Аналіз поезій

У поезію М. Вінграновський ввійшов першою публікацією в жур­налі «Дніпро» (1957, № 2) та наступними — у журналі «Жовтень» (1958, № 8) та «Літературній газеті» (1961, 7 квітня). 1962 року побачила світ перша збірка поезій «Атомні прелюди», яка викликала захоплення у чи­тачів і неприхильну критику навкололітературних чиновників. У твор­чості тридцятирічного поета ідеологічна критика побачила (о, жах!) аб­стракціонізм та сюрреалізм. І тут «помітив» молодого поета вже інший метр — М. Рильський, який і захистив його, вказав на «виняткову на­ціональну виразність його лірики» і відзначив окремі невдалі образи.

Художній світ М. Вінграновського — у його ліриці. Вона по-своєму кінематографічна: коли на першому плані ліричне осягнення, інтимне переживання, то на другому — глибинне філософічне осягнення сутнос­ті, чи навпаки. Вінграновський — шістдесятник за суттю цього поняття, за ємкістю ідей та образів у його творчості. У цьому переконують нас його книги: «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губа­ми теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «З обійнятих тобою днів», низки книжок для дітей та роман «Северин Наливайко».

Виразне читання поезії «Сеньйорито акаціє, добрий вечір.».

Робота в групах.

I група — традиційний аналіз поезії.

II група — пообразний аналіз поезії.

III група — проблемно-тематичний аналіз поезії (або есе).

IV група — аналіз за автором (послідовний).

Орієнтовні відповіді:

І група - Поезія М. Вінграновського «Сеньйорито акаціє, добрий вечір.» належить до жанру інтимної лірики. Її тема — зустріч закоханих через багато років, відчуття й переживання ліричного героя через цю зустріч, спогади про щасливий час і неможливість його повернути. Образи в по­езії є як реальними — ліричний герой та його колишня кохана, так і символічними — акація, котра асоціюється з духмяним білим цвітом та колючками; осінь — зрілі літа людини; пожежа, вогонь — пристрасті, кохання; мости, дороги — життєвий шлях. Головну думку (справжнє ко­хання — солодке почуття, яке не забувається з роками) поет утверджує через метафору — метаморфозу. Його кохана — «сеньйорита акація» — поєднання вишуканого, гордого з трохи насмішкуватим, ущипливим. Минули роки, настала осіння пора в природі і в житті героїв, а вона — все така ж «пожежа», «вогонь по плечі». Любов із часом «відболіла», але несподівана зустріч відродила почуття — «і солодше любити знов.» Щирі, свіжі почуття ліричного героя автор передає через метафори різ­них видів, оксюморон «колюче щастя», звертання «пожежо моя», гру слів «забув був вас», повтори, риторичні питання та інші художні засоби.

Вірш викликає гаму відчуттів, почуттів та роздумів — від філо­софського усвідомлення плинності часу й вічності кохання до естетич­ного задоволення, замилування красою поетичних рядків.

II група - Центральним образом поезії М. Вінграновського «Сеньйорито ака­ціє, добрий вечір.» є ліричний герой. Це людина зрілого віку, у котрої «У годину суху та вологу відходились усі мости».

З юності закоханий у «сеньйориту акацію» — очевидно, горду, примхливу дівчину, «колюче щастя». Але шляхи їхні розійшлися. Дов­го «боліло» й «горіло» серце юнака, тільки з роками притупився цей біль, ці почуття, і він, змучений, «перехрестивсь». А випадкова зустріч (чи не випадкова?) — і «Я забув, що забув був вас». Важче любити дале­ке, але «солодше любити знов». Шкода лише, що «Осінь. і останній я.»

Лірична героїня — «сеньйорита акація» — свіжий і неповторний образ. Він асоціюється зі звичайністю, витривалістю, запашними квіта­ми та гострими колючками — не кожен наважиться мати з нею справу.

Метафори — називання «пожежо моя», «вогонь по плечі» вказу­ють, очевидно, не лише на колір волосся, а й на запальний, пристрасний характер. Екзотичне звертання «сеньйорито» теж «промовляюче» — тут і шляхетність, і ніжність, і та ж пристрасність. Їхні з ліричним героєм дороги розійшлися (а може, взаємності й не було?), та щось усе ж таки примушує її повернутися, згадати, і, можливо, пожалкувати (але це — «за кадром!»). Поряд із реалістичними образами, овіяними романтикою почуття, у поезії багато символічних.

Осінь — у перекладі на людське життя — глибока зрілість; вогонь, пожежа — пристрасті, почуття; мости, дороги — життєвий шлях; годи­на суха та волога — час життєвих радощів, перемог, удач та невдач.

І реальні, й символічні образи подані в емоційному ключі, через сприйняття головного героя й розкривають головну думку: почуття лю­бові, кохання надзвичайно важливі в житті людини, відправні точки на шляху до щастя.

III група

Тема кохання в літературі — вічна. І розкрита вона давно, повно та різнобічно. Тисячі віршів написано про взаємне кохання, яке дає крила людині, підносить її, робить щасливою. Ще більше творів про нерозділене кохання, трагедії, з ним пов'язані. А є кохання — світлий спогад юності, весни, яким треба «переболіти». Ніхто не знає, яким за­лишилося б це перше почуття, коли б дійшло до логічної фази — шлюбу. Чи не стерлося б, не зміліло під впливом буденності, побутових трудно­щів, як це часто трапляється в житті?

Тому проблема кохання теж вічна: чи справжнє воно, чи витримає випробування часом, життєвими негараздами, різними спокусами.

Як бачимо, у вірші М. Вінграновського ліричний герой проніс через усе життя світле й сильне почуття кохання до свого «колючого щастя», «сеньйорити акації». Можна було б уже й забути, але ні. По­бачив — і пожежа в душі спалахнула знову. Як солодко «любити знов», хоч лягла вже на плечі осінь — тягар прожитих літ («осінній я»).

Проблему кохання автор розглядає як проблему щастя, дару Бо­жого, що осяває життя, робить його багатим, духовно наповненим.

IV група

«Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас»,— такими розмовними, трохи іронічними інтонаціями починається поезія М. Вінграновського. І неясно, про кого, про що йдеться — чи про кохану жінку, яку випадково зустрів після багатьох років розлуки, чи це дерево, біля якого в юності зустрічалися з коханою. У словах-звертаннях «сеньйо­рито», звучить стільки захоплення, поваги («ви») й навіть остороги, бо ж «колюча»! Минули роки («осінній час»), любити світлу мрію все важче, але ж і «солодше»! Хоча, хто може сказати напевно, що «воно за таке лю­бов?», адже кожен відкриває її для себе заново і по-своєму. Багато в житті пережито ліричним героєм, «відболіло, прогоріло», почали загоювати­ся душевні рани. Зітхнув із полегшенням. І раптом — зустріч! Пожежа! Але вогонь горить рівно, тепло, зігріваючи «осінню» душу закоханих (чи закоханого?). Читаючи цю поезію, отримуєш естетичне задоволення від краси почуттів, краси художніх слів, так майстерно дібраних автором.

Ми побачили різні шляхи літературознавчого аналізу поетичного твору, але всі вони мають одну мету: розкрити ідейно-художні особли­вості, естетичну цінність поезії, наші відчуття й думки, що виникли при її читанні.