Антропологічний напрям у філософії

Антропологія як філософське вчення має відповісти на питання про природу та сутність людини. Філософська антропологія - течія західної філософії XX ст. - протиставляє умоглядно-спекулятивному підходу до цього питання своє завдання у осмисленні новітнього наукового знання про різноманітні сторони людського буття в їх цілісному осягненні. Свої ідеї філософська антропологія розробляє також в полеміці з сучасними формами гносеологізму. Філософська антропологія як окремий напрям філософії виникла в 20-ті роки ХХ ст., майже одночасно з екзистенціалізмом. Засновниками та представниками філософської антропології були М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен та інші.

Відзначимо також, що антропологічний напрямок у філософії ХХ століття не слід змішувати з філософською антропологією як таким розділом філософії, що орієнтований на побудову філософського вчення про природу і сутність людини. Хоча термін «філософська антропологія» був уведений ще І.Кантом, сучасна філософська антропологія ставить задачею розробку концепції людини на основі знань, накопичених у різних науках про людину. Антропологічний ж напрямок у філософії ХХ століття має більш широкий діапазон філософських вишукувань і осмислень і, до того ж, з акцентом на протиставлення сцієнтистському напрямку в сучасній філософії і культурі (більш докладно про філософську антропологію див. у темі 8).

Серед філософських течій антропологічного напрямку у філософії ХХ століття виділимо найбільш впливові – феноменологію, екзистенціалізм і філософську герменевтику.

Еекзистенціалізм. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.
Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?

Ідейними джерелами екзистенційної філософії стали: погляди датського філософа С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) тощо.

Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.

Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).
Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.

Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають у це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя - в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.

Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу - все це складові філософії екзистенціалізму.

Психоаналіз - течія в психології та філософії, що виникла на межі ХІХ і ХХ ст. Її виникнення та поширення пов'язано з іменем Зиґмунда Фрейда (1856-1939 р.р.). Нинішнього вигляду психоаналіз набув завдяки ідеям та зусиллям його учнів та послідовників - К. Г. Юнга, А. Адлера, К. Хорні, С. Гроффа, Г. Маркузе, Е. Фромма.

Поняття "психоаналіз" вживається в літературі в широкому і вузькому значенні цього слова. В широкому - це вчення про позасвідоме та його роль в житті людини. В вузькому ж - це метод лікування психічних захворювань, коли за допомогою спеціальних процедур пацієнту допомагають усвідомити причини психічних травм та звільнитися від них.

Несвідоме або підсвідомість тут - це все те, що лежить за межами нашої свідомості, хоча належить до сфери психіки. Доречно зауважити, що Фрейд не був першим дослідником сфери несвідомого. Переорієнтація в європейській культурі на дослідження несвідомого багато в чому завдячує творчості Шопенгауера та Ніцше з їх вченнями про волю як первинну реальність.

З.Фрейд відстоював думку про те, що поведінку дорослої людини багато в чому визначають переживання дитячого віку, які були "забуті" та витіснені зі свідомості. Вони продовжують існувати в підсвідомості та зумовлюють страждання людини, розростаючись іноді до значних психічних порушень. Кожна доросла людина носить у собі багато комплексів, страхів, забобон, котрі іноді проявляються в вигляді дивацтв, а часом набувають антисоціального характеру. Аналізуючи подібні несвідомі глибинні переживання пацієнтів, які стали причиною неврозів, Фрейд вважає, що первинним джерелом життєвої активності є сексуальний інстинкт - „лібідо". Лібідо тут - це універсальна енергія сексуального бажання, що є загальним джерелом почуттів, бажань, глибинною причиною поведінки людини як суспільної істоти. Більш глибоке розуміння теорії Фрейда передбачає увагу до змісту таких понять як витіснення та сублімація, а також увагу до його вчення про структуру психіки, основними компонентами якої є: Я (свідомість), Воно (надсвідомість), Над - Я (цензор).

К. Юнг (1875-1961 рр.) на відміну від вчення свого вчителя про особистісне несвідоме розробив теорію надперсонального, „родового", або колективного несвідомого, котре складається із сукупності архетипів -таких структур психіки, які визначають поведінку всіх представників людського роду

Своєрідного розвитку вчення Фрейда набуло в творчості Еріха Фромма (1900-1980 рр.), який прагнув поєднати його з особистісно орієнтованим марксизмом. При цьому основна увага Фромма зосереджена на осмисленні таких центральних категорій світорозуміння як відчуження та любов.

В ході синтезу атеїстичного вчення Фрейда та соціально орієнтованого марксизму Фромм доходить висновку, що любов для людини є більш важливою, ніж біологічне бажання та матеріальна потреба.