Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 11 страница

В своїй праці «Економічна теорія добробуту» (1924р.) Пігу розглянув принцип «найбільшого блага для найбільшої кількості людей». Найвищого рівня добробуту можна досягти більш рівномірним розподілом доходів, хоча це може негативно вплинути на нагромадження капіталу й виробничу енергію [1, с.180].

В цілому, еволюцію маржинальних ідей на двох зазначених вище етапах «маржинальної революції» можна охарактеризувати так:

1. Пояснюючи суть «маржинальної революції», слід відзначити, що маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії.

2. Спочатку маржиналізм у своєму суб'єктивному розумінні акцентував увагу на значенні економічного аналізу, обмежившись проблематикою, пов'язаною із споживанням, а класики, як відомо, виходили з пріоритету проблем виробництва. Але згодом останні обґрунтували необхідність вивчення обох сфер, не виключаючи жодної із них.

3. Маржиналісти першої хвилі, використовуючи, як і класики, причинно-наслідковий аналіз, немовби повторили своїх попередників. Мається на увазі те, що дотримання каузального підходу привело і перших, і других до визнання вартості товарних благ як вихідної категорії економічного дослідження. Але, з однією історичною різницею: «класична школа» вважала первинною сферою виробництво, а джерелом формування вартості – собівартість виробництва, «суб'єктивна школа» ж первинною вважала сферу споживання і ціни, зумовлені корисністю товарів і послуг. Неокласики, образно кажучи, об'єднали сфери виробництва і споживання в об'єкт цілісного системного аналізу, поширивши характеристику деяких граничних економічних величин на сфери обміну і розподілу.

4. «Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. «Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

Питання для самодіагностики:

1. Поясніть сутність технічної революції та її наслідки.

2. Назвіть спільні риси та відмінності структурних змін в економіці провідних країн світу протягом останньої третини ХІХ – початку ХХст.

3. Назвіть причини Першої Світової війни.

4. В чому особливості історичної школи політекономії?

5. В чому полягає сутність основних етапів «маржинальної революції»?

Проблемні питання:

1. Як і чому Англія втратила промислову гегемонію?

2. Як можна пояснити економічне відставання Франції?

Теми рефератів:

1. Назвіть основні здобутки науки, техніки та технології виробництва в останній третинні ХІХ – початок ХХ ст. Вкажіть їх наслідки.

2. Якими були передумови та наслідки створення монополістичних об’єднань? Назвіть основні форми монополій.

3. Охарактеризуйте розвиток монополістичної економіки в США (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

4. Охарактеризуйте розвиток монополістичної економіки Німеччини (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

5. Охарактеризуйте економічний розвиток Англії в кінці ХІХ ст.

6. Охарактеризуйте процес монополізації у Франції кінець ХІХ ст.

7. Що було характерним для становлення індустріального суспільства в Японії у другій половині ХІХ ст..

8. Визначте причини загальної кризи марксизму у XX ст.

9. Порівняйте погляди на предмет і метод економічної науки представників класичної та історичної шкіл.

10. Чому можна вважати, що єдиною заслугою історичної школи є започаткований нею метод дослідження?

11. Назвіть провідні школи першого та другого етапів «маржинальної революції», визначте спільні риси та суттєві відмінності у економічних поглядах їх представників.

Тести:

1. Індустріалізація в розвинутих країнах світу характеризувалася:

а) зменшенням обсягів фабрично-заводської промисловості;

б) концентрацією виробництва та капітальними змінами в організації й управлінні виробництвом;

в) використанням старих галузей виробництва;

г) зменшенням долі промислових підприємств у виробництві валового національного продукту і національного доходу.

2. Основними причинами поступового переростання капіталізму вільної конкуренції в монополістичний капіталізм були:

а) якісно нові зміни в організації та управлінні виробництвом;

б) початок контролювання банками грошового капіталу та промислового виробництва;

в) виникнення монополістичних об'єднань;

г) всі відповіді вірні.

3. Структурні зміни в економіці провідних країн світу протягом останньої третини – початку XX ст. розподілили країни за темпами зростання (в порядку зменшення досягнень) таким чином:

а) США, Німеччина, Англія, Франція;

б) США, Англія, Німеччина, Франція;

в) Англія, США, Франція, Німеччина;

г) Німеччина, США, Франція, Англія.

4. Основною ознакою відсталості Німеччини було:

а) політична роздробленість країни та складна соціальна структура суспільства;

б) перехідний період розвитку національної економіки;

в) наявність вільних економічних зон;

г) існування митних кордонів між окремими державами конфедерації.

5. Засновником історичної школи в Німеччині по праву вважають:

а) Г.Гегеля;

б) Ф. Ліста;

в) В. Рошера;

г) всі відповіді вірні.

6. Основною ідеєю маржиналізму є:

а) пропаганда ідей класичної школи щодо вільної гри особистих інтересів;

б) дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної системи на різних рівнях (фірми, галузі, національної економіки в цілому);

в) ідеї економічного лібералізму, що не припускає ніякого державного втручання в економіку і передбачає вільне підприємництво, торгівлю та інші «економічні свободи»

г) формування соціального середовища, сприятливого всебічного розвитку людства.

7. Теоретичними принципами австрійської школи політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст., були:

а) суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності;

б) класичні економічні ідеї;

в) трудова теорія;

г) маржинальна теорія.

8. До низки економістів-представників неокласичної політекономії, які зробили найбільший внесок у її розвиток, належать:

а) Ж.-Б. Сей,Ф. Бастіа; Г. Ч. Кері.

б) А. Маршал, Дж.Б. Кларк, В. Парето.

в) А. Сміт та Д. Рікардо;

г) В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене.

9. Найвагоміша праця одного з послідовників та учнів А. Маршала Артура Пігу - це:

а) «Політична економія сучасного і майбутнього»;

б) «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу»;

в) «Економічна теорія добробуту»;

г) «Принципи політичної економії».

10. Принциповою відмінністю маржиналізму від класичної політекономії виступає:

а) підґрунтя з принципово нових методів економічного аналізу;

б) методи системного аналізу;

в) підґрунтя з принципово нових методів економічної статистики;

г) методи графічного та статистичного аналізу.

Література

1. Бартенев С.А. История экономических учений в вопросах и ответах: Учебно-методическое пособие. – М.: Юристь, 1998. –192 с.

2. История мировой экономики: Учебник для вузов /Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 728 с.

3. История экономики: Учебник /Под общ. ред. проф.
О. Д. Кузнецовой и проф. И. Н. Шапкина. – М.: ИНФРА - М, 2000. – 384 с.

4. История экономических учений: Учебное пособие для студентов высших экономических заведений. /Под ред. В.С. Автономова и др. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 700 с.

5. Лойберг М.Я. – История экономики: Учебное пособие. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 128 с.

6. Маршалл А. Принципы экономической науки. В 3-х т. – М.: Прогресс, Универс, 1993.

7. Черкашина Н.К. Економічна історія: Навчальний посібник. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 196 с.

Тема 8: Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (XIX – початок XX ст.)

8.1. Особливості розвитку господарства України.

8.2. Економічна думка в Україні у XIX – на початку XX ст.

Ключові поняття: сільське господарство, поміщицьке господарство, селянське господарство, Західна Україна, Східна Україна, промисловий переворот, аграрна реформа, товарно-грошові відносини, товарність продукції, монополізація, синдикати, акціонерна компанія, промислове піднесення, Столипінська аграрна реформа.

8.1. Особливості розвитку господарства України.

У ХІХ—на початку ХХ ст. територія України входила до складу двох імперій: Східна Україна була на землях Російської імперії, а Західна Україна—Австро-Угорської імперії. Економічний розвиток на цих територіях проходив неоднаково, що й і зумовило необхідність в окремому аналізі їх економічної історії.

Західна Україна складалася з трьох територій: Галичини і Північної Буковини, які в 1867 р. відійшли до Австрії, та Закарпаття, яке лишилося у складі Угорщини. Загальна площа Західної України становила понад 70 тис. км². з населенням понад 4,6 млн. українців, в тому числі: в Галичині—3850 тис. чол., на Північній Буковині—350,1 тис. чол., у Закарпатті —505,3 тис. чол.

Характерною рисою першої половини ХІХ ст. стало поширення на всіх землях Західної України товарно-грошових відносин, яке пов’язувалося з розширенням внутрішнього і зовнішнього ринків.

Галичина. Земля поділялася на домініальну (поміщицьку) — 47,1% всіх продуктивних земель, рустикальну (селянську) — 48,9% та вільну або сервітути (громадські володіння) — 4%, якою селяни могли користуватися спільно з поміщиками.

Серед феодальних повинностей основною була панщина, яка в 1845 р. досягала 156 днів на рік з повного лану і становила 83,2% всіх кріпосних повинностей; данина натурою; чинш (грошовий оброк) — 6% кріпосних повинностей. В 1820 р. загальна вартість повинностей поміщикам, державі і духовенству складала до 85% доходу сільського господарства. Крім того, селяни повинні були купувати певну кількість горілки та пива у своїх феодалів.

Характерною рисою цього періоду стає розширення фільварків за рахунок селянських земель. Ці дії призводять до того, що майже 41,1% усіх селян мають у своєму розпорядженні від 2 до 10 моргів землі (1 морг приблизно дорівнював 0,56 га). В сільському господарстві почала з’являтися наймана праця, але вона не набувала широкого розповсюдження.

В 20-30-х роках ХІХ ст. в домініях велику роль відігравало тваринництво — розведення коней та великої рогатої худоби. Але конкуренція з боку Росії та центральних регіонів Австрії призвела до занепаду цієї галузі в 40-х роках.

В той же час отримали подальший розвиток хліборобство та вирощування технічних культур, таких як льон, конопель, тютюн, картопля, овес. Крім того, вирощувалися такі кормові культури, як конюшина, віка, люцерна, які мали велике значення й для поліпшення структури ґрунту.

В промисловості розвивалися традиційні галузі: шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, полотняна, суконна, паперова, скляна тощо. Але початок промислового перевороту в деяких провінціях Австрії визвав занепад галицьких ремесел та мануфактур за винятком гуральництва та сірчаної промисловості.

Важливою галуззю в цей період стало цукроваріння. Підприємства цієї галузі вже належали до фабрично-заводського типу.

Але поступово процеси піднесення промисловості скінчилися і Галичина знову перетворилася на аграрний придаток Австрії, для якого характерними рисами стають екстенсивний шлях розвитку за рахунок розширення пасівних площ та посилення відробіткової ренти. Землеробство мало вівсяно-картопляний напрям, тому основна маса населення зовсім не споживала хліба і м’яса, що призвело до того, що в окремі роки першої половини ХІХ ст. смертність в Галичині перевищувала народжуваність.

Північна Буковина. Земля поділялася наступним чином: 27,75% —власність релігійного фонду, 27,18% — власність поміщиків, 41,9% — селянські землі, 2,8% — державні землі.

Серед основних феодальних повинностей була панщина, яка в 1848 р. становила 150 днів на рік; грошова та натуральна рента. Загальні повинності селян становили 69% прибутку, а державні податки — 13,6% прибутку селянського господарства.

Землі цього регіону Західної України були мало придатні до землеробства, тому найбільш поширеним було скотарство — розведення овець та великої рогатої худоби. Серед головних сільськогосподарських культур можна виділити кукурудзу й картоплю.

Які в Галичині, характерними рисами цього регіону стають зростання панщини та зменшення селянських наділів внаслідок зростання товарності поміщицьких господарств.

В промисловості розвивалися такі галузі, як залізоробна, гуральництво, поташне виробництво, видобування солі. В цих галузях існувало мануфактурне виробництво і лише подекуди розпочалося застосування машин. Широко застосовується вільнонаймана праця. Крім мануфактурного виробництва в містах існують цехи.

Таким чином, в цьому регіоні швидше розвивалася промисловість, а сільське господарство було на тому ж рівні, що й в Галичині.

Закарпаття. Було відсталим аграрним краєм, але з поширенням товарно-грошових відносин більше уваги стали приділяти переробці сільськогосподарської продукції. З цією метою подекуди в маєтках почали засновувати лісопильні і підприємства гірничодобувної промисловості, що потребувало упровадження парових машин і застосування найманої праці.

Як і по всій Західній Україні, в цьому регіоні проходить скорочення селянських наділів, що призводить до того, що на один селянський двір припадає приблизно 2 га орної землі і на три двори — одна голова робочої худоби.

94% усіх селян була закріпачена поміщиками і монастирями. Селяни повинні були відпрацьовувати панщину; віддавати поміщикам дев’яту частину від урожаю зернових, виноградників, худоби та бджіл; відбувати повинності та сплачувати податки державі.

Пожвавлення в промисловості, яка майже вся була зосереджена в руках поміщиків, привело до того, що мануфактурна промисловість почала переростати у фабрично-заводську.

Таким чином, можна зробити висновок, що в Західній Україні в першій половині ХІХ ст. почався розвиток капіталістичних відносин, який потребував негайного скасування кріпацтва. Вирішення цього питання було прискорено буржуазною революцією 1848 р. у Західній Європі. В першу чергу революційний рух в західноукраїнських землях охопив Галичину. Щоб послабити цей рух, уряд Австро-Угорщини 17 квітня 1848 р. видає закон, згідно з яким з 15 травня 1848 р. у Галичині:

1) скасовувалися селянські повинності;

2) держава повинна була компенсувати поміщикам 2/3 вартості повинностей. Причому 1/3 вартості повинностей компенсувалося за рахунок звільнення поміщиків від так званих «опікунських обов’язків» щодо селян (надання допомоги у разі епідемій та епізоотій, забезпеченням рекрутського набору і т. ін.);

3) сервітути (ліси, пасовища, луки, водоймища) залишалися власністю поміщиків. Якщо селяни бажали й надалі користуватися ними, то треба було укладати договір з поміщиком, в якому були б чітко визначені умови оплати за право користування сервітутами.

7 вересня 1848 р. Фердінанд І вимушений був підписати указ про скасування кріпосного права в Австрії, згідно з яким розширювалися права селян:

1) селяни оголошувалися громадянами держави, а не підданими поміщиків;

2) скасовувалася різниця між домініальними та рустикальними землями і селяни ставали власниками своїх земельних наділів;

3) скасовується право поміщиків на примусову купівлю в них горілки та пива селянами, але право пропінації лишається;

4) на сервітутах селяни отримали право збирати квіти в лісі та випасати худобу на толоці та стерні;

5) компенсація державою поміщикам 2/3 вартості повинностей селян була оцінена у 46,5 млн. римських злотих (гульденів). На цю суму державою було випущено цінні папери (індемнізаційні облігації), вартість яких разом із щорічним 5% відсотком селяни повинні були виплачувати державі до 1943 р. Поміщики ж одержували не гроші, а 5-процентні облігації з погашенням протягом 40 років, починаючи з 1858 р.

За цим указом сума платежів селян становила 224 млн. флоринів, а з обов’язковим викупом права пропінації — 300 млн. флоринів.

На Буковині феодальні повинності скасував спеціальний акт від 1 липня 1848 р., згідно з яким селяни повинні були виплачувати 4 млн. флоринів до 1944 р.

У Закарпатті від панщини звільнялася лиши частина селян, яка повинна була виплатити 4,4 млн. флоринів.

Аналізуючи наслідки реформи 1848 р. на землях Західної України, можна відзначити, що зі скасуванням кріпацтва становище селян майже не поліпшилось, тому що їхні землі в користуванні зменшилися за рахунок сервітутів. Крім того, під час роздачі земель поміщики відбирали у селян більш родючі ґрунти.

Внаслідок цієї реформи поміщикам належало: у Галичині — 44,4% кращої землі, у Буковині — більше 53%, у Закарпатті —70%. Водночас розміри майже 70% селянських наділів становили менше 14 акрів, що ледве дозволяло прогодувати середню сім’ю. Малоземні або безземельні селяни при цьому зовсім не одержали землі.

Таким чином, земельна реформа 1848 р. не тільки зберігала великі землеволодіння в Західній Україні, але й надала поміщикам гарантовану щорічну сплату за втрату права на феодальні повинності. Всі ці пережитки феодалізму зповільнили розвиток товарно-грошових відносин в економіці Західної України.

Але, водночас, скасування кріпацького права мало й позитивні риси. По-перше, воно зробило селян власниками своїх земельних наділів. По-друге, розширився ринок вільної робочої сили, що привело до зростання товарності сільськогосподарського виробництва та початку промислового перевороту, тобто привело до посилення розвитку капіталістичних відносин на землях Західної України.

Західна Україна і після реформи 1848 р. залишалася аграрним краєм. Наприкінці ХІХ ст. в сільському господарстві Галичини й Північної Буковини було зайнято 75% всього населення, а в Закарпатті — 85%. Характерними рисами цього періоду була наявність великого поміщицького землеволодіння (більше 40% у Галичині й Північній Буковині і 70% — на Закарпатті) та недоторканність сервітутів. Починаючи з 80-х років ХІХ ст. все більшого значення набуває наймана праця, а також застосування машинної техніки та вдосконалених знарядь праці в сільському господарстві. Поліпшувалися також сівозміни та почали застосовуватися органічні та мінеральні добрива.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. великі поміщицькі землеволодіння почали переходити до рук підприємців, банків, багатих селян. Фільварки починають здавати в оренду. Так, наприклад, у Закарпатті було проведено так звану верховинську акцію — держава орендувала у поміщиків землю й здавала її в суборенду заможним селянам. У 1905 р. в Галичині і в 1909 р. на Буковині було видано закони про «рентові загороди», згідно з якими держава всіляко сприяла селянським господарствам фермерського типу.

Відбувалась соціальна диференціація селянства. Так, у Галичині заможних господарств було 5,1% (володіли 20,7% усієї землі), середняцьких — 14,6% і бідняцьких — 80%. У Північній Буковині — 4,5% (володіли 21.3%землі); 8,5%; 83% відповідно. У Закарпатті – 10% (23% всієї землі); 17%; 73% відповідно.

Зростання податків, аграрного перенаселення призвели до подальшого занепаду основної маси бідних господарств, що визвало значне зростання еміграційних процесів. Протягам 1890 — 1913 рр. із Західної України емігрувало до США, Канади, Бразилії, Аргентини, Австралії, Наддніпрянської України і на Балкани близько 1 млн. осіб.

Торговельне землеробство набуло регіональної спеціалізації: Галичина — зернове господарство, тютюн, мак; Північна Буковина —мак. На всіх територіях — картопля, промислове садівництво й товарне тваринництво.

Треба відзначити, що розвиток сільського господарства в поміщицьких маєтках відбувався швидше, ніж у селянських господарствах, більшість яких продовжувало зберігати напівнатуральне господарство. Для поліпшення становища певну роль в аграрних перетвореннях починають відігравати банки та кредитні товариства, але на початку ХХ ст. їхня діяльність починає носити в основному посередницький характер. Так, перед Першою світовою війною в Галичині діяло близько 1,3 тис. кооперативів, об’єднаних в союзи: Крайовий ревізійний союз у Львові, Руський ревізійний союз тощо. Вони не тільки скуповували продукцію у селян, але й постачали їм добрива, машини, сортове насіння, що сприяло залученню селянських господарств до ринку.

В другій половині ХІХ ст. промисловість в Західній Україні розвивалась дуже повільними темпами, тому що уряди Австрії та Угорщини за допомогою системи заходів зберігали на українських землях статус аграрно-сировинного придатку Австро-Угорщини: більш високі податки з підприємств, розташованих на Західній Україні; більш високі ціни на австрійські товари через недосконале митне законодавство; залежність значної частини західноукраїнських банків від австро-угорських банків; домінування в найбільш важливих галузях промисловості австро-німецького, угорського, англійського і французького капіталів.

Для цього періоду характерним був розвиток дрібної промисловості з низьким рівнем механізації. Із-за розвитку конкуренції з центральними районами імперії скорочується виробництво скляної, фаянсової, порцелянової, шкіряної, текстильної і паперової промисловості Галичини. Значний прибуток давали лише харчова промисловість, продукція борошномельної, спирто-горілчаної та тютюнової галузей, які йшли на експорт.

Найбільш розвинутими наприкінці ХІХ ст. були хімічна та буровугільна промисловість в Галичині та лісопильна промисловість в усіх регіонах Західної України. В Галичині розвивалося також сірникове, паперове та поліграфічне виробництво.

Подальшому розвитку торгівельних відносин сприяли посилення поділу праці та господарська спеціалізація регіонів. Поширенню товарних зв’язків між Східною й Західною Україною та Росією сприяли ярмарки та базари у Мукачеві, Ужгороді, Хусті та інших містах. При цьому з західноукраїнського регіону вивозили сільгосппродукти, нафту, іншу сировину і напівфабрикати, а імпортували в основному готові промислові товари.

Початок ХХ ст. відзначився подальшим розвитком фабрично-заводської промисловості, особливо в Галичині, за участю іноземного капіталу. Найшвидшими темпами розвивалася гірничодобувна промисловість, зокрема нафтова. В 1912 р. німецькі т англійські фірми об’єдналися в один концерн, який зосередив в своїх руках 1/3 видобутку нафти, володів усіма нафтопроводами Бориславсько-Тустановицького басейну і 4 (із 7) нафтоперегінними заводами. З 1913 р. до концерну приєднався і французький капітал.

Розвиток деревообробної промисловості сприяв тому, що Галичина стала одним із основних експортерів лісу на європейський ринок.

В 1912 р. в металообробній та машинобудівній галузях існувало 14 великих підприємств, які виготовляли залізничні і трамвайні вагони, парокотлове і насосне устаткування, сільськогосподарські машини тощо. Невелика частка цієї продукції йшла на експорт.

Хімічна промисловість була представлена лише нафтопереробними заводами.

Відсутніми були галузі складного машинобудування, тому ремонт складних машин здійснювався в Німеччині.

В цей же час в Галичині було побудовано ряд електростанцій, що сприяло подальшому економічному розвитку регіону.

Таким чином, слід відзначити, що в ХІХ — на початку ХХ ст. фабричне виробництво в Західній Україні було поширене, в першу чергу, у галузях видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна, озокеритна, соледобувна, паперова, тютюнова, цегельна промисловості тощо), що й визначило місце регіону в міжнародному поділі праці. Західна Україна залишалась внутрішньою колонією, дешевим ринком збуту й аграрним сировинним придатком фабричної промисловості Австро-Угорської імперії.

Східна Україна складалася з 9 губерній загальною площею 517 тис. км² і на кінець 30-х років ХІХ ст. мала поділ, показаний в таблиці 8.1.

Таблиця 8.1.

Поділ Східної України на кінець 30 - років ХІХ ст.

Територія	Губернії	Площа, тис. км2	Населення, тис. чол.	Частка українців, %
Лівобережжя (колишня Гетьманщина)	Чернігівська, Полтавська
Правобережжя	Київська, Подільська, Волинська
Південна (Степова) Україна	Катеринославська, Херсонська, Таврійська
Слобожанщина	Харківська			Даних немає

Джерело: Чекушина Ю.М., Толстих І.В. Нариси з економічної історії України: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – С.62.

Територія Східної України поділялася на три частини:

1) Лівобережжя та Слобожанщина, в яких товарні відносини розвивалися дуже повільно, але згодом саме цей регіон перетворився на великий промисловий район; 2) Правобережжя, в якому товарні відносини розвивалися успішніше і в середині ХІХ ст. саме він став найбільшим з сільськогосподарських регіонів з розвинутою обробною промисловістю; 3) Південна (Степова) Україна, в якому найбільш успішно розвивалися капіталістичні відносини саме у товарному землеробстві і який у середині ХІХ ст. завдяки своїм чорноморським і азовським портам став найбільшим експортером товарного хліба і продуктів тваринництва.

Сільське господарство. Для землеробства Східної України характерним був зерновий напрямок. Основними зерновими культурами були пшениця, жито, овес і ячмінь. Але врожайність цих культур була дуже низька і становила 30—35 пудів з десятини, що було удвічі менше, ніж у Англії. Серед технічних культур вирощувався льон, конопель, хміль та тютюн. Але найбільш поширеним було вирощування цукрових буряків, які давали в 4 рази більший прибуток, ніж зернові. Значного розвитку набуло тваринництво — розведення великої рогатої худоби і овець. При цьому продукція вівчарства становила майже 60% загальноросійського виробництва вовни.

Розширення внутрішнього і зовнішнього ринків примусило поміщиків збільшувати товарне виробництво сільськогосподарської продукції. З цією метою поміщики починають розширювати посівні площі, вводять нові культури, намагаються раціоналізувати свої господарства на основі досягнень агрономії та агротехніки, переходять на багатопілля, широко застосовують найману працю та передову техніку. Видається економічна література («Труды вольного экономического общества», «Статистический журнал»), в якій пропагуються нововведення у сільському господарстві; створюються сільськогосподарські товариства.

Так, наприклад, засновник Харківського університету В.Н. Каразін у своєму маєтку в с. Кручик створив хімічну лабораторію, метеорологічну станцію, експериментальну польову ділянку, дав своїм кріпакам волю, видавав селянам гроші за роботу на своєму заводі і т. ін. Але уряд Олександра І примусив Каразіна дати письмове зобов’язання не займатися подібними справами, а незабаром його маєток був проданий «за борги з молотка». Це призвело до того, що більша частина українських поміщиків вважала доцільним підвищувати свої прибутки не за рахунок впровадження найманої праці, а за рахунок посилення економічного та позаекономічного примусу кріпаків.

В поміщицьких господарствах розвивалося промислове підприємство на базі кріпосницьких мануфактур. Значні доходи давали гуральництво (в 1859 р. в Україні налічувалася майже половина горілчаних крамниць Росії); цукроваріння (першу цукроварню заснував в 1824 р. на Київщині польський магнат Понятовський); суконна промисловість (виробництво сукна для потреб армії та флоту); поміщицьке машинобудування (виробництво сільськогосподарських машин та землеробного реманенту).

Більшість поміщиків не мала прибуткових підприємств і щоб поліпшити свої справи починає віддавати свої маєтки і кріпаків в заставу, іноді і не один раз. Так, на 1856 р. в Східній Україні було заставлено 23,9% поміщицьких маєтків і 53% ревізьких душ (селян-кріпаків).

Про кризу в першій половині ХІХ ст. кріпосного сільського господарства свідчить і те, що відбувається різке обезземелення селян. Так, якщо у другій половині ХVІІІ ст. селяни Лівобережжя користувалися майже 75% всієї землі, то напередодні реформи 1861 р.—лише 45,5%, Правобережжя — лише 37% орних земель.

Для цього періоду характерним є збільшення днів панщини, поширення місячної та урочної систем; зростання грошового оброку селян.

Якщо розглянути сільське господарство, то в першій половині
ХІХ ст. воно ще не зазнало суттєвих змін, що призводило до низької товарності господарств (доля селянських господарств в загальній масі товарного хліба була лише 10%). Товарне виробництво почало поширюватися лише у вигляді промислового городництва й садівництва.

Традиційними селянськими промислами Східної України були —чинбарство, кушнірство, колісництво, бондарство, виробництво полотна, сукна і т. ін. Новими промислами стають виробництво ряднини на продаж (зростав попит на мішки для хлібної та соляної торгівлі) та чумацтво, яке переросло в торговельно-візницький промисел (перевозки солі, риби, кам’яного вугілля, цукру, сала, хліба). Серед чумаків поступово формується прошарок підприємців, які володіли чумацькими валками і були водночас великими торговцями (А.Терещенко —родоначальник династії відомих цукрозаводчиків).