Проблема людини в філософії

Людина — «найдавніше з дивних див» — є об'єк­том вивчення різних наук. Філософія на основі узагаль­нення досягнень, здобутих різними науковими дисциплі­нами, має своє специфічне бачення людини. Вона осмис­лює питання про природу буття, сутність людини. Відпо­відаючи на перше питання теми, зверніть увагу на дві тенденції в історії розвитку антропологічної думки: на­туралістичну та ідеалістичну. Перша розглядає сутність людини як невідривний взаємозв'язок природного та со­ціального, віддаючи першість саме природній основі. Друга акцентує увагу на духовному вимірі людини. Ці тенденції та їх варіанти у поєднанні з питанням про призначення людини утворюють різноманітні концепції людини. Зу­пиніться на з'ясуванні змісту основних філософських концепцій людини. Це психологізм, який розглядає лише психологічну природу людини, вказує, що людей слід сприймати такими, якими вони є. Конвенціалізм — поведінку людини — визначають умовні норми, що довільно приймаються у суспільствах різного типу. Ці норми мо­жна описувати, але порівнювальний аналіз здійснити не можливо. Цей підхід характерний для позитивістської філософії. Релігійний антропологізм вбачає призначена людини у вдосконаленні світу на шляхах наближена його до ідеалу, задуманого Богом. Протиставлені одна одній безсмертна душа та смертна плоть людини. Перший варіант релігійного антропологізму представлений в індійській філософії, яка проголошує тотожність людської душі (атмана) і духовної основи всесвіту (брахма­на). Найяскравіше цей підхід виражений у російській релігійно-ідеалістичній філософії - у В. Соловйова та М. Бердяєва. Екзистенціалізм вважає, що людина вкорінена в своїй суб'єктивній реальності, що призначен­ня людини — самореалізація. Такий погляд ми знаходи­мо в філософії Сартра Ж.-П. Розвиток ідей екзистен­ціалізму здійснений в працях Еріха Фромма, Мартіна Хайдеггера, Едмунда Гуссерля та інших. Антропологіч­ний матеріалізм найбільш повно виражений у філософії Л.Фейєрбаха. Людина розуміється ним не тільки як ча­стка всезагальних відносин, але й як конкретна індивіду­альність, яка перебуває у живому спілкуванні з іншими людьми. Цьому вченню бракує історичного погляду на людину, який був втілений в ідеях К. Маркса. Марксизм розуміє людину як істоту природну і водночас таку, яка протистоїть природі як самостійна сила. Ірраціоналістичні тенденції знайшли втілення та розвиток у волюнтариській філософії А.Шопенгауера, Ф.Ніцше. Людина — це модифікація ірраціональних прагнень волі.

Різноманітні форми дуалістичного погляду на сутність людини розвинені в психоаналізі 3. Фрейда, антропологічному раціоналізмі Рене Декарта, у поглибленому вигляді цей підхід засто­совує І.Кант. Дуалізм Канта - це не дуалізм душі та тіла, а природно-духовний дуалізм. Людина належить при­родній необхідності і, одночасно, абсолютним цінностям. Як елемент чуттєвого світу явищ, вона підкорюється не­обхідності, як носій духовності — вона є вільною.

Важливо відмітити в усіх цих підходах як помилки, так і «раціональні зерна».