Свідомість як філософська категорія

Проблема свідомості завжди привертала пильну увагу філософів, бо визначення місця і ролі людини в світі, специфіки його взаємостосунків з навколишньою дійсністю припускає з'ясування природи людської свідомості шляхом аналізу свідомості як специфічно людської форми регуляції і управління взаємодією людини з дійсністю. Ця форма характеризується, перш за все, виділенням людини як своєрідної реальності, як носія особливих способів взаємодії з навколишнім світом, включаючи управління їм.

Таке розуміння природи свідомості припускає дуже широкий спектр питань, який стає предметом дослідження не тільки філософії, але і спеціальних гуманітарних і природних наук: соціології, психології, мовознавства, педагогіки, фізіології вищої нервової діяльності, а в даний час і семіотики, кібернетики, інформатики. Розгляд окремих аспектів свідомості в рамках цих дисциплін завжди спирається на певну філософсько-світоглядну позицію в трактуванні свідомості. З другого боку, розвиток спеціальних наукових досліджень стимулює розробку і поглиблення власне філософської проблематики свідомості. Так, скажімо, розвиток сучасної інформатики, створення «мислячих» машин, пов'язаний з цим процес комп'ютеризації людської діяльності примусили по-новому розглянути питання про сутність свідомості, про специфічно людські можливості в роботі свідомості, про оптимальні способи взаємодії людини і його свідомості з сучасною комп'ютерною технікою. Гострі і актуальні питання сучасного суспільного розвитку, взаємодії людини і техніка, співвідношення науково-технічного прогресу і природа, проблеми виховання, спілкування людей і т.д. — коротше кажучи, всі проблеми сучасної суспільної практики виявляються органічно пов'язаними з дослідженням свідомості.

Ще донедавна духовне життя як одна із сутнісних характеристик людини фактично зводилося до свідомості. Проте свідомість як психічне життя в цілому не адекватне духовному життю, оскільки воно не зводиться до внутрішнього стану людини, а проявляється в її вчинках, діяльності. Духовне життя – це сам процес життя, а не лише психічне його переживання.

Проблема свідомості – одна з самих складних та загадкових. Пізнати, описати свідомість дуже важко, тому що вона не існує як окремій предмет або річ. Нам все дано завдяки свідомості: вона завжди присутня в кожному нашому образі сприйняття, вона миттєво приводить у зв’язок наші відчуття, до речі, без нашої на те згоди та контролю. Вона миттєво пов’язує, співвідносить те, що людина побачила, почула, і те, що вона при цьому відчула та пережила. Свідомість неможливо «витягнути» з цього змістовного зв’язку, тому що поза нього вона не існує.

Розглядаючи перше питання, цікаво простежити, як в історії філософії розвивалося уявлення про свідомість. В античній філософії свідомість була причетна до розу­му, який є космічним, і поставала як узагальнення дій­сного світу. Розум — синонім універсальної закономір­ності, визначався Гераклітом терміном «логос» (під яким розумілося слово, думка та сутність самих речей). Цін­ність людського розуму визначалася ступенем його залу­чення до цього логосу — об'єктивного світопорядку.

У середні віки свідомість трактувалася як надсвіто­вий початок (Бог), який існує до природи і створює її з нічого. Розум при цьому тлумачився як атрибут Бога, а за людиною залишалася лише крихітна «іскорка» всюди проникаючого полум'я Бога. У надрах християнства ви­никає ідея активності душі, до того ж у поняття душі включається і свідомість.

Матеріалістичні традиції були присутні і в античну епоху і в Середньовіччі, але вони не були послідовними. Так арабомовні мислителі Середньовіччя Разі та Ібн-Сіна, також англійський філософ Іоанн Дунс Скот висунули вчення про те, що вся матерія, включаючи й неживу, мислить. Цей напрямок отримав у філософії назву «гілозоїзм». У філософії Нового часу на розробку проблеми сві­домості найбільший вплив мав Р.Декарт. Висуваючи на перший план самосвідомість, він розглядав свідомість як внутрішнє споглядання суб'єктом змісту свого власного внутрішньою світу. Душа, за Декартом, тільки мислить, а тіло тільки рухається. У XVIII ст., спираючись на досягнення фізіології та медицини того часу, французькі матеріалісти (особливо Ламетрі) обґрунтували положення про те, що свідомість є особливою функцією мозку.

Німецький класичний ідеалізм (Кант, Гегель) виявив різні рівні організації свідомості, її активність, історизм, діалектику чуттєвого та логічного, індивідуального та соціального.

Значну увагу проблемі свідомості приділили предста­вники діалектичного матеріалізму. Вони послідовно об­ґрунтували положення про первинність матерії, показа­ли, що свідомість ґрунтується на матерії, але не на будь-якій, а лише на високоорганізованій (на людському мозку), продукту природного та суспільного розвитку, висунули принцип відображення. Початковим пунктом в аналізі свідомості є гносеологічне визначення свідомості як суб’єктивної реальності, яка залежить від об’єктивної реальності. В суб'єктивній реальності свідомість визнається як духовне, ідеальне. Але це протиставлення випливає зі спільної основи, яка виявляється у самому способі існування матерії

Буття людини в світі завжди пов'язане з свідомістю, «пронизане» нею. Не існує людського буття без свідомості, незалежно від тих або інших його форм. Інша справа, що реальне буття людини, його взаємостосунки з навколишньою соціальною і природною дійсністю виступають як система, усередині якої свідомість є специфічною умовою, засобом, передумовою, «механізмом» вписування людини в цю цілісну систему буття. Буття людини постійно виходить за межі свідомості як ідеального плану, програми дії, виявляється багатше за зміст початкових представлень свідомості. Разом з тим це розширення «битійного горизонту» здійснюється в діяльності, яка стимульована і керується свідомістю.

Найпершою ознакою свідомості вважається її властивість бути суб'єктивною реальністю, що свідчить про те, що її формоу­творення позбавлені предметних властивостей. Загальною ж фор­мою існування свідомості як суб'єктивної реальності вважається ідеальне, найважливішими якостями якого виступають: непротяжність і неречевість; змістова схожість образа і сполученого з ним предмета; здатність образа ставати одиницею суб'єктивного світу людини та інформувати його про об'єктивні сутності і явища. Через ідеальне суб'єкт представляє в собі й для себе будь-яку іншу реальність. Він її усвідомлює через цілісний образ, або знан­ня, або передбачення загального руху подій. Відбувається це в процесі реалізації людиною свого способу буття, зміст якого скла­дає предметно-перетворююча діяльність (практика). Трудова діяльність, трудовий колектив - ось основа, на якій розвивалося суспільство і розвивалася свідомість людини. Перш ніж присту­пити до реалізації своїх матеріальних потреб, які приведуть до певного матеріального результату, людина повинна осмислити ці потреби, перетворити їх на ідеальне. У процесі ж практичної ре­алізації цих потреб, вони з ідеальної форми існування перейдуть у матеріальну.

Таким чином одна з головних функцій свідомості полягає в тому, щоб забезпечити здійснення людиною предметно-перетво­рюючої діяльності, тобто праці. Без подвоєння в ідеальній формі речей і ситуацій неможливе цілепокладання, тобто визначення наперед, заздалегідь такого стану дійсності, яке необхідно досяг­нути в результаті діяльнісного відношення суб'єкта до дійсності. Таким чином ідеальне - це те, чого в самій природі нема, але що конструюється людиною відповідно з її потребами, інтересами, цілями, що підлягає реалізації на практиці.

Важливою ознакою свідомості є її активність. Іншими сло­вами, свідомість виявляє себе як активна, творча сила суб'єкта. Здатність до цілепокладання - специфічно людська здатність, яка складає кардинальну характеристику свідомості. В основі цілепокладаючої діяльності людини лежить незадоволеність світом і по­треба зміни його. У свідомості людей виникають і правильні, й ілюзорні уявлення. Думка рухається і за готовим шаблоном, і прокладає нові шляхи, заперечує усталені норми, відкидає їх. Отже, свідомість має здатність до новаторства, творчості.