Життєвий та творчий шлях

У передмові до «Вибраних творів» М. Вінграновського видатний літературознавець І. Дзюба написав проникливі ключові слова про те, «що є тремким ядром поезії Вінграновського, осереддям, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову і знову повертається, все невтримно тяжіє. Це — народ, нація, Україна. Це просто те, чим живе його душа».

Перефразовуючи відоме висловлювання, не знаєш, кому надати перевагу — поетові-громадянину й патріотові, мудрому філософові, тон­кому цінителеві пригоди чи ніжному лірикові-романтику. Про це ми й будемо говорити сьогодні на уроці.

ЯСКРАВА ОСОБИСТІСТЬ ПОЕТА М. ВІНГРАНОВСЬКОГО, УЧНЯ О. ДОВЖЕНКА ЯК ДЖЕРЕЛО ТАЛАНТУ

Микола був другою дитиною в родині Степана й Зінаїди Вінграновських. А всього дітей у них було четверо.

Народився 7 листопада 1936 року в м. Первомайську на Миколаївщині, куди батьки в час роз- куркулення переїхали із с. Кумарі.

Коли розпочалася війна з фашистами, Степан і Зінаїда вирішили повернутися в рідне село. Поруч з Вінграновськими жив шанований у селі дід Рятушняк. Це був чоловік розумний, компаній­ський, дотепний. Дуже любив його юний Миколка. У діда хлопчик завжди знаходив добру пораду, захист і підтримку. Тому згодом в оповіданнях і повістях М. Вінграновського так часто зустрічається колоритний образ діда Рятушняка.

У Кумарях Миколка пережив роки німецько-румунської' окупації. Нелегкі то були часи. Кумарівська початкова школа тоді працювала нерегулярно. Тут і розпочав хлопець своє навчання.

Ще з дитинства Микола відзначався допитливістю та веселою вдачею. До війни батько купив йому велосипед. У селі це була дивина. Однолітки заздрили Миколі. Але він залюбки давав хлопцям покататися. А коли їхав сам, голосно проказував: «Повертаю праворуч — їду на Одесу», «Повертаю ліворуч — їду в Первомайськ», «Їду на північ — там Київ». «І як то він усе знає?»,— дивувалися хлопчаки.

І ще мав Микола надзвичайний хист помічати те, що інші не завжди помічають, відчувати непо­вторну красу природи, доброту людську. Ровесники Вінграновського згадують, що Микола, пасучи череду, завжди був душею компанії юних пастухів: таку історію цікаву розкаже, що аж роти пороз­зявляють. І до хитрощів був удатний. «Ви,— каже до хлопців,— за мене корови попасіть, а я вам за це увечері ще цікавішу історію розкажу.» Та й ходить замріяний по степу, щось бурмочучи собі під ніс. Либонь, оту обіцяну історію вигадує.

Закінчилася війна. Повернувся батько з фронту. Справи сімейні пішли на краще. Микола вчився добре, дуже любив читати.

Згодом сім'я Вінграновських знову переїхала до Первомайська. Жили на околиці міста, на Богополі. Тут Микола успішно закінчив середню школу № 17.

М. Вінграновському йшов 19-й. Дуже хотілося стати артистом. Хлопець твердо вирішив вступити до театрального інституту. А був той інститут у Києві. Згодом письменник згадуватиме:

«Дорога від нашої хати до Київського театрального інституту пролягає між скіфськими могилами по старому Чумацькому шляху з Криму на Чернігів. З новим коричневим магазинним чемоданом я вийшов на ту дорогу, на її сухий світанковий асфальт.

У Києві стало страшнувато: на вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані.

Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рівня слаборозвинутих країн. Гроші на дорогу додому недоторкано лежали в кишені й обпалювали мою душу..У дворі чорніла колонка з водою. Вранці я напивався води на цілий день — і бігом до інституту. Від щоденного пиття з колонки хлорованої води мої кістки і тіло пропахли хлоркою так, що на мене боялися сідати мухи.

Та перед останнім екзаменом я був порятований: у прибиральниці нарвав на руці палець і мити підлогу в гуртожитку взявся я. За це одержав «гонорар»: кавун, оселедець, а хліба — скільки з'їси. Одне слово, на останній екзамен я прийшов у бойовій готовності.

Складали ми етюди. Мені треба було зіграти глядача, який дивиться в кінотеатрі фільм Чарлі Чапліна. Чаплін смішний, то мені, глядачеві, належало сміятися. Та по очах членів приймальної комісії я побачив, що цей етюд давали вже не одному абітурієнтові. Роздумувати було ніколи, я сів на стілець, покліпав очима перед уявним кіноекраном і заснув. З кожною хвилиною сон мого персонажа міцнів, в уявному залі знімалась буря, на неї я, не розплющуючи очей, намагався відповідно реагувати і разом з тим дивився і далі свій сон натомленої людини. Отже, поставили мені п'ятірку.»

Так у 1955 році М. Вінграновський став студентом акторського факультету Київського театрального інституту. Десь із середини вересня йому запропонували, крім занять з акторської майстерності, відвідувати заняття ще й з режисури. Надалі він став навчатися і там, і там. Почалися усілякі режисерські розробки, аналізи п'єс, креслення мізансцен — хлопець накинувся на цю роботу, як вогонь на суху солому.

А невдовзі в кабінеті ректора відбулася перша зустріч молодого Вінграновського з великим До­вженком. Олександр Петрович м'яким, уважним поглядом розглядав юного студента. Щоб зняти напруження у зніяковілого хлопця, Довженко розпитував, звідки він, хто його батьки, скільки в сім'ї дітей, як називається їхня річка. Вінграновський згадує:

«Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав "Гонта в Умані" — трагічний розділ з по­еми Шевченка "Гайдамаки". Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закінчив читати, Довжен­ко раптом рвучко встав.беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут».

Спостережливий митець одразу ж помітив, що бідний студент відклеєні підметки своїх черевиків пришив мідною дротиною. Наступного дня, під час другої зустрічі з Миколою, він дав юнакові гроші на нове взуття. Згодом, уже в Москві, Довженко не випускав з поля зору свого студента- улюбленця. Передусім примушував наполегливо працювати над собою, багато й системно чита­ти, цікавився його першими поетичними спробами, підтримував матеріально. Не випадково ж геніальний митець обрав Миколу на роль Івана Орлюка в «Повісті полум'яних літ», а про Орлюка Олександр Петрович говорив, що це він сам, Довженко.

(За спогадами Д. Кота)