Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 7 страница

До важливих стимулів промислового зростання у 50-60 роки в Німеччині можна віднести: боротьбу за об’єднання держави; підготовку до війни з Францією; залізничне будівництво; митний союз німецьких держав у 1867р., який очолювали союзна митна рада і митний парламент, які прискорили політичне об’єднання Німеччини.

Промисловий переворот у США розпочався у північних штатах. Поява у Північній Америці сильної самостійної держави створила сприятливі умови для економічного зростання.

Особливістю такого зростання була відсутність тих докапіталістичних пережитків, які були у країнах Західної Європи, цехових порядків зокрема. Вигідне територіально-географічне розташування країни сприяло здійсненню промислового перевороту. Створення незалежної держави сприяло американському відмежуванню від боротьби Англії та Франції за гегемонію у Європі. А період наполеонівських війн став підйомом американської торгівлі, так як посередництво у торгівлі зброєю і боєприпасами приносило великі прибутки. Розвивалися важливі торговельні центри. «Америка для американців» – це було гасло, висунуте п’ятим президентом США Дж. Монро. Він вважав, що Америка не повинна ніяким чином залежати не від однієї з країн світу. Доктрина Монро сприяла консолідації американської нації, її збагаченню, заставила світ рахуватися з її інтересами.

Також важливу роль у здійсненні промислового перевороту відігравав демографічний фактор. До середини XIX ст. кількість жителів США збільшилася у 4,5 раза, в основному за рахунок переселенців із Європи – людей підприємливих, які в першу чергу спричинилися до економічного поступу США. Це сприяло росту кількості населення. Перші прядильні машини у США були завезені з Англії, незважаючи на заборону англійським урядом щодо вивозу машин. Перші парові машини з'явилися наприкінці XVIII ст., до цього використовувалась дешева енергія водяних двигунів.

Особливістю промислового перевороту в США було й те, що він відбувався за рахунок європейської робочої сили, інтелекту і капіталів. Однак в американській промисловості також застосовувалися власні оригінальні винаходи: було збудовано колісний пароплав, швидкими темпами прокладалися канали, які мали велике господарське значення; циліндр для механічної набивки тканин; прискореними темпами розвивалася текстильна фабрична промисловість, яка в середині XIX ст. за обсягом виробництва поступалася лише англійській. Найбільший прогрес існував у будівництві залізниць та використанні паровозів. Лише за два десятиліття (1830-1850рр.) довжина залізниць зросла у 300 разів. У зв’язку з розвитком залізничного будівництва прискорено розвивалася металургія, добувна та машинобудівна галузі промисловості.

Серед найвидатніших винаходів того часу були: швейна машина Зінгера, ротаційна типографська машина, телеграф Морзе, револьверний, шліфувальний, фрезерний верстати, комбінована молотилка-віялка Хейрема та багато інших.

Хоча темпи промислового розвитку у першій половині XIX ст., були високі, США залишалися в основному аграрною країною, промисловий переворот там завершився лише на Півночі. А в південних штатах панувало рабовласницьке плантаційне господарство, яке гальмувало розширення внутрішнього ринку – ринку товарів і робочої сили, освоєння земель Заходу, інтенсивного розвитку сільського господарства.

Суперечності між північними і південними штатами спричинили Громадянську війну в США (1861-1865рр.), яка водночас була буржуазною революцією. Війна закінчилася перемогою Півночі. Важливими її наслідками було скасування рабства, ліквідація політичної та економічної роз'єднаності США. Однак, саме Англія залишалась на той час світовим економічним лідером. Промисловий переворот змінив економічну географію Англії. Виникли нові промислові райони, які спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів і продуктів. Значно зросли обсяги промислового виробництва. На середину XIX ст. Англія перетворилася у «майстерню» світу, виробляючи близько половини світової промислової продукції, і зайняла виняткове становище в світовому господарстві й міжнародній політиці.

Промислово-торговій гегемонії Англії сприяла економічна політика держави. До 40-х років XIX ст., коли індустріалізація ще не була завершена, в Англії панували високі мита на іноземні товари. Коли ж англійська промисловість наскільки зміцніла, що перестала боятися іноземної конкуренції, буржуазія проголосила необмежену свободу торгівлі – так зване фрітредерство (від «фрі тред» – вільна торгівля). Його суть полягала в повному звільненні від мита майже всіх товарів, що завозилися в Англію, і була розрахована на взаємне сприяння, тобто зустрічну відміну чи значне скорочення мита на ввіз англійських товарів в інші країни. Це забезпечувало Англії як вільний збут за кордоном своїх товарів, так і дешеву імпортну сировину та продовольство. На офіційному рівні, стосовно інших держав Європи фрітредерство стало своєрідним символом англійської політики в XIX ст.

Перемога машинного виробництва в Англії сприяла формуванню соціальної структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив 45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Великобританію на країну міст і фабричних поселень. На кінець XIX ст. у містах проживало майже 75% населення.

Отже, початок XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, зубожінням значної частини населення. Економіку починають розхитувати економічні кризи.

Отже, завершення в другій половині XIX ст. промислового перевороту в провідних країнах світу створило сприятливі умови для їхнього подальшого індустріального розвитку.

6.2. Виникнення та еволюція класичної школи політичної економії (КШПЕ).

Класична політична економія як наука виникла наприкінці ХVII ст., а наприкінці ХVIII ст. вона одержала найбільшого розвитку У Великобританії у цей час виробничі капіталістичні відносини мали найбільш розвинуту форму. Ця країна володіла високорозвиненим сільським господарством і промисловістю, проводила активну зовнішню торгівлю. В цих умовах відбувається поділ суспільства на три основні класи: буржуазію, землевласників і робітничий клас. Буржуазія поступово приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був неможливим без наукових знань, тобто у буржуазії виникає об’єктивна необхідність у теоретичному обґрунтуванні й аналізі існуючої соціально-економічної системи суспільства. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст.. прийшовши на зміну меркантилізму.

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII – середина XVIII ст.) – започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) – формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) – розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сеніор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) – завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Якщо меркантилісти досліджували сферу обігу, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок її науковому аналізу. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. На відміну від меркантилістів – прихильників державного втручання в економічне життя, вони обстоювали економічну свободу, економічний лібералізм, були супротивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, класична школа розв'язувала переважно з позицій трудової теорії.

Саме в цей час з’являється цілий ряд наукових праць англійського вченого Вільяма Петті.

Вільям Петті (1623 – 1687рр.) – родоначальник класичної політичної економії в Англії. Він мав ступінь доктора фізики і професора анатомії, був досвідченим лікарем і музикантом, а також – землеміром і картографом. В. Петті був крупним землевласником, достатньо впливовим придворним, писав наукові трактати, найважливіші з яких – «Трактат про податки і збори» (1662р.), «Слово мудрим» (1664р.), «Політична анатомія Ірландії» (1672р.), «Різне про гроші» (1682р.) та інші.

В. Петті в своїх працях критикував основні принципи меркантилізму, тому що джерелом багатства суспільства вважав не сферу обміну товарів, а сферу їх виробництва. На його думку, «купці не створюють ніякого продукту, а виконують тільки роль вен і артерій, що розподіляють туди й назад кров і цілющі соки державного тіла, тобто саму продукцію сільського господарства і промисловості. Гроші — це жир політичного тіла; надлишок їх також шкідливий, як і недолік» [2, с.368].

Отже, слід звернути увагу на те, що Петті не розуміє вартість як об'єктивну реальність, як внутрішню властивість товару. Він визначає, власне, не вартість товару, а лише його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи її від ціни. Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості.

У своїх роботах В. Петті доходить висновку про те, що в створенні багатства беруть участь чотири основних фактори: праця, земля, кваліфікація, вправність і майстерність робітника, засоби праці (знаряддя, запаси і матеріали).

Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найактивніший чинник багатства, земля — його мати».

Крім «природної ціни» (вартості), Петті виділяє ще й «політичну», тобто ринкову ціну. її величина визначається не лише затратами праці, а й попитом і пропозицією.

Аналізуючи економічні погляди Петті, необхідно проаналізувати і визначення ним інших економічних категорій. Заробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається вартістю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці. її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва. Процент Петті називає «грошовою рентою» і визначає його як щось похідне від ренти. Його величина залежить від розмірів земельної ренти і кількості грошей в обігу.

На відміну від меркантилістів і фізіократів, В. Петті розглядав ренту не безкоштовним дарунком землі як такої, а продуктом людської праці, що має більшу продуктивність на тих землях, які різняться родючістю і місцезнаходженням. Таким чином, він впроваджує поняття «диференціальна рента».

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства і національного доходу. Національний дохід, на його думку, створюється у сфері матеріального виробництва та у сфері послуг.

В працях В. Петті значне місце посідають також проблеми оподатковування і фінансів, ролі держави і банків в економіці, теорії народонаселення, грошей і кредиту тощо. Слід зазначити, що перші нариси, зроблені Петті майже у всіх галузях політичної економії, були сприйняті його англійськими спадкоємцями і дедалі отримали подальший розвиток.

Засновником класичної політичної економії у Франції вважається П’єр Лепезан де Буагільбер (1646—1714рр.) — син нормандського дворянина, юрист, генерал-лейтенант (начальник) судового округу Руан.

На формуванні його світогляду позначились особливості економічного розвитку Франції: панування феодалізму, слабкий розвиток промисловості, зубожіння сільського населення. В економічній теорії та в економічній політиці неподільно панував меркантилізм.

П. Буагільбер розробив свою власну систему реформування існуючого суспільства, що носила в цілому буржуазно-демократичний і антимеркантилістський характер. Вперше свої ідеї він опублікував у 1695 – 1696рр. у книзі «Доповідний опис становища Франції за подій падіння її добробуту і прості засоби відновлення, або Як за один місяць доставити королю всі гроші, в яких він має потребу, і збагатити все населення».

У своїх працях «Докладний опис становища Франції» (1696р.), «Роздрібна торгівля Франції» (1699р.), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707р.) та інших Буагільбер виступив з гострою критикою меркантилізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважав не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошував себе адвокатом сільського господарства та виступав за реформування економічної політики в інтересах аграріїв. Справжнє багатство нації для нього – це різні корисні речі, передовсім продукти землеробства, а джерелом багатства є праця [2, с.385].

Розглядаючи теорію вартості, П. Буагільбер вважав, що «істина» вартість одного товару визначається іншим товаром, на який витрачено стільки ж робочого часу. Отже, як і в Петті, йдеться про еквівалентний обмін. Проте на відміну від Петті, який аналізував мінове відношення між товарами і грішми, Буагільбер розглядає прямий товарообмін. Він – супротивник грошей, які, на його думку, порушують природну рівновагу товарного обміну. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі.

П. Буагільбер у Франції, як і В. Петті в Англії, вважав, що багатство країни визначається не кількістю грошей в обігу, а різноманіттям корисних благ і речей; що джерелом добробуту є не сфера обміну товарів і послуг, а їхнє виробництво.

Таким чином, П. Буагільбер дав початок французькій школі класичної політичної економії, висловив ряд сміливих ідей щодо проблем визначення сутності закону вартості, функцій грошей, пропорційного розвитку економіки, встановлення ринкової рівноваги і регулювання ринку, подолання соціальної нерівності, гноблення і насильства, а також запропонував шляхи вирішення цих проблем.

Реформаторські ідеї економічного лібералізму П. Буагільбера стали міцною теоретико-методологічною основою для формування і подальшого розвитку класичної політичної економії у Франції.

В середині ХVIII ст. у Франції виникла нова система теоретико-економічних поглядів – фізіократія. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс» – природа і «кратос» – влада.

Фізіократи виходили з визначальної ролі в економіці держави природного чинника – землі. Сільськогосподарське виробництво, а не торгівля і промисловість, на їхню думку, є основним джерелом багатства суспільства.

Школа фізіократів виникла як напрямок класичної буржуазної політичної економії в період поглиблення кризи і розпаду феодалізму у Франції, загострення протиріч в аграрному секторі як реакція на політику меркантилізму. Фізіократи виступили проти меркантилізму і висунули на перший план аграрну проблему. Представники фізіократії на відміну від меркантилістів були прихильниками економічного лібералізму.

Представниками школи фізіократів були: Ф. Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де ла Рів'єр, Ж. Тюрго та ін. Засновником цієї школи був Ф. Кене (1694–1774рр.) – філософ, особистий лікар маркізи де Помпадур і лейб-медик короля Франції Людовіка ХV. Йому належить низка економічних праць: «Економічна таблиця» (1758р.), «Загальні принципи економічної політики держави», «Про торгівлю» (1760р.) «Діалог про ремісничу працю», «Зауваження відносно грошового процента» (1766р.) та ін.

Фізіократи частково розвивають ідеї Буагільбера, проте їхні погляди зовсім не тотожні. Основу концепції фізіократів становить ідея «природного порядку, який панує як у природі, так і в суспільстві. Закони природного порядку створено Богом, вони вигідні людству, є вічними і незмінними. Основою природного порядку в Кене є право власності.

Головний твір Ф. Кене «Економічна таблиця» містить схему поділу суспільства на три основних класи: продуктивний клас хліборобів; клас землевласників; «безплідний клас» — людей, зайнятих не в сільському господарстві.

Усі ці три суспільних класи знаходяться в певній економічній взаємодії та взаємозалежності. Через механізм купівлі і продажу продукції відбувається процес розподілу і перерозподілу «чистого продукту», створюються необхідні передумови для постійного оновлення виробничого процесу, тобто відтворення.

Таким чином, господарський процес фізіократи уявляли як природну гармонію, що може бути навіть описана строго математично. Згодом ця ідея одержала подальший розвиток у різноманітних спробах побудови математично точних моделей виробництва і розподілу продукції.

Фізіократи вважали, що уряд не повинен втручатись в природний хід економічного життя. На думку Ф. Кене, держава повинна встановити такі закони, які б відповідали «природним законам», і на цьому економічні функції держави можна буде вважати вичерпаними.

Найпершим спробу практичної реалізації економічної концепції фізіократів зробив француз Жак Тюрго (1727 – 1781рр.), що в 1774 році був призначений спочатку морським міністром, а потім (1774 – 1776рр.) обіймав посаду генерального контролера фінансів Франції. Ж. Тюрго провадив ряд реформ фізіократичного характеру, які були спрямовані на зниження ролі французької держави в економічному житті країни: були скасовані значні обмеження на хлібну торгівлю, цехові корпорації і гільдії; селянські натуральні повинності на користь держави були замінені грошовим податком, були скорочені державні витрати.

Ціна в Тюрго залежить від попиту і пропозиції. Капітал – нагромаджена цінність. Капіталісти (промислові, торгові, позичкові), вважав Тюрго, сконцентровували в своїх руках рухоме багатство (засоби виробництва, предмети споживання, гроші). Нагромадження багатства цей клас здійснив за рахунок власної ощадливості. Отже, первісне нагромадження капіталу, на думку Тюрго, є результатом ощадливості.

Прибуток він (на відміну від Кене) розглядає, як самостійний вид доходу і називає правомірним прибуток промислового капіталіста й торговця, пояснюючи це тим, що без рухомого капіталу неможливе жодне виробництво. Капітал також сприяє збільшенню «чистого продукту». Капіталіст, авансуючи капітал, ризикує втратити його. Саме тому Тюрго прибуток промислового капіталіста й торговця вважає «заробітною платою за працю, турботи, ризик». Виправдовує він і процент. Правомірність процента виводилась Тюрго з порівняння процента як «ренти тимчасової» з «вічною рентою» – земельною, яку власник капіталу міг би мати, купивши землю. Процент, як і прибуток, у нього – це частина «чистого прибутку» [4, с.399].

У Тюрго вже є певне розуміння товарної природи грошей. Проте він їх розглядає як звичайні товари і стверджує, що в кожному товарі закладено потенційні гроші.

Аналізуючи погляди Тюрго. слід звернути увагу на те, що він був не лише теоретиком, а й практиком, який намагався втілити в життя ідеї фізіократів.

До другого етапу розвитку КШПЕ належить економічне вчення видатного англійського економіста Адама Сміта (1723–1790рр.). А. Сміт започаткував систематизований виклад політичної економії, комплексно досліджував «соціальну людину» та «людину економічну», яких він не ізолював від інших аспектів людського життя.

Сміт розглядає суспільство як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі: трудове походження життєвих благ, схильність до обміну послугами або результатами своєї праці. Сміт розвивав вчення основоположників класичної політичної економії про «природний порядок», він підкреслював, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «незрима рука», яка забезпечує загальну гармонію через «вільну гру» приватних інтересів, тобто економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям.

Першоджерелом багатства Сміт називав працю. Домінуючим фактором зростання багатства й «загального добробуту» він вважав поділ праці. Він підтримував економічний лібералізм, невтручання держави в економічне життя. Водночас Сміт визнавав роль держави у виконанні таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо.

Сміт наголошував на товарному походженні грошей, а також він чітко визначав їх функції. Розвивав він і свою теорію вартості. При цьому замість самого терміну «власність» цей економіст вживав термін «цінність». Цінність у нього має два значення: корисність, яку він називав «цінністю в споживанні», і можливість придбання інших предметів – «цінність в обміні». Це вже є фактичним визначенням споживної й мінової вартості.

Сміт визначив джерела первинних доходів. Він виділяє три класи суспільства: найманих робітників, землевласників, капіталістів-підприємців. Заробітну платню визначає, як продукт праці, природну винагороду за неї. Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати, який підтримується ринковим механізмом і залежить від попиту і пропозиції на ринку праці.

Головною рушійною силою економічного прогресу Сміт вважав капітал. Під капіталом він розуміє запас продукції, що дає прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея його праці.

Таким чином, можна відзначити, що А. Смітом було не тільки започатковано системний виклад політичної економії, але він ще й підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості.

Яскравим представником третього етапу розвитку класичної школи політичної економії Англії є Давід Рікардо (1772 – 1823рр.).

Його праця «Принципи політичної економії й оподатковування» (1817р.) принесла йому славу й популярність.

Д. Рікардо, як і всі автори класичної політичної економії, підтримував ідеї економічного лібералізму, що не припускає ніякого державного втручання в економіку і передбачає вільне підприємництво, торгівлю та інші «економічні свободи».

Рікардо аргументовано та критично проаналізував цілий ряд вульгарних теорій вартості і послідовно відкинув їх. Особливу увагу він приділив ненауковим елементам варіанта трудової теорії вартості А. Сміта. Згідно з методом двоїстості, застосовуваного А. Смітом, він розробив і двоїсту теорію вартості. З одного боку, А. Сміт приходив в цілому до правильного висновку про те, що вартість товарів визначається працею, витраченою на їхнє виробництво, а з іншого – А. Сміт вважав, що можна визначити вартість товарів і тією працею, яка «купується на цей товар». На його думку, це тотожні визначення.

Д. Рікардо виходив з того, що заробітна плата регулюється витратами праці, необхідними для її виробництва як товару. Тому вона і не залежить безпосередньо від продуктивності цієї праці. Але його критика була недостатньо послідовною. Д. Рікардо фактично показав, що вартість товарів не складається з прибутків, оскільки останні є вже створеною вартістю. Проте він прийняв інше ненаукове положення А. Сміта в теорії вартості, суть якого – вся вартість товару розпадається на прибутки. В дійсності ж на прибутки розпадається тільки знову створена вартість. Отже, ця точка зору ігнорувала в структурі вартості товару так звану «стару вартість», тобто вартість, перенесену з засобу виробництва. В даній ситуації можна побачити, що нерозуміння Д. Рікардо двоїстого характеру праці не дозволило йому зробити справді наукове розв’язання проблеми структури вартості товару.

Слід зазначити, що структура вартості має двоїстість, містить як знов створену (абстрактною працею), так і перенесену (конкретною працею) вартість засобів виробництва саме в силу двоїстої природи праці, яка створює сам товар.

Д. Рікардо критикував концепцію «суб’єктивної цінності». Він доказав, що ця концепція позбавляє теорію вартості певної об’єктивної підстави, а також підкреслював те, що дві людини від користування одним і тим самим предметом можуть мати різну міру задоволення.

Критика Д. Рікардо ненаукових теорій вартості відкрила йому дорогу для розробки своєї власної наукової концепції.

Як послідовник А. Сміта і Т. Мальтуса – засновника мальтузіанства, який стверджував, що безробіття і бідність при капіталізмі — результат «абсолютного надлишку людей» – Д. Рікардо теж зробив суттєвий внесок в уточнення різноманітних специфічних проблем економічної теорії. Виходячи з теорії трудової вартості і загальної концепції класичного аналізу, він запропонував теорію порівняльних витрат (порівняльних переваг), що стала теоретичною основою політики фритредерства і в сучасних варіантах використовується для обґрунтування і розробки так званої політики «відкритої економіки».

Класична політекономія в працях А. Сміта і Д. Рікардо була домінуючою в економічній думці першої половини ХIХ століття, але окремі її положення критикувались різними економістами.

Універсальність цієї теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні при врахуванні особливостей економічного розвитку кожної з них.

До низки економістів-класиків, яких прийнято вважати «економістами нової хвилі», які спирались у своїх дослідженнях на засади класичної політекономії належать: англійці Д. Мак-Куллох та Д. Мілль (ортодоксальні послідовники та популяризатори вчень Сміта і Рікардо), Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Мілль; французи – Ж.-Б. Сей та Ф. Бастіа; американець – Г. Ч. Кері.

Засновником ненаукової буржуазної політекономії прийнято вважати Томаса Роберта Мальтуса (1766 – 1834рр.). Його основні праці – «Досвід про закон народонаселення» та «Початки політичної економії». Мальтус приділяв достатню увагу питанням вартості, прибутку та реалізації. Вартість товару він виводив з вартості елементів, що складають витрати на його виробництво. Прибуток, на думку Мальтуса, має своїм джерелом не працю, а продаж товару вище його вартості. Виходячи з цього, він робить головний висновок для своєї теорії реалізації: внаслідок продажу товарів на ринку вище їхньої вартості реалізація не може бути забезпечена за рахунок сукупного попиту робітників і капіталістів. Для забезпечення додаткового попиту на ринку потрібні непродуктивні класи суспільства (треті особи).

Більш за все Мальтус відомий своєю теорією народонаселення. Він стверджував, що в суспільстві існує тенденція до перенаселення. Слід звернути увагу на започатковані Мальтусом основнІ положення його теорії народонаселення:

суспільство знаходиться в стані рівноваги, коли кількість продуктів споживання відповідає кількості населення;

при відхиленні від цієї рівноваги в суспільстві виникають сили, що повертають його до цього стану;

ціни всіх товарів визначаються відношенням попиту й пропозиції;

існує закон народонаселення, згідно з яким і населення, і виробництво предметів споживання при відсутності бар’єрів необмежено зростають, але швидкість росту населення більше, ніж швидкість зростання предметів споживання. Звідси висновок: розрив між темпами приросту населення і приростом життєвих благ спричиняє бідність; допомагати злидарям не має сенсу, бо це призведе до ще більшого демографічного «вибуху». Саме тому автор теорії народонаселення закликав до обмеження кількості населення.

Якщо розглядати мальтузіанство з сучасних позицій, можна констатувати: теорія народонаселення Мальтуса підходить для розвитку економічної думки, але не має ніякого значення для вирішення соціальних проблем. Але у Мальтуса були послідовники не тільки з числа його співвітчизників. Усі вони в різній мірі поділяли його погляди, уникаючи при цьому найбільш похмурих висновків з його теорії щодо примусового скорочення населення.

Теорією, яка об’єднує англійських економістів, була «теорія компенсації», згідно з якою витіснення робітників машинами в одній галузі компенсується збільшенням попиту на робочу силу в іншій (тобто там, де виробляються ці нові машини).

Отже, Мальтус збагатив політичну економію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем. Визнаючи об’єктивний характер впливу економічних законів на розвиток суспільства та його стабільність, Мальтус указував на необхідність урахування впливу природних та економічних факторів. І хоч докази його були не завжди переконливі і недостатньо обґрунтовані, не завжди підтверджуються практикою або статистикою, проте вони сприяли збільшенню популярності політичної економії, оскільки один із її авторів зміг вдало поєднати абстрактність висновків з реальною економічною практикою.

Еволюція класичної політичної економії у Франції пов'язана з іменем видатного послідовника вчення А. Сміта, найавторитетнішого економіста, лектора і публіциста першої половини XIX ст. Жана Батиста Сея (1767—1832рр.), який сприйняв, систематизував і творчо розвинув ідеї своїх попередників, обґрунтувавши ряд фундаментальних економічних принципів.

Його основні праці – «Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства», «Англія та англійці», «Повний курс політичної економії».

Ж.Б. Сей пропагандував концепцію економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки. Основні досягнення досліджень Сея:

1. Він будує свою теорію, маючи намір розкрити закони виробництва, розподілу та споживання.