Сцієнтистський напрямок філософії ХХ ст

Одним з головних і впливових представників цього напрямку є неопозитивізм. Крім вказаного вище комплексу проблем, у відповідь на який і виник сцієнтизм, слід зазначити ще й проблемну ситуацію в самій науці, ситуацію, що стимулювала формування і виникнення неопозитивізму. Мова йде про кризу у фізиці і математиці на рубежі ХІХ-ХХ ст. У фізиці – це світоглядна криза, криза старої механістичної картини світу, у яку не вписувалися нові відкриття (рентгенівські промені, радіоактивність, фотоефект, хвильові властивості часток і ін.) і нові теорії (спеціальна теорія відносності і квантова механіка). Відбувалося «ламання старих понять». У математиці ж, цій найбільш строгій, точній і надійній науковій дисципліні виявилися вади, парадокси в самому її фундаменті – парадокси в теорії множин. Сцієнтистсько орієнтовані філософи (у тому числі і неопозитивісти) думали, що провиною усьому є недосконалість мови науки. Звідси і виникла в неопозитивізмі ідея побудови ідеальної мови науки, вільної як від парадоксів, так і протиріч зі старою механістичною картиною світу.

Неопозитивізм однак являє собою історично третій позитивізм, третій етап розвитку позитивістської філософії. Перший, класичний позитивізм, бере свій початок від французького філософа О. Конта, який поставив перед собою завдання перебороти абстрактність і спекулятивність філософії Гегеля (про що вже йшла мова вище) на користь науки і осмислення її досягнень. Знання є науковим настільки, наскільки відповідає критеріям найбільш розвинутої форми наукового знання – ідеалам і критеріям природничих наук. І насамперед це критерій, що перевіряється у досвіді, шляхом зведення до експериментальних даних чи чуттєвих сприйнять. Саме таке знання О. Конт вважав позитивним, гідним розгляду (звідси і термін – «позитивізм»). Філософію же в традиційному сенсі (наприклад, у сенсі німецької класики, як метафізику) він відкидав, тому що вона містила спекулятивні, що принципово не перевіряються, твердження типу: «світ - нескінченний», «прогрес – нескоримий» і т.п.

Позитивістську філософію далі розвивали англійські філософи Д. Мілль (1806 – 1873) і Г. Спенсер (1870 – 1903). В другій половині XIX ст. цей філософський напрямок набуває все більш суб'єктивного характеру. Позначився вплив ідеалістично орієнтованих эмпіристів Д.Берклі і Д.Юма. Тим самим позитивізм вступає в другий етап своєї еволюції, що іноді іменується емпіріокритицизмом. Серед його представників назвемо Р. Авенаріуса (1840 – 1896), Е. Маха (1838 – 1916), що розглядали світ як сукупність «нейтральних елементів», чи «нічиїх» відчуттів (і взагалі будь-яка річ для них – це комплекс відчуттів).

На третьому етапі емпіріокритицизм витісняється неопозитивізмом із уже згадуваною задачею побудови ідеальної мови науки. Відзначимо для простоти лише два основних положення цієї філософії. По-перше, це концепція атомарних висловлень Л. Вітгенштейна (1889 – 1951), під якими він мав на увазі найбільш прості пропозиції (висловлення), що відносяться безпосередньо до чуттєвих даних. Такі висловлення можуть бути виражені в пропозиціях типу: «Троянда – червона», «стрілка шкали S приладу P відхилилася на N поділок». По-друге, це принцип верифікації, що розробляли Р. Карнап (1891 – 1970), М. Шлік (1882 – 1936) та ін. представники Віденського гуртка. Спрощена форма цього принципу має вигляд: висловлення р вважається елементом мови науки (чи інакше, є науково осмисленим, таким, що має пізнавальне значення), якщо його у кінцеве число логічних кроків р можна звести до атомарних висловлень.

Однак реалізувати свою мету неопозитивізму так і не вдалося. Одна з перших, найбільш гострих проблем, з яким зіткнулись неопозитивісти і яку вони так і не змогли вирішити в рамках своєї концепції, – це проблема верифікації законів науки як універсальних висловлень. Якщо застосовувати до них із усією строгістю принцип верифікації, то прийдеться віднести їх до неверифікованих висловлень, що не мають пізнавальної значимості, що суперечить реальному стану справ у науці і практиці. Це, а також і інші обставини, зрештою привели до розпаду неопозитивізму і трансформації його в постпозитивізм, що не втратив своєї сцієнтистської орієнтації, однак відкинув принцип верифікації на користь іншої інтерпретації смислу і значення мовних виразів і зробив акцент на вивченні історії науки, а не її мови і логічної структури. Серед найбільш значимих представників постпозитивізму відзначимо таких філософів, як Т. Кун (1922-1996), С. Тулмін (р.1922), І. Лакатос (1922 – 1974), П. Фейєрабенд (1924 – 1994) і ін. Дещо проміжний ступінь між нео- і постпозитивізмом займає К. Поппер (1902 - 1994).

В наш час постпозитивізм як цілісна і самостійна школа філософії вже не існує.

Прагматизм як різновид сцієнтистської філософії виник в кінці ХІХ ст. головним чином у США і там же одержав найбільш широке розповсюдження. Його основні представники Ч. Пірс (1839 – 1914), У. Джеймс (1842 – 1910) і Д. Дьюї (1859 – 1952) орієнтувалися на практичну значимість знання і філософії в тому числі. Наприклад, «принцип прагматизму» Ч.Пірса визначав значимість знання його практичними наслідками. У. Джеймс розглядав прагматизм як метод розв’язання філософських суперечок шляхом порівняння «практичних наслідків», що випливають з тієї чи іншої теорії (концепції). Істина ж, за Джеймсом, є «те, що краще «працює» на нас, що найкраще підходить до кожної частини життя».

Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:

1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;

2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;

3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;

4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;

5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;

6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

Термінологічний словник:

Герменевтика (від грец. «роз'яснюю») - напрям у філософії та гуманітарних науках, у якому розуміння тексту стає головною умовою розуміння соціального бут­тя. У вузькому значенні — сукупність методів тлу­мачення тексту (в філософії, філології, богослов'ї тощо)

Дискурс (від лат. «розмірковування») - логіч­но обґрунтоване судження; поняття, популярне в постструкїуралізмі та комунікативній філософії.

Антистієнтизм - філософсько-світоглядна концепція, прихильники якої піддають різкій критиці науку й техніку, які, на їх погляд, не можуть забезпечити суспільно-економічний прогрес.

Екзистенціалізм (від лат. «існування») — ірраціональний напрям, одна з філософських ХХ-ХХІ ст. Своїм предметом вважає вивчення людського існу­вання в єдності несвідомих, чуттсво-емоційних і раціональних проявів, співвідношенні зі свободою та смертю.

Екзистенція - головна категорія екзистенціоналізму, яка означає внутрішнє буття людини (ірраціональне «Я»), уна­слідок чого людина стає одиничною й неповтор­ною особистістю.

Монізм (від грец. «один») - філософське вчення, яке дає змо­гу сприймати всю багатогранність явищ світу через призму єдиної основи всього існуючого (субстанції).

Неотомізм - офіційна філософія католицької церкви, сучасний етап розвитку томізму.

Парадигма (від грец. «приклад, зразок») - висхідна концептуальна модель (схема) формулювання й вирішення наукових проблем, які домінують у науковому співтоваристві впродовж тривалого часу

Персоналізм (від лат. — «особа») — філософська пози­ція, згідно з якою особистість має божественне по­ходження: у вузькому значенні слова — напрям релігійно-соціальної філософії, заснований фран­цузьким філософом Муньє.

Плюралізм (від лат. - «множинний») — філософ­ська позиція, згідно з якою визнається існування багатьох незалежних одна від одної першопричин буття (істин).

Постмодерн - у широкому значенні слова — низка концепцій західних філософів другої половини XX ст., го­ловною ідеєю яких є критика розуму, його мож­ливостей.

Прагматизм (від грец. «спроба, дія») філософське вчення, яке визначає цілеспрямовану діяльність або дію як го­ловну властивість сутності людини, а корисність як критерій істини.

Філософська антропологія - філософське вчення 1) про природу й сутність лю­дини, 2) течія в західноєвропейській філософії XX ст. (заснована М. Шеллером і Г. Плеснером).

Сцієнтизм (від лат. - «наука») — філософсько-світог­лядна концепція, яка аналізує науку як найвищий щабель розвитку людського розуму.

Феноменологія (від грец. «те, що з'являється», «вчення») —- термін сучасної філософії, у широкому розумінні — учення про феномени свідомості, у вузькому — опис актів свідомості в їх відношенні до об'єктів (Е. Гуссерль).

Філософія життя - філософська течія кінця XIX — початку XX ст., в основі якої лежить ідея інтуїтивного відчуття орга­нічної єдності «життя» (заснована А. Шопенгауером та Ф. Ніцше)

Питання для самостійного вивчення:

1. Неофрейдизм Е.Фромма.

2. Екзистенціалізм К’єркегора.