Їжею міг би й питтям вдовольнятися, поки на власні

Очі супутників він не побачив своїх на свободі?

Щиро просила ти їсти і пити, то дай, щоб на власні

Очі я вільними бачив також і супутників милих”.

Так я промовив, і зразу ж із києм в руках із покоїв

Вийшла Кіркея і, двері в свинарню свою відчинивши,

Вигнала звідти свиней, наче дев’ятирічних на вигляд.

Стали вони перед нею, вона ж, їх усіх обійшовши,

Кожну із них по черзі вигойною маззю мастила.

Стала з їх тіл опадати щетина, що вкрила відтоді

Їх, як заклятого зілля дала їм Кіркея-владарка.

Знов вони стали людьми, красивішими навіть, ніж доти

Вищими трохи на зріст і молодшими стали на вигляд.

Зразу впізнали мене, і рук моїх кожен торкнувся,

Потім усі заридали тужливо, – їх лемент страшенний

Всюди по дому лунав і розжалобив навіть Кіркею...

Одіссей попросив, щоб Кіркея допомогла їм повернутися на Ітаку. Вона порадила йому спитати дорогу в уже покійного провидця над провидцями Тіресія, що можна було зробити, лише спустившись до Аїду.

Шоста пригода – найжахливіша: спуск у світ мертвих. Згодом цю знахідку Гомера неодноразово повторювали його наступники. З-поміж найвідоміших “відвідин” царства мертвих – “подорожі” Енея (“Енеїда” Вергілія) і Данте (“Божественна комедія”). Вхід до нього – на краю світу, в країні вічної ночі. Душі мертвих у ньому безтілесні, байдужі і бездумні, але, випивши жертовної крові, тимчасово повертають мову і розум. На порозі Аїду Одіссей зарізав жертовних чорного барана і чорну вівцю; душі мертвих злетілися на запах крові, але Одіссей відганяв їх мечем, поки перед ним не став Тіресій. Випивши крові, він сказав, що нещастя Одіссея – це розплата за образу Посейдона, а порятунок – не скривдити ще й Сонця-Геліоса; якщо ж скривдить – все одно повернеться на Ітаку, але сам, на чужому кораблі і не скоро. Тіресій також повідомив, що будинок Одіссея спустошують женихи Пенелопи; але той їх подужає, довго правитиме і матиме мирну старість. Після цього Одіссей допустив до жертовної крові й інші тіні. Тінь його матері розповіла, як вона померла від туги за ним; він хотів обійняти її, але під руками його була порожнеча. Агамемнон розповів, як його вбила дружина і порадив не покладатися на дружину. Тільки Аякс не сказав нічого, бо образився, що зброя Ахілла перейшла до Одіссея, а не до нього. Віддалік бачив Одіссей і підземного суддю Міноса, і гордія Тантала, хитруна Сізіфа, нахабу Тітія; але його охопив жах, і він поспішив геть, до білого світла.

Сьомою пригодою були Сирени – хижачки, що звабливим співом заманювали і вбивали мореплавців. Одіссей перехитрив їх: своїм супутникам він заклеїв вуха воском, а себе наказав прив’язати до щогли і не відпускати хай там що. Так вони пропливли повз сирен і вціліли, а Одіссей ще й почув найсолодший на світі спів.

Восьмою пригодою була протока між чудовиськами Скіллою і Харібдою: Скілла – з шістьма головами, кожна з трьома рядами зубів, і з дванадцятьма лапами; Харібда – з однією горлянкою, але одним ковтком затягувала цілий корабель. Одіссей обрав шлях повз Скіллу – і не помилився: вона схопила з корабля і шістьма ротами з’їла шістьох його товаришів, але корабель із рештою екіпажу вцілів.

Дев'ятою пригодою був острів Сонця-Геліоса, де паслися його священні череди – сім гуртів червоних биків, сім гуртів білих баранів. Одіссей, пам’ятаючи слова Тіресія, примусив товаришів дати страшну клятву не торкатися їх, але дули супротивні вітри, корабель стояв, супутники зголодніли і, коли Одіссей заснув, зарізали і з’їли кращих биків. Було моторошно: здерті шкіри ворушилися, а м’ясо на вертелах мукало. Сонце-Геліос став благати Зевса покарати кривдників. І коли корабель Одіссея відплив від берега, Зевс здійняв шторм, гримнув блискавкою, корабель розсипався, а люди потонули у вирі, лише Одіссей сам на уламку колоди носився морем дев’ять днів, поки його не викинуло на берег острова Каліпсо. Так Одіссей закінчив свою повість.

Алкіной виконав обіцянку: Одіссей зійшов на корабель феаків, занурився в чарівний сон, а прокинувся вже на кам’янистому березі Ітаки. Тут його зустріла його покровителька Афіна і сказала, що прийшов час виявити хитрість і до часу зачаїтися. Вона доторкнулася до нього, він зробився невпізнанним: старим, лисим, злиденним, з ціпком і сумою, і пішов у глиб острова просити притулку в старого доброго свинопаса Евмея, якому сказав, ніби родом сам з Криту, воював під Троєю, знав Одіссея, плавав у Єгипет, потрапив у рабство, був у піратів і ледве врятувався. Евмей покликав його в хатину, посадив до вогнища, пригостив, почав сумувати за зниклим Одіссеєм, скаржитися на нахабних женихів, співчувати Пенелопі і Телемахові. На другий день прийшов і сам Телемах, що повернувся зі своєї мандрівки. Перед сином Афіна повертає Одіссею дійсний його вигляд, могутній і величний, і вони, обійнявши, плачуть від щастя.

Телемах подався до міста, у палац, за ним пішли Евмей і Одіссей, останній знову в образі жебрака. Біля порога палацу відбувалося перше впізнавання: старезний пес Одіссея за двадцять років не забув голосу хазяїна, настовбурчив вуха, з останніх сил підповз до нього і вмер коло його ніг. Одіссей увійшов до будинку, обійшов світлицю, попросив милостині в женихів, терплячи їхні глузування і побої. Вони стравили його з жебраком, молодшим і міцнішим за нього, і Одіссей несподівано для всіх збив того з ніг одним ударом. Женихи зареготали і побажали, щоб Зевс за це послав “жебракові”-переможцю усе, чого той бажає, вони ж бо не здогадувалися, що Одіссей палко бажав їм швидкої погибелі. В цьому епізоді відчувається і драматургічна майстерність автора поеми: репліка героя значить зовсім не те, що він у неї вкладає. Пенелопа покликала чужоземця до себе: чи не чув він звісток про Одіссея? Той відповів, що чув, той поруч і незабаром буде тут. Хоча Пенелопа й не повірила чужинцеві, але була йому вдячна. Вона, за звичаєм гостинності, звеліла старій служниці обмити мандрівникові перед сном його вкриті пилом ноги і запросила його до палацу на завтрашній бенкет. І тут відбулося друге впізнавання: служниця відчула на гомілці гостя такий самий шрам, який був у Одіссея після полювання на кабана в його молоді роки. “Ти – Одіссей!” – вихопилося в неї. Одіссей затиснув їй рота: “Так, це я, але мовчи – інакше зіпсуєш усю справу!”

Настав останній день. Пенелопа скликала женихів до бенкетного залу: “Ось лук мого загиблого Одіссея; хто натягне його і пустить стрілу крізь дванадцять кілець на дванадцятьох сокирах у ряд, той і стане моїм чоловіком!” Один за іншим сто двадцять женихів примірялися до лука, та жоден не спромігся навіть натягти тятиву. Вони вже хотіли відкласти змагання до завтра, але тут встав Одіссей у своєму злиденному вигляді і попросив, щоб і йому дали спробувати. Женихи обурилися, але Телемах заступився за гостя. Одіссей взяв лук, легко зігнув його – стріла пролетіла крізь дванадцять кілець, не зачепивши жодного, і застяла в стіні. Зевс загуркотів громом над будинком. Одіссей випрямився на весь богатирський зріст, поруч з ним став Телемах з мечем і списом. І друга стріла вразила найнахабнішого із наречених. Наречені схопилися за мечі. Одіссей пронизував їх стрілами, а коли кінчилися стріли – списами, що їх підносив вірний Евмей. Женихи бігали по залі, незрима Афіна помутила їхній розум і відводила їхні удари від Одіссея, вони падали один за одним. Купа трупів нагромадилася посеред будинку, вірні раби і рабині юрмилися навколо і раділи, побачивши свого хазяїна.

Пенелопа нічого не чула, бо Афіна наслала на неї глибокий сон. Стара служниця прибігла до неї з радісною звісткою: Одіссей повернувся і покарав женихів. Та вона не повірила, бо вчорашній жебрак був зовсім не схожим на Одіссея, яким він був двадцять років тому, отже женихів покарали, напевно, розгнівані боги. Одіссей сказав, що, коли в Пенелопи таке камінне серце, він готовий спати сам. І отут відбулося третє, головне впізнавання. Пенелопа наказала служниці винести з царської опочивальні ліжко для гостя. Але Одіссей сказав, що це зробити неможливо, бо замість ніжок у ньому – пень маслини, він сам колись приладнав його на ньому. І Пенелопа, плачучи од радості, кинулась до чоловіка: це була таємниця, відома лише їм двом.

Отже, Одіссей переміг, але миру ще не було. Родичі загиблих женихів хотіли помститися. Озброєним натовпом вони виступили проти Одіссея, який разом із Телемахом і декількома помічниками вийшов їм назустріч. Пролунали перші удари, пролилася перша кров, але Зевсова воля знову кладе край розбрату: блискавка вдарила в землю поміж бійцями, загуркотів грім, з’явилася Афіна в образі Ментора і оголосила наказ громовержця, щоб вони припинили злий розбрат, і перелякані месники відступили. “Одіссея” закінчується тим, що Афіна жертвою і клятвою скріпила мир на Ітаці.

У всесвітньому літературному процесі в принципі немає випадкових речей, все в ньому взаємообумовлене і взаємопов’язане (хоч не завжди це явно помітно). Так, героїчний епос (і близька до нього “Одіссея”) генетично пов’язаний із міфом і казкою. Так, у трикратності впізнавання Одіссея можна побачити “родимі плями” казки: три постріли трьох царевичів із “Царівни-жаби” або, скажімо, три бажання (загадки), які загадує головний герой (загадують йому). Звісно, казковий елемент поеми впізнаванням і трикратністю не вичерпується: тут присутні також фантастичні істоти (Скілла, Харібда, Поліфем та ін.), чарівні перетворення (людей на свиней, міцного Одіссея на убогого жебрака), чарівні предмети (чарівна рослина, яку дав Одіссеєві Гермес перед зустріччю з Кіркеєю) і т.д., і т.п.

Та водночас “Одіссея” – твір, у якому детально зображений реальний побут еллінів: тут є описи страв, різних видів роботи, звичаїв, обрядів, тобто у поемі сильний побутовий елемент.

Для наступних поколінь поеми Гомера були неперевершеним зразком мистецтва, вершиною героїчного епосу, багато в чім недосяжним еталоном. Уже за часів античності в Елладі вони вивчалися в гімнасіях, і знання сюжету поем, а також уривків напам’ять було обов’язковим.

Видатний воїн і державний діяч Олександр Македонський (IV ст. до н.е.), вихований грецьким філософом Арістотелем передовсім на еллінській культурі, в усіх своїх численних походах не розлучався з “Іліадою” (спеціально для неї була зроблена коштовна скринька), постійно перечитуючи її. Відвідавши ж гробницю Ахілла, Македонець вигукнув: “О щасливий юначе! Якого співця твоєї доблесті ти знайшов!” (Цицерон. “На захист Архія”, 10, 24). В підтексті: щасливий був Ахілл – він мав Гомера, який увічнив його діяння, а мою славу гідно оспівати нікому…

Гомер мав багатьох послідовників. Залишаючи поза увагою багато невдалих спроб, відзначу передовсім “Енеїду” Вергілія, яка повторює “Іліаду” й “Одіссею” з точністю до навпаки: якщо в Гомера битви (“Іліада”) передують мандрам (“Одіссеї”), то у Вергілія навпаки: мандри Енея (його “одіссея”) передують битвам (його “Іліаді”).

На гомерівську традицію створення національного епосу більш або менш вдало спиралися також Португалець Камоенс (“Лузіади”) і італієць Торквато Тассо (“Звільнений Єрусалим”), англієць Мільтон (“Утрачений рай”) і француз Вольтер (“Генріада”), німець Клопшток (“Мессіада”) і росіянин Херасков (“Россияда”) та інші.