Ф. Аквинський – систематизатор середньовічної схоластики

Саме слово "схоластика" пов'язане з тим, що філософія в середньовічній Європі вивчалася по перевазі в школах при монастирях. "Схоластика" означає "шкільна" від латинського слова schole. Схоластика - інтелектуальний феномен середньовічної й постсередньовічної європейської культури в рамках теолого-філософської традиції, що ставив своєю метою раціональне обґрунтування й систематична концептуалізація західно-християнського віровчення.

Схоластика проходить у своєму розвитку наступні періоди:

1. Класична (середньовічна) схоластика, у свою чергу розпадається на етапи:

- рання схоластика (11 -12 вв.); представники: Петро Даміані, Ансельм Кентерберийський,

- зріла або пізня схоластика (13-14 вв.); представники: Альберт ФОН Больштедт (1200-1280), Фома Аквінський, Роджер Бекон

2. Неосхоластика, або "друга схоластика" - ряд плинів католицької філософської думки, орієнтованих на відродження схоластики, здійснюване в рамках: контрреформації (15- 16 вв.); представники: Томмазо де Віо Гаетанський (1469-1534), Габриэль Васкес (1550-1 604) і ін

Середньовічна філософія ввійшла в історію думки під ім'ям схоластики, що уже віддавна вживається в загальному змісті як символ відірваного від реальності, порожнього сперечання. І для цього, безсумнівно, є підстави.

Головна відмінна риса схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як "служницю теології".

Одним з найбільш видатних представників зрілої схоластики був чернець домініканського ордена Фома Аквінський (1225/26 - 1274), учень знаменитого середньовічного теолога, філософа й натураліста Альберта Великого (1193- 1280).

Він являється католицьким теологом, який інтерпретував вчення Арістотеля та використав його в християнському віровченні. Основний принцип його філософії – це гармонія віри і розуму.

Фома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання.

Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей.

- Ідеї можуть існувати «доречей» (у божественному промислі це була позиція "реалістів"),

- «у речах» (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів"),

- «після речей» (як результат людського пізнання це позиція "номіналістів").

Отже, і в цьому питанні Фома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Універсалії існують потрійним чином:

- до речей як ідеальна сутність речей у розумі Бога;

- у речах, як їх субстанціальна форма;

- у людському розумі, перетворюючись в процесі абстрагування сутності від одиничних речей.

Сутність теорії Ф. Аквінського:

1) розум здібний раціонально довести буття бога і відхилити заперечення проти істин віри;

2) все існуюче складається богом у ієрархічному порядку;

3) рухаючись до істини, розум може вступити в суперечку з догматами віри;

4) протиріччя між двома положеннями завжди означає, що одне з них – помилкове; у божественному одкровенні помилок бути не може, тому помиляється розум, а не віра;

5) матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати сама по собі;

6) бог – істота цілком духовна, а тілесні речі природного світу існують тільки у поєднанні форми з матерією;

7) кожне явище має свою причину, а верховною причиною всіх реальних явищ і процесів є бог;

8) розум пов’язаний з відчуттям, тому для пізнання доступний тільки тілесний світ, а позатілесне, духовне є недоступним, тому сутність речей недосяжна.

У світі Фоми справді сущими виявляються в остаточному підсумку індивідууми. Цей своєрідний персоналізм становить специфіку як томистської онтології, так і середньовічного природознавства, предмет якого - дія індивідуальних "схованих сутностей" - "діячів", душ, парфумів, сил. Починаючи з бога, що є чистий акт буття, і кінчаючи найменшої зі створених сутностей, кожне суще володіє відносної самостійністю, що зменшується в міру руху долілиць, тобто в міру убування актуальності буття істот, що розташовуються на ієрархічній градації.

Висновок: Вчення Ф. Аквінського отримало назву «томізм» і стало ідологічною засадою і теоретичним знаряддям католицизму.

Навчання Фоми користувалося більшим впливом у середні століття, римська церква офіційно визнала його. Це навчання відроджується й в XX столітті за назвою неотомізму - одного з найбільш значних течій католицької філософії на Заході.

Протягом всієї своєї історії схоластика піддавалася нападкам з боку поборників "чистої віри" (Лафранк, Бернар Клервоський), і протягом всієї її історії кожна угледжена в її розмаїтості єресь були ні чим іншим, як ледве більш сильним або - частіше! - ледве більше явним креном у раціоналізм. Так, наприклад, Вільям Оккам, що висловлював у дусі номіналістичної критики реалізму чіткі логіко-раціональні вимоги до теоретичного міркування (відомий принцип "бритви Оккама": не множ сутності понад необхідне) приходить на цій підставі до висновку про протирозумність догми. За що й був притягнутий до суду папської курії за обвинуваченням у єресі, чотири роки провів в ув'язненні в Авіньйоні. Оккамізм, що поширив вимоги логічної бездоганності на канонічні докази буття Божого (зокрема, телеологічне й космологічне), неодноразово засуджувався папством (1339, 1340, 1346, 1474). Таким чином, не схвалюючи "книгарів", християнство породило традицію книжкової вченості, спохватившись лише в 13 в. - в особі Франциска Ассизского, що знову выступили проти книгарів, що живуть заради книжкової мудрості, а не любові Божией.