Основні напрямки та особливості сучасної або некласичної філософії

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми тощо.

Тому основне завдання сучасної філософії - вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль тощо) в усьому їх розмаїтті та суперечливій взаємодії різних пластів.

В ході його осмислення доцільно звернути увагу на той факт, що класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму - з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і, усвідомлюючи власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм та впевненість у можливості вирішити за допомогою розуму всі ті проблеми, які стоять перед людством.

Інша істотна відмінність класичної і сучасної філософії полягає в зміні орієнтирів філософського знання. Якщо для класичної філософії вони були пов'язані з наукою (сцієнтизм), то для сучасної характерна недовіра до можливостей наукового розуму знайти відповідь на ключові, смисложиттєві питання (антисцієнтизм та постцієнтизм). Як наслідок, у творах сучасних філософів роль науки як ідеалу філософського знання часто переходить до мистецтва.

Інакша форма прояву зміни базової настанови філософського знання - це переорієнтація філософії з природничонаукового знання (класика) на гуманітарне (сучасність).

Передумовою більш глибокого осмислення проблеми людини в наш час є увага до науково-технічної революції та характеру її впливу на світогляд, спосіб існування людини тощо.

У рамках філософських дискусій навколо цих питань виділилися два основних напрямки, що у загальному можна віднести не тільки до філософії, але і ще ширше – до духовної культури взагалі.

Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання.

Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та лихах сучасного суспільства винні, насамперед, наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає «людинний вимір»; у гонитві за об'єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.

Сцієнтизм в історії філософії знайшов своє яскраве вираження в таких філософських концепціях (системах), як позитивізм, що має чотири етапи своєї еволюції – ранній (класичний) позитивізм, емпіріокритицизм, нео- і постпозитивізм. Крім неопозитивізму до сцієнтистського напрямку у філософії XX ст. належать: прагматизм, аналітична філософія, структуралізм, філософія лінгвістичного аналізу й ін. Відповідно, до філософського антисцієнтизму (антропологічного напрямку у філософії ХХ ст.) можна віднести такі філософські системи (концепції), як феноменологію, екзистенціалізм, філософську герменевтику.

Значним впливом у XX ст. користуються також і релігійно-філософські системи і концепції. Серед них як найбільш впливові відзначимо неотомізм і персоналізм, що мають зв'язки як зі сцієнтистським, так і з антропологічним філософськими напрямками XX ст.