Ідейно-художній аналіз роману «Собор»

Дія у творі відбувається переважно у Зачіплянці — сели­щі поблизу великого індустріального міста. Могутній, краси­вий Дніпро у своєму пониззі, прекрасний степ, розкішні сади Зачіплянки. А над красою «чорна, лапата сажа», «хмаровище рудих заводських димів». Хіба це нормально — легенями філь­трувати таке повітря? Не знайти відповіді суспільству, в якому головний орієнтир життя — план. «Догнати, перегнати, відра­портувати» — у цьому смисл буття для директорів заводів, їм не до екології. Під загрозою кар'єра.

Розвінчав пристосуванців митець за допомогою розмаїтих засобів сатири. В образі Володьки Лободи автор викрив бага­тьох володьок, здатних заради «галочки» та кар'єри «продати» рідного батька. Для розкриття внутрішнього світу Володимира Лободи, молодого чиновника, з яким відбувається метаморфоза, письменник використав різноманітні засоби іронії та сатири — іронічний жест, самоіронію, іронічні відступи, натяки, пара­лелі тощо. Найбільше смислове навантаження несе сатирична деталь — портретна, мовленнєва, психологічна. Проте розма­їтість засобів сатири не створює ефекту комічного, навпаки, це сатира, близька до трагічного. Наратор-усезнавець використо­вує самовихваляння Володьки як засіб демаскування героя. Але «трагічний сміх» спрямований на розвінчання не лише Володьки Лободи, а й усього партійного керівництва, всієї «загниваючої» системи, що лише прикривалась демократичними гаслами.

Наратор з болем розповідає про відречення сина від батька, від традицій поколінь та загальнолюдської моралі. Цей трагізм знайшов своє виявлення в змалюванні образу Ізота в рамках конфлікту, що виник через протилежне світосприймання поко­лінь: старше покоління не може прийняти руйнівної діяльності молодого покоління, яке, у свою чергу, сенсом свого буття вважає нищення усталеного віками способу життя, віддаючи перевагу індустріалізації та створенню штучних морів тощо. Це протисто­яння розгортається не стільки у зовнішній, скільки у внутрішній площині. Відчуття Ізотом духовної розгубленості, відчуженості та «зайвості», втрати традицій та цінностей минулого додають драматизму сюжетові роману. Старий металург, охоронець духовних скарбів народу, сіяч правди, гине. Ця смерть є символічною і метафоричною. Вона ніби ставить риторичне питання: «Що буде потім, коли зникнуть сторо• жі духу?» Письменник влучно обрав метод виховання історичною та духо­вною спадщиною. З цією метою вій зобразив образ історика Дмитра Явор- ницького, забороненого тоді в УРСР.

Образ собору. Собор у романі висту­пає символом безсмертя народу, якому загрожує знищення. Головною сюжет­ною лінією роману є лінія козацького храму. Вона найбільш протяжна у часі, через неї в основному вирішується проблема духовності, Усі герої твору, без винятку, так чи по-іншому пов'язані із собо­ром. Назва роману «Собор» була викликом тодішній атеїстич­ній пропаганді, що її вела компартія: до того ж слово «собор» асоціювалося із забороненим у ті часи — «соборність», адже воно пов'язувалося з ідеєю незалежної України. Характери героїв, їхні життєві принципи перевіряються через ставлен­ня до собору. Гончарів собор мав реальний прототип — Свято- Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області, спроектований козацьким зодчим Яремою Погребняком.

Ставлення до собору в романі Гончара є тим лакмусовим папірцем, яким автор перевіряє духовність героїв твору. Не випадково Гончар проводить історичну паралель: махновці вди­раються в собор і зустрічають на варті знаменитого Яворницько- го. Тут стинаються споконвічні Будівничий і Руйнівник. Один береже вічну батьківську славу і красу, предками залишену для майбутніх поколінь; другому не дають спокою лаври Герострата: знищити створене кимось і цим увіковічити своє ім'я.

Лиха доля чекала б давній козацький собор, якби не вразливі до величі краси мешканці, що повстали на оборону цього шедевру історичної архітектури. Але справа не тільки у дивовижній архі­тектурі. Йшлося про повагу до пам'яті тих, чиєю працею і вірою зведено було собор. Іван, Віра, Микола Баглай, сліпий Костя, танкіст у минулому, Слька, Ізот Лобода, батько Володьки і ще багато трударів, мешканців Зачіплянки, рішуче захищають собор. Усі вони не позбавлені якихось людських вад, тому що не буває людей ідеальних. Проте всіх єднає та душевна велич, яка підносить людину над сірістю буднів і якимось невідомим чуттям дозволяє розпізнати, що у цьому світі тлінне, а що — вічне.

3. «Тронка» (скорочено)

Роман у новелах О. Гончара «Тронка» — твір багатопроблемний. Один із найважливіших аспектів буття, висвітлених письменником у творі, буде сьогодні для нас предметом обговорення на уроці.

Роман О. Гончара «Тронка» — гімн Людині, її творчій праці.

Журналістом Гончар чимало поїздив рідною Україною, чарівний образ якої постає в його ранніх оповіданнях і повістях.

Твір переносить нас в один зі степових радгоспів України. Тут ми зустрі­чаємо людей різних поколінь, професій, характерів: старого чабана Горпищен- ка, що уособлює мудрість і працелюбність народу, його дітей — сина Петра, льотчика-винищувача, служба якого — щоденний подвиг, дочку Тоню — палку, чисту й віддану у своєму першому коханні.

Сам письменник говорив: «Наше суспільство — це суспільство будівни­чих, людина праці — центральна постать нашого життя». «Без наших буднів хіба були б людям свята?» — зауважує героїня твору Лукія Рясна.

О. Гончар завжди вмів бачити в людях красиве, благородне, світле. У «Тронці» цей бік його таланту виявився з особливою силою. Душевну красу героїв роману — голови робіткому Лукії Рясної і капітана далекого плавання До­рошенка, начальника полігону Уралова і його дружини Галі, Грині Мамайчука і бульдозериста Браги, Ліни Яцуби і Віталія Рясного — автор не декларує. Ми бачимо їх у нелегкій праці і в години роздумів, у хвилини веселих бесід і непо­правних утрат.

Роман «Тронка» вийшов 1963 року, а через рік був відзначений Ленін­ською премією.

Твір складається з 12 новел, об'єднаних темою праці, спільними персо­нажами.

Д. Павличко писав: «Тронка — дзвіночок на овечій шиї, голос заблуканої отари, звук чабанської землі. Звучання рідної мови переливається в людську душу і саму її робить звучною. Хто не чує своєї землі, той приречений на духов­ну німотність».

В однойменній з романом новелі автор розв'язує проблему єдності по­колінь і спадкоємності традицій, а також проблему зв'язку людини з рідною землею.

Тоня дуже пишається своїм батьком. Дівчина розуміє, що чабанська праця потребує терпіння, високої відповідальності, і готова продовжити його справу. Вустами Тоні письменник осуджує ницих душею нероб, їхнє пусте жит­тя за татів гаманець і стверджує думку про те, що тільки праця робить людину красивою.

Віталик — розумний, цілеспрямований, чесний, чистий душею хлопець. Він закоханий у море й свої південні степи. Тронка нагадує йому звук шкіль­ного дзвоника, що назавжди лишається в душі людини. І коли юнак від'їздить з капітаном Дорошенком на кораблебудівний завод, аби стати на судні радис­том, у світанковому полі йому вчувається звук тронки — символ невидимого єднання людини з землею своїх батьків: «Та знає: хоч де буде він, хоч під якими сузір'ями, всюди йому як позивна мелодія степового рідного краю ніжно й су­мовито дзеленчатиме тронка».

Дорошенко — капітан далекого плавання. Він не раз огинав планету, бу­вав у найвіддаленіших гаванях світу, а все ж його весь час вабить «це село сте­пове». Чому? Бо рідна сторона, де ступив перші кроки, де залишилися батьки, завжди для людини найдорожча.

Провідна думка роману — боротьба за мир у всьому світі, за право людини вільно працювати, жити спокійно, не боячись «гарячої палуби» рідної землі, розпеченої ядерними випробуваннями. Тому Д. Павличко й назвав «Тронку» «книгою доби». Змальована тут місцевість постає як один з найважливіших цент­рів сучасної світобудови. Дихання планети вчувається в розповідях про морські маршрути капітана Дорошенка (вражений безмежжям океану, не може він не думати про всіх людей, що живуть на планеті), вчувається у звуковому хаосі радіоефіру, який слухає радист Віталик. У цьому творі вперше прозвучала дум­ка про загальну відповідальність за життя на землі: «Все під загрозою. Вчені, хто-хто, а вони вже знають і самі б'ють тривогу. Тут треба всім задуматись — і їхнім, і нашим».

«Малою стає планета, а людина велетнем стала» — може вона зруйнува­ти це небо, спалити хмари, але нічого з того ні створити, ані очистити вона не зможе.

Є у творі епізод, у якому з «космічної точки зору» — у сприйманні Вітали- ка і Сашка — розгорнуто пейзажну картину: «Палаюче бескеття хмар на заході уже переплавляється в якісь дирижаблі, постають там, мов на гігантських ста­пелях, обриси якихось розбудованих кораблів, велетенських ракет, а сонце кує у своїй майстерні все нові й нові кораблі, і вони вже палають по обрію святково- чисті, блискучі, стартово націлені в неземні простори».

Скільки краси, романтики. Та водночас Гринь Мамайчук звертає увагу друзів на протилежний край неба: «Одна хмара стоїть, піднявшись над іншими сторчма. Висока, біла, клубчаста, як химерно застиглий у небі, непорушний атомний гриб! Притихлі, вражені стоять хлопці».

Так у романі стикаються основні контрасти і провідні проблеми доби. З одного боку — «де, на якій планеті будуть ще оці прекрасні фрески неба»? З другого — реальна загроза ядерного смерчу, оті атомні перегони. Тож і важли­во, аби кожен крок людина узгоджувала із вдумливою відповіддю на запитання «Для чого я живу?».

Переказ ключових епізодів, складання «сюжетного ланцюжка».

Блакитніє море. Дитячим щебетом розпочинається ранок на одному з ма­льовничих півостровів. Тут дитячий табір відпочинку. Люди в ньому веселі, безжурні, але й серед них виділяється Тоня Горпищенко зі своїми вигадками і завзяттям, і голосом, як веселий дзвіночок. Хоч нікому й не потурає, як і їй самій батько не потурав, уміє всякого приструнити. Тоня завжди в оточенні діт­лахів. Уміє вона їх зацікавити, розповісти про кожну рослинку й комашку, во­дить у походи. Дивитися в степу особливо ні на що, тож вожата веде малюків до очеретів, до криниці з прісною водою, про яку ходять легенди.

Перед вихідними Тоня стає схвильована, бурхливо-радісна. Подруги вже знають, що чекає на побачення з хлопцем, і просять начальника табору відпус­тити її.

Щоб скоротити шлях до радгоспу, дівчина бреде неглибокою затокою, через водорості, здригаючись від доторків медуз. Серце палає від передчуття зустрічі. Сьогодні її Віталик чергує на радіовузлі, відлучатися йому не можна, тож вона сама прийде.

Радгосп ще відпочивав міцним трудовим сном, коли Тоня, вся мокра, про­бралася в садок, де спав на розкладачці Віталик. Хлопець одразу ж прокинувся, пригорнув її.

Уранці мати Лукія Назарівна поїхала на вантажівці в сусідній колгосп, а Віталик із Тонею на мотоциклі степом по в'язких кучугурах — до моря. Дів­чина міцно обнімає хлопця, і вони мчаться, аж вітер гуде.

Нарешті — море. Ліниво плюскотять хвилі, чорніють на березі водорості. Далеко біліє рибальська хатина, а біля неї — корова. Вона забрела у воду, ряту­ючись від спеки, й тепер зацікавлено дивилася на прибульців.

Хлопець і дівчина сміються, купаються, бризкаються, жартують. Віталик відвів свій мотоцикл до хатини (там жив його далекий родич Сухомлин, і хло­пець часто допомагав йому смолити човни), узяв баркас і зіпхнув його у воду. Дядька не було, і юнак почував себе трохи господарем. Вирішили попливти до судна, що виднілося на горизонті. Це був покинутий корабель, багато жителів уже плавали туди, та й Віталик теж, добувати свинець і всякі там радіодрібнич- ки. Пливли вже цілу годину. Берег віддалявся, ледь виднівся, а корабель усе не наближався. Стало навіть трохи лячно. Тоня ніколи так далеко не запливала.

Аж ось уже й сіре залізне громаддя корабля. Висока щогла похилена, з неї звисають якісь проводи.

Для Тоні тут усе сповнене таємничості, якоїсь заборони. Судно грізне, похмуре, від усього віє запустінням. Підпливли до борту. Тоня вхопилася за ілю­мінатор і вилізла на палубу. Але одразу ж затанцювала босими ногами — залізо було, як розпечена сковорідка. Дівчина закричала, щоб Віталик швидше кидав їй босоніжки. Хлопець теж піднявся на корабель, і Тоні стало веселіше. «Почуття гостре, нервово-лоскітне охопило її. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб усі почули їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!»

Вони пішли по кораблю. Тоні все було цікаво — і скловата, і пробоїни, рвані дірки, якими вкрита палуба, і зяючі люки. Коли дівчина спитала, що то за дірки, Віталик зам'явся, перевів розмову на інше й сказав, що полігоном пахне. Йшли неквапом, оглядаючи кубрики, рубки, люки. Віталик застерігає — мож­на через необережність зірватися вниз. Тоня глянула вгору й побачила високо- високо щось, як шпаківню. То було місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Віталик, як мавпа, чіпко подряпався угору. Раптом зблід, дивлячись у море. Дівчина й собі подивилася. Далеко від них гойдався їхній човник, що, очевидно, відв'язався від корабля. Наздогнати його вже не можна було.

Звечоріло. На березі засвітилися вогники. А вони сидять, як сироти, мерз­нуть — залізо дуже швидко вистигає. Тоня, наплакавшись, схилилася хлопцеві на коліна й задрімала. Віталій картає себе нещадно. Як він міг завести дівчину в смертельну пастку?

Тут їх чекають не лише спрага й голод, а й бомби, адже це — полігон для нічних тренувальних бомбардувань наших літаків.

Тоня теж картала себе — як вона могла, чому не зупинила таку небезпечну витівку. Їх шукатимуть, звичайно, але ніхто не подумає, що вони тут. А ще як знайдуть порожній човен із одягом.

Віталик думав, як їм урятуватися. Уранці він обстежить двигуни. Раптом їх можна якось запустити. Хлопець сказав Тоні, що після того, що сталося, вона мала б його ненавидіти. У дівчини ж прокинулося якесь ніжне, материнське почуття. Недаремно вона обрала Віталика, якого вважала за найрозумнішого, найталановитішого. Він, хоч і скромний, але з тих, що роблять великі відкриття. Раптом почувся гуркіт літака. Хлопець шарпнув Тоню, потяг у якусь будку, та не зрозуміла, і тільки згодом до неї дійшло, що вони — мішень, їх бомбитимуть. Скільки ж вони тут перебуватимуть? Дівчині згадалися чомусь братові слова про те, як важко бомбити море в зоряну ніч. І про те, як льотчики інколи не повер­таються, наче й досі живуть там, у зоряних висотах.

Зажеврів схід, темніє на березі Центральна садиба. Віталик вирішує, що не занепадатиме духом, буде шукати, боротись, спробує викресати вогню, добуде забортової води. А поки що «ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидіти­муть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства!»