В.Симоненко: шлях метеора

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині в невеличкому селі Біївці. Дитинство його припало на во­єнні й повоєнні роки. Хлопець ріс без батька, мати день і ніч працю­вала, аби заробити шматок хліба, а Василя доглядали дідусь і бабуся, яких він дуже любив. З дідом ранками ходив косити траву, довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч. Вони були справжніми друзями. Та все ж таки Василькові дуже хотілося мати батька, і він усе своє дитинство його виглядав. Як згадка про цю його найзаповітнішу мрію з'явився вірш.

Біг Івасик, немов на свято, І вибрикував, як лоша, І, напевне, була у п'ятах Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувато, Але в хаті — мама сама. — Дядько кажуть, приїхав тато, Тільки чому ж його нема?

Раптом стало Івасю стидно, Раптом хлопець увесь поблід — Догадався, чому єхидно Захихикав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях, Мов уперше вступав у гидь, З оченят, від плачу промоклих, Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку, Де сусідів паркан стирчав, Вибив шибку одну з рогатки І додому спати помчав.

Бо ж немає тим іншої кари, Хто дотепи свої в іржі Заганяє бездушно в рани, У болючі рани чужі.

Багато прикростей випало на долю Василя. В школу йому довело­ся ходити за дев'ять кілометрів, зодягнений він був найгірше в класі, але не зважав на це: багато читав, учився краще за всіх, а потім поступив до Київського університету.

І в університеті, і пізніше, коли він працював журналістом у га­зетах на Черкащині, Василь писав вірші. Та друкувати їх не поспішав, бо були ці твори правдивими, говорилося в них про любов не до партії і вождя, а до простих людей: діда, який працював усе своє життя, бабу Онисю, яка мала трьох синів — і всі полягли на фронті, дядька, який з голоду взяв щось на колгоспному полі і якого тепер судять.

Коли твори Василя стали друкувати, усі зачитувалися ними. Але разом зі славою почастішали погрози й наклепи. Багато людей, котрі називали себе друзями, відвернулися від поета. Поряд лишилися кохана дружина і маленький син Олесь, якого Василь Андрійович дуже любив. Тільки вони та ще мама, Ганна Федорівна, підтримували його, коли він тяжко захворів. Але поет не зачерствів душею, не озлобився.

Разом зі славою і визнанням починається цькування митця, йому погрожують розправою, були навіть напади й побої. І багато колишніх друзів відвернулися від Симоненка, боялися не те що допомогти й під­тримати, а й просто сказати добре слово, подати руку. Не всі, звичайно, були й справжні товариші — не дуже багато, але були. Серед них Ілля Бердник, поет і журналіст, редактор газети у Вінниці. Він запропонував Василеві кинути Черкащину і переїхати до них, у місто на Південному Бузі, обіцяв роботу і квартиру. Але невдовзі сам був звільнений зі своєї посади за низку проблемних критичних публікацій.

В. Симоненко належав до когорти «шістдесятників» — митців, які не боялися говорити правду, не хилили голови, не корилися владі. Їх називали відступниками і запроданцями, твори не друкували, за­бороняли, а самих поетів відправляли до психлікарень і концтаборів. Але справжню поезію не можна вбити. Нині вона повертається до нас у збірках і піснях. В. Симоненко постає перед сьогоднішнім читачем ви­разником народної совісті, правди, надії й віри. Силою свого поетичного таланту, даром образного узагальнення поет підніс життя звичайних людей до рівня загальнолюдських ідеалів і проблем, долучив до духов­них здобутків світової культури.

В. Симоненко помер зовсім молодим, йому було тільки 28 років, але він залишив помітний слід у нашій літературі. За повернення творів поета із забуття боролися визначні майстри слова. Серед них був і О. Гон­чар. Його стаття мала назву «Витязь молодої української поезії».

(За В. Кривкою)