Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 10 страница

У чому ж суть додаткової вартості? Не буде помилкою, а, навпаки, буде констатацією незаперечного факту, що "Капітал" і всі інші економічні твори Маркса та Енгельса присвячені розробці однієї теорії — теорії додаткової вартості або, що є тим самим, дослідженню закону виникнення, розвитку і заперечення капіталізму як соціально-економічної системи і зміни його соціалістичними (комуністичними) відносинами вироб­ництва, що вперше в історії людства стануть відносинами соціальної рівності, виключать експлуатацію людини людиною. У передмові до першого тому "Капіталу" Маркс писав: "Кінцевою метою мого твору є відкриття економічного закону сучасного суспільства" [65, с. 10].

Марксизм виходить із того, що соціально-економічна система капіталізму грунтується на експлуатації найманої праці капіталом. У ході історичного розвитку товарного виробництва конкурентна боротьба призводить до того, що одні товаровиробники збагачуються, а інші, навпаки, розоряються. Багаті товаровиробники потребують додаткових працівників, а розорені товаровиробники для того, щоб вижити, змушені найматися на роботу. Робоча сила юридично вільної людини стає товаром, предметом купівлі-продажу.

Марксизм виступає проти поширеної версії, що робітник продає свою працю, і проти ототожнення робочої сили з працею. Праця як доцільна діяльність з виробництва благ відбувається тільки тоді, коли робоча сила поєднана із засобами виробництва. У робітника немає цих засобів виробництва, а якщо вони були б у нього, то він продав би не працю, а продукт праці, що він і робив, коли був до свого розорення товаровиробником.

Отже, у робітника, по-перше, немає своєї праці, щоб її продавати, по-друге, праця не має вартості, щоб стати товаром; робітник лише створює вартість. По-третє, найманий робітник стає до роботи, працює на підприємстві капіталіста тільки після найму. І ця праця вже відчужена від нього і повністю належить капіталістові, здійснюється під його контролем. Тому продукт такої праці належить не робітникові, а власникові засобів виробництва. Таким чином, робітник може продавати те, що належить йому. Він є власником робочої сили, спроможності до праці, що і стає об’єктом купівлі-продажу.

Питання про вартість і споживчу вартість робочої сили як товару Маркс вирішує таким чином. Цей товар особливий, специфічний. Він невіддільний від його носія, тобто найманого робітника. Ця обставина свідчить про те, що вартість робочої сили визначається вартістю тих предметів споживання, які необхідні для існування робітників і його сім’ї.

Суть споживчої вартості робочої сили полягає в тому, що цей товар повинен створити більше вартості, ніж він сам коштує, ніж становить його вартість. Вартість, яка створена найманим робітником понад вартості робочої сили і яка безоплатно привласнена капіталістом, Маркс називає додатковою вартістю. Таким чином, підхід Маркса базується на тому, що вартість робочої сили і вартість, яку вона створює в процесі праці, величини різні.

Робочий день найманої людини об’єктивно розпадається на дві частини: протягом необхідного робочого часу він створює заробітну плату, а протягом додаткового робочого часу — додаткову вартість, яку привласнює капіталіст.

Збільшення додаткової вартості здійснюється двома основними способами. По-перше, шляхом абсолютного подовження робочого дня, що, звичайно, і абсолютно збільшує додатковий робочий час. Це дозволяє виробити більше додаткової вартості. Такий стан тривав переважно на перших етапах розвитку капіталізму. По-друге, шляхом підвищення продуктивності праці, що дозволяє скорочувати необхідний робочий час; за рахунок цього відносно збільшується додатковий робочий час при незмінному робочому дні.

Маркс піддає критиці Ж.Б. Сея, який висунув положення про те, що фактори виробництва — капітал, праця, земля — є продуктивними і при взаємодії між собою кожен з них створює свій дохід: капітал — прибуток, праця — заробітну плату, земля — ренту. Маркс у цій критиці ґрунтується на концепції трудової вартості, відповідно до якої джерелом вартості є тільки жива праця. Не капітал, не земля, а людина, найманий робітник створює вартість.

Засоби виробництва, що виступають у ролі капіталу, звичайно ж є продуктом праці. Але ця праця вже уречевлена, відділена від людини, а тому неспроможна до самозбільшення. Вартість засобів виробництва в ході виробництва переноситься на готовий продукт без зміни її величини. Тому цю частину капіталу називають постійним капіталом. Без цього капіталу не може бути капіталістичного виробництва. Але цей капітал не є джерелом росту вартості, а є необхідною, обов’язковою умовою збільшення вартості.

Джерелом росту і збільшення вартості є змінний капітал, тобто та частина капіталу, що була витрачена на придбання робочої сили. Вартість цієї частини капіталу змінюється за розміром у ході виробництва продукції.

Змінний капітал, тобто найнята робоча сила, не тільки переносить свою вартість на готовий продукт, а й створює додаткову вартість.

У ході конкурентної боротьби між різними групами капіталістів і земельних власників створена живою працею найманих робітників у суспільстві додаткова вартість розподіляється між ними у формі промислового прибутку, торгового прибутку, процента, ренти, підприємницького доходу, дивіденду. Цим питанням повністю присвячений третій том "Капіталу".

Маркс вважав, що система експлуатації найманої праці капіталом є історичною необхідністю і на перших етапах розвитку капіталізму відіграла прогресивну роль. Однак в умовах розвинутого капіталізму вона стала причиною загострення соціально-економічних відносин. Разом з усуспільненням праці і виробництва підсилюється централізація капіталу, формується промислова резервна армія праці, погіршується положення трудящих. У результаті капіталістичне приватне присвоєння вступає в антагоністичне протиріччя з суспільним характером виробництва, стає кайданами його розвитку. "Капіталістична приватна власність є перше заперечення індивідуальної приватної власності, що ґрунтується на власній праці. Але капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природного процесу і своє власне заперечення. Це — заперечення заперечення. Воно відновлює не приватну власність, а індивідуальну власність на основі досягнень капіталістичної ери: на основі кооперації і суспільного володіння землею і засобами виробництва, що були створені самою працею" [97, с. 773]. Така суть теорії додаткової вартості Маркса.

7.3. Німецька альтернативна школа політекономії.

Німеччина пізніше за інші країни вступила на шлях капіталістичного розвитку; феодальні пережитки і роздрібненість зберігалися дуже довго. Значний вплив на формування економічної думки в Німеччині мали економічні вчення Г. Гегеля (1770 – 1831рр.), який вважав державу найвищим втіленням духу народу. Головним замовником і споживачем теорій економістів була держава. За цих умов рекомендації класичної школи, які проголошували свободу підприємництва і зовсім не враховували національні особливості розвитку країни, виявилися малопридатними для німецької економіки. Необхідність підтримки і захисту молодої німецької буржуазії з боку держави, в свою чергу, сприяла відродженню теорії і практики державного протекціонізму.

Німеччина XIX ст. – це країна, що складалася з політично й економічно відособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їхня економічна відособленість базувалась на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.

Основною ознакою відсталості Німеччини було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації. У самій тільки Пруссії існувало майже 70 різних торгових тарифів. Хоча в 1818р. було проведено митну реформу, яка мала певні позитивні наслідки, але не поліпшило стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав.

В Німеччині виникла науково обґрунтована економічна теорія, спрямована проти класичної доктрини, яка мала великий успіх не лише на батьківщині, а й у США. Її основні принципи побудовано на філософії, яка не визнавала ідей невтручання держави у приватні справи, принципів індивідуалізму та космополітизму. Вона ставила національну ідею в опозицію до індивідуальних інтересів.

Автором нової теоретичної системи був німецький економіст, політик і публіцист Фрідріх Ліст(1789–1846рр.). Саме його вважають засновником німецької економічної школи. Хоча Ліст і не заперечує підходів класичної політекономії, але вважав, що вона майже непридатна для застосування в перехідний період розвитку національної економіки Німеччини.

Його праця «Національна система політичної економії» (1841р.) – це заклик до економічного об’єднання Німеччини, головні ідеї якого виявляються у таких положеннях:

1. Теорія продуктивних сил. На думку Ліста, зростання суспільного багатства досягається не за рахунок розрізненості, а завдяки узгодженості діяльності людей. Він вважав, що дійсне багатство полягає у розвитку продуктивних сил, а не в кількості мінових вартостей. Звідси завдання політики – об’єднати людей, забезпечити економічне виховання нації, яке і сприятиме зростанню продуктивних сил.

2. Концепція економічного прогресу нації. Лістом було запропоновано послідовні стадії виробництва. За автором, вони достатньо умовні: стан дикості, пастуший побут, землеробство, землеробсько-ремісницький стан. Зміст теорії стадій полягає в тому, що кожній стадії повинна відповідати притаманна їй економічна політика, спрямована на зростання виробництва, розвиток продуктивних сил нації. Запропонування стадій спрямоване проти універсальних рецептів класиків: їхня ідея лібералізації торгівлі відповідала інтересам Англії, але суперечила потребам економічно слабкої, політично роздрібненої у той час Німеччини.

3. Обґрунтування активної економічної політики держави. Ф. Ліст зазначав, що не можна зрозуміти народне господарство як органічне ціле, якщо виключити з нього державне господарство. Державна влада узгоджує і спрямовує зусилля окремих ланок національного господарства в ім’я довгострокових, корінних інтересів нації.

4. Положення про нерівномірність розвитку різних країн в одну і ту саму епоху. Ліст вважав, що економічні рекомендації та економічна політика повинні вироблятися щодо конкретних умов господарювання. Загальні положення класичної школи він переклав на мову національної політичної економії. Автором було продемонстровано вплив політичної єдності та державного управління на економічний розвиток, на прогрес національного виробництва.

На перше місце треба поставити розроблений Ф. Лістом історичний метод дослідження. Автор першим систематично користувався історією, історичними порівняннями як інструментарієм доказу в політичній економії, внаслідок чого почала формуватися нова економічна дисципліна – економічна історія, а самого Ф. Ліста по праву вважають засновником історичної школи в Німеччині.

Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вбачали в тім, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, що вивчення конкретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні й вивченні закономірностей еволюції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії.

Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.

Засновниками історичної школи, крім Ф. Ліста були: В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об’єднує їхні теорії, але головне – це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817-1894рр.). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п’ятдесят років був професором Лейпцизького університету. Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоніальної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. В 1843р. Рошер публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу». Йому належить «Історія англійської політичної економії ХVI—XVII століть» (1851р.) п’ятитомник «Система політичної економії» (1854-1894рр. «Історія національної політичної економії в Німеччині» (1874р.). Рошер був не лише провідним німецьким економістом, а й (протягом тривалого часу) лідером нового напрямку в розвитку політекономії.

Рошер ставив собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях просліджувався наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Високо оцінював Рошер переваги індустрії, розвитку транспорту і вказував на породжені ними зміни в економічних відносинах.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід’ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави [2, с.493].

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812-1878рр.). Він був засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Бруно Гільдебранд – автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики, його основна праця «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848р.). Він ставив собі за мету «перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів».

Він більш рішучіше, ніж Рошер, критикує класичну політекономію: не визнає об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною. Історія у Гільдебранда – це зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй».

Ще один представник історичної школи Карл Кніс (1821-1898рр.), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 р. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883р. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, яку не було розглянуто ні в Рошера, ні в Гільдебранта.

Кніс вважав, що рівень економічної могутності суспільства є результатом певної передісторії розвитку. Автор критикує Рошера за визнання об’єктивності законів та використання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда – за перебільшення ролі чистої теорії. Але він підтримує їх щодо питань аналізу еволюції з іншими аспектами суспільного розвитку.

Політична економія Німеччини тієї доби мала за основу ідеї національної єдності, що була характерною для всіх аспектів суспільного життя. Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напрямку політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

У 70-х роках ХІХ ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, основними представниками якої були: Г. Шмоллер (1838-1917рр.), Л. Брентано (1844-1931рр.) і К. Бюхер (1877-1930рр.). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі – етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної Німеччини. Представники нової історичної школи Німеччини намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і «соціального партнерства». Саме представники цієї школи були засновниками буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи був професора Берлінського університету Г. Шмоллер. Головний його твір – «Основи загального вчення про народне господарство».

До теоретичних засад нової історичної школи можна віднести: емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історичних фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення. Ця історична школа у своїх дослідженнях наголошувала насамперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз.

У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного методів аналізу, вони значно знизили науковість своїх концепцій. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїх попередників. Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнання об’єктивності економічних законів, закономірного характеру розвитку економічного життя суспільства. Найбільшою заслугою економістів нової історичної школи було те, що вони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулюючу й спрямовуючу роль держави у господарському житті суспільства.

7.4. «Маржинальна революція»

В останній третині ХІХ ст. в економічній теорії виникла нова течія – маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Основна зумовленість появи маржиналізму полягала в глибоких змінах, що стались в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу у той час під впливом науково-технічного прогресу. До них належали: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики. Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм,. основна ідея якого – дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної системи на різних рівнях (фірми, галузі, національної економіки в цілому). Такий підхід зробив можливим застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.

Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною революцією» в економічній науці. Засновниками основних ідей маржиналізму були німецькі дослідники Г. Госен і Йоган фон Тюнен, а також французи – Ж. Дюпюї та О. Курно.

Так, Йоган фон Тюнен (1783-1850рр.) – один із перших сформулював закони граничного аналізу в «економічній системі з метою досягнення максимуму значень функції з багатьма змінними». Заслугою Тюнена є також розкриття механізму формування рівня земельної ренти залежно від якості землі та її віддаленості від ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801-1877рр.) був засновником нового – математичного напрямку в економічній теорії. У книжці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» він, спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття функції попиту, еластичності попиту, які й нині широко використовуються. Крім того, його аналіз ринку й ринкових відносин уточнив такі категорії, як конкуренція, монополія, олігополія. Курно аналізував економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому.

В трудах Жюля Дюпюї (1804-1866рр.) також знайшла відображення ідея граничного аналізу. Сформулював він цю ідею на підставі поняття «ціновий надлишок», тобто грошовий вимір максимально можливого доходу, який виникає внаслідок можливості споживача купувати кожну одиницю товару за незмінної ціни.

Герман Госсен (1810-1858рр.) приділяв достатню увагу суспільним проблемам й опублікував у 1854р. книжку під назвою «Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають», в якій сформулював ряд важливих теоретичних положень, котрі увійшли в економічну науку під назвою першого і другого законів Госсена. Перший закон стверджує, що зі збільшенням кількості даного блага гранична корисність його зменшується, а за умови повного задоволення потреб споживача вона дорівнюватиме нулю. Згідно з другим законом Госсена оптимальна структура споживання (попиту) досягається за умов однакових граничних корисностей усіх благ, що споживаються.

В період «маржинальної революції» відбувалася переоцінка цінностей «класичної школи», які сформувалися майже за двісті років. Пояснюючи суть «маржинальної революції» можна відзначити, що маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються [3, с.337]. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), вираженій у середній або сумарній величині. У класичній концепції визначення ціни лежить витратний принцип, який пов'язує її величину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності) пов'язується із споживанням продукту, тобто, з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.

Ще одна «революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб'єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблеми рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи. Причому, математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез.

«Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. «Маржинальна революція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо - Міля. У результаті «настав час» неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження [2, с. 502].

«Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

У «маржинальній революції» прийнято виділяти два етапи.

Перший етап. Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840-1921рр.), Фрідріх фон Візер (1851-1926рр.) та Євген Бем-Баверк (1851-1919рр.).

Теоретичними принципами цієї школи були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Ідеї австрійської школи набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник і лідер цієї школи К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871р.) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883р.) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи, було досить широким. Серед них: вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи; метод дослідження економічних процесів; аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, та ін. Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Маржиналісти вважали, що задля досконалого вивчення і розкриття законів економіки в цілому, треба було спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження отримав назву «робінзонад». Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності, як уже зазначалось, було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну потребу людини.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі – відмова від суб'єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатися як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» – етапі формування неокласичної політекономії – найбільший внесок зробили англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Парето.

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршал (1842-1924рр.). Ця школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний. У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890р.), Маршал намагався розробити універсальну економічну концепцію, об’єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і «теорії граничної корисності», що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження [6].

У центрі уваги Маршалла була ціна продукту. Цю економічну категорію він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Суть теорії ціни Маршалла полягає в синтетичному поєднанні двох груп факторів, що впливають на ринкову ціну. Перший фактор – ціна попиту. Вона формується під впливом попиту на товар, який визначається корисністю продукту. Другий фактор – ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва. Середню ціну (вартість) Маршалл визначає як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції. Аналізуючи фактори, що впливають на величину попиту на товар на ринку, він виводить головний закон попиту: «чим більша кількість товару, який треба продати, тим нижча має бути ціна його пропонування з тим, щоб товар знайшов покупця; або, інакше кажучи, потрібна кількість товару збільшується зі зниженням ціни і зменшується з її зростанням». Внесок А. Маршалла у розвиток економічної теорії справді важко переоцінити. Його книга «Принципи політичної економії» є одним з найвизначніших творів з економічної теорії за останні сто років, і її справедливо вважають класичною.

Один з послідовників та учнів А. Маршала Артур Пігу (1877-1959рр.) – автор концепції економіки добробуту. Артур Пігу – представник кембріджської економічної школи. Його концепція розглядає соціальний добробут, основою якого є економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре можна виразити в грошовому еквіваленті. Пігу стверджував, що «економічні» причини діють на економічний добробут будь-якої країни через створення й використання об’єктивного додаткового економічного добробуту, що його економісти називають національним доходом.