Ідейно-художній аналіз роману у віршах „Маруся Чурай”

Мета: допомогти учням усвідомити ідейно-художній зміст та особливості твору; розвивати на­вички цілісного сприйняття великого за обсягом художнього твору, виділення ключових епізодів, висловлення власної думки щодо прочитаного; виховувати почуття відповідаль­ності за свої вчинки, прагнення до розвитку духовних якостей.

Ця дівчина не просто так Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Ось рядки, в яких закладено квінсистенцію ідейного змісту рома­ну у віршах «Маруся Чурай». Чи справедливі ці слова — поміркуємо на уроці.

ЛЕГЕНДАРНА ПІСНЯРКА МАРУСЯ ЧУРАЙ

Маруся (Марина Гордіївна) Чурай народилася в Полтавському посаді в сім'ї урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая 1625 року. Бу­динок Гордія Чурая, як розповідають народні легенди, стояв на березі Ворскли, недалеко від того місця, на якому 1650 року було засновано полтавський Хресто- воздвиженський монастир, що зберігся до наших днів.

Батько Марусі, Гордій Чурай, був людиною хороброю, чесною. Він палко любив свою Батьківщину і ненавидів її ворогів. Брав участь у походах проти польської шляхти. Під час бою під Кумейками (1637) козаки зазнали поразки. Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком та іншою козацькою старшиною по­трапив до рук польського коронного гетьмана Потоцького. Полонених привезли до Варшави і там стратили 1638 року.

Пам'ятаючи про героїчну загибель Гордія Чурая, народ оточив його вдову та дочку теплом і увагою. Цьому значною мірою сприяла й обдарованість Мару­сі — дівчини з чарівною зовнішністю й добрим серцем. Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які складала з різних приводів, і часто навіть у звичайній розмові викладала свої думки віршами.

Один із сучасників, свідчення якого дійшли до наших днів, зазначив, що Маруся була справжньою красунею. Чорні очі її горіли, як вогонь у кришталевій лампаді, обличчя було біле, як віск, стан високий і прямий, як свічка, а голос. Ах, що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу не чувано ні від кого. Голівку дівчини покривало розкішне чорне, як смола, волосся, заплетене ззаду в широку косу до колін. У Марусі Чурай було круте, трохи випукле, гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбиком ніс.

Образ Марусі Чурай (прізвище, очевидно, походить від слова «чура», що означає, як свідчить П. Білецький-Носенко,— «Зброєносець. Гридень, вірний слуга»; власне, це те саме, що й відоме всім нам «джура») живе у пам'яті укра­їнського народу. Легенди про неї розповідають від Дінця до Дунаю; пісні, про які кажуть, що вони «Марусині», співають від Слобожанщини до Прикарпаття. Цікаво, що в різних місцях України зовсім різні письменники на основі перека­зів, легенд намагалися ще в минулому столітті складати твори про цю поетесу. Цікаво й те, що всі ці твори розповідали по суті про одне: великий талант, велике кохання і трагічну загибель дівчини.

Ми чуємо голос нашої поетеси на кожному кроці. Ось співають жінки на буряках:

Посадила огірочки Поливала огірочки

Близько над водою, Дрібною сльозою.

Ростіть, ростіть, огірочки, Не бачила миленького

В чотири листочки!.. Аж три вечорочки.

І ми розуміємо — вона з нами завжди, юна козачка Маруся. Йде з нами понад три століття така ж юна, прекрасна в любові, трагічна в смутку.

Ми чуємо твій голос, Марусю!

(За С. Тельнюк)

ІСТОРИЧНА ОСНОВА РОМАНУ У ВІРШАХ «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Роман розповідає про події часів хмельниччини. В основу покладено істо­ричні факти про оборону Полтави, а також про життя полтавки Марусі Гордіївни Чурай (за переказами, мешкала у Полтаві 1625-1650 років). Та автор роману ці­кавиться не тільки фактами суто історичного характеру, а й історією особистого життя уславленої співачки й авторки багатьох пісень Марусі Чурай, пісні якої співала вся Україна. Таким чином, розповідь про долю цієї дівчини подано на тлі історичних подій, сучасницею яких вона була. Що ж це за події?

Напередодні грізного 1648 року, коли вибухнуло козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького, Річ Посполита перебувала в дуже вигідному становищі. Всі сусіди Польщі були ослаблені тією чи іншою кризою: Німеччина і Швеція — участю в 30-літній війні; Угорщина гнулася в турецькому ярмі; Московщина ще не загоїла ран «Смутного часу»; Туреччина страждала від частих династичних переворотів та добре пам'ятала Хотинську кампанію 1621 року. Козаччина, як здавалося, приборкана остаточно. Міцний мир назовні сприяв економічному добробуту, джерелом якого стали головні українські провінції. За короткий час були сколонізовані широкі задніпрянські простори — теперішня Полтавщина, багата на ліси колишня Сіверщина (нині Чернігівщина). Релігій­ні суперечки на деякий час затихли. До того ж панувала «золота» шляхетська свобода. Більшість істориків вбачають саме в цій шляхетській свободі больове місце держави, бо виконавча влада не мала сили, фактично діяло право сильного. Королівська влада Владислава IV була обмеженою. Сам король — щирий патрі­от — любив військову справу, вмів керувати і воювати. Ще влітку 1646 року він зібрав військо для походу на Туреччину, але справа розбилася через рішучий опір сейму. І все ж саме ці дії короля знайшли відгук серед української козаччини. Короля в козацьких колах стали вважати немов за спільника в боротьбі проти магнатів і шляхти. Одержані від Владислава IV грамоти і клейноди козацька старшина зберігала у великій таємниці як запоруку королівських симпатій до козаччини. Новий козацький рух наростав непомітно через режим, заведений після погрому козаччини у 1638 році. Призначені для реєстрових козаків за­мість виборної старшини полковники зі шляхти держали козацтво в «залізних рукавицях», багатіли за рахунок жорстокої експлуатації підлеглих та й просто через грабіж їхнього майна. Усе це викликало невдоволення. Для організації повстання бракувало лише ватажка. І він з'явився в особі чигиринського сот­ника Б. Хмельницького. Ця історична постать стала легендарною в Україні і, незважаючи на різні тлумачення дій Хмельницького істориками, він завжди користувався народною любов'ю та повагою.

З весни 1637 року в Україні спалахують повстання козаків та селян про­ти польської шляхти під проводом Я. Острянина, Д. Гуні та Скидана. А з січня 1648 року ці розрізнені вибухи народного гніву перетворюються на визвольну війну, яку й очолив обраний гетьманом Б. Хмельницький. Під його керівництвом українське військо одержало визначні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями. У серпні 1649 року між Б. Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром укладено Зборовський мирний договір. Але через деякий час він був порушений, і війна спалахнула з новою силою. Одним із наслідків тих страшних часів стала пожежа в Полтаві, у вогні якої і згоріли документи, пов'язані із життям Марусі Чурай.

Переказ ключових епізодів твору, складання «сюжетного ланцюжка».

Розділ І

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

Такого-то року й такого-то дня Маруся Чурай на лаві підсудних і пів- Полтави свідків під дверима.

Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отру­єнні свого коханого Гриця Бобренка. Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку, і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Горбань вважає, що Чураївна, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, спеціально на­поїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А Бобренчисі так хочеться бачити її приниження, каяття. Вона розповідає, що не заважала їхнім зустрічам, щоб син не бігав до жінок легкої поведінки.

Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було: «воювала — за курку, за телицю, за межу». Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: «Від того кидавсь берега до того. Лю­бив достаток і любив пісні».

До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися ще з боку зради: «Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!»

Найбільше страждає Іван Іскра, козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить: «Ця дівчина не просто так Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. Коли в поход виходила батава,— її піснями пла­кала Полтава. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!»

Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.

Розділ II

ПОЛТАВСьКИЙ ПОЛК ВИХОДИТь НА ЗОРІ

Спливає час. Усюди битви. У боях вирішується доля народу: «Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей». І що там, зда­валося б, чиєсь маленьке життя. Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.

Розділ ІІІ СПОВІДь

Очікуючи страти, Маруся думає: «Пройшло життя. Не варто було й тру­ду. Лише образи наберешся вщерть». Вона зневірена, покинута, до того ж і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла. Пригадує дитинство, працю разом із Грицем, розповіді діда Галерника про війну, про полон, щедрування, святку­вання в ніч на Івана Купала.

Згадує й перше горе — смерть батька, який був справжнім героєм, лица­рем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й ви­мріяла, вигадала собі кохання: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив: «Затям, любов любов'ю, а життя життям». А він же був хоробрим козаком! Але: «Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні».

Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. «Нерівня душі гірша, ніж майна!» Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. І одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти: «Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє».

З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, і смерть була для неї як жадане забуття, спочинок.

Розділ IV

ГІНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА

Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі, старшини — в рубцях, у клоччі, прямо з бою. І все ж Іван, повідо­мивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, пісні Марусі, які співала вся Україна. І написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?

Розділ V

СТРАТА

На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальна юрма потяглася в степ на видовисько. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Сліз немає. Та раптом вершник — гінець від гетьмана з помилуванням: «В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі..Її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз при такій війні.»

Маруся мовби скам'яніла: цієї кари для неї було досить.

Розділ VI

ПРОЩА

Мати не витримала такого випробування і незабаром пішла із життя. Від­чуваючи невимовну пустку в душі, Маруся зібралася на прощу. Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи відлікувала душу: «Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, не­зрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна». Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю.

Дорогою вони бачать міста, де проливалася кров за волю України. Страш­ні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною, примушують Марусю на де­який час забути про особисте горе. Вона складає пісню про Байду, інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк роздумує над тим, хто ж святі. І висловлює думку, що козаків-оборонців теж можна до них причислити. Треба вчитися на прикладах власної історії. Розповідає, що й він колись кохав панну, але та його мову назвала «хлопською», тому зрікся своєї любові до чужої йому по духу людини.

Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.

Розділ VII

ДІДОВА БАЛКА

Зима в Полтаві була тривожна. Скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ополоники, ложки та різні не­мудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої турботи од людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчувати велику спорідненість душ і долі.

Розділ VIII

ОБЛОГА ПОЛТАВИ

Незабаром під брамами Полтави зупинилося вороже військо. Його, за уго­дою, мали б впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що український і польський народи є рівними, полк стоїть у полковому місті, «це значить — стоїмо ми на своїй землі».

На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати йому за дружину, говорячи: «Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте».

Над Полтавою нависла загроза. Вороги рубають віковічний Пушкарів- ський ліс. Стріляти не можна. Голод. На базарі — дві качки, одна хлібина й без­ліч матерії, різних приправ, тільки приправляти нічого, навіть на Різдво. Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, сама як тінь. Облогу зняли. Полтава ожила.

Розділ IX

ВЕСНА, І СМЕРТь, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. «Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені»,— радіє Маруся, хоч хвора на сухоти. У неї кашель, лихоманка. Прийшов Іван, посидів мовчки і пішов, бо «Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки».

Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: «Зелененький барвіночку», «Не плач, не журися, за свого миленького Богу помолися», «Ой не ходи, Грицю».

Евристична бесіда.

— Чому твір Ліни Костенко визначається за жанром як історич­ний роман? (Великий за обсягом, кілька сюжетних ліній, охоплює іс­торичні події, хоч і крізь призму сприйняття головної героїні.)

— Чи можна назвати Марусю Чурай історичною особою? (Хоч про Марусю Чурай немає достовірних відомостей, це напівлегендарна особа, все ж талановиті піснярі були в нашого народу, і свідчення цьому — їхні пісні, яких у нашого народу чи не найбільша кількість серед інших.)

— Які проблеми твору суголосні нашому часові? (Моральної відповідальності, ролі митця в суспільстві, духовного розвитку, війни і миру та ін.)

«"Маруся Чурай" Ліни Костенко — не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя укра­їнського народу середини XVII ст. Це історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це — партитура вічних мотивів духовного буття на­роду. Якщо в національному письменстві є такі твори, як "Маруся Чу­рай", значить воно не безнадійне і не безнадійна доля того слова — воно виживе й вистоїть у цьому складному й трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу»,— пише відомий літературознавець М. Слабошпицький. Про вічні мотиви духовного життя у їхніх конкрет­них виявах і будемо говорити сьогодні на уроці.

Евристична бесіда.

— Розкажіть про історичні події, що відбувалися в Україні в пе­ріод життя Марусі Чурай.

— Як, на вашу думку, вони впливали на становлення духовного світу дівчини?

— Чи можна сказати, що Маруся стояла осторонь визвольних зма­гань свого народу, адже вона не бере участі у війні?

— У чому виявляється її суспільна активність?

— Знайдіть у тексті твору виступ Івана Іскри перед суддями на захист Марусі (розділ «Якби знайшлась неопалима купина») та універ­сал Богдана Хмельницького аналогічного змісту (розділ «Страта»). Про­читайте рядки, в яких Іван Іскра та Богдан Хмельницький оцінюють значення творчості поетеси: а) для духовного життя народу; б) для під­тримки високого морального духу воїнів — борців за незалежність; в) для увічнення героїки національно-визвольних змагань.

— Як сама Маруся Чурай бачить місце людини в житті свого на­роду?

— Визначте громадянську позицію тих героїв, діяльність яких вона схвалює, і тих, чию поведінку вважає аморальною.

— Як героїня реагує на ті криваві події, що принесли горе на рідну землю? Пригадайте її роздуми та емоції при вигляді зруйнованих сіл, сплюндрованого Києва, втікачів з Волині, що вмирають з голоду.

— Чи залишилася б у пам'яті стількох поколінь Маруся Чурай, якби вона стояла осторонь життя свого народу, його боротьби за волю і державність?

Нелегко, але й вельми почесно бути «біографами народу». Ця дум­ка повторюється в різних поезіях і часто поєднується з твердженням: творчість художників слова повинна посідати важливе місце в духо­вному світі людей. На цю тему у віршованому романі «Маруся Чурай» висловлюються ті герої, хто щиро вболіває за долю України. І хоч вони різні й займають неоднакове становище в суспільстві, однак такий по­гляд об'єднує їх, ставить в один ряд, роблячи спільниками в боротьбі за національне відродження. Згадаймо: козак Іван Іскра, захищаючи на суді Марусю Чурай, одним з аргументів висуває те, що її пісні потрібні саме для висоти духовного життя народу:

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Подібне говорить гетьман Богдан Хмельницький у своєму універ­салі й забороняє страчувати дівчину. Звичайно ж, стару Бобренчиху, в якої думки крутяться навколо вигідного одруження сина, не можна поставити в один ряд з Хмельницьким чи Іскрою, проте й вона змушена визнати:

Які там «Засвіт встали козаченьки»?

А цілий полк співає. Дивина.

Мандрівний дяк, очевидно випускник Києво-Могилянської ака­демії, зневажаючи графоманство, славолюбство, прислужництво, чітко розмежовує «віршописців», які «убогі словом, мислію порочні», та «коб­зарів», що «в селах ридма плачуть», розкриває їхнє справжнє обличчя, визначає місце кожного у виробленні ціннісних орієнтирів, побудованих на історичних традиціях нації.

Поетичне слово Ліни Костенко виступає ще в одній іпостасі: воно — внутрішня опора незламності борців за незалежність. У романі «Маруся Чурай» Богдан Хмельницький так каже про це: що помагає не вгашати духа, як не співцями створені пісні?

Опрацювання схеми.

За схемою назвіть і запишіть ключові епізоди, що відповідають поданим

елементам сюжету, прокоментуйте їх.

КЛЮЧОВІ ЕПІЗОДИ РОМАНУ «МАРУСЯ ЧУРАЙ»   позасюжетні елементи кульмінація 1 зав'язка розвиток дії кульмінація 2 розв'язка (Суд і вирок) (Спогади Марусі про стосунки з Грицем) (Маруся йде на прощу) (Облога Полтави) (Зняття облоги, Маруся проводжає полк, що співає її пісні)

Сюжет розгор­тається двома лініями: кохання Марусі та Гриця; боротьба українсько­го народу, очолюваного Богданом Хмельницьким, проти польських за­гарбників. Позасюжетні елементи: портрети героїв, пейзажі, опис саду, пісні, діалоги, монологи, авторські відступи.

Інтерактивна вправа «Мозковий штурм».

Визначте тему роману у віршах Ліни Костенко.

— Зображення головної героїні Марусі Чурай як легендарної народної поетеси й талановитої співачки з Полтави;

— відтворення духовного життя України XVII ст.;

— всенародна участь у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

Робота в групах.

Схарактеризуйте образи.

I група — Маруся Чурай.

II група — Гриць Бобренко.

III група — Іван Іскра.

IV група — Полтавська громада.

V група — образ України.

Матеріали для роботи в групах

ОБРАЗ МАРУСІ

Головний персонаж роману — Маруся Чурай, через спогади в III розділі твору письменниця відтворила життя українського суспільства XVII ст.

Дитинство Марусі не було безхмарним. Не повернувся з війни батько, і вдвох з матір'ю, холодні й голодні, вони одні перебули зиму. А через півроку звістка про батька заплакала піснею кобзаря «Орлику Чураю, ой забили тебе ляхи у чужому краю». Душа дванадцятилітньої дівчини сколихнулась, що її батько «пішов у смерть і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб'є». Власне горе злилось з народним і породило пісні, які сприйняло всім серцем козацтво, вся Україна.

Через спогади Марусі ми дізнаємося про звичаї, побут, родинні та громад­ські стосунки між людьми різних станів українського суспільства. Не останнє місце серед цих стосунків посідає й любов.

Ідеалом кохання для Марусі є подружнє життя її батьків, яких доля звела наче в нагороду за те, що вони мали незглибимі душі.

Чурай не сушив собі голови земельними наділами, а бачив «свою долю — ось ти, ось я, тепер нас буде двоє».

Такою ж безоглядною і сильною була любов Марусі до Гриця. Трагедія дівчини в тому, що вони з Грицем по-різному сприймали життя: Моя любов сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.

Гриць зраджує Марусю, та вона не дорікає його за дводушництво, а карає себе, бо не розпізнала раніше, що вони з Грицем нерівня по духу, а «нерівня душ — це гірше, ніж майна».

Марусине кохання виросло, як пісня, з повноти душі. Та, на жаль, урва­лось, як струна, на найвищій ноті, спаливши душу, де вже не могло прорости натхнення, не могла народитися пісня, а без них вона не могла жити. Коли Гриць повертається до дівчини з каяттям, вона говорить йому: Іди до неї, будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду.

Кохання, як і мистецтво, виростає тільки на ґрунті абсолютної страсті і повноти почуттів, розтоптане ж зрадою,— не відроджується, для Марусі воно було єдине, і навіть руїни його для дівчини є священними, і топтатися по них вона не дозволить нікому. Тому й мовчить на суді. Свою таємницю довіряє лише сонцю:

Я завтра, сонце, буду умирати. Я перейшла вже смертницьку межу. Спасибі, сонце, ти прийшло крізь ґрати, Я лиш тобі всю правду розкажу, Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те прокляте зілля Він випив сам. Воно було моє.

Це звучить як гімн коханню. Людина, здатна перелити кохання піснею, не може помститися, тим більше вбити.

Великодушна у ставленні до людей, Маруся прагне зрозуміти й Бобренчи­ху, якій хотілося бачити свого сина багатим, і Галю, чварну бездуховну ляльку. Однак вона не може прийняти моралі, коли люди йдуть на компроміс із совістю.

Від розправи за вироком суду Марусю рятує козак Іван Іскра, який є рід­ним двійником дівчини («Ми з нею діти однії печалі, себе читаю у її очах»).

Прочитавши розділ «Страта», ми розуміємо, що Маруся не вбивця, а жертва драматичного конфлікту. Вона вже сприймається нами не як конкрет­на особистість, а як митець, носій духовності народу, поет, не захищений перед безпощадністю юрби.

Образ героїні, що йде на ешафот, розростається до широких узагальнень, які викликають асоціації про розп'яття Христа. На Голгофу йде не просто Ма­руся, а поезія — душа України.

Ця сцена є найсильнішою в романі.

Іван спиняє натовп і проголошує універсал. Хтось плаче, хтось голосно сміється, хтось біжить до Марусі. Тільки в смертельно пораненої дівчини не було «ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали».

Між легендою про Марусю Чурай і сюжетною лінією роману Л. Костен­ко є певна розбіжність. Письменниця подає свою інтерпретацію легенди про Чураївну. Та цим не принижується значення роману, бо і в легенді, і в романі Маруся — не просто дівчина: «це голос наш. Це — пісня. Це — душа».

ОБРАЗ ГРИЦЯ

Образ Гриця — один із найцікавіших. Характер його вимальовується по­ступово в різних епізодах: як через коментар самого автора, так і завдяки думкам багатьох людей. Ось на суді просить слова Яким Шибилист, що знав Григорія змалку, «ще у сповітку». Пригадуючи дитинство Гриця, він зазначає: То те дитя й на ноги зіп'ялося, і розуму дійшло у Чураїв.

Та чи увібрав він науку Чураїв, чи такою ж чистою була душа його, як у Марусі?

Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні.

Ось як говорить про нього наречена Галя:

А він такий, що він брехать не буде. Грицько був чесний, не якийсь бабій. Він сам казав, що вже її забуде. У домі в нас він був уже як свій.

Що в цьому правда? Зовнішнє сприйняття. У наведеному монолозі подвій­на характеристика — і не дуже розумної та чутливої Галі, і небрехливого Гриця. Та чи він брехав Галі? Ні. Скоріше, він брехав собі. Хотів умовити себе забути незабутнє: кохання, що заполонило душу не тільки Марусі, але і його.

«Бездонне небо і безмежний світ». Саме такими були їх з Марусею ночі, і не раз згадуються вони йому, а надто, коли він уже з Галею: Вже ми удвох ночуємо в коморі. Дивлюсь до ранку на холодні зорі. Три бочки меду, вісім куф селітри, та ми удвох на шльонських килимах.

Ось тепер які його ночі. Так важко карає його саме життя за оту роздвоє­ність. Хіба він не бачить, що світ речей заполонив його душу, обмежив її, вільну, страшними кайданами?

Говорить з дівчиною, що його кохає безмежно,— з Марусею, що віддала йому молодість, кохання і ладна віддати життя,— про що?Погане літо, не було врожаю. Та ще й тягтись на чоботи й кожух.

Однак Маруся нічого не бажала бачити.

Та він же в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Таким він здавався Марусі в найпалкішу пору її кохання. Але із ча­сом, згадуючи Гриця, Маруся сама собі дивується, як могла так помилитися в людині:

Гриць був інакший. Щирими очима він так дивився приязно на світ! Це, Грицю, що, була твоя личина? Яку ж ти душу приховав під спід?

Щоб це зрозуміти, спробуємо заглянути до Гриця в хату.

Батько його колись був таким козаком, як і Чурай. Та, одружившись, він потрапив у полон власницького характеру своєї дружини. Це через неї він «став домашніх хоругов хорунжим» і «втратив серце до козацьких справ». Загинув же, провалившись під лід разом з конем і возом. А Бобренчиха відтоді «лютіша стала до роботи вдвоє». Здавалося б, ну й що в цьому поганого? Нічого. Окрім того, що всьому мусить бути своя міра. Син повернувся з походу. Живий. Чого б ще треба! А мати йому докоряє:

От ти прийшов з великого походу, а не приніс ні слави, ні добра.

Вона постійно точить Гриця:

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу, то, може б, якось ми і прожили.

Відтак у словах Гриця з'явилося оце розважливе міркування, яке так об­ражало Марусю: «Затям, любов любов'ю, а життя життям».

То, може, Гриць і був отакий нікчемний у всьому? І це не так. Ми дізна­ємось про його хоробрість у бою зі спогадів Марусі:

Під Берестечком бився ти сміливо. Під Зборовом також і под Пілявою своє ім'я ти не покрив неславою.

Виявляється, що легше було триматися на висоті в бою, ніж у мирний час, коли не всі витримують «оте щоденне пекло метушні»: Душа розм'якла якось, заморилась, хоч коники ліпи, як з м'якуша. До всього звикла, із усім змирилась і від життя схотіла бариша.

Це вже дещо пояснює. Гриць схотів добробуту. І те можна зрозуміти. Тіль­ки заплатив він за нього страшну ціну — понівечене кохання і життя: А вже Бобренки з тим усім не крились. Не встигла їм душа й почервоніть.

Гриць зробив вибір на користь багатства, та не так легко примусити душу кохати. І от він уже шукає порятунку від мук совісті. Де? Звичайно ж, у Марусі:

Тобі дано і вірити, й кохати. А що мені? Які такі куші?! Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі.

Оце і є його суть — роздвоєність душі, роздвоєність сумління і життя. Саме ця роздвоєність і призвела Гриця до загибелі.

ОБРАЗ ІВАНА ІСКРИ

Особливі почуття викликає образ Івана Іскри. Він син знаного гетьмана Якова Остряниці. Та ніде не намагається скористатися славою батька. В нього є своє ім'я, здобуте в боях, хоч слави батька він не зрікається і шанує його пам'ять. Так само поводиться Маруся, яка не бажає називати себе перед ман­дрівним дяком. Головне — що ти сам у житті важиш. Тим і підтвердиш, чи гідний славних батьків. Не випадково цю духовну близькість підкреслює сам Іван:

Ми з нею рідні. Ми одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й невпокорені

і матері посивіли од сліз.

Шляхетність духу, вірність у дружбі й коханні, як і вірність Батьківщи­ні — ось найважливіші риси характеру Івана Іскри.

ОБРАЗ ПОЛТАВСЬКОЇ ГРОМАДИ

Письменниця не ідеалізує свій народ. Люди, що його складають, дуже різні. Є серед них обережний Горбань, що перш за все думає про себе. Є й по­важний пан Вишняк, що ладен змовитися зі шляхтою.

Хто — за Богдана, хто — за короля.

А він за тих, которії не проти.

А поруч його дочка Галя, що не соромиться топтати людську гідність. Та й Бобренчиха не краща. Все життя вона «воювала — за курку, за телицю, за межу». Життя прожила, а тільки й зрозуміла одне: доки живеш, треба нахапати якнайбільше.

Мабуть, саме з таких осіб, байдужих до всіх, крім себе, і склалася юрба цікавих, охочих до видовищ людей, що зібралися подивитися на страту Марусі.

Що їх веде — і доброго, і злого?

Де є та грань — хто люди, хто юрма?

Ліна Костенко чітко змальовує цю грань. Це — людяність. Хто її втра­чає, втрачає і право називатися людиною. Тому й нема співчуття до названих героїв. Але не вони складають той народ, про який говорять у світі з пошаною. То хто ж?

Чесний і прямий Яким Шибилист, що не боїться стати за правду проти неправого суду людського. Він судить з огляду на вікові моральні застави свого народу, піддаючи осуду власницьку психологію, що нівечить душу. Вірить йому полковник Мартин Пушкар, що не дав згоди на тортури Марусі.

Але він не є якимось винятком. Так само поводяться його бойові побра­тими — козаки, з якими не раз Іван ділив труднощі походів. Такий і Лесько Черкес. Змалку жив сиротою, не знав ні батька, ні матері. Та була у хлопця Батьківщина — люди, які виховали в ньому лицарський дух, чесність і відвагу. Коли виповнилося йому 17 років, пішки відправився за військом, бо сором було сидіти вдома, коли всі йдуть у похід. Леська відзначає весела вдача, притаманна усьому нашому народові. Під час облоги Полтави серед голоду і зневіри обна­дійливо лунають його слова:

— Хіба це голод? Ні.

Це просто піст. На те ж воно й Пилипівка.

Такою ж вдачею наділений і старий дід Галерник. Двадцять років пе­ребував він у полоні, та зберіг свою гідність, свідомість найвищих життєвих цінностей. Він повернувся додому, має змогу працювати серед своїх людей, а не на чужині. Це немало для щастя. А вороги, що йдуть повз його хати в балці,— що ж, хай ідуть собі. Хіба мало він бачив їх у битвах, поки мав змогу тримати шаблю! А тепер і поготів не боїться. Не одну навалу пережив. Отож і здається дід Галерник символом невмирущості і незборимості свого народу. Саме він про­мовляє до Івана в час журби:

Душа у тебе має бути крицею. Так плакати не гідно козака.

Усі ці герої об'єднані відчуттям приналежності до українського народу. Над усе цінує національну гідність і мандрівний дяк, про якого розповідається в розділі «Проща». Його очима бачить читач зруйновані міста і села України. З його вуст дізнаємося ми разом із Марусею про славетні імена і події з минуло­го України, бо він щиро вболіває за свій народ, за свою Батьківщину. Це видно з кожного слова, з кожного вчинку. Коли ще в молодості кохана дівчина дорік­нула йому за те, що розмовляє «хлопською мовою», він рішуче відмовився від цього кохання. Бо не можна пов'язувати життя з духовно чужою людиною: Немає щастя — можна жити без. В душі людській, крім видимого неба, Є одинадцять всячеських небес.

Теплішає на душі у Марусі після довгих розмов зі старим дяком від його турботи й уваги. Такими людьми тримається народ.

Проблемні запитання та завдання.

— Кого з героїв можна порівняти, за якими позиціями; кого про­тиставити? (Спільні та відмінні риси притаманні героям Марусі — Гри­цю, Грицю — Іванові Іскрі, матерям Марусі та Гриця, протилежні — Марусі та Галі Вишняківні.)

— Назвіть твори класиків літератури, що підтверджують високу роль мистецтва в житті людини, суспільства. («Давня казка» Лесі Укра­їнки, «Шпегтегго» М. Коцюбинського, поезія І. Франка та ін.)

— Доведіть істинність тез, викладених на початку уроку, про роль твору Ліни Костенко. (Духовність автор пов'язує з високою мо­ральністю, з відповідальністю героїв за свої «вчинки»; вона ставить «високу планку» для всіх: «Зрадити в житті державу — злочин, а лю­дину — можна?!» Пісню, якою так славиться Україна, Ліна Костенко прирівнює до душі. І поки пріоритети будуть на боці духовності — на­ція не загине.)

Міні-диспут.

— Як ви думаєте, чи винна Маруся у смерті Гриця Бобренка? Чи можна простити їй гріх заради її таланту?

Дослідницька робота.

Проведіть невелике дослідження щодо художньої майстерності роману

у віршах «Маруся Чурай».

Матеріал для дослідницької роботи

МОВА РОМАНУ «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Мова роману «Маруся Чурай» містить у собі все багатство стильових різ­новидів живої української мови — від розмовної, офіційної до вишуканих взірців літературної.

Лексичне багатство роману вражає: тут і високий стиль інтелектуальної мови автора, і суха суддівська мова, пересипана канцеляризмами та русизмами, і розмовна мова міщан, козаків.

Мелодійна структура твору — поєднання багатьох голосів. Кожна дійова особа наділена особливою, тільки їй властивою лексикою і способом висловлю­ватися. Ось бере слово незвичний до промов Яким Шибилист. Сама структура мовлення, в якому переважають речення з непрямим порядком слів, вказує на щирість простої людини. У таких людей що на думці, те й на язиці. Мовлення запорожця, що прибував до Полтави у справах, також вказує на те, що це людина відверта і не ховає за словами думок:

А запорожці — люди без круть-верть, Все кажуть щиро на своє копито.

Не випадково суддя, відповідаючи козакові, ніби забуває про свою офіцій­ність: «Знаскока тут не можна». Так побудовано увесь роман. Прийом індивіду­алізації мовлення героїв не новий у літературі, та Ліна Костенко продемонстру­вала широку обізнаність з найрізноманітнішими проявами багатої української мови. Стиль мовлення, добір лексики вражає точністю вживання. Живий діалог у сцені суду змінюється ліричним внутрішнім монологом героїні. А в другому розділі автор бере слово, щоб високим стилем громадянина говорити про велич подій, на тлі яких розгортається особиста трагедія героїв. Письменниця вступає в діалог з героями і читачем. Часом уживає несподівані порівняння, що кореня­ми сягають глибин народної образності: «зірками ніч висока накрапала», «сло­ва самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі», «душа до ранку смутком осипалась» та ін. Із цих порівнянь народжується метафора, яка також часто трапляється в тексті.

Гармонійне поєднання різних пластів живої народної мови, чутливість до слова — ось головні риси мови і стилю Ліни Костенко, що так яскраво вияви­лись у романі «Маруся Чурай». Емоційній виразності слова сприяє також форма віршування. В основному автор використовує шестистопний ямб, але разом з тим у романі можна побачити приклади римованої прози. Усе це — не самоціль. Така багата палітра художніх засобів робить твір Ліни Костенко по-справжньому талановитим, підносить його на рівень найкращих взірців світової художньої літератури.