Характеристика образів родини Сірків

ДОЛЯ УКРАЇНИ ТА УКРАЇНЦІВ ЗА РОМАНОМ

І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

У романі І. Багряного «Тигролови» ми бачимо дві України. Одна — у спо­гадах Григорія Многогрішного — справжня, прекрасна, з лісами, степами ши­рокими, як море, весною із жайворонками, солов'ями, зозулями, з веселими хлоп'ячими забавками на Трійцю та інші свята, з піснями матері й сестри, різд­вяними колядками та щедрівками. Щоправда, тепер уже «садки вишневі повиру­бувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло.» Тож Григорій і не хотів розповідати старій Сірчисі про таке лихо, яке звалилося на його рідний край, щоб вона любила предківську землю такою, якою пам'ятає.

Друга Україна — поселенська — постає з розповіді Наталчиної матері: «Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Пол­тавка, Україна, Катеринослав, Переяславка.» Григорій слухав матір, і йому було дивно приємно: «Така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана — он яка. Скільки тієї мужності простої, скільки тієї певності, може, неусвідомленої, а звичайної, стихійної. І скільки гордості волелюбної, природної, як оті могутні кряжі гір!» От що робить з людьми воля!

Таке саме враження справила на Григорія і зустріч з іншими вихідцями з України — сім'єю Морозів: «А люди — ті самі..Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулисті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї, ще не загнузданої сти­хії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси й вайлувату ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування.»

І тут же, поряд, розповідь старого Мороза «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими»,— про Комсо- мольськ. Він говорив «про колони виснажених арештантів на лютім морозі. Про безліч зтероризованого, на повільну смерть приреченого люду; а надто про силу-силенну «своїх людей» — земляків з далекої тієї України нещасливої. Про голод і цингу. Про надлюдські терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозі напівголих, напівбосих людей, чесних трударів — пол­тавських та катеринославських, та херсонських «куркулів», «державних зло­діїв», суджених «за колоски», та й всяких «ворогів» — вчених, вчителів, селян і робітників, бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині віку. Про жорстоку смерть без похоронів, як худоби,— смерть від знущання, голоду, пошестей і журби.»

Повертаючись додому на Різдво, мисливці натрапили на нові бараки для лісозаготівельників. Один з бараків — для репресованих. Григорій чує, як дівча­та під брутальну лайку начальників пиляють дрова і співають ніжними й жур­ливими, як чайчине ячіння, голосами українську пісню:

Ой, куди ж, куди, куди Я тепер попала,— Замело й малі сліди Там, де я ступала..Там, де я ступала, Там, де я страждала. Мати ж моя, мати ж моя,— Я ж тепер пропала!

Серце головного героя наповнюється невимовною тугою і гнівом. Він не витримує й подумки звертається до неба: «Боже! Куди ж ти дивишся?!!» Ще гір­кіші роздуми опановують Многогрішного, коли його разом із побратимом везе до Хабаровська поїзд — «експрес, которий возіт дрова і лєс»: «Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив усіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харків­ським. Ба, тими діалектами говорив весь цей "експрес", і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і розкидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей "експрес" ходив за маршрутом "Владивосток—Москва", але то була своїм мовним і пісенним фольклором та й всім іншим — Україна. Екстериторіальна Україна. Україна "без стерна і без вітрил".

А ще "Бамлаги", "Сєвлаги", "Дальлаги". Уся країна — суцільний ГУЛаг (головне управління таборів). Одні ешелони мчать на схід з арештантами, інші з ними ж — на захід. Як при великому переселенні народів. Недаремно якась жінка у вагоні зітхала: "Боже-Боже!.. І що воно в світі робиться?! І де те людське пристановище наше? Га?!"»

Кожен намагався врятуватися, як міг. У ресторані Григорій зустрів двох дівчат — втомлених, бідно одягнених. Говорили вони між собою українською мовою. Йому «ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку: «Та це ж вони!!! — дочки розкуркулених батьків, розкиданих по сибірах! Це ж вони, втіка­ючи, рятуються! Рятуються від голоду й холоду, від безправ'я і смерті,— рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя.»

Отже, І. Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обу­рення з приводу геноциду української нації. Очевидно, завданням системи було зробити так, щоб ніколи і ніяк не поставало «українське питання». «Малою Україною» на Далекому Сході письменник переконливо показує, чого можуть досягти вільні люди своєю працею. Але всю Україну не переселиш у глухий закуток, не обгородиш високим парканом і не закриєш на замок від ворогів і «друзів», за них гірших. Тому недаремно найбільшою мрією патріотів, та­ких, як Григорій Многогрішний, було повернутися в рідний край месником і визволителем.

Хай же виплеканий палким серцем письменника роман допоможе нам піднятися над негараздами сучасного життя й належно поцінувати нашу дер­жавність та незалежність. Бо хіба не для цього повернувся в Україну сьогодні І. Багряний — виразник українського оптимізму?

ПРО ЛИЦАРСЬКУ ЛЮБОВ І ДІВОЧЕ СЕРЦЕ

(ТЕМА КОХАННЯ В РОМАНІ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»)

Про кохання написано тисячі книг. Здавалося б, уже нічого нового про нього не скажеш. Але через неповторність людських характерів та особистостей воно кожного разу дає новий сюжет, нову небачену картину життя.

Так і в книзі І. Багряного «Тигролови». Випадково на життєвій дорозі зустрічаються юнак і дівчина. Він — її рятівник від лютого звіра, герой. Потім вона та її сім'я рятують хлопця. Обоє молоді, красиві, розумні, сміливі. І ніякого третього між ними, як це часто буває. Але дуже непросто складаються стосунки молодих людей. Григорій — освічений (інженер, авіаконструктор), досвідчений не лише в житті взагалі, а, мабуть, і в коханні. Ось його роздуми, як вчинити зі своєю любов'ю до Наталки: «Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти уторованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зваблювати, задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі засоби з випробуваного запасу всесвітніх зали­цяльників тут були б безсилі. Це не та людина, це щось інше».

Вона ж — лісовичка. Суворе тайгове життя загартувало її характер, зро­било гордою. Мати про неї говорить: «.і в кого тільки вдалась? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками. І пре туди, куди й чоловік не насмілиться».

Григорієві здавалось, що Наталка «навіть у голову собі не клала того, що з ним діялось. Вона — дитя ще не займаного спокою. Вона, здавалось, навіть не розуміла, що воно таке, те кохання». Постійно кепкувала з хлопця, гостро й не­терпляче реагувала на вияви Григорієвих почуттів. Ніби боялася розслабитися, поступитися в чомусь чоловікові (бо в усьому іншому, особливо на полюванні,— не поступалася).

Проте дівчина таємно піклувалася про Григорія. То послала свого собаку, коли той ледь не заблукав, полюючи на рябців. То приїхала сама аж на схили Сіхоте-Аліня: «Кінь під нею був мокрий і аж тремтів — тож гнала без сталого відпочинку, без зупинок, либонь. А сама. сама була спокійна. Побачила ще здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть байдужа. Не наближалася до нього, уникала зустрічатися поглядами». Іншим разом врятувала від снігової заметілі й диких звірів, ледь не заблукавши з ним і сама. Але образилася за мимовільний Григоріїв поцілунок, коли вона спала. Григорій дуже переживав тоді, не йшов до табору, аж поки не почув веселий сміх цієї «химерної» дівчини.

Григорій, закохавшись у Наталку, милувався нею «(Спостерігав година­ми. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною)». Як міг хлопець боровся зі своїм почуттям. Тікав у ліс, занурювався в річку, стояв під водоспадом. Бо «з його становищем він просто не мав права. Хто він? Вепр, що сховався в хащах від мисливців. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його вислідять, і треба буде кидатись напропад, ламаючи кущі головою. Або йти грудьми на видиму смерть. І якби дівчина відповіла на його почуття, то це було б велике нещастя для обох».

Але кохання не покидало його. І розум підкорився серцю. Один з розділів роману так і називається — «Заколот і капітуляція». Григорій терпів, але коли б йому запропонував хто покинути все і піти, навряд чи зміг би й чи схотів би, бо «він був щасливий біля неї. Він відчував, як у нім кипіла і вирувала кров від самого звучання її голосу. Голос той відгукувався у нім дивним, багатим відгу­ком, з болем, з мукою. І це було щастя. Болюче, але велике, майже не досяжне для розуму щастя. І розум капітулював».

Це щастя і спокій зникли в одну мить, коли сталося несподіване. Вперше, мабуть, у житті Сірковий мисливський намет пограбували. За деякими прикме­тами Григорій Многогрішний дізнався, що в тайзі перебуває його запеклий ворог, слідчий Медвин, якому він поклявся помститися й за себе, й за тисячі замучених ним людей. Акт справедливої помсти відбувся. А цей вчинок поклав край всьому: «Все відтяв за одним разом — і ворогів, і друзів, і спокій, все.»

Першим, що побачив юнак після цього, були. очі закоханої Наталки. Мусив пояснювати свій вчинок, розказувати свою страшну таємницю арештанта й втікача. Дівчина серцем повірила, що Григорій вчинив справедливо, що інакше не можна було, але не могла змиритися з розлукою. Вона переборола свою дівочу сором'язливість і виказала разом усе, що так довго приховувала: «.враз нагло раптом припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно — це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала. Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу».

Бачачи неминучість розлуки, Наталка зібрала всю свою мужність і гор­дість, віддала Григорієві власний вінчестер, порадила, куди йти, і пішла зі слізь­ми геть.

Григорій рушив до кордону, змагаючись із самим собою: зайти чи не зайти попрощатися із сім'єю, яка замінила йому рідну? Зайти — наразити на небезпеку себе і їх, травмувати ще раз серце коханої; не зайти — навіки образити близьких людей. Благородне серце Григорія обирає небезпечніше, але людяніше. Він цілу ніч ішов і, нарешті, став на порозі Сіркової хати, де панувала гнітюча мовчанка, як після якоїсь непоправної втрати. Мати аж заплакала, а батько й Грицько зраділи, що не розчарувалися у своєму другові.

Наталка ж вийшла до хатини, потім ввійшла одягнена як на полюван­ня. Стала проти Григорія і мить дивилася йому у вічі з мукою, із запитанням. І, знайшовши там відповідь — любов, взяла коханого за руку й опустилася перед враженими батьками навколішки для благословіння.

Батько суворо подивився на юнака, але дівчина не дала йому сказати: «Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе ради вас..Я мовчала довгі місяці, як камінь. Я змагалась із собою. Я не знала, а сьогодні — я бачу, тепер я бачу, що загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка. Не губіть же мене!»

Старий Сірко бачив, що тут уже нічого не вдієш — його кров заговорила. А Григорій, розуміючи, до чого може дійти, «мовчки опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як під сокиру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради нього».

Чому ж юнак тяжко голову похилив, «як під сокиру»? Мабуть, розумів, на яку жертву йде кохана, нехтуючи власною безпекою та благополуччям.

Закінчується ця історія щасливо. Молодята, благословенні батьками, за­вдяки своїй сміливості й винахідливості успішно переходять кордон й опиня­ються в безпечному місці. Тут вони дають волю почуттям, так довго стримува­ним: «І дуріли обоє, опиваючись тим щастям до нестями». Наталочка аж шаліла «в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності.— Ми підем. Ми підем тепер. На тую. на твою Україну!» Дівчина готова йти за сво­їм коханим на будь-яку небезпеку, на будь-які випробування, навіть на смерть. Наталку та її обранця зв'язало справжнє щире кохання, основане не тільки на палких почуттях, а й на спорідненості двох сміливих душ.

Ми не знаємо, як складеться доля героїв у подальшому житті, але віримо, що такі люди, як вони, зуміють зберегти свою любов.

ПРИРОДА І ЛЮДИНА В РОМАНІ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

Природа — то колиска людської цивілізації. Завжди вона давала людині матеріальний достаток та насолоду від спілкування з нею. І при дбайливому до себе ставленні віддячувала стократ. Ще Г. Сковорода закликав жити в гармонії з природою. Але природа для слабких духом, невмілих та недосвідчених може бути жорстокою, навіть згубною.

У романі І. Багряного «Тигролови» пейзажам приділено багато уваги. В основному це опис далекосхідної тайги, і починається він з напівгумористичної легенди про те, як Господь створив цей дивовижний край: «Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, де що приходилось.

І прийшов він аж у той край, що грець його й зна, де. І зупинився він на хребті Сіхоте-Аліня — гори такі є. Аж бачить — земля вже скінчилась, а в нього у мішку ще до лиха всього є!

Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко. Так він узяв та й висипав геть з мішка усе тут.— Живи тут!..

Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!»

Детально, зі знанням справи описує І. Багряний чотирьох'ярусну тайгу, хребти й становики, що міняють свій колір, річки, паді й водоспади, наводить легенди про походження їх назв.

З любов'ю й неабиякою художньою майстерністю описує автор лісових мешканців, інколи ледве не від їх імені. Ось «на поваленій кедрині тремтіли сонячні зайчики. Смугастий звірок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них». Там козеня знайо­миться з жабою, а ще далі — зустріч з дивною гадюкою, що рятувала своїх ди­тинчат у власній пащі. Найзахопливіші розповіді — про володаря уссурійських нетрів — тигра, про бій ізюбрів, полювання та риболовлю.

Природа у письменника завжди жива, одухотворена: «Перед хатою цві­туть гвоздики: насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишни­ми тубільними саранками — червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів в морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суціль­ними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи — повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишалися, заквітчані».

І. Багряний зображує природу в різні пори року, в різний час. Дика вона, могутня і часто страшна. Можна згадати чимало епізодів, коли герої роману опинялися на грані смерті чи у великій небезпеці. Детально описує письменник паутів — страшне лихо для людей і всіх лісових мешканців. Або змальовує таку картину: «Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів. Десь на­гло розітнувся дикий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь. Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно. Закричав спросоння глу­хар. Зрадливі звуки, притаєні шелести. Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити. Місяць поблід і квапився вгору». Читачеві стає ясно, що виживатиме тут сильніший.

І все ж воля людини, її працьовитість перемагають. Недаремно цей край називали «золотим Ельдорадо». Дійсно, багата земля, ліс і вода давали людині все, коли вона докладала своїх зусиль. Біда лише в тому, що одні люди не дали спокійно жити іншим, нав'язали нову суспільну систему й загубили всі здобутки. Так розпалася «Сіркова держава», і тільки її залишки ховалися в густих нетрях від заздрісного й хижого ока можновладців.

Таким чином, природа в романі «Тигролови» також є одним з головних узагальнених образів і служить прекрасним фоном для розгортання сюжету та образотворення, підкреслення рис характеру героїв.