Образ Г. Многогрішного

Наші далекі предки, без сумніву, мали підстави давати один одному про­мовисті прізвища. Так чинить і більшість письменників, називаючи своїх героїв. Тож які гріхи у Григорія Многогрішного і за що йому випав такий тернистий шлях? А гріхів, як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І най­більший гріх — любов до батьківщини, до Матері-України та її замученого, обдуреного народу.

Автор робить свого героя нащадком славного гетьмана Дем'яна Много­грішного, першого політичного засланця Сибіру. І це глибокий символ неви­мовно тяжкої долі українського народу, який споконвіку страждав від нападів ворогів зовнішніх, а потім був стероризований, напівзнищений ворогами вну­трішніми, новітніми варварами.

Образ молодого інтелігента 30-х років, та ще й змальованого в героїко- романтичному плані, для української літератури новий. Ми захоплюємось юна­ком, що став легендою, гордим соколом для в'язнів ешелону смерті, підпилявши неймовірними зусиллями дошки вагону і вистрибнувши на ходу зі скаженого поїзда. Він став «дияволом» і страшною легендою для свого мучителя — слід­чого Медвина, бо під страшними тортурами не зламався, не просив, а тільки проклинав або мовчав.

Григорій Многогрішний ішов безмежними тайговими нетрями, без їжі, одягу, без будь-яких засобів для оборони чи полювання, без напряму, і все-таки не втрачав віри: «Проте відчай не брав його. Дуже-бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в відчай..Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз випро­бувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому!» Виснажений, зголод­нілий втікач знайшов у собі сили, щоб врятувати не лише себе, а й дівчину від лютого звіра.

Згодом Григорій виявляє себе чудовим мисливцем, навіть бере участь у по­люванні на тигрів. Його девіз: «Бог не без милості, козак не без щастя».

І щастя його знаходить — він завойовує серце гордої й прекрасної дівчи­ни — Наталки. Вони разом, сміливо кинувши виклик долі, з дивовижними при­годами переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Дівчина згодна йти з коханим навіть в його Україну, наражатися на небезпеку. Адже він поклявся собі повернутися на батьківщину, однак уже не як вигнанець, а «як месник».

Історія ця може здатися неймовірною, фантастичною, коли б не була час­тиною життя самого автора. Звичайно, у даному випадку перед нами не авто­біографія, а художнє узагальнення, хоч основні факти дійсно збігаються (втеча, переховування в українських переселенців і навіть одруження та повернення на батьківщину).

Отже, Григорій Многогрішний стає живою ланкою, що поєднує дві Укра­їни — омріяну, сонячну, ясну і нещасливу, стероризовану, скривджену. Тому його образ набирає символічного звучання. Він втілює в собі непокірну й горду молодість та молодість сплюндровану, страчену, яка спокутує, мабуть, гріхи батьків і дідів — покірність, політичну байдужість, непослідовність, довірливість та брак національної самосвідомості.