Мала» проза

Найкраще про письменника скажуть його твори.

Колективна робота.

Художнє читання оповідання Гр. Тютюнника «Зав'язь» (або інсценізація уривка).

Прочитайте речення, що вказують на душевний трепет юнака і дівчини. «То Соня. Жде. Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає.

— Соню,— белькочу шепеляво й противно,— це ти?..» «.У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голо­ва хилиться, хилиться.»

"А що,— думаю,— як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують." — і шия перестає гнутися, дубіє.» «Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати.»

«І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін».

«Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола».

«А далі вже нічого не бачу і нічого не чую».

«Розходяться далеко за північ, ледве переступаючи замлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.»

Творча робота.

Змалюйте «психологічний портрет» письменника.

Проблемне завдання.

На основі оповідання «Зав'язь» доведіть, що Гр. Тютюнник — майстер художньої деталі.

Обмін враженнями щодо твору «Три зозулі з поклоном».

Детальний переказ новели.

Герой-оповідач виходить з-поза клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачить,— хату Карпа Яркового. Перед нею рів­ними рядочками на жовтому піску — молоденькі сосни. На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає юнака очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли золотом проти сонця, тепер не сяють.

Хлопець підходить ближче й чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами й проводжає його поглядом далі, поки не ввійшов у великі сосни, ті, що його тато садив.

Дома хлопець цілує матір, розповідає куці студентські новини й питає, чому це тітка Марфа так на нього дивиться.

Мати зітхає й говорить, що тітка любила його тата, а він на нього дуже схожий.

Марфа (тоді її за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата надходив лист. Вона відчувала його здалеку, прямовала до по­шти, чекала, втікши з поля від косаря. Коли виходив однорукий поштар дядько Левко, Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі, чи є від Мишка писемце. Поштар говорив, що немає, вона не вірила. Тоді дядько Левко здавався й відповідав, що є, але не їй, а Софії. Марфа просила дати їй листа хоч у руках потримати. Поштар відмовлявся, бо це заборонено, потім усе ж віддавав та на­казував, щоб нікому не казала, бо його з роботи виженуть.

Дівчина хапає листа, притискає до грудей, цілує і довго з ним мліє. По­тім віддає, дістає дядькові карбованця, щоб випив за здоров'я Мишка, й птахою мчить на роботу, а вітер ніяк не висушить сльози в її очах.

Хлопець питає у матері, хто їй про це розказав — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила й чула, бо тікала з роботи слідом за Марфою, яка вгадувала, коли буде лист від тата. Син запитав: «— І ви на неї сердилися?

— У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе».

Мишкові було тридцять три роки, а Марфі — дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто. Тато ж героя-оповідача якось і не старів. «Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне».

А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки сумно голубили.

Карпо і Марфа ходили до них на посиденьки. Розмовляли, співали втрьох. А Карпо в цей час то у вуса дмухав, то галушки наминав, тільки сопів. Товсто­пикий був, товстоногий і рудий. Марфа проти нього — як перепілочка. Гляне, бувало, як її чоловік над галушками сопе — і сльози в очах. Гляне на тата, а той затулить долонею надбрів'я і співає. Софія говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так до нього й світиться. А Михайло відповідав: «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться». Останній лист від тата.

Батько писав, що глянув якось на себе в уламок дзеркальця — увесь сивий. Думав, що іній. Часто сниться йому робота — наче робить вікна, двері, столи. І тепер вирізає хлопцям на дозвіллі ложки. А цю ніч снилася йому його сосна, річки синє крило. Далі просить, щоб дружина не судила його гірко, бо відчуває, що десь витає біля нього нещасна Марфина душа. Тож хай Соня піде й скаже Марфі, що послав він їй три зозулі з поклоном, як казав сліпий бандурист на Зіньківському ярмарку. От тільки не знає, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. «Сибір несходиму» було нерішуче закреслено густим чорнилом, а потім написано знову. І хай Соня попросить Марфу, щоб покликала та свою душу назад, і тоді хоч на хвильку прийде забут­тя. Закінчувався лист таким: «Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму.»

Давно все це минуло, а герой-оповідач і досі думає, як вони відчували одне одного — Марфа і тато. А ще міркує — чому не одружилися, коли отак одне одно­го чулили? У відповідь шумить велика «татова сосна»: «Тоді б не було тебе.»

Евристична бесіда.

— У чому незвичність композиції твору? (Новела в новелі.)

—Які автобіографічні мотиви ви помітили у творі? (Батько ре­пресований; звати Михайлом; був бідним студентом.)

— Чи традиційно вирішується в новелі проблема «любовного трикутника»? (Ні, суперниці не протистоять одна одній, а розуміють і прощають.)

Так, у своїх творах Гр. Тютюнник широко використовує художню деталь — від деталі-образу й на­віть символу (зав'язь) до деталі-штриху (сині губи матері, закреслене й написане в листі «Сибір несходиму» та ін.)

Завдання пошуково-дослідницького характеру.

(Можна провести як роботу в групах.)

1. Випишіть цитати з твору, у яких подається портрет батька в різні періоди його життя. Про що свідчать зміни в його зовнішності? Які деталі сприяють виразності портрета?

2. Випишіть цитати з твору, у яких подається портрет Марфи в різні періоди її життя. Які деталі передають її почуття? Що свідчить про те, що жінка нещаслива в шлюбі?

3. Знайдіть і випишіть портрет Карпа. Які деталі вказують на авторське став­лення до нього? Схарактеризуйте цей образ, висловіть міркування про те, чому їхній із жінкою шлюб не можна назвати щасливим.

4. Знайдіть і випишіть цитати до характеристики матері. Визначте характе­ристичні деталі в її портреті.

5. Як описує батько свій тюремний побут? Про що це свідчить? Про що говорять закреслені й знову написані слова «Сибір несходиму»?

6. Опишіть на основі деталей, використаних автором в новелі, сільський побут, ставлення односельців до «ворогів народу».

У пронизливій, аж болючій новелі «Три зозулі з поклоном» серед головних героїв легко впізнаються сам автор і його безталанний батько. Присвячена новела «Любові всевишній. Тридцятитрьохрічного чоловіка Михайла, батька опо­відача, безнадійно покохала молода жінка Марфа Яркова. Вона й жила на світі тільки тим, що могла бачити його — сусідами ж були. І ось прийшла біда: Михайло попав у веремію сталінських репресій й опинився в сибір­ських концтаборах. Тепер Марфу тримали на світі листи Михайла, які він, зрозуміла річ, писав не їй, а своїй родині. Вона ж потайки просила листоношу тільки в руках «подержати письомце» («Сльози рясно котять­ся їй по щоках,— пригортає його до грудей, цілує у зворотну адресу.»).

Так були знедолені всі четверо — оповідач з матір'ю, його батько й Марфа. Гр. Тютюнник довго не міг опублікувати цю новелу,— у застійні роки не допускали навіть на­тяку на жахи сталінщини. Врешті-решт «Три зозулі з поклоном» надрукував журнал «Ранок». Од­нак, з однією «невинною» правкою. В останньому передсмертному листі Михайло просить дружину: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу». Та якщо навіть у 1937 році чиясь «нерішуча рука» не наважилася закреслити слова про місце ув'язнення, то в 1977-му — інша рука ви­явилася рішучою і невблаганною (мабуть, від давнього страху): «Сибір неісходиму» було виправлено на «цей світ неісходимий».

Ніби дрібниця, але як вона характеризує недавню добу з її безсо­ромною брехнею й фарисейством.

Про що ж ця новела? Звичайно, перш за все, про любов. А ще — про людські долі, які нещадно скалічила тоталітарна система, про ви­сокий духовний світ і тонке світовідчуття простої людини. І про весь уклад життя довоєнного і повоєнного села (виснажливу працю жінок на колгоспному полі, світло каганців, відсутність культурних розваг, окрім вечорниць по сусідах, брак чоловіків — одні інваліди, студентські злидні).

Через усю новелу проходить наскрізна художня деталь — «татова сосна». Вона є і конкретною (дійсно, тато посадив на піску перед хатою сосну, згадує про неї в листі), і символічною: для сина, матері й жінки, яка його любила — пам'ять «про тата», для односельців — спогад про хорошу людину, безневинно загублену. У свою чергу, для тата сосна, ним посаджена,— символ рідного дому, можливо, якась трепетна надія: «Сю ніч снилась мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Со­сна — а за нею річки синє крило.» До сосни подумки звертається в кінці новели й оповідач, а та ніби дає йому відповідь: «Тоді б не було тебе.»

Новела, хоч і невелика за обсягом, але зі своєрідною, складною композицією. Автор використовує прийом обрамлення, щоб через безпо­середню розповідь ліричного героя (на початку і в кінці твору) досягти більшої емоційності в зображенні трагедії як окремої людини (Марфи, матері, батька, сина-оповідача), так і цілого народу (який потерпав від сталінських репресій). «Останній лист від тата» — це як новела в новелі. І розкриває він не тільки цілий світ почуттів батька — сум за родиною, за втраченою свободою та й самим, очевидно, життям, безмежну любов до дружини й сина, до рідного краю, до такої милої йому роботи столяра, милосердя і співчуття до страждань іншої людини,— а й характеризує самого Михайла як працьовитого, люблячого, тактовного, чесного, на­віть поетичного («синок, мій колосок», «річки синє крило», «три зозулі з поклоном»). Вражає така деталь. Герой, щоб не засмучувати рідних, пише, як їх, ув'язнених, добре (!) годують та вдягають: «Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати».

Короткими, лаконічними штрихами змальовані образи жінок — Софії і Марфи. Але від того вони не менш повнокровні. Обидві перед­часно постаріли, згорьовані й змучені працею. У Софії — «сині губи», Марфа — «сива», хоч вони ще й не старі. Розповідаючи історію кохання Марфи до свого чоловіка, Софія не сердиться на суперницю і говорить: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Син помічає, що «очі мамині сухі, голос ні здригнеться», і він чує за цим, що «спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли».

Марфа, колись «тонесенька, тендітна, у благенькій вишиваній со­рочці», із сяючими жовтими кучерями, що вибилися з-під чорної хустки. За розповіддю Софії, «два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто». Карпо був товстопиким, товстоногим, рудим. Коли сусіди співали на посиденьках, він дивився у стелю або вуса свої розпушував. А ще їсти любив — як за себе кидав. Тож не дивно, що дев'ятнадцятирічна Марфа полюбила Михайла, котрий як «сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі».

Героїні схожі завдяки праці в колгоспі, своїй гіркій долі, але різні за характером. Софія — спокійна, врівноважена (може, тому, що впев­нена в чоловіковій любові, має сина), співчутлива. Вона навіть сказала якось: «Ти, Михайле. хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».

Марфа — емоційна, чутлива, одчайдушна у своїх почуттях, які зберегла на довгі роки (у синові Михайла вона завжди бачила свого коханого). Настільки великим було її кохання, що вона задовго відчу­вала, коли прийде до родини лист від Михайла з ув'язнення. І просила поштаря дати їй хоч потримати це «письомце» в руках, поплакати над ним, притиснути до грудей. Потім «біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп, і вітер сушить — не висушить сльози у її очах». Марфа розуміє, що на більше вона не має права — її обранець, на жаль, одружений, і чужому щастю вона не стане на за­ваді. Хоча її любов, її «душу нещасну» відчуває біля себе навіть Михайло в «Сибірі неісходимій». Хотів би якось допомогти, заспокоїти, та не може, бо надто далекий світ.

Софія вважає ту любов Марфину якоюсь неземною, тому й не рев­нує, не переживає, тільки співчуває.

У новелі, здається, немає жодного зайвого слова. Кожне — значу­ще, цілий образ, риса характеру не лише героя, а й народу. Ось хлопець- студент повертається додому. Проходить мимо сусідки і, вітаючись, вклоняється. Малесенька деталь, слово. А в ньому — традиційна для українського народу пошана до старших, привітність, такт. Або той факт, що на ярмарках ще співали бандуристи. Це характерна прикмета того часу. Ось однорукий поштар, дядько Левко — «височенний, ху­дющий, як сама худорба». Жаліє бідолашну Марфу, дає чужого листа. Бере од неї «пожмаканого» (берегла дівчина, ховала, носила із собою для такого випадку!) карбованця, бурмочучи: «Хіба за його [Михайла] здоров'я.., а так зроду не взяв би.» Бо не вірить, що його односелець — «ворог народу», і знає, що врятує його хіба молитва, чудо.

А заголовок твору? Чимось прадавнім, фольклорним віє від нього. Глибоку символіку несе і число три, і назва птаха. Зозуля — символ туги, провіщення.

Отже, все в новелі — від заголовка до кінцівки пронизане якимось дивним щемливим почуттям, щирим і непідробним. Видно, що все йде від серця, передумане, пережите, і має не лише автобіографічну осно­ву, а ввібрало в себе дух і почуття цілого покоління та загальнолюдські цінності.

Складіть схему узагальненого образу любові за новелою Гр. Тютюнника «Три зозулі з поклоном».

Любов у героїв І
Михайло	Марфа	мати;
вірна, чутлива, благородна	пристрасна, благородна, страд­ницька	впевнена, розуміюча, тактовна,; співчутлива і

Божий дар, непідвладний волі людини; почуття, що робить людей чистішими, добрішими, благородні-; шими, здатними на співчуття, на глибоке взаєморозуміння