Філософське розуміння істини. Об’єктивна, абсолютна, відносна і конкретна істини

Результатом пізнання, його найважливішим здобутком є досягнення істини. Що таке істина?

Істина – адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності. Інакше кажучи, істина — це правильне відображення дійсності. Перша і вихідна ознака істини, яка означає, що істина зумовлена в кінцевому підсумку реальною дійсністю, практикою і незалежністю змісту істинного знання від окремих людей є її об’єктивність. В цій тезі увага наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Водночас положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу дані закони не діяли? Вони діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості.

Потрібно звернути увагу на те, що істина є процес, а не якийсь одноразовий акт осягнення об'єкта відразу, цілком і в повному обсязі. Для характеристики цієї ознаки істини вживаються категорії відносного та абсолютного.

Поняття “абсолютна істина” у філософії вживається в трьох значеннях:

1. Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати.

2. Абсолютними істинами є так звані “вічні істини” – факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. “Вічними істинами” є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так, абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки складових їх сума не змінюється (10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15).

3. Абсолютна істина в третьому значенні – це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в цілому”. Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть.

Пізнання людиною абсолютної істини “в цілому” – суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, заблудження, відносна істина.

Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період.

Отже, оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і аб­солютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно й відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

Таким чином, можна зробити висновок, що немає і не може бути окремо абсолютної істини й окремо відносної. Існує одна істина — об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Далі, в процесі пізнання людська думка рухається від істини неповної, відносної до істини більш повної, глибокої, абсолютної.

Істина завжди конкретна. Це один з основних принципів діалектичного підходу до пізнання, який передбачає точне урахування всіх умов (у соціальному пізнанні — конкретно-історичних умов), в яких перебуває об'єкт пізнання. Конкретність — це властивість істини, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, в системі відліку і т. п.

Незнання або ігнорування цих меж перетворює наші знання з істини на заблудження (хибу, оману). Заблудження — це невірне, викривлене, ілюзорне відображення дійсності; це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту.

Заблудження в процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка – це невідповідність знання індивіда про об’єкт що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем.

Як діалектичні протилежності заблудження й істина за певних умов перетворюється одна на одну: істина абсолютизована, взята абстрактно, перетворюється на заблудження і, навпаки, заблудження як момент складного діалектичного процесу пізнання, будучи однобічним відображенням одного з проявів дійсності, може стати шляхом до істини і, отже, моментом її пізнання.

Якщо заблудження — характеристика знання, то помилка — результат неправильних дій індивіда в конкретній сфері діяльності (логічні, фактичні, помилки в обчисленнях, у політиці, в повсякденному житті тощо). Отже, помилка — це невірне знання, яке сприймається за істинне, або, навпаки, істинне, що тлумачиться як хибна думка. Заблудження с лід відрізняти від неправди — навмисного спотворення істини в корисливих цілях — і пов'язаної з цим передачі свідомо неправильного знання — дезінформації.

На завершення розгляду цього питання потрібно зупинитися на характеристиці проблеми критерію істини ( мірила достовірності людських знань, їхньої відповідності об'єктивній дійсності). Зверніть увагу на те, що питання про критерій істини по-різному вирішувалося в історії філософської думки. Одні філософи оголошували критерієм істини ясність думки (Декарт), другі — чуттєвість, безпосереднє сприйняття того чи іншого положення речей (Фейербах), треті — загальнозначущість (Богданов), четверті — корисність (Дьюї), матеріалістична філософія - вирішальним критерієм істинності людських знань є суспільно-історична практика в усьому обсязі свого змісту й форм, а також в цілісному історичному розвитку.