Із давньогрецької літератури

Основні цикли давньогрецьких міфів, їх історичні та фантастичні елементи, літературне відлуння

Якщо людина хоче зрозуміти “мову” античного мистецтва (зокрема літератури), вона повинна бути обізнаною з античною міфологією, яка є своєрідним ключем від скарбниці культурних надбань давніх греків і римлян.

Головними діячами еллінських міфів були боги (олімпійці Зевс, Венера, Гера, титан Прометей та інші) і/або герої, напівбоги, народжені від небожителів і смертних людей (Геракл – син Зевса і Алкмени; Ахілл – син Фетіди і Пелея; Еней – син Афродіти і Анхіза; Єлена Троянська – донька Зевса і Леди та багато інших).

Міфів було так багато, і вони обростали такою кількістю варіантів, що всі їх ані зібрати, ані вивчити було просто неможливо. Але вже в архаїчні (найдавніші) часи деякі з них стали особливо популярними, відомими усій Елладі, а не лише її частинам – Аттиці, Беотії, Лакедемону і т.д. Тому не дивно, що якийсь особливо улюблений еллінами герой (наприклад, Геракл або Тесей) ставав головною дійовою особою кількох міфічних оповідок, немов з’єднуючи їх між собою в певну сукупність, що вже тоді уявлялася як своєрідна “в’язка”, вінок, коло.

Українське слово “коло” (“круг”) по-еллінськи вимовлялося [кíклос], тому сукупність міфічних оповідок, об’єднаних спільною темою, героями, місцем дії, подіями тощо, стала називатися “міфологічним кíклом”, в нашій сучасній вимові – циклом [4].

Найпродуктивнішими в еллінській міфології були т. зв. Троянський і Фіванський цикли, а також цикл міфів про аргонавтів.

Вже із заголовків видно, що події першого з них пов’язані з містом Іліоном (звідси назва безсмертної поеми великого Гомера – “Іліада”). Друга, і відоміша назва цього міста – Троя, воно було столицею території, що називалася Троáдою.

Другий цикл пов’язаний із давньогрецьким містом Фівами, які колись були великим військовим, культурним і релігійним центром, головним містом т. зв. Беотійського союзу давньогрецьких міст, одним із найбільших міст Давньої Греції, особливо коли загальногрецької столиці не було як такої.

Третій же цикл пов’язаний із легендарним походом загону героїв за золотим руном до Колхіди. Здійснювався цей похід на кораблі “Арго”, звідси назва його учасників – “аргонáвти” [5].

Гомер

“Гомерівське питання”. Гомер – легендарний основоположник євро­пейської літератури

Коротко суть “гомерівського питання” можна сформулювати так:

1) чи існував Гомер насправді, як конкретна історична особа, чи це вигаданий образ?

2) чи “Іліаду” й “Одіссею” створила (розповідала) одна людина, чи вони склалися спонтанно і були зібрані якимось “редактором” або групою “редакторів”?

3) чи поеми виникли з розрізнених пісень-рапсодій, зібраних докупи, чи з одного “зерна” (т. зв. “Пра-Іліади” і “Пра-Одісеї”)?

Прихильників тієї думки, що “Іліада” та “Одіссея” створені однією людиною і/або за єдиним творчим задумом, називають унітаріями (від латин. “unitаs” – “єдність”). Прихильників протилежного погляду прийнято називати аналітиками (бо слово “аналіз” походить від гр. “ analisis ” і означає ‘подрібнення’, ‘розчленування’; а ці дослідники стверджують, що “Іліада” та “Одіссея” складаються із спонтанно створених, погано узгоджених одна з одною частин).

Аналітики шукають і, звичайно, знаходять у текстах двох поем фактичні розбіжності. Унітарії кажуть, що єдність задуму і стилю, суцільний (незважаючи на численні вставки-інтерполяції) характер композиції обох поем є свідченням одноосібного авторства.

Існує думка, що Гомера як історичної особи (скажімо, Вергілія) взагалі не було, так називали будь-якого поета, і що це взагалі не власне ім’я, а прізвисько (від “homeros” – ‘заручник’), а нібито насправді поета звали Мелесігеном або якось інакше.

Давно це було, жоден з цих поглядів не є і навряд чи коли буде остаточним, тим часом за право називатися батьківщиною великого поета сперечалися аж сім грецьких міст: Смірна, Хіос, Колофон, Саломін, Родос, Аргос, Афіни. За часів правління Птоломея ІV у столиці Єгипту Александрії Гомерові було побудовано храм Гомерейон, де поета вшановували як бога перед його статуєю, яку оточували символічні зображення міст чи країв, що сперечались між собою за право вважатися місцем його народження.

І хоч питання про місце народження поета теж не можна вирішити, цікавий сам факт цієї суперечки (він підкреслює престижність називатися батьківщиною Гомера), який надихав уже еллінських поетів. Ось один з варіантів їхнього “тлумачення” ситуації з пошуком батьківщини легендарного аеда – вірш “Надгробок Гомера”:

“Чи на Хíосі вродився

Ти, Гомере?” – “Зовсім ні”.

“Або, може, в славній Смірні ?”

“Якось не в догáд мені”.

“Може, в Кіммі або, може,

В Колофоні ?” – “В жоднім з двох”.

“Або, може, в Саламіні ?”

“Заховав від неї Бог”.

“То скажи ж сам, де родився

Ти на втіху нам усім?”

“Не скажу”. – “Чому?” – “На теє

Я коротко відповім.

Як одно сказав би місце,

Й так би правди не вповів,

А зі всіх, що інше кажуть,

Я б зробив собі врагів”.

На сьогодні стан “гомерівського питання” такий. Більшість фахівців вважає, що в основі “Іліади” лежить міфологізована історія мікенського періоду. Вона ввійшла до усного епосу ще в помікенський час. Десь на початку І тис. до н.е. (тобто років через 200 після Троянської війни) ці легенди й міфи оформилися у героїчні оповідання на давньому еолійському діалекті. Потім ці оповідання були перенесені в найрозвинутішу на той час область Еллади – Іонію, де існував свій діалект. Там старі легенди були переказані по-новому не лише за змістом, а й за формою (іонійським діалектом). Це видно з тексту “Іліади”, де збережено чимало еолійських форм, які або не мали відповідників у іонійському діалекті, або не могли бути замінені без того, щоб не поламати поетичних розмірів, метрики віршів. І ось у середині або наприкінці VІІІ ст. до н.е. (тобто, через 400-500 років (!) після походу ахейців на Іліон) якийсь талановитий поет (“Гомер”?) відібрав серед багатющого епічного матеріалу і силою свого генія сплавив воєдино той матеріал, який пізніше дістав назву “Іліада”.

До речі, останнім часом усе більшого розповсюдження набуває думка, що Гомер для обробки поеми використовував писемну фіксацію, без неї неможливо осягнути й так струнко, обдумано скомпонувати величезний обсяг матеріалу. Звичайно, про створення письмового тексту в сучасному розумінні, тобто тексту для читання, не було й мови. Уривки героїчного епосу про Троянську війну, як і раніше, виконувалися рапсодами усно. А якщо немає фіксованого, записаного канонічного тексту, то неминуче з’являються різні варіанти, вставки (інтерполяції), купюри тощо. Виникає загроза “розчинення” першоджерела у переспівах, версіях. Сáме бажання зберегти, не дати розчинитися в імпровізаціях текстові “Іліади” спонукало в середині VІ ст. до н.е. (час правління в Афінах тирана Пісістрата) створити комісію, яка закріпила текст поеми письмово.

І не можна не погодитися з думкою відомого літературознавця-античника В. Ярхо: “Хоч би як сучасна філологія уявляла собі виникнення гомерівського епосу, для європейської суспільної та естетичної думки протягом багатьох століть Гомер залишався свого роду еталоном усієї давньогрецької культури ”.

Фактично цю ж думку висловив безіменний еллінський поет у вірші “Вітчина Гомера”:

Не родився на Смірни рівнинах

Многославний поет наш Гомер,

Ні на Йонії гордих вершинах

Того місця шукати тепер;

На буйних теж ланах Колофона

Не стояла колиска його,

Ні Хíос, ні Кіпр, ні Єгипет

Хай не мають його за свого.

Ні Ітака стара, кам’яная,

Одіссея держава мала,

Ні данаїв Аргос, ні Мікени,

Ні Кекропсові мури Афіни,

Ані інша ніяка країна.

Ні земля нам його не дала, –

Із повітря зійшов між людей він

З даром муз – ось вам правда цілá!

“Іліада”: Міфологічна основа

Сюжетна основа “Іліади” взята з троянського міфічного циклу. Богиня розбрату Еріда на весіллі богині Фетіди (майбутньої матері Ахілла) посварила богинь Геру, Афіну й Афродіту, кинувши золоте яблуко з написом “Найвродливішій” (“яблуко розбрату”). Кожна з трьох богинь, як справжня жінка, хотіла, щоб яблуко дісталося їй. Богині обрали собі за суддю Паріса, сина Троянського базилевса Пріама, який віддав яблуко Афродиті (Венері). Та в нагороду за це обіцяла віддати йому найвродливішу з-поміж смертних жінок. Але річ у тім, що найвродливіша жінка – Єлена – була дружиною спартанського (лакедемонського) базилевса Менелая. Паріс за допомогою Афродіти, яка збудила сильне почуття любові до нього у серці Єлени, викрав заміжню жінку і вивіз її до себе на батьківщину – у Трою. Цим він завдав смертельної образи спартанському володареві Менелаю, чоловікові Єлени, який свого часу дав притулок самому Парісові. Отже, син Пріама викрав заміжню жінку і порушив священні звичаї гостинності. Таким чином, богині розгнівалися на Паріса за несправедливий суд (хоча яка богиня може бути вродливішою за богиню кохання?), а Менелай – за образу, яку той йому наніс. І два цих промені ненависті – божественної і людської – перетнулися на Трої, яка була приречена на знищення.

Ненависть Менелая до Паріса і образа на Єлену стануть ще зрозумілішими, якщо взяти до уваги те, що вона сама обрала собі чоловіка серед численних претендентів на її руку та серце. А було це так. За влучним висловом А.Білецького, “номінальний батько” Єлени спартанський базилевс Тіндарей (“номінальний”, тому що справжнім її батьком, за міфом, був сам Зевс, який в образі лебедя спокусив дружину Тіндарея Леду) хотів видати доньку заміж. Але вона була така вродлива, що, якби Тіндарей сам обрав їй пару, інші численні прихильники (а до неї сваталися практично всі ахейські базилевси) образилися б і могли піти війною на цього обранця. Тому Тіндарей влаштував своєрідне змагання женихів, умови якого були такі: а) Єлена сама обере собі чоловіка; б) усі, кого вона не вибрала, не будуть мститися щасливому обранцеві і Тіндареєві; в) навпаки, коли хто-небудь піде на країну Єлени і її чоловіка війною або хоч скривдить їх, усі “необрані”, об’єднавшись, разом підуть на того війною. І Єлена обрала Менелая. Тому його образа стає ще зрозумілішою.

Не сватався до Єлени лише наймолодший на той час з-поміж базилевсів – Ахіллес, окраса ахейців! Він був наймогутніший серед смертних, найпрудкіший серед прудких (“прудконогий”), найперший у приборкуванні коней, найперший у володінні списом, найхоробріший, найгарніший, найшляхетніший. Його вчителі – володар долонів Фенікс (Фойнікс) і наймудріший з-поміж кентаврів Хеврон (Хірон) – навчали Ахілла військової справи, поезії, красномовства, музики й танців, як і личило навчати сина богині.

Які ж причини спонукали Ахілла здобувати собі славу й смерть (про її неминучість він добре знав) під мурами Іліону? І чому під час Троянської війни він і його мати Федіта користуються постійною, неодмінною увагою самого Зевса?

Здавалося б, усе просто: Ахілл мав два варіанти вибору: або довге, або славне життя, і вибрав він славу. Але не все тут лежить на поверхні.

Річ у тім, що яблуко розбрату з’явилося на весіллі, де одружувались батьки Ахілла – Пелей і Фетіда (це було останнє весілля смертного і небожительки – доба героїв закінчувалася). Наречена дуже не хотіла цього шлюбу, і справжнього ініціатора цього весілля, який поламав її долю, віддавши за нелюба, мало хто знає – а був ним сам Зевс...

Загальновідомо, що він покарав свого кузена Прометея за те, що той викрав на Олімпі вогонь і віддав його людям. Саме цей варіант еллінського міфу інтенсивно експлуатувався в пізніші часи. Та менш відомою є друга (можливо, основна) причина гніву владики богів. А вона, здавалося б, “лежить на поверхні” – у розшифровці імені героя. “Прометей” грецького означає “той, хто бачить майбутнє, дивиться вперед”, “віщун” (для порівняння: Про -метей мав брата-дурня, якого звали Епі -метеєм – тобто ‘тим, хто дивиться назад’).

Прометей дізнався про те, чого не знав сам Зевс. Доки орел клював Прометеєві печінку, доти Зевс чекав, що той не витримає і відкриє йому цю таємницю, але той тримався мужньо. І тоді Зевс поміняв тактику: Геракл, виконуючи батькову волю, вбив орла і звільнив Прометея, а той відкрив владиці богів і людей свою таємницю.

Від Зевса Фетіда могла народити дитину, яка б посіла трон на Олімпі. Довідавшись про це, Зевс вирішив одружити небезпечну для нього красуню зі смертним, бо від змішаних божественно-людських шлюбів на світ з’являлися тільки смертні, які не становили небезпеки для богів. Для Фетіди була визначена пара – фессалійський базилевс Пелей. Незважаючи на небажання Фетіди, Пелей таки став її чоловіком, і вона народила Ахіллеса. Ось звідки могутність знаменитого ахейського вояка! Сама безсмертна, вона хотіла зробити безсмертним і свого сина, але не змогла, залишилася славнозвісна “ахіллесова п’ята”, куди і влучив стрілою той самий Паріс, який віддав “яблуко розбрату” Афродиті. Причому влучив підло, коли неозброєний Ахілл прийшов до храму Аполлона одружуватися із сестрою Паріса, донькою Пріама Поліксеною (за іншим варіантом – під час штурму Трої)… Але то вже інша історія, далека від сюжету “Іліади”. Отже, Ахілл користувався особливою повагою Зевса і багатьох олімпійців, бо, ще не народившись, уже був приречений: без нього не впала б Троя, але і сам він мав загинути під її мурами – Зевсові б стало спокійніше за свій трон…

За Менелая вступилися інші грецькі володарі. Об’єднане військо ахейців, яке споряджалося у військовий похід на Трою, очолив брат Менелая, аргоський базилевс Агамемнон. Крім Менелая й Ахілла, у похід вирушили Аякс, син Телемена з Локріди; Нестор, пілоський володар (з Мессенії); Одіссей, базилевс острова Ітаки; Ідоменей з Криту; Діамед з Агросу та інші. Об’єднане військо ахейців поплило до Іліону. Мури міста були міцними, бо їх будували самі боги Посейдон і Аполлон. Крім того, у троянців було багато спільників. Війна затяглася на десяток років, багато троянських міст ахейці вже завоювали та пограбували, але самого Іліона вони взяти так і не зуміли. Ішов десятий рік війни, частину якого (разом 53 дні) й зображено в “Іліаді”.

“Іліада”: вигадка і правда

Героїчний епос є, мабуть, у кожного народу. Тому він і названий героїчним, що в ньому зображувались саме якісь герої, саме якась героїка, яка можлива передовсім на війні, під час бойових дій. Відтак національні героїчні епоси часто мали за основу якусь непересічну військову подію: битву, похід тощо. Для еллінів такою подією була Троянська війна (ХІІІ ст. до н.е.).

Тривалий час ця війна, як і сама Троя, вважалися міфом, вигадкою. Але у 1870 році німецький купець і археолог-аматор Генріх Шліман розкопав Трою, і про сенсацію говорив увесь світ.

Безліч дослідників – істориків, філологів, етнографів – стали шукати, де в “Іліаді” правда, а де – вигадка. Допоміг їм у цьому архітектор з Великобританії Майкл Вентріс. Йому на той час було лише тридцять років (а через три з половиною роки він, на превеликий жаль, загинув у автомобільній катастрофі). Відомий вчений С.Лур’є про відкриття Вентріса написав так: “Йому вдалося зробити найзначніше і найнеймовірніше відкриття в науці про Античність від часів доби Відродження”. В чому ж полягало це відкриття? Під час розкопок на острові Крит, у “багатих на золото Мікенах”, де володарював ватажок ахейців у Троянській війні Агамемнон (до речі, й Мікени розкопав уже згаданий Шліман), а також у Пілосі і в інших місцях Балканського півострова археологи знайшли декілька тисяч глиняних табличок з невідомими письменами. Це сталося наприкінці ХІХ століття. До їхнього дешифрування негайно долучилося безліч людей: від істориків античності до шифрувальників спецслужб, були задіяні дешифрувальні машини всіх контррозвідок світу (робота тривала понад півстоліття), та все було марно! Таємничі письмена були названі “лінійним письмом Б” і визнані такими, які дешифруванню не підлягають. І ось у 1953 році Майкл Вентріс розшифрував те загадкове “лінійне письмо Б”, про яке до того не було навіть відомо, якою мовою воно написане. Прочитавши загадкові тексти, вчені дізналися ось про що.

На початку ІІ тисячоліття до нової ери на Балканах з’явилися племена греків - ахейців. Десь до середини цього тисячоліття на півдні півострова склалися рабовласницькі держави. Точніше – міста-держави. Їхні базилевси жили у цих містах за міцними, циклопічної кладки[6] мурами. Спочатку ці міста сперечалися за першість між собою, а потім почали загарбувати сусідні території, зокрема острів Крит, де з давніх-давен існувала висока й витончена культура, вплив якої зазнавали на собі ахейці. Після завоювання Криту ця культура стала спільною для греків і Критян. Пізніше вона одержала назву Крито-мікенської.

А на північному заході Малої Азії був ласий для ахейців шматок – місто-держава Троада із столицею Троєю, або Іліоном. Троада була багата, вирізнялася зручним для торгівлі розташуванням, родючим ґрунтом тощо, до того ж троянці були конкурентами ахейців у торгівлі. Тому до Іліону неодноразово споряджалися військові експедиції, найзначнішою з яких була та, що зібрала найбільшу кількість ахейців і згодом одержала назву Троянської війни (більшість учених датує її 1200 р. до н.е.).

В результаті цієї експедиції Троада була загарбана, а Троя (Іліон) – зруйнована. Але “бере вовк, та бере й вовка”: Троянська війна була початком кінця ахейської військової могутності. Скоро на Балканах, після навали невідомих чужинців, з’явилися нові грецькі племена – дорійці, такі ж дикі, як дикими були тисячу років до них їхні попередники ахейці. Зруйнувавши культуру ахейців, вони почали створювати свою, та руйнувати набагато простіше й швидше, ніж будувати. Храми заростали травою, міста приходили у занепад, забувалася писемність, мистецтво, ремесла і, звичайно, минуле, тобто рвався ланцюжок подій… Деякі ланки цього ланцюжка міфологізувалися, обростали безліччю домислів, деякі з’єднувалися між собою в чудернацьких комбініціях, а деякі – просто випадали. Розповіді про героїв і богів, факти історичні та вигадані перемішувались, так утворювався, сказати б, “коктейль” з правди та вигадки.

Саме тому в творах Гомера є невідповідності, які ллють воду на млин аналітиків: поруч із мікенським похованням у землі – дорійське спалення трупів; поруч із мікенською бронзовою зброєю – дорійське залізо, невідоме ахейцям; поруч з мікенськими самодержцями, які мали необмежену владу, – безвладні дорійські родові старости (С.Маркіш). І саме ці невідповідності сприймалися як важливий “аргумент” аналітиків, який нібито свідчить про відсутність єдиного автора “Іліади” та “Одіссеї”, а згодом призвів і до сумнівів у самому факті існування великого поета.