Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Найдавніші (дохристиянські) пласти духовності українського народу відомі недостатньо, адже пам'яткидуховної культури цієї доби були переважно знищені після 988 р. як такі, що суперечили новим християнським цінностям. Але, незважаючи на це, сього­дні є всі підстави говорити, що і після прийняття християнства в Київській Русі мала місце традиційна для давніх слов'ян міфоло­гічна культура язичницької доби. Вона стала ґрунтом, на якому спершу розвивалось язичництво, а згодом — християнство. Міфологічний світогляд цього пері­оду мав синкретичний характер, тобто був конгломератом пан­теїстичних ідей з елементами анімізму, тотемізму, фетишизму, магії, рільничих культів тощо.

Передумовою початковогоетапу розвитку духовної культу­ри українського народу стали трипільська культура, іраномовні культури скіфів, сарматів, тюркська культура печінегів і по­ловців, праслов'янська культура тощо. Звідси — найхарактер­ніші ознаки оригінальної духовної культури, які згодом стали відрізняти український народ серед інших синхронних цивілі­зацій.

До таких характерних ознак належать, по-перше, «поліфонізм» (вплив різних культур синхронних цивілізацій), по-друге, антеїзм (домінування ідеї про нерозривну єдність людини й природи), по­трете, кордоцентризм (як певна світоглядна орієнтація на вну­трішній світ людини). Вказані ознаки згодом були доповнені екзистенційними ідеями (цінністю свободи й свободи волевиявлен­ня), що загалом стали основними рисами української філософсь­кої думки.

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київ­ської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов'янським язичництвом і за­провадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з'явилася пер­ша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», а на початку XII ст. - «Повістьвременних літ», авторство якого приписують ченцю ІІечерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни «філософ» і «філософствувати». Домінуюча релігійна проблематика в творах пра­вославних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До яких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідноси­ни між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиста­влення Бога й сатани.

Провідне місце за своїм світоглядним і філософським значен­ням належить твору київського митрополита Іларіона «Слово про Закон і Благодать», написаного в період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними і просвітницькими почи­наннями. Цей твір водночас є пам'яткою красномовної культури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трьох час­тин, у яких зіставляються Закон і Благодать, описується поши­рення християнства на Русі і висловлюється подяка князю та йо­го сину Ярославу. Перша частина є своєрідним «Філософсько-історичним вступом», що витлумачує смисл світової історії.

Певне значення має і діяльність Клімента Смолятича (ХІІ ст.) - другого митрополита русичів, який першим був названий філософом. Він апелював до античної мудрості.

Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в Київській Русі Кирила Туровського (близько 1130 - 1182 рр.), єпи­скопа з Турова. Його проповіді, звернені до людини, характери­зуються яскравістю стилю і мови, символічністю й оригінальніс­тю думки. Його знаменита притча про сліпого і кульгавого розкриває ідею єдності морально чистої душі і здорового людсь­кого тіла. Сліпець і кульгавий - це алегоричне тлумачення людських вад душі і тіла, які, об'єднуючись, творять зло.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софістичність стала визначальною особливістю української філо­софської думки. «Софія-мудрість» - сутність Бога, «душа сві­ту», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софійного» знання ста­вало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистенційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості «софії».

Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов'янською міфологічно-релігійною культурою, с серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце — це точка, б якій поєднуються думки, воля п віра, воно стає інстру­ментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говорити, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується найпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гума­ністичної традиції. Це знайшло відображення в «Повчанні» Воло­димира Мономаха та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.

Отже, філософія Київської доби мала християнський характер, у ній переважали ідеї визнання Бога як найвищої першопричини, а існування оточуючого світу — як результату його творіння. В основі розуміння сутності людського існування, діяльності й вчинків пожала етична проблематика. Суспільство розглядалося скрізь призму вічного конфлікту добра й зла.