову війну. В цілому все це і стало основними причинами розгортання Другої світової війни.

9.4. Особливості розвитку економічної теорії в першій половині ХХ ст.

Кінець XIX століття ознаменувався завершенням доби вільної конкуренції. Із розвитком капіталізму відбувається швидке руйнування механізму автоматичного ринкового регулювання. На межі ХХ століття монополії остаточно знищують вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання цін та норми прибутку стають неможливим.

Прискорена трансформація вільної конкуренції в економічну систему монополістичної конкуренції спричинила до різкої боротьби між найбільшими компаніями світу і урядами національних держав за контроль над джерелами дешевої сировини та ринками збуту, а також до зміни соціальної структури суспільства. найбільш значущою соціальною зміною стає зміцнення позицій так званого середнього класу. У цей період також зростає кількість і, відповідно, частка міського населення, в результаті відбувається зростання та зміцнення робітничого класу.

Слід звернути увагу на те, що в добу монополістичної конкуренції рівень і якість життя всіх соціальних груп населення постійно зростали. Це, з одного боку, відбувалося завдяки успіхам медицини та поширенню освіти, а з іншого – значному збільшенню виробництва, що забезпечувалося широким використанням досягнень НТР.

Але економічне зростання все частіше переривалося кризами, найбільш глибокою з яких була світова економічна криза 1929 – 1933 років та наступна депресія.

Таким чином, складні процеси становлення і розвитку монополістичної стадії капіталізму зумовили появу різних течій в економічній думці ХХ століття.

Економічна теорія ХХ століття представлена наступними основними напрямками:

- неокласичний;

- інституціональний;

- кейнсіанський;

- неоліберальний;

- соціал-реформістський (соціал-демократичний);

- радянська економічна думка.

Історично першими є неокласичний і інституціональний напрямки.

Неокласичний напрямок є суб’єктивною школою в економічній науці, об’єктом досліджень якої була поведінка «економічної людини». Представники неокласицизму намагалися поєднати у своєму економічному аналізі теорії класичної школи політекономії з концепціями маржиналізму та теорією факторів виробництва Ж.Б Сея.

Неокласичний напрямок панував у світовій економічній думці до 30-х років ХХ століття. Але ті процеси, що відбувалися в суспільно-економічному життя, і особливо криза 1929 – 1933 р.р. спричинили крах неокласичної теорії.

Процес монополізації економіки, світова економічна криза 30-х років, що потрясла господарчу систему західних країн, поставили під сумнів основні постулати неокласичного напрямку. І перш за все зазнала краху неокласична концепція стихійного ринкового регулювання економіки, що заперечувала втручання держави в процес відтворення капіталу.

Слід зазначити, що до значного послаблення позицій неокласичного напрямку призвели не тільки нові, вище названі, зрушення, що відбувалися в економіці. Також велику роль у цьому процесі відіграли розвиток в цей період кейнсіанської теорії та практики реалізації марксистської ідеї.

Однак така ситуація зовсім не означала відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ і процесів. Постають теорії, які мали на меті довести, що дія об’єктивних законів економічного розвитку, сформульованих неокласичною школою, триває і вони ні на що не зважаючи залишаються актуальними. До таких теорій можна віднести теорії монополії і конкуренції. Серед авторів концепцій недосконалої конкуренції слід назвати таких вчених-економістів як Дж. Робінсон, Е. Чемберлен, Й. Шумпетер.

Суттєві зміни в неокласичному напрямку ознаменувала собою розробка теорії економічного зростання. Таким чином, представники неокласичного напрямку не обмежувалися тільки проблемами монополії і конкуренції. Методологічною основою неокласичної теорії економічного зростання були головні постулати неокласиків, зокрема, теорія факторів виробництва, що бере початок від Сея, Міля, Кларка. Серед авторів моделей економічного зростання слід назвати таких вчених-економістів як Дж. Мід, Р. Солоу, Е. Денісон.

Інституціоналізм – це критичний напрямок економічної думки, який досліджує економічні проблеми в їх тісному зв’язку з соціальними, політичними, моральними, правовими та етичними проблемами. Слід зазначити, що основною причиною виникнення цього напрямку економічної науки є перехід капіталізму до монополістичної стадії, котрий супроводжувався значною централізацією виробництва та капіталу, що і спричинило соціальні протиріччя у суспільстві.

За деякими оцінками інституціоналізм виник наприкінці XIX століття і ознаменувала його появу публікація монографії Т. Веблена «Теорія бездіяльного класу» (1899 р.). Однак, слід звернути увагу, що період чіткого формування ідей і концепцій цього напрямку економічної теорії в одне ціле припадає все ж таки на 20 – 30-ті роки ХХ століття.

Термін інституціоналізм походить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього слова «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів, установ, спілок).

До інститутів інституціоналісти відносили різноманітні категорії та явища (наприклад, держава, конкуренція, монополія, сім’я, підприємництво, профспілки, релігія, і таке інше), що зумовлюють звичаї, етику, правові рішення, суспільну психологію і головне – еволюцію економіки. Тобто прихильники інституціоналізму інститутам надають вирішальну роль у суспільному розвитку.

У формуванні теоретично-методологічних основ інституціоналізму велику роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб, які були засновниками прагматизму, а також німецька історична школа. Інституціоналізм також увібрав в себе основані на математиці та математичному апараті маржинальні принципи економічного аналізу неокласиків, зокрема при виявленні тенденцій в розвитку економіки та змін кон’юнктури ринку.

Однією з особливостей інституціоналізму є те, що він не має єдиних теоретичних засад, а об’єднує прихильників цього напрямку методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорій. Так зокрема, інституціоналісти виступають проти теорії економічної людини А.Сміта, вважаючи що в своїх діях люди керуються не тільки егоїстичними, грошовими інтересами, а і факторами морального, етичного і психологічного порядку.

Інституціоналісти також виступають проти ідеалізації ринкової економічної системи, підкреслюють недоліки ринку і займаються пошуком шляхів їх подолання.

В рамках інституціоналізму виділяються три основні напрямки: 1) соціально-психологічний (технократичний); 2) соціально-правовий (юридичний); 3) кон’юнктурно-статистичний (емпірико-прогностичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм.Його засновником був Торстейн Веблен (1857-1929). На думку Веблена інститути, що є предметом економічної науки – це «результати процесів, які відбувалися в минулому, вони пристосовані до обставин минулого, а отже, не в повній мірі відповідають вимогам теперішнього часу». Таким чином, постає необхідність оновлення інститутів у відповідності до законів еволюції та «вимог теперішнього часу», тобто звичних способів мислення та загальноприйнятої поведінки.

Веблен вважав, що економічна поведінка людини залежить від норм поведінки, традицій, батьківських почуттів, духу суперництва, підсвідомих мотивів і т.п. Він вважав, що людину треба розглядати як особистість і досліджувати історичний розвиток суспільного середовища, в якому вона перебуває. Тому Веблен ставить завдання – розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології інстинктів, навичок і схильностей людей.

Виступаючи з гострою критикою капіталізму, Веблен не був його противником. Головним протиріччям капіталізму, за Вебленом, є протиріччя між індустрією та бізнесом, яке можна вирішити шляхом здійснення більш менш радикальних реформ. До індустріалів він відносив інженерно-технічну інтелігенцію, робітників та інших учасників виробництва, а до бізнесменів – фінансистів та крупних підприємців. Ціллю індустріалів є оптимізація та підвищення ефективності виробництва, збільшення багатства суспільства, а ціллю бізнесменів – отримання максимального прибутку.

Веблен ввів в науковий обіг поняття престижного споживання, яке отримало назву «ефект Веблена», останній характеризує ситуацію, коли зниження ціни на товар сприймається покупцем як погіршення його якості або втрату його «актуальності» чи «престижності» серед населення, і тоді цей товар перестає користуватися попитом. При протилежній ситуації, навпаки об’єм покупок зі зростанням цін може збільшуватися.

Соціально-правовий інституціоналізм.Його засновником був Джон Р. Коммонс (1862-1945). В якості предмета економічного аналізу він досліджував такі колективні інститути як сім’я, профспілки, торгові об’єднання, корпорації, держава, правові відносини та інше. Але, слід відзначити, що особливу увагу Коммонс приділяв вивченню юридично-правових інститутів. І вихідною економічною категорією він оголосив юридичне поняття угоди, яка включає в себе наступні основні моменти: конфлікт, взаємодію і розв’язання.

Певний інтерес також викликає висунута Коммонсом концепція вартості, згідно з якою вартість товарної продукції є результатом юридичної угоди між колективними інститутами.

В своїх працях вчений казав про необхідність створення уряду, який був би під контролем суспільної думки, здійснював демонополізацію економіки.

Кон’юнктурно – статистичний інституціоналізм.Його засновником був учень і послідовник Т. Веблена Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948). В своїх дослідженнях вчений широко застосовував статистичні методи, які дозволили йому скласти перші прогнози економічного зростання.

В своїх роботах особливу увагу Мітчелл приділяв аналізу циклічних коливань і намагався сконструювати модель безкризового розвитку економіки. Досліджуючи причини економічних циклів, він прийшов до висновку, що головним важелем впливу на цикли є державне втручання в економіку.

На зміну неокласицизму прийшло кейнсіанство. Засновником цього напряму економічної теорії був Джон Мейнард Кейнс, який на відміну від неокласиків, вважав, що держава повинна втручатися в процес економічного розвитку. Теорія Кейнса не тільки внесла нові підходи в теоретичне мислення, але й обґрунтувала практичні рекомендації, які в той час були конче потрібні.

Головною з умов виникнення теоретичної системи кейнсіанства була монополізація виробництва, в результаті якої ринкова система втратила здатність до саморегуляції. Практичним свідченням цього стала світова економічна криза 1929-1933 р.р. та наступна депресія 30-х р.р. У зв’язку з цими негативними явищами постала необхідність в посиленні ролі держави в економіці. Опублікувавши у 1936 році свою роботу „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” Джон Мейнард Кейнс став засновником нового напрямку в економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання ринкової економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси. Слід відзначити, що на той час вчення Дж. М. Кейнса носило значний новаторський характер.

Так новаторським в економічному вченні Дж. М. Кейнса є надання переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним підходом. Це зробило його засновником макроекономіки, як самостійного розділу економічної теорії.

Другою складовою економічного новаторства Дж. М. Кейнса є концепція про так званий „ефективний попит”, тобто потенційно можливий та стимульований державою. Згідно з цією теорією платоспроможний попит визначає майбутні обсяги виробництва і забезпечується заробітною платою, прибутками, процентами і рентою. Слід зауважити, що обґрунтування цієї концепції здійснювалося на основі дії „психологічного закону”. Сутність цього закону полягає в тому, що зі зростанням доходу збільшується і споживання, але в меншій мірі, ніж збільшується дохід, оскільки зростає схильність до заощадження.

Серед економічних досягнень Дж. М. Кейнса особливої уваги заслуговує його концепція мультиплікатора інвестицій. Мультиплікатор інвестицій характеризує положення про те, що „коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то дохід збільшується на суму, котра у К разів перевищує приріст інвестицій ”.

На думку Дж. М. Кейнса державне регулювання охоплює три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів. Ефективність державного регулювання, за Кейнсом, залежить від об’ємів коштів державних інвестицій, досягнення повної зайнятості населення, зниження та фіксування норми відсотку. В разі недостатності державних інвестиції, вони повинні гарантуватися випуском додаткових грошей, а можливий дефіцит бюджету буде запобігатися через зростання зайнятості та падіння норми відсотка.

Майже одночасно з кейнсіанством в 30-ті роки ХХ століття виник неолібералізм. Це напрямок економічної думки, який базується на ідеї пріоритету створення умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси. Таким чином цей напрямок поєднує в собі теорії вільного ринкового господарства з теорією державного регулювання економіки.

Однією з характерних рис неоліберального напрямку є використання подвійної методології. Так для формулювання основ економічного ладу неолібералісти використовують неокласичний метод. Але вважаючи, що суспільне середовище суттєво впливає на взаємовідносини між економічною і соціальною сферою, вони використовують історичний метод для визначення конкретних форм цих взаємовідносин.

Фундаментом неолібералізму є два основні положення:

1. ринок як найбільш ефективна система господарювання, створює найкращі умови для економічного зростання;

2. свобода суб’єктів економічної діяльності має приоритетне значення.

Заперечуючи державне втручання в економічний механізм саморегулювання представники неоліберального напрямку вважали, що держава повинна сприяти поверненню правил вільної конкуренції і забезпечити їх виконання всіма господарськими суб’єктами. Умови приорітету приватної власності, свободи угоди і свободи ринків могли бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках, таких як війна, стихійне лихо, катастрофа, тощо.

Таким чином, основним завданням економічної науки, на думку неолібералістів, є моделювання раціональної економічної і соціальної політики держави.

Протидіючи кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, що обмежували систему вільної конкуренції, в деяких країнах були створені неоліберальні центри. Ці центри займалися розробкою альтернативних засобів державного втручання в економіку. Найбільш крупні центри знаходилися у Германії, Англії, Франції та Сполучених Штатах. Таким чином, в рамках неоліберального напрямку виникли наступні школи:

· англійська (лондонська) школа;

· німецька (фрейбуржська) школа (ордолібералізм);

· французька (паризька) школа (дирижизм);

· американська школа (монетаризм).

Головним ідеологом лондонської школи був видатний економіст і філософ, нобелевський лауреат Фрідріх фон Хайєк (1899 – 1992). Основні його ідеї викладені в наступних роботах: «Чиста теорія капіталу» (1941), «Дорога до рабства» (1944), «Індивідуалізм і економічний порядок» (1948), «Конституція свободи» (1960), «Роздержавлення грошей» (1976).

Слід відзначити, що особливістю праць Хайєка є двоїстий характер. Одні з них, написані під впливом неокласики, присвячені аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному рівні розвитку, що відбувається завдяки зіткненню інтересів економічних суб’єктів. А інші праці, викладені під впливом історичної школи, - це намагання дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов, функціонує ця економіка.

Особливої уваги заслуговує його концепції спонтанного порядку, який не є результатом свідомої діяльності. Згідно з цією теорією держава повина забезпечувати всі умови для вільного розвитку ринкових відносин на засадах абсолютної, всепроникної конкурентності. Такий розвиток економіки є найефективнішим, бо відповідає глибинній природі економічних відносин – спонтанності. Хайєк пропонує позбутися соціальної інфраструктури і навіть відмовитися від державного контролю над грошовою політикою і функцію емісії грошей передати до рук суб’єктів господарювання. Він взагалі вважав, що єдина національна валюта не потрібна і найкращий результат може дати конкуренція приватних валют, які випускаються банками, та вільна конкуренція приватних банків.

Центральне місце в системі поглядів фрейбуржської школи займає теорія про ідеальні типи господарських систем. Суть цієї концепції була розкрита у праці найбільш яскравого представника цієї школи В Ойкена – «Основи національної економіки» (1947 р.).

Ордолібералістські типи ідеальних господарств – економічні, господарські форми, узяті в чистому вигляді, які різняться між собою способом управління і у господарському порядку вони займають крайні позиції. До ідеальних типів господарств належать центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство.

Але на думку Ойкена, в реальній дійсності, таких ідеальних типів не існує. Тому поряд з поняттям «ідеальний тип господарства» він використовує поняття «реальний тип господарства», в якому присутні певні «домішки», що спотворють ідеал.

Наряду з В. Ойкеном, значними представниками німецького неолібералізму були В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард.

Формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалося за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної ролі держави. І слід зазначити, що держава лиш частково поступилася своїми управлінськими позиціями. Тому неоліберальна модель суспільного розвитку закріпила за державою дирижистські функції.

Значним представником паризької школи неолібералізму є М. Алле. В його роботах французька неоліберальна модель набуває узагальненого вигляду. Основу моделі Алле складають наступні положення:

1. формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики;

2. ринкові, конкурентні відносини підпорядковуються загальносуспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Тому важелем збалансування має стати особлива форма державного планування, яка б не суперечила ринковим відносинам;

3. соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і залежить від успіхів ринкової економіки. Але в свою чергу і соціальну політику можна розглядати як чинник економічного розвитку.

Монетаризм – цілісна, загальна теорія, яка демонструє специфічний підхід до регулювання економіки, який полягає в обмеженні державного регулювання лише жорсткою грошово-кредитною політикою. Головний принцип цієї політики полягає в досягненні стабільних темпів приросту грошової маси, що на засадах ринкового саморегулювання покликано забезпечити зростання виробництва і високу зайнятість. Основними представниками монетаризму були Л. Мізес, М. Фрідмен, А Шварц.

Головними гаслами соціал-реформістського напрямку економічної думки були демократія, соціальна справедливість, висока суспільна мораль та гуманізм. З розвитком цивілізації ці гасла стають дедалі актуальнішими.

Питання для самодіагностики:

1. Проаналізуйте економічні наслідки Першої світової війни. Як вони вплинули на економіку індустріально розвинутих країн Світу?

2. У чому полягає суть планів Ч. Дауеса та О. Юнга? Якими були їх причини і наслідки?

3. Охарактеризуйте особливості протікання світової економічної кризи 1929-1933 рр. у провідних країнах світу.

4. Назвіть реформи «Нового курсу» президента Ф. Рузвельта.

5. Охарактеризуйте «старий американський інституціоналізм»: причини виникнення, предмет дослідження та основні напрямки.

6. У чому полягає новизна економічного вчення Дж. М. Кейнса у методологічному плані?

7. Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса.

8. Визначте спільні риси та відмінності кейнсіанства і неокласицизму.

9. Історія виникнення, загальна характеристика та різноманіття теоретичних шкіл неолібералізму.

10. Досвід застосування неолібералів в економіці різних країн.

Проблемні питання:

1. Чи можна вважати «Велику депресію» однією з причин Другою світової війни?.

2. Чи можна вважати політику «Нового курсу» Ф.Рузвельта американським варіантом регульованого капіталізму?

3. Розкрийте зміст «кейнсіанської революції» в економічній теорії. Чому вона стала утворюючим фактором нового напрямку в економічній науці?

Теми рефератів:

1. Вплив Першої світової війни на економічний розвиток провідних країн світу.

2. Порівняльний аналіз «Нового курсу» та економічної політики фашистської Германії.

3. Проблеми реалізації програм економічного розвитку в міжвоєнний період (1918-1939 рр.).

4. Причини та наслідки мілітаризації економіки в 30-х рр. ХХ ст.

5. Сутність репараційних планів Ч. Дауеса та О. Юнга. Їх причини та наслідки.

6. Особливості розвитку економічної теорії післякризового періоду.

7. Загальна характеристика «старого американського» інституціоналізму: предмет дослідження, теоретичні напрямки та ідеї їх засновників.

8. Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса.

9. Теорія, політика і практика державного регулювання економіки.

10. Поширення і особливості кейнсіанства в різних країнах.

11. Внесок Кейнса в економічну науку.

12. Інвестиційна модель економічної рівноваги Дж. М. Кейнса.

13. Лондонська школа неолібералізму.

14. Теоретичні концепції Фрайбурзької школи ордолібералізму.

15. Чиказька школа монетаризму.

16. Особливості економічних поглядів кельнської школи.

17. Французька (паризька) школа неолібералізму. Дирижизм.

Тести:

1. Хто є автором поняття «мультиплікатор інвестицій»?

а) Дж. М. Кейнс

б) М. Фрідмен

в) Дж. Робінсон

г) Дж. Коммонс

2. Хто є засновником інституціоналізму?

а) Дж. Коммонс

б) Т. Веблен

в) У. Мітчелл

г) Дж. Робінсон

3. Який мирний договір, підписаний у 1919 р., офіційно завершив Першу світову війну?

а) Версальський договір

б) Лондонський договір

в) Амстердамський договір

г) Ліонський договір

4. Коли відбувалася «Велика депресія»?

а) 1923 - 1926

б) 1926 - 1929

в) 1929 - 1933

г) 1933 - 1936

5. Який план передбачав ліквідацію всіх форм контролю над економікою Німеччини і зниження суми репараційних виплат на 20 %?

а) план Маршалла

б) план Юнга

в) план Дауеса

г) план Гувера

6. Яким сферам Рузвельт приділяв найбільшу увагу з метою виведення держави з кризи?

а) кредитування і торгівля

б) промислове і сільськогосподарське виробництво